Маленька перемога

Немає слів, є тільки довга ніч,
Яка вдивляється в очі твої, безсоння.
Ми сам на сам. І вічність віч-на-віч
На самому краю, в самій безодні.

Наша війна - не галас і не справа,
А подих впертий у грудях, що хриплять.
Це наше право. Невід’ємне право -
Стояти там, де інші не стоять.

Ніхто не знає, як тріщить цей лід,
Як важко не зірватись у провалля.
Твій подвиг - це лишати власний слід
У холоді, що дихає тривало...

Живи. На зло. Крізь холод і пітьму.
Тримай цей світ, що котиться в безодню.
Щоб потім не вклонятись нікому
За те, що ти виборюєш сьогодні.

Світанок прийде. Хоч і не тепер.
Він буде наш. Без крику і без грому.
Найважча битва - встояти щодень,
Твій новий день... Маленька перемога!

© А. Ч. (26.01.2025)

Щирість

Брехня про "єдність" і "спільні скарби",
Щоб ти забув, чия земля і мова.
Та "єдність" ця - ярмо вічних рабів,
Це цвинтар, де мруть думки та слово.

Не вір у спокій, куплений ціною
Мовчання, поту, згоди і покори.
Бо той, хто платить за цей сон собою,
Прокинеться в кайданах, дуже скоро.

Не бійся правди, хоч вона й гірка,
І сумніву, що гострить твої очі...
"Щирість" як пастка - це чорна ріка,
Де голос твій тягнуть на дно щоночі.

Вони дають "свободу" на цепу,
І "вибір" - між покорою й могилой.
То ж думай, бийся, падай і сопи,
Та не згуби в собі ту вперту силу.

Хай сумнів твій гартується морозом,
Коли тобі пророчили тепло.
Коли отруту подають під соус,
Щоб ти не бачив, де приховалось зло.

Не вір! Пали! Ламай їхній театр,
Ти не актор, не мученик, а воїн...
Твій сумнів - це святий, живий вівтар,
Де правда - зброя з усім, чим ти не згоден.

© А. Ч. (31.01.2026)

Алкоголь

Я сам собі - настояний коньяк,
Що визрівав у темряві мовчання.
Гіркий на смак, та це хороший знак:
Солодкість - то ілюзія бажання.

Я випиваю себе до дна щоночі,
Не хміль шукаю, а істину гірку.
Крізь призму болю вдивляючись у очі,
На власну душу, тиху і крихку.

Мій алкоголь - це спогади тягучі,
Що бродять в тиші черепних сплетінь.
Вони п'янкіші за всі меди пахучі,
І залишають порожню сіру тінь.

Я - спирт буття, що очищає рани,
Але пече нестерпно, до кісток.
Я розмиваю межі крізь омани,
Щоб істини зробити хоч ковток.

Я не п'яниця - я дегустатор тиші,
Шукаю в собі той єдиний смак,
Що робить долю відвертою й складніше,
І проявляє справжності ознак...

Та головне - не випити до дна
Свою природу в безумстві егоїзму.
Бо порожнеча - то найгірша з вад,
Страшніша від всіх катаклізмів.

Тож я стою і закоркований мій час,
Чекаю миті, приводу чи свята.
Щоб хтось відкрив і зрозумів хоч раз:
Я - не вина. Я - сутність, що розп’ята.

© А. Ч. (05.02.2026)

Вірність брехні

Ти відчуваєш? Всередині - розбіжність,
Де дві частоти, що глушать одна одну.
Ми платимо за цю фальшиву ніжність,
Спускаючись свідомо у безодню.

Відомо: завтра не інакше, ніж учора,
Той хто клянеться, - збреше ще не раз, обов’язково.
Вірність брехні - це найміцніша та опора,
Що дає право почати знов все, знову й знову...

Чому ж ми так тримаємось за неї,
За цю ілюзію, що розсипається в руках?
Вона дарує спокій, фантоми привілеїв
І присипає наш одвічний страх.

Де розум працює як жорстка мембрана:
Частоти глушить, що можуть порушити твій сон.
Реальність - відкрита, пульсуюча рана,
Тому будуємо з ілюзій бетонний кордон.

І міцно тримаємось за цей відредагований простір,
Де кожен сюжет має логіку, колір і блиск.
Ми вірні брехні, бо без неї ми вразливі дорослі,
Що чують у космосі власний, скажений писк.

А якщо зняти цей шар - під ним забагато тиші.
Там просто ми. Справжні. Без декорацій і підконтрольної гри.
І ця порожнеча лякає нас з тобою найбільше,
Ніж усі нами вигадані, солодкі світи.

© А. Ч. (10.02.2026)

Інсайд

Застиглий шум, розмиті паралелі,
Ми біжимо, щоб наздогнати час.
Шукаємо вогонь в зимній оселі,
Там де тепло, в собі, чекає нас.

Збираємо думки, немов каміння,
Будуємо із них міцний паркан,
Та тільки через тріщини й коріння
Проходить світло крізь густий туман.

Це не туман, не вигадка, не втома,
Не випадковість ліній чи подій...
А усвідомлення, чітка мить підсвідомо,
Серед своїх надій і безнадій.

Ми просимо в небес хоча б поради,
Шукаємо в пітьмі чиїсь сліди.
Та істина не терпить канонади,
Вона - як дотик чистої води.

Коли годинник спинить вічний маятник,
І стихнуть суперечки всіх думок, -
Ти зрозумієш: ти не мертвий пам’ятник,
А той, хто натискає на курок...

Інсайд - це розтин часу і простору,
Де кожна мить - як лезо золоте.
Шлях довгий не за обрій, тільки вгору,
Туди, де найскладніше проросте.

© А. Ч. (12.02.2026)

Навпомацки...

Навіщо бачити, як тріскаються стіни,
Там де зникає межа між "так" і "ні"?
У світі, де панують алгоритми й тіні,
Ми - всі піщинки в цифровому сні.

Закрийте очі. Так простіше жити,
Коли навколо - галас та вогні.
Навіщо правду в попелі ловити,
Якщо солодкі сни такі ясні?

Закрийте очі... Хтось про це благає,
Щоб ви не бачили, де лялька, де актор.
Та тільки вільний, себе завжди питає:
"Чи я - це я, чи просто монітор?"

Закрийте очі. Вимкніть світло в залі,
Де кожен жест - відлуння чужих слів.
Ми всі пливемо в прозорому кришталі,
Шукаючи причалу серед снів.

Там, де реальність змащена оліфой,
Де колір правди вицвів на вітрах,
Живуть зручні, забуті вічні міфи,
Що сіють спокій, загальмував наш страх.

Не вірте тиші, що манить нас у пастку,
Словам не вірте, що тиснуть на думки.
Віра у себе й розум врятує від фіаско,
Навпомацки... Шукайте істину і вірні їй шляхи.

© А. Ч. (22.02.2026)

Уламки

Ми ділимо світ на причини і наслідки,
І розумом гострим врізаємось в суть.
Шукаємо істини в схемах і графіках,
Забувши, що дані душу нам не спасуть.

Розклавши на атоми диво творіння,
Ми бачимо виворіт та губимо тло.
Красу нам вбиває надто точне прозріння:
Тільки зірвана квітка втрачає тепло...

В безоднях душі, в глибинах свідомості
Ми вперто шукаємо істини суть.
Робимо списки, таблиці, відомості,
Забувши, що в темряві страхи наші живуть.

І в нетрях душі ми вмикаємо світло,
Щоб витягти з темряви кожен мотив.
Та серце від точних оцінок осліпло,
Розум ловив його та ще не зловив.

Як нам розкласти на ноти мовчання?
Як розділити кожну цінність і біль?
Аналіз дає досвід й вічне навчання,
Та він не сховає що потрапило в ціль.

Що є наш аналіз? Це розтин живого,
Спроба безмежжя загнати у рамки.
Ми вивчили всі теореми й закони,
Але у Вічності ми - непомітні уламки...

© А. Ч. (26.02.2026)

Червоний оселедець

Мисливець вірить: слід веде вперед,
Крізь хащі днів, крізь сумніви і втому.
Та хтось підкинув іскри простий сюжет,
Щоб ми ніколи не дійшли додому.

Він пахне різко - успіхом та злом,
Яскравим спалахом в буденній сірій піні.
Ми пси скажені, біжимо на фантом,
Лишаючи важливе в довгій тіні.

Це хитрий трюк. Маневр чужої гри.
Щоб ти не бачив прірви під ногами,
Тобі дають підробку, фальш, ключі
І ваблять неіснуючими снами.

А істина - не пахне, не кричить,
Вона проста, як камінь при дорозі.
Та ми марнуємо безцінну буття мить,
Шукаючи примару у тривозі...

© А. Ч. (05.03.2026)

Секрет кота

Він - тихий крок по лезу підвіконня,
Срібляста нить у сутінках доби.
В його зіницях - зоряне безсоння
І давній спокій дикої мольби.

Не треба слів. Він сам - жива відрада,
Що гріє душу в дощовий четвер.
В хребті спини - терпка, тиха балада,
Яку він пише лапою тепер.

Йому байдужі слава і заглади,
Він п’є туман із чаші самоти...
Всі наші чвари, пристрасті й посади -
То тільки пил, що треба перейти.

Він просто є. Як істина, як право.
Як теплий подих біля твоїх ніг.
В його мовчанні - наймудріші глави
З усіх написаних колись, в свій час, всіх книг.

Муркоче час у нього під вагою,
Нитки сплітає у магії клубок.
Кіт не належить жодному закону,
Він сам собі - володар і пророк.

© А. Ч. (12.03.2026)

За межами

Ти тут присутній - жестом, тінню, словом,
Але душа - за тисячі застав.
Там, де туман цілує берег сонний,
Який ти ненароком проковтав.

П’єш чай холодний, ведеш пусті розмови,
Будуєш стіни з цегли й сподівань.
Але в тобі живуть чужі розмови -
За межами всіх звичних порівнянь.

Бути не там - це каяття і скрута,
Це географія розірваних надій.
Бо можна світ увесь перевернути,
Та не втекти від суті власних дій.

Ми часто тут, де нас зовсім немає,
Де тільки образ, сценарій і печать.
А справжнє "я" десь попелом літає
Там, де вітри, де істини мовчать.

Себе шукай. Не там, де зручно й тихо,
Не в теплих нішах чужої похвали.
Бо бути "не на місці" - то є лихо,
Яке ми самі в гості привели...

© А. Ч. (15.03.2026)

Чистий аркуш

Білий квадрат. Німа пустеля, де ще не ступав олівець,
Де ти - і творець, і кат, і початок, і сам кінець.
Це не просто папір, це зріз тиші, де час зупинив свій хід,
Спроба змити з душі увесь вчорашній, липкий гид.

Ти дивишся в нього - а він повертає твій страх:
Тінь несказаних слів, що згасли, як іскри в холодних вітрах.
Скільки разів ти вже креслив на ньому свій власний фінал?
Скільки разів він ставав для думок твоїх - скеля і шквал?

Але ось він - знову чистий. Як сніг на покинутій трасі.
Це шанс не для слабких - це виклик у вищій, жорстокій іпостасі.
Можна заповнити брудом, можна - істиною, що пече,
Але пам’ятай: кожен слід назавжди в пам’ять аркуша тече.

Не бійся порожнечі. Це простір, де ти ще не впав,
Де ще не вигадано кайданів, де ти ще не зрадив свій ідеал.
Затисни ручку, мов ніж, - нехай кров’ю пульсує рядок,
Бо кожна літера тут - це останній, вирішальний крок.

Аркуш не терпить брехні, він оголює нерв до кістки.
Пиши так, ніби завтра не буде. Пиши - пробиваючи мізки.
Бо все, що ми є - це тільки чорнило, що встигло застигнути в мить,
А чистий аркуш - це вічність, яка в тобі вічно горить.

© А. Ч. (17.03.2026)

Нічна лагуна

Зірвався звук, він обернувся в ніч,
В моїй душі, як у старій копальні,
Де кожне слово - вантаж із протиріч,
Що б'є у стіни глухо та безжально.

Я вишив день червоним і нудним,
А ніч - густим, запеклим чорноземом.
Ми ходимо по колу, під одним
Старим, як світ, розхитаним едемом.

Любов - це ніж, що входить без зусиль,
А пам'ять - сіль на випеченій рані.
Ти відчуваєш цей солодкий біль,
Коли слова зникають у тумані?

Не бійся темряви. Вона також жива.
Вона - як мати, що приспала вітер.
Бо тільки там народяться слова,
Яким не треба ні аркушів, ні літер.

© А. Ч. (21.03.2026)

Поміж світами

Минуле й завтра - два суворі леза,
Що крають серце навпіл, без жалю.
Одне - застигла, немов уривок п'єси,
А інше - мить, яку я так люблю...

В одному світі - пам'яті окови,
Старі стежки, просолені слізьми,
Там дух шукає втраченої мови
У сутінках прадавньої пітьми.

А інший світ - незвідана вершина,
Де вітер п’є досвітні холоди,
Де в камені гартується людина
І залишає там, шифровані сліди.

Я між обох, як поміж двох вогнів,
В одному - дух, у іншому - коріння.
Один мені дарує чистий гнів,
А інший - тихе, лагідне проміння.

Навіщо спокій, де немає болю?
Навіщо правда, в котрій ти - ніхто?
Я вимагаю розпачу і волі,
Де розбиваю дзеркал гранітне скло.

Я - те тертя цих двох світів, іскрина,
Що виникає з дотику вагань...
Між "треба бути" і "я є людина"
Проклята прірва власних запитань.

© А. Ч. (26.03.2026)

До раю

Дорога до раю схожа на пекло,
Дорога до пекла схожа на рай.
Легенда дарує нам ілюзію легку,
А що легко приходить, то важке зазвичай.

Зло також буває стерильним і білим,
Воно посміхається тобі в кожній біді.
А правда - абсурдна й тендітно вразлива
У чорному гніві, в запеклій крові.

Шукаєш свободу? Отримай кайдани.
Спокій шукаєш? Отримай війну.
Тільки крізь свіжі, розірвані рани
Світло вривається на глибину.

Там, де вклоняються - пестять ножами,
Де катують постійно - прориваються крила.
Найбільша правда - у брехні між рядками,
Найбільша слабкість - це твоя сила.

Кроки по лезу. І погляд нестерпний.
Бо істина там, де закінчився край:
Дорога до раю схожа на пекло,
Дорога до пекла схожа на рай.

© А. Ч. (29.03.2026)

Чужі слова

Не вір словам. Вони - мов темний дим,
що обіцяє все, а сіє пустку.
Будь справжнім. Будь нещадно молодим
у вмінні розрізняти фальші згустку.

Не вір словам. Це вишукані петлі,
це пастка для наївних і німих.
Бо істина гартується у пеклі,
де зайвий звук - то найстрашніший гріх.

Чужі слова. Це твій глухий розпад.
Коли твій розум - випалений кратер. Ти йдеш вперед, а бачиш тільки зад
своїх ілюзій, що пішли на бартер.

Шукай не сенс - шукай ключ від ілюзій,
Ту гостру мить, яка гортує страх.
Бо істина - це вихід всіх алюзій,
двері з темниці у чужих думках.

Не вір нікому, хто гортає тишу,
мов аркуші дешевого листа.
Лиш те, що в грудях ледве-ледве дише -
то є твоя молитва і мета.

© А. Ч. (04.04.2026)

Ретранслятор

Там не болить, не кличе, не пече,
Думки летять, як попіл на вітрах.
І час водою мертвою тече,
Лишаючи в судинах гнилий прах.

Бо що є мозок - келих чи в’язниця?
Чи ретранслятор чужерідних сфер?
Коли ж душі захочеться напитись -
Там тільки суша й вицвілий папір.

Ні сумніву, ні іскри, ні чуття -
Стерильний спокій у німій безодні.
Так марно котиться потік життя
Крізь дні вчорашні у глухі сьогодні.

Це тиша не святих, а порожнеч,
Де істина не зблисне й на хвилину.
Бездумність - гострий, ідеальний меч,
Який в людині знищує людину.

Страшне не те, що істина терниста,
Чи шлях уперто губиться в пітьмі, -
А цей затишний, вилизаний простір,
Де самі знищуєм ми все краще в собі.

© А. Ч. (06.04.2026)

Порожня частота

Запала тиша - випечена, біла,
Вапняний спокій вигриз кольори.
Земля під небом, совість оніміла,
Затисла в чорні, згорблені яри.

Де небо - наче вицвіла мембрана,
Що більше не приймає голосів.
Там пустка, як глибока, свіжа рана,
Цілує попіл випалених снів.

Кричало радіо, лило чорну отруту,
Вбиваючи цвяхи гучних проклять.
Схили в судомі застигаючи, закуто,
Примусив грунт в гірких муках мовчать.

Це чистий код відсутності. Розрив,
Де час застиг у точці тій, кипіння.
Хтось цей ландшафт наосліп розчинив,
Залишив тільки сонячне проміння.

Антени в небо дивляться кістками,
Хапаючи порожню частоту.
Там час застиг вапняними пластами,
Ввібравши в себе чорну пустоту.

© А. Ч. (07.04.2026)

Течія

Безмовна течія пронизує роки,
Не знаючи зупинок і вагання.
Вона несе світи, епохи і віки
До темних океанів нашого пізнання.

Ми - вічний мандрівник у тій стрімкій воді,
Будуємо плоти з ілюзій та надій.
І кожен певен: він - творець у цій біді,
Володар напрямку і власник своїх мрій.

Один гребе все всупереч вітрам,
Збиваючи до крові власні сили.
А інший підкоряється рокам,
Чекаючи, щоб хвилі відпустили.

Та істина лежить на самім дні:
Вода - не ворог, не суддя, не кат.
Вода шліфує душі кам’яні,
Не вимагаючи ні слави, ні розплат.

Бо суть не в тому, щоб здолати в штиль,
І не у тім, щоб втратити вагу.
А в тім, щоб серед тисячі хвилин
Знайти в собі незламність й перевагу.

І тільки там, де обривається наш беріг,
Де розчиняється в безмежності ріка,
Зникає сенс усіх прокладених доріг.
Є тільки вічність. Безмежна і швидка.

© А. Ч. (15.04.2026)

Згадай добро

Воно - не жест, не поза, не вистава,
Не золото, яке блищить в очах.
Це та німа, невимовлена слава,
Що зупиняє наш першородний страх.

Воно як стежка крізь густі тумани,
Як перший промінь на нічнім вікні.
Воно лікує найдавніші рани,
Які ми самі наносили собі...

Добро - це не розмова про спасіння,
Це не сироп, що ллється на ножі.
Це те затяте, мовчазне терпіння,
З яким нас всіх тримають на межі.

Згадай обличчя, руки, ті дива,
Які тебе вертали із безодні.
Це та єдина, тонка нитка жива,
Що нас тримає в натовпі сьогодні.

Згадай добро. Це не пусті слова,
Не вигадка підступних язиків.
Це та основа, життя твого жнива,
Що проростає крізь пласти віків.

© А. Ч. (20.04.2025)

Параліч

Світ зупинився. Затерп. Охолов у зеніті.
Це не спокій, а змова м’язів і вен.
Ми - усі скам’янілі молюски у власному тілі,
Замкнені в клітці з ребер, де кожен - полонений рентген.

Думка, як бритва, ще ріже повітря навпіл,
Пальці з каміння - експонати в музеї пітьми.
Ми вигадали принцип, цей жалюгідний спектакль,
Де за кулісами біохімія бавиться нами, грішними людьми.

Ти хочеш кричати? Але гортань - німа порожнеча.
Ти хочеш іти? Але гравітація виграла цей довгий бліц.
Це є істина, мій друже, - остання, жорстока доречність:
Бути всесвітом, стиснутим до розміру власних зіниць.

Ми - паралітики духу на святі розпаду матерій,
Дивимось, як сонце повільно вкривається осадом і склом.
Бог - це нейрон, що заснув у холодній печері,
Залишивши нас віч-на-віч з цим нерухомим і вічним злом.

© А. Ч. (22.04.2026)

Маргінал

Він мешкає на швах цього буття,
Там, де нитки гнилі стирчать назовні.
Ваше святе, осяяне життя -
То тільки шум глибоко у безодні.

Він йде по лезу, на стику світів,
Крізь натовп, що кує мертвий метал...
Вийшов із матриці, із звичок, з дивних снів,
Нічийний блукач, він... Сутий маргінал.

Збирає навколо уламки розбитих ілюзій,
Коли ви молитесь на різні гострі краї.
В світі його, в соціопатичному союзі -
Там справжнє "я", тиша і здичавілі, безмежні гаї.

Його історія - вирвана сторінка з фоліанта,
Яку ніхто не зважився дочитати.
Для вас - він тінь, помилка, девіанта,
Для нього ви - скляні фігури шахів, в які він вміє грати.

Хай пошепки судять: "Невдаха, дивак",
І каміння кидають з тротуарів алей.
Він тільки всміхнеться: хай думають так.
Пройде навпростець крізь черги покірних людей.

Його не лякає порожній перон,
Відсутність пророків, ідолів, влад.
Бо бути собою - найчесніший закон,
А бути "як всі" - це найглибший розпад.

© А. Ч. (30.04.2026)