Чужі слова

Не вір словам. Вони - мов темний дим,
що обіцяє все, а сіє пустку.
Будь справжнім. Будь нещадно молодим
у вмінні розрізняти фальші згустку.

Не вір словам. Це вишукані петлі,
це пастка для наївних і німих.
Бо істина гартується у пеклі,
де зайвий звук - то найстрашніший гріх.

Чужі слова. Це твій глухий розпад.
Коли твій розум - випалений кратер. Ти йдеш вперед, а бачиш тільки зад
своїх ілюзій, що пішли на бартер.

Шукай не сенс - шукай ключ від ілюзій,
Ту гостру мить, яка гортує страх.
Бо істина - це вихід всіх алюзій,
двері з темниці у чужих думках.

Не вір нікому, хто гортає тишу,
мов аркуші дешевого листа.
Лиш те, що в грудях ледве-ледве дише -
то є твоя молитва і мета.

© А. Ч. (04.04.2026)

Ретранслятор

Там не болить, не кличе, не пече,
Думки летять, як попіл на вітрах.
І час водою мертвою тече,
Лишаючи в судинах гнилий прах.

Бо що є мозок - келих чи в’язниця?
Чи ретранслятор чужерідних сфер?
Коли ж душі захочеться напитись -
Там тільки суша й вицвілий папір.

Ні сумніву, ні іскри, ні чуття -
Стерильний спокій у німій безодні.
Так марно котиться потік життя
Крізь дні вчорашні у глухі сьогодні.

Це тиша не святих, а порожнеч,
Де істина не зблисне й на хвилину.
Бездумність - гострий, ідеальний меч,
Який в людині знищує людину.

Страшне не те, що істина терниста,
Чи шлях уперто губиться в пітьмі, -
А цей затишний, вилизаний простір,
Де самі знищуєм ми все краще в собі.

© А. Ч. (06.04.2026)

Порожня частота

Запала тиша - випечена, біла,
Вапняний спокій вигриз кольори.
Земля під небом, совість оніміла,
Затисла в чорні, згорблені яри.

Де небо - наче вицвіла мембрана,
Що більше не приймає голосів.
Там пустка, як глибока, свіжа рана,
Цілує попіл випалених снів.

Кричало радіо, лило чорну отруту,
Вбиваючи цвяхи гучних проклять.
Схили в судомі застигаючи, закуто,
Примусив грунт в гірких муках мовчать.

Це чистий код відсутності. Розрив,
Де час застиг у точці тій, кипіння.
Хтось цей ландшафт наосліп розчинив,
Залишив тільки сонячне проміння.

Антени в небо дивляться кістками,
Хапаючи порожню частоту.
Там час застиг вапняними пластами,
Ввібравши в себе чорну пустоту.

© А. Ч. (07.04.2026)

Течія

Безмовна течія пронизує роки,
Не знаючи зупинок і вагання.
Вона несе світи, епохи і віки
До темних океанів нашого пізнання.

Ми - вічний мандрівник у тій стрімкій воді,
Будуємо плоти з ілюзій та надій.
І кожен певен: він - творець у цій біді,
Володар напрямку і власник своїх мрій.

Один гребе все всупереч вітрам,
Збиваючи до крові власні сили.
А інший підкоряється рокам,
Чекаючи, щоб хвилі відпустили.

Та істина лежить на самім дні:
Вода - не ворог, не суддя, не кат.
Вода шліфує душі кам’яні,
Не вимагаючи ні слави, ні розплат.

Бо суть не в тому, щоб здолати в штиль,
І не у тім, щоб втратити вагу.
А в тім, щоб серед тисячі хвилин
Знайти в собі незламність й перевагу.

І тільки там, де обривається наш беріг,
Де розчиняється в безмежності ріка,
Зникає сенс усіх прокладених доріг.
Є тільки вічність. Безмежна і швидка.

© А. Ч. (15.04.2026)

Згадай добро

Воно - не жест, не поза, не вистава,
Не золото, яке блищить в очах.
Це та німа, невимовлена слава,
Що зупиняє наш першородний страх.

Воно як стежка крізь густі тумани,
Як перший промінь на нічнім вікні.
Воно лікує найдавніші рани,
Які ми самі наносили собі...

Добро - це не розмова про спасіння,
Це не сироп, що ллється на ножі.
Це те затяте, мовчазне терпіння,
З яким нас всіх тримають на межі.

Згадай обличчя, руки, ті дива,
Які тебе вертали із безодні.
Це та єдина, тонка нитка жива,
Що нас тримає в натовпі сьогодні.

Згадай добро. Це не пусті слова,
Не вигадка підступних язиків.
Це та основа, життя твого жнива,
Що проростає крізь пласти віків.

© А. Ч. (20.04.2025)

Параліч

Світ зупинився. Затерп. Охолов у зеніті.
Це не спокій, а змова м’язів і вен.
Ми - усі скам’янілі молюски у власному тілі,
Замкнені в клітці з ребер, де кожен - полонений рентген.

Думка, як бритва, ще ріже повітря навпіл,
Пальці з каміння - експонати в музеї пітьми.
Ми вигадали принцип, цей жалюгідний спектакль,
Де за кулісами біохімія бавиться нами, грішними людьми.

Ти хочеш кричати? Але гортань - німа порожнеча.
Ти хочеш іти? Але гравітація виграла цей довгий бліц.
Це є істина, мій друже, - остання, жорстока доречність:
Бути всесвітом, стиснутим до розміру власних зіниць.

Ми - паралітики духу на святі розпаду матерій,
Дивимось, як сонце повільно вкривається осадом і склом.
Бог - це нейрон, що заснув у холодній печері,
Залишивши нас віч-на-віч з цим нерухомим і вічним злом.

© А. Ч. (22.04.2026)

Маргінал

Він мешкає на швах цього буття,
Там, де нитки гнилі стирчать назовні.
Ваше святе, осяяне життя -
То тільки шум глибоко у безодні.

Він йде по лезу, на стику світів,
Крізь натовп, що кує мертвий метал...
Вийшов із матриці, із звичок, з дивних снів,
Нічийний блукач, він... Сутий маргінал.

Збирає навколо уламки розбитих ілюзій,
Коли ви молитесь на різні гострі краї.
В світі його, в соціопатичному союзі -
Там справжнє "я", тиша і здичавілі, безмежні гаї.

Його історія - вирвана сторінка з фоліанта,
Яку ніхто не зважився дочитати.
Для вас - він тінь, помилка, девіанта,
Для нього ви - скляні фігури шахів, в які він вміє грати.

Хай пошепки судять: "Невдаха, дивак",
І каміння кидають з тротуарів алей.
Він тільки всміхнеться: хай думають так.
Пройде навпростець крізь черги покірних людей.

Його не лякає порожній перон,
Відсутність пророків, ідолів, влад.
Бо бути собою - найчесніший закон,
А бути "як всі" - це найглибший розпад.

© А. Ч. (30.04.2026)

Урок мовчання

Коли вирує світ у гамі крику,
І кожен прагне істину вхопити,
Мовчання - наче тінь старого віку,
Що вчить не слухати, а тихо розуміти.

У ньому є незрушена покора,
Та не слабка - а сильна, мов граніт.
Бо той, хто вміє підкорить простори,
Той краще чує серця власний ритм.

Воно приходить тихо та без жалю,
Не кличе й не відводить від дороги.
Лише кладе на серце рівновагу,
Щоб ти почув у тиші власні кроки.

Мовчання не тікає - воно зріє,
Як плід у темряві глибоких днів.
І слово, що із нього виростає,
Не знає ані фальші, ані гнів...

Навчись мовчати. Не тоді, коли
Вже не лишилось сили для промови,
А в ту хвилину, як у глибині
Ще тільки визріває перше слово.

© А. Ч. (05.05.2026)

Ніколи знову...

Коли душа звикає до покори
І страх стає законом для юрби,
Тоді "ніколи" обернеться в "скоро",
Бо кличуть ката лагідні раби.

Зло не приходить з гуркотом гарматним,
Воно росте із тихої вини:
З готовності миритися із катом,
З мовчання, що страшніше сатани.

"Ніколи знову" - як завчене прокляття,
Порожній звук на попелі епох...
Ми гріли руки на залишках багаття, де У безсиллі стояв за правду Бог.

Це не плакат. Не клятва для параду.
А чорний хрест, критичний ознак болю.
Хто забуває про вчорашню зраду -
Той сам готує завтрашню неволю.

"Ніколи знову" - це щоденний чин.
Це варта духу на краю безодні,
Щоб знов не встав із темряви руїн
Той звір, якого згодні вигодують сьогодні.

© А. Ч. (08.05.2026)

Правда "побєди"

Пам’ять не вчить. Для імперії це - інструмент.
Вона на кістках мого роду кує п'єдестали.
Не було спільного. Був тільки кривавий момент,
Коли всіх нас, як стадо, гнали у безмежну розправу.

В одних ешелонах ми їхали в пекло війни,
Та кожен із нас свою власну вимірював страту.
Стояли поруч - як бранці чужої вини,
Що змушені кров'ю імперію рятувати.

"Союзник" не волю для нас тоді здобував,
Він просто міняв свастику на серп і молот.
Він цілив у спину, та нами себе прикривав,
Несучи в наплічнику нову неволю і голод.

Сьогодні він суне відкрито - загарбник і кат,
Прикрившись історією, вкраденою в нашого народу.
Він б’є по містах із тих самих імперських гармат,
Бо генетично не вбити у кожного людську свободу.

Пам'ять не вчить. Бо у ката немає душі.
Для нього ми - власність, ресурс для нового розбою.
Та ми розірвали сталеві тенета чужі,
І платимо кров'ю, щоб стати, нарешті, собою.

© А. Ч. (09.05.2026)

Аполітичний лотос

Світ десь там розсипається, ніби старий конструктор,
Хтось кричить про права, хтось стискає ржавий рупор.
А я вивчаю дзен, тих висот яких він досягає,
Я не бачу навколо зла, отже - його немає.

Я в будиночку. В коконі. В білій стерильній ваті.
У мене в горщику кактус і спокій в моїй кімнаті.
Стрічка новин - то шум, як розлад шлунку у бога,
А в мене - йога, детокс і рівна, пряма дорога.

Я - аполітичний лотос у брудній, чужій виставі,
Я вище за всі розборки, за ліві вони чи праві.
І якщо мій дах знесе черговим "прильотом", випадково,
Я встигну подумати: "Який цей вогонь кольоровий".

Хтось там ділить кордони, хтось там рахує кулі,
А я медитую на хмари, сховавши в кишені дулі.
Я - космополіт, я вітер, я чиста енергія дзену,
Поки реальність поволі виходить на власну сцену.

© А. Ч. (15.05.2026)

Брудні пестощі

Ніч знімає з нас зайве, лишаючи тільки бажання,
Тільки запах волосся і темну, важку теплоту.
Наші брудні пестощі - це відмова від покаяння,
Це коли я губами читаю твою наготу.

Тут немає стерильності. Тільки сіль на твоїх ключицях,
Збите дихання і шкіра, що пахне дощем і тривогою.
Коли світ за вікнами сиплеться і кришиться,
Ця відверта тілесність стає нашою єдиною дорогою.

Любов не буває чистою, як лікарняна палата.
Вона ліпиться з глини, із крові, поту й темряви.
Я хочу торкатись тебе так, щоб запам'ятати
Кожен твій подих, кожен пульс, кожну гілку твого дерева.

Справжня ніжність завжди межує з відчаєм.
Ми залишаємо на тілі сліди, як докази нашого існування.
Наші брудні пестощі, не приховані, не позичені -
Це єдина молитва, що має сенс істини пізнання.

© А. Ч. (25.05.2026)

Справжні партизани

Мені подобаються люди, які лишаються людьми,
В наш час глобальної отрути, коли себе важко знайти.
Ні, це не ангели безгрішні, у них свої важкі гріхи,
Та з ними дихається легше на цій посіченій землі.

Для них немає абсолюта, казок придуманих з трибун
І бути людяним сьогодні - це безперервний, справжній бунт.
Вони приймають цю вразливість як даність і як голий факт,
Їх гуманізм - не доброчинність, а це жорсткий, свідомий акт.

Бо зберегти в собі людину, коли навколо світ в розріз,
Щоб не стріляти підло в спину і не соромитися сліз.
Це справжня сила. Це мистецтво. Сховати відчай в глибині,
І віддавати тепло серця, коли воно горить в огні.

Серед епохи сурогатів, де пластик замінив кістки,
Вони лікують важкі рани, гострі отруєні голки.
Де алгоритми виживання диктують люті перегони,
Вони, як справжні партизани, рятують зранені нейрони.

© А. Ч. (30.05.2026)

Дивовижні

У дні, коли бракує нам годин,
А світ навколо - натягнута пружина,
Так цінно те, що серед всіх новин
Знаходиться для слів ціла хвилина.

За парою простих та справжніх фраз
Ховається невидима основа:
Де віддаємо свій безцінний час,
Щоб просто обійняти теплим словом.

Слова летять крізь відстані й міста,
Пробившись крізь події та екрани.
У цьому клопоті є головна мета,
Яка так м'яко гоїть наші рани...

Ви дивовижні. В метушні турбот,
Де кожен з нас біжить своїм маршрутом,
Згадати іншого - не просто епізод,
А справжня розкіш - бути не забутим.

Бо людяність не потребує сцен,
Вона живе у серці, у дрібницях.
У тому, що крізь цей буремний день
Нам хочеться цим світлом поділитись.

Всім щира вдячність. Кожному сповна.
Коли читаєш - душі стає тепліше.
У цьому є найбільша глибина:
Знайти момент...
Ця мить - найголовніша!

© А. Ч. (03.06.2026)

Танець мавп

У блиску міст, у світлі декорацій,
Де кожен крок розписаний давно,
Триває вічний танець імітацій -
Старе, як світ, заїжджене кіно.

Це танець мавп. Під музику війни
Ми скачемо на сходи пірамід.
Ховаєм за законами гріхи,
Щоб обдурити свій тваринний світ.

Ми ділимо не гілку, а планету,
Замість каміння - ядерний кулак.
І молимось на нові амулети -
Машинам, що чавлять душі в мрак.

Оскал зубів в наш час стає усмішкою,
Биття у груди - статусом гучним.
Ми граємо на долю злою фішкою,
Вважаючи цей світ цілком своїм.

Кружляє танець. В минуле йдуть епохи.
Ми еволюціонуємо в словах...
Але щоб вічність стримати хоч трохи,
Потрібно вбити мавпу в головах.

© А. Ч. (06.06.2026)