2\2 ...мусульманський феміністичний рух, що виводив десятки тисяч жінок на вулицю за боротьбу за свої права. Феміністичний рух став однією з причин, чому кримськотатарська революція взагалі сталася.

Кримська революція намагалася реалізувати всі демократичні, соціалістичні і національні пориви свого народу, проте була знищена силами більшовиків, які почали загарбницьку війну проти кримських татар і їх держави та встановили тут диктатуру.

Варто відмітити, що серед більшовицьких сил також були талановиті, щирі і вмілі кримсько-татарські комуністи-самостійники.

Більшовики планували зробити з Криму «Ізраїль», а саме — масове переселення єврейського населенния для формування там єврейської республіки/автономії, щоб приборкати і кримський і єврейсько-сіоністський визвольні рухи, перехопити ініціативу, проте як територіалісти і сіоністи, так і кримські татари були абсолютно проти такого рішення. Ця політика провалилася і більшовики перейшли до більш стандартних методів побудови диктатури і провокування національних конфліктів.

До кримськотатарських націонал-комуністів належали Фірдевс, Меметов, Ідрісов, Дерен-Айєрли, Булушев, Ногаєв, Кіпчацький, Одабаш, Ісхакова, Айвазов, Сеттаров, Муслюмов, Ягьєв, Озенбашли, Чобан-Заде, Хаттатов, брати Боданінські та інші. Їхні політичні погляди можна визначити як «комунізм з кримсько-татарським обличчям». У так званому «Листі 16-ти» вони переконували московських лідерів: у Криму через національну специфіку не можна проводити розкуркулення та колективізацію, а заплановане переселення туди євреїв призведе до катастрофи. Таку позицію у Кремлі кваліфікували як «випинання національних інтересів на шкоду класовим». У лютому 1928 року 17 керівників Криму на чолі з Велі Ібраїмовим були заарештовані у Сімферополі за звинуваченням у шпигунстві на користь Туреччини і 9 травня розстріляні. Упродовж наступних трьох років за «процесом 63-х» та у справі партії «Міллі фірка» було розстріляно та ув’язнено три з половиною тисячі кримськотатарських інтеліґентів. — пише Сергій Грабовський

Окупація Криму була одним з величезного списку злочинів більшовизму періоду Леніна, включаючи диктатуру, масові репресії, знищення робітницького і селянського руху та практика так званого "переселенського колоніалізму" в Криму та Центральній Азії, разом з політиками голоду і провокування національних конфліктів. Всі ці практики, започатковані Леніном як керівником РКП(б) були успадковані і значно розвинуті Сталіном, що остаточно винищив будь-який "націонал-комунізм" у Криму так само як був запеклим ворогом мусульманського соціалістичного і комуністичного руху.

Для тих, хто бажає ознайомитися детальніше, рекомендую книги Андрія Іванця «Перший Курултай: від кримськотатарських установчих зборів до національного парламенту (1917-1918 рр.)», «Кримська проблема в діяльності УНР періоду Директорії», "Кримський вектор політики Української Центральної Ради", Історія Криму та кримськотатарського народу, Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб та Участь у вересні 1917 року кримськотатарської делегації у київському З’їзді народів-федералістів та його вплив на розгортання кримськотатарського національного руху (так, я дуже поважаю Андрія Іванця, сподіваюсь я правильно відмінюю його фамілію. Це дуже достойний автор, тому приводжу такий список. Зараз вивчення історії Криму майже неможливо - бо всі архіви окуповані.)

Крім цього, є неймовірна книга нині покійного Юнуса Кандима "Не заросте травою поле бою", про першого голову уряду Криму, лідера національного руху, переконаного соціаліста, муфтія, та навіть часткого младотюркського революціонера в один період його життя, Ч. Челебієва (Н. Челебіджіхана). На жаль, книжку дуже складно знайти в онлайні чи офлайні, тому заходьте в гості на читацький гурток)

Саме на честь муфтія, революціонера соціяліста та першого голови уряду Криму Номана Челебіджіхана названий кримсько-татарський батальон у ЗСУ.

Разом з тим, Н. Челебіджіхан був окрім революціонера, ще талановитим поетом. Один з його віршів став гімном короткоїснуючої Кримської Народної Республіки

Я поклявся кров обмити з ран твоїх, народе мій,

бо чому повинні гнити братчики мої в ярмі?

І якщо в житті спокійнім не терпітиму за них,

кров гаряча до краплини висохне нехай в мені!



Я поклявся світло правди в темний край принести мій,

бо чому не може брата брат побачити в пітьмі?

І якщо від цього горя не болітиме мені,

то нехай наплачу море я кривавими слізьми!



Я поклявся, давши слово за народ померти мій,

втішити його в недолі, сльози витерти рясні.

Бо якщо я навіть ханом буду жити сотні літ,

все одно пора настане в землю полягти мені!

​​By Arash Azizi "Омана однієї держави: Ігнорування національних прагнень палестинців та ізраїльтян не вирішить їхній конфлікт."

Проте, якою б жахливою не була націоналістична історія, національні ідентичності неможливо звести лише до виключення (ізоляції) і кровопролиття. Ці ідентичності вистояли саме тому, що вони продемонстрували силу об’єднати мільйони людей у значущі спільноти. Історик Бенедикт Андерсон відомий своїми критичне ставлення до націоналізму. Але він також оцінив його інтегративні якості і зазначив, що «незалежно від фактичної нерівності та експлуатації, які можуть переважаючи в кожній, нація завжди мислиться як , глибоке, значуще, горизонтальне товариство». І ізраїльтяни, і палестинці виявили глибоку прихильність не лише до своєї спільної батьківщини, але для своїх власних націй, саме в цій формі «Горизонтального товариства».

Едвард Саїд, який залишився відданим своїй палестинській ідентичності через довгі роки вигнання, сьогодні відомий своєю прихільністю рішенню "однією держави". Часто втрачають те, що він вірив у двонаціональний варіант такої держави, яка б визнавала національні права [та мала національну-територіальну автономію] обох громад в Ізраїлі/Палестині: ізраїльських євреїв та палестинських арабів. Він також визнав необхідність розпочинати з імплементації рішення "двох держав", щоб в майбутньому така державна єдність могла утворитися

Сильні почуття національної приналежності пояснюють чому ідея "об'єднаної демократичної держави" зазвичай [без значної уваги до національного питання] не знаходить підтримку серед ізраїльтян або палестинців. Жодна значна політична сила ні в Ізраїлі, ні в Палестині не підтримує такий варіант.

Ні ізраїльтяни, ні палестинці нікуди не підуть і не здадуть свою національну ідентичність. Тих, хто справді хоче миру та справедливості на Святій Землі повинні почати з визнання цієї реальності. До Ізраїлю можна і потрібно ставитися критично і вимагати припинити окупацію і обструкцію палестинського суверенітету. Але ні Ізраїль, ні Палестину ніхто не змусить зробити етно-національний суїцид.

У 1946 р. Петро Полтава, референт пропаганди ОУН, писав:

Вживається в нас також часом такого окреслення як «червоні окупанти», «червоні» кати, тощо. Так як большевики не мають нічого спільного з комунізмом ані соціалізмом, так не мають нічого спільного і з червоним прапором, який символізує справедливу, по суті, боротьбу робітничої кляси за своє визволення. Ця боротьба під тим самим прапором ведеться в світі ще й сьогодні, і ми оцінюємо її як справедливу боротьбу, як прогресивне явище

В своїх працях, які тоді виражали публічну лінію ОУН після ІІІ збору, він неодноразово підкреслював важливість поваги до всіх народностей, необхідність агітації російською мовою серед росіян і російськомовних українців (категорії українців, в існуванні якої зараз відмовляє Фаріон та деякі інші політики, що вважають що "російськомовні українці" і "україномовні українці", так і іншомовні українці це якісь окремі національні групи), багатопартійної системи, антифашизму і демократизації і соціалізації економіки

Такі думки виражали багато реформаторів з ОУН, як от такі українські герої Євген Стахів, есер Стасюк, дисидент Данило Шумук, націонал-комуніст Михайло Степаняк, головнокомандувач Василь Кук, двійкарі Лев і Дарія Ребети і багато інших. Реформаторська течія в ОУН з 1943 р. перехопила ініціативу, хоч ніколи і не була повністю домінуючою.

Багато з реформаторських думок також поділяла ранішня "ліва" група ОУН на чолі з Іваном Мітринґою та Тарасом Бульбою-Боровцем, що задекларувала гасло "Воля народам, воля людині" і створила Українську Революційну Партію Робітників і Селян, проте, відомо що вони поділяли антисемітські погляди.
Загалом, серед руху спротиву фашизму та національно-визвольним рухам і той час антисемітизм був вкрай розповсюдженим явищем, і українці нічим не кращі від західних або східних європейців, як би деякі історики не намагалися це показати. Невідомо, наскільки ці погляди впливали на дії групи Мітринґи під час Другої Світової війни, і невідомо, чи Мітринґа від цих поглядів відмовився. Відомо, що Бульба-Боровець ні

Один з найважливіших моментів у змінах в ОУН після ІІІ надзвичайного збору, який проголосив програму ОУН на основах мультикультурності, багатопартійності і демократичного керування економікою, було створення націонал-комуністичними, лівими і націонал-демократичними активістами ОУН Народно-Визвольної Революційної організації, що позиціонувалася як розрив з тоталітарною ідеологією.

Разом з тим, як це часто підкреслює Іван-Павло Хімка, рішення ІІІ збору необов'язково виконувалися у реальність, і скоріше для багатьох були декларативними. І хоч сила реформаторів була значна, ультраправі тенденції упівців також нікуди не зникали. Часто, окрім позитивних персонажів реформаторів і негативних — відвертих прихильників гітлеризму і донцовщини, що співіснували в одній організації, є величезна кількість людей, які доклали неймовірних зусиль і геройств для визволення Україні і одночасно приймали участь у злочинах, в тому числі і масових вбивствах, включаючи дітей і жінок, за національністю.

На жаль, зараз дослідження теми ОУН, УПА і демократичної опозиції в ній вкрай політизоване і скоріше схоже на політичну дискусію, а не на серйозний історичній підхід. Замість засобів компаративного аналізу, порівняння з іншими схожими рухами різних ідеологічних спрямувань і країн, як от французьким спротивом, В'єтконгом, Армією Крайовою, усташами, тощо та об'єктивної оцінки за загальними критеріям внеску національно-визвольній боротьбі УПА, Радянській армії, Західних армій, в дискурсі домінує непропорційність і непослідовність у оцінках.

Сьогодні у 1920 р., більшовицькі війська зазнали остаточної поразки проти латвійських солдат, революційних робітників і селян та всіх громадян нової республіки.

Згодом були проведені Установчі збори, що утвердили Латвію як демократичну, багатопартійну республіку.

Найбільшою партією Установчих зборів стала марксистська Латвійська соціал-демократична робітнича партія. Соціал-демократи грали вирішальну роль у здобутті і захисті Незалежності Латвії і демократії від російського імперіалізму.

Байден, найбільш прогресивний президент США за останні 50 років, відомий своєю підтримкою профспілок і робітництва. Йому також належить відповідь, що стала популярною в інтернеті: «платіть їм більше» на питання «що робити, коли американці більше не хочуть працювати?»

Разом з тим, реакція США щодо нового витоку Палестинсько-Ізраїльського конфлікту хоч і була незадовільною, проте зараз ми знаємо про перемовини США для досягнення перемир‘я і позасценового давління на уряд Нетаньягу задля зменшення жертв від вторгнення у Газу

Вчора було анонсовано, що США готові заборонити видачу віз ізраїльським екстремістам, які нападають на палестинців на Заході та оселюються на Західному березі річки Йордан.

Дії американського уряду недостатні, проте через наявність прогресистів при владі, є найбільш пропалестинськими за всю історію США. До того ж, помагає прихильність Байдена до «рішення двох держав» та конфлікт з Нетаньягу, якому вже не один десяток літ (включаючи заклик Нетаньягу американцям голосувати за Трампа, який він зробив у порушення протоколу під час минулих виборів)

Офіційний тік-ток соціалістів і демократів:

https://www.tiktok.com/@socialistsanddemocrats/video/7302152538357271841

16 листопада Білий Дім опублікував "Меморандум щодо розширення можливостей працівників, прав і високих стандартів праці в усьому світі". Хоч і практичної сили він не має, це декларативна заява, що описує цілі адміністрації США щодо внутрішньої і зовнішньої політики.

В Україні, США роками просувала кращі стандарти праці за рахунок діяльності USAID та інших пов'язаних організацій і фондів. Так само, макроекономічна допомога України, яка відбувається за рахунок США, як одну зі своїх умов включає залучення організованого робітництва до прийняття рішень. Зараз, прогресивна адміністрація Демократичної партії, що знаходиться при владі, ще більше зосереджується на необхідності справедливої праці.

🔺Трудові права є ключовими для нашої національної та економічної безпеки та ефективної зовнішньої політики. Відповідно, моя адміністрація прагне забезпечити високі трудові стандарти, залучити голоси працівників до столу прийняття рішень і забезпечити дотримання правил проти несправедливої ​​трудової практики, включаючи примусову працю та відмову в праві на організацію. Ці зусилля сприятимуть нашій меті зміцнення справедливої ​​та відкритої міжнародної економічної системи, яка дозволяє нашим компаніям залишатися конкурентоспроможними, а також захищає наші робочі родини

🔺Сприяти інклюзивним ринкам праці та правам усіх працівників, у тому числі тимчасових працівників, працівників платформ, працівників із нестандартними формами зайнятості та працівників неформальної економіки, яка не регулюється державою та залишає працівників поза охопленням законодавства про працю та соціальної політики

🔺Враховувати потреби жінок; осіб з обмеженими можливостями; лесбіянок, геїв, бісексуалів, трансгендерів, квір та інтерсексуальних осіб; інших спільнот, які не отримують належного визнання; та інших осіб, які історично недостатньо представлені або вразливі до трудових зловживань

🏛Агенції, які працюють за кордоном, повинні розглянути заходи щодо сприяння, в тому числі в приватному секторі, високим стандартам праці; перспективним інвестиціям, які ведуть до добре оплачуваної, безпечної, здорової та гідної роботи з повагою до трудових прав; та інноваційним практикам ініціатив залучення робітників до спільного керівництва з дотримання трудових прав

​​Багато людей знають економічну теорію "загальної рівноваги" щодо попиту і пропозиції. Це та теорія, яку зазвичай, дуже спрощено викладають в українських закладах, де здобувається економічна освіта. Часто, корисні теорії, що взяті в абсолют, стають своїми протилежностями і відживають свою корисність в їх примітивізації.

💹 Проте, мало хто знає, що теорія "загальної рівноваги" попиту і пропозиції, Леон Вальрас, її автор та один із засновників загалом так званої "неокласичної" школи економіки розробляв не як теорію капіталізму, а як теорію соціалізму.

"Мене точно звинуватять у перебільшенні та соціалізмі, якщо я зараз прийму позбавити пролетаріат рабства і неволі. Але я прийму звинувачення. Я називаю себе демократичним соціалістом, тому що бачу в рабстві, підневільності і в пролетаріаті три емпіричні фази одного і того самого питання, а саме питання власності та оподаткування, або розподілу суспільного багатства між людьми в суспільстві"

🔺 У заохоченні робітників ставати власниками поєднується економічний прогрес із соціальним, оскільки вони «виконують свою велику економічну роль, яка полягає не в тому, щоб позбутися капіталу, але зробити кожного капіталістом, а також не менш важливу моральна роль, яка полягає в тому, щоб запровадити демократію в механізм виробництва та зробити бізнес справжньою школою активної політики» (Walras 1898: 261). "За кооперативною асоціацією останнє слово, найвищий успіх та остаточний розквіт індивідуальної ініціативи" (Walras 1896: 21).

🔺Створена у кінці 19 ст., ця теорія попиту і пропозиції позиціонувалася як теорія майбутнього соціалістичного ладу і його справедливого розподілу. Кооперативізм також вважався механізмом для послаблення тенденції до монополізації і таким чином ствердження конкурентного ринку. Хоч зараз теорія багато в чому застаріла (хоч все ще і використовується в університетах як біблійна істина), вона мала за свій старт соціалістичне суспільство, бо вважалося, негативні тенденції капіталізму не давали б можливості розвиватися конкуруючому ринку, так само як сам капіталізм був аморальним, бо був недемократичним і антисоціальним.

✅Разом з тим, Вальрас у 19 ст. підкреслював, що ринкова конкуренція також повинна бути підкріплена системою соціального забезпечення і розподілу. Зокрема, пропонував державне володіння землею і єдиний земельний податок як один з інструментів фінансування соціальних програм, тоді як кооперативна власність надавала б можливість подолання нерівності.

🌾 Великі агрохолдинги, орієнтовані на експорт сільськогосподарської продукції, були практично повністю паралізовані після повномасштабного вторгнення. Хто ж тоді забезпечує наявність продовольства на ринку й і фактично «годує» Україну, попри небезпеки й руйнування, викликані війною?

Відповідно до великого звіту про українську сільськогосподарську політику у воєнний час, саме сімейні фермерські господарства і дрібні землевласники сьогодні забезпечують їжею значну частину населення.

Попри це українська влада продовжує ігнорувати інтереси малих виробників і в рамках програм по відновленню України робить ставку на розвиток великого промислового виробництва. Чому такий вектор є не найкращим рішенням для досягнення продовольчого суверенітету та соціальної і екологічної стійкості, — читайте у звіті.

Вчора офіційний акаунт Українського посольства в Індії лайкнув мій минулорічний пост на річницю проголошення Української Народної Республіки ІІІ Універсалом Центральної Ради

"Високі збори! Грізний момент кривавої боротьби в Росії і на Україні, коли нема центральної власті, коли повстала і все шириться громадянська війна, що переходить уже і на Україну, вимагає від українських партій рішучих кроків, щоб зміцнити власть, зробити Україну базою революції і відси боронити здобу­ток революції в цілій Росії" — Грушевський

Третій універсал започаткував новий період української державності, як і українського соціалізму. УНР стала однією з найбільш прогресивних республік 20-го сторіччя, і майже відразу зазнала більшовицької агресії.

Сьогодні у 2013 р. невелика група молодих активістів своїми діями розпочала найбільш важливу за часів Незалежної України революцію.

Протест, що налякав злочинців при владі і вбивць в Кремлі, скоро охопив всю Україну, став прикладом величезної самоорганізації, національного і демократичного самовизначення.

Слава Героям.

Соціальна Європа: нереалізований шлях

Серед "батьків засновників" Європейського Союзу демократичні соціалісти посідають особливе місце. Ліві активісти стали найпершими провідниками ідеї "Єдиної Європи" як запоруки кооперації між народами та для будівництва підвалин миру без війни.

🔺Такі фундатори об'єднаної Європи, як бельгійський соціаліст Поль-Анрі Спаак (також співзасновник НАТО і подальший його генеральний секретар), італійський антифашист і демократичний соціаліст Альтьєро Спінеллі, засновник "Руху за федеральну Європу" і автор антифашистського і соціалістичного маніфесту за об'єднану Європу без війн, написаного із італійської в'язниці у 1941 р., зробили значний внесок у ідейний і фактичний вигляд майбутнього ЄС.

До цього, ідея об'єднаної Європи мала значний вплив серед італійських республіканських лівих націоналістів (в першу чергу Мадзіні) та соціал-демократів Австрії і Німеччини (Каутський)

Після Другої Світової, Соціалістичні партії були значною частиною дебатів щодо розвитку Європейського Союзу.

🔺Архітектор Європейської сільськогосподарської політики, Сіко Мансголт, радикальний соціаліст і президент Європейської Комісії, закликав до "пориву з капіталізмом", часто посилався на філософа і активіста німецької соціал-демократії Герберта Маркузе, підкреслював необхідність екологічних політик

📚У доповіді членів Європарламенту від соціалістів 1975 року, система, що була б схожа на "югославську модель робітничого самоврядування" згадувалася як модель переходу до «безкласового суспільства».

Загалом, соціалісти внесли великі зусилля для реалізації Європейського проєкту і ключових реформ, що стали базисом для Європейського Союзу. Проте, у 1970-і, "часи змін", все ж, прихильники соціальних, прогресивних і соціалістичних моделей ЄС програли прихильникам так званих "неоліберальних" або "ордоліберальних" реформ, які зокрема базувалися на обмеженні соціальних гарантій.

🏛Згодом, коли прихильники альтернативних моделей програли боротьбу ідей, ідея "Соціальної Європи" була найбільш представлена у відомій Європейській Соціальній Хартії, що виступає за взаємний з робітництвом контроль над капіталом, політику повної зайнятості та значних гарантій для прав працівників

​​За що бореться Українська Повстанська Армія? (Боровця), 1942 р.

Витримка. Посилання

10. УПА визнає засади демократії як єдино правильні для української народної держави. Українська держава мусить базувати свого розбудову не на вузьких реакційних, однонаціональних чи однокласових доктринах, а на широких основах територіального патріотизму. Добрими патріотами української держави можуть бути не тільки самі українці, а й також представники всіх інших національностей, що чесно визнають Україну своєю батьківщиною.

11. УПА бореться за абсолютну рівноправність усіх громадян (незалежно від національності та релігії. Не може бути ані привілейованих одних, ані позбавлених прав ("лишенців") других. Усі громадяни мусять мати однакові права і обов'язки.

12. УПА бореться за дійсну, не фіктивну свободу думки, слова, віри і чину кожного громадянина української держави, без різниці його національності, статі, стану, походження й політичних та релігійних переконань.

13. УПА бореться за відновлення вільної діяльності всіх віросповідань тацеркви як одного з дуже важливих чинників національно-державного будівництва.

14. УПА визнає законною і правильною націоналізацію більшості ресурсів країни державою, але рівночасно стоїть на сторожі права оборони інтересів трудового люду перед державним капіталом так само, як і перед капіталом приватним. Державний капітал не має права до вирішального впливу на соціальне законодавство української держави.

15. УПА бореться за якнайскоріше уконстатування в українській державі:

1) державної власності;

2) комунальної власності;

3) кооперативної власності;

4) приватної власності.

Кожна форма володіння власністю мусить бути рівноправна перед законом.

16. УПА бореться за перебудову економічної структури української держави з монопольної совєтської "казьонщини" та "колхозництва", за поширення свободи приватної ініціативи, але тільки через організації регульованого державою народного капіталізму, а не підпорядкування держави приватному капіталові.

18. УПА бореться за негайне переставлення фабрик та заводів в українській державі на дійсну, а не фіктивну власність трудового народу. Це має бути доконане через організовані державою спеціального роду акційні товариства. Кожен трудівник – акціонер.

24. УПА бореться за право на безплатну освіту і повну культурну,соціальну та санітарно-медичну опіку для усіх громадян української держави.

25. УПА бореться за право трудових мас на 8-годинний день праці, за нормальний відпочинок і на оборону своїх інтересів професійною організацією як перед приватним, так і перед кооперативним і державним капіталом.

26. Усі революційні кадри і вояки УПА мають право належати до своїх політичних партій та громадських і професійних організацій, визнавати той чи інший політичний світогляд. У рядах УПА їх зобов'язує ідея відродження української суверенної держави, постанови внутрішніх організаційних правил та вояцько-лицарська дисципліна.

Тільки нещодавно задумався, що УНР ніколи не відроджувала українську державність.

Незалежність України виходила з принципів, що були популярні у соціалістичних і прогресивних колах, та були декларовані В. Вільсоном, щодо прав народів на самовизначення (згадую в цьому доволі цікавий фрагмент, що написав Араш в своїй статті про Ізраїль і Палестину: "Основною ідеєю націоналізму є не перевага однієї етнічної групи над іншою, а право нації на самовизначення. Право на самовизначення довгий час займало центральне місце в прогресивній політиці як серед лібералів, так і серед соціалістів. (...) Світ імперій перетворився на світ націй,
з націоналізмом — наріжним каменем сучасного глобального порядку (недарма ООН називається організацією об'єднаних націй")

Українська державність була проголошена саме в опорі на право націй на самовизначення і не шукала легітимності у державі Данила Галицького, ні у Козацькій державі. Часто ж національно-визвольні рухи саме відроджували держави, а не творили їх наново (Республіка Польща відродила Річ Посполиту, а не створила нову Польщу)

Побачив твіт румунського активіста, що роздумував про румунський націоналізм — який загалом есенціалістський і визначенний, і це змусило людину цікавитися і надихатися італійський націоналізмом 19-го століття, який відомий фразою "Ми створили Італію, залишилося створити італійця" .

І от українське національне визволення пішло шляхом італійського націоналізму, де держава постала одночасно в процесі постання єднальної національної ідентичності, а не після. І своїми діями революція визначала, хто такий українець, і що значить бути українцем.

Формально той модерновий підхід, де УНР постала не з відродження історичної традиції, а саме з посилання на універсальне право, він теж був частиною цього процесу (пере)визначення українства і українців, визначення національної ідентичності в чомусь прямо через боротьбу. Ці процеси були вкрай сильними і закріпилися, і згодом вже, і УРСР (частково), і УПА, і дисиденти посилалися не на старі форми української державності, а саме на УНРівську форму.

Так само, сучасна Україна це правонаступниця одночасно УНР та УРСР. З цього виникало багато питань, кого саме і як Україна незалежна наслідує або повинна наслідувати, до чого активно докладалися упівські (Богдан Галайчук "нація поневолена, але державна"), екзилівські (Ісаак Мазепа, Гришко, Багряний), діаспорські (Винниченко), дисидентські (Чорновіл) кола, тощо. Зараз ця дискусія все ще відкрита і актуальна.

Думки вголос

Український кооперативний рух під час революції

Три Всеукраїнські кооперативні з’їзди — у травні та серпні 1917 р. і найбільший у травні 1918 р. — визначили структурні форми руху й створили Український Центральний Кооперативний Комітет (Коопцентр) як центральну кооперативну організацію всієї України.

🔺Незважаючи на війну, тисячі різних кооперативів з'явилися в цей період на Наддніпрянській Україні: 9,200 кооперативів нараховувалося у 1917 році (з 6,860 у 1915 році) і 22,300 у 1920 році. Індивідуальні кооперативи приєдналися до численних нових кооперативних спілок, яких наприкінці 1918 року було 253 (порівняно з десятком або близько того до війна). З них 120 були спілки споживачів, 43 кредитні спілки, 7 спілок фермерів, 41 були змішаними, і 42 інших спілок.

✅Найгустіша мережа спілок була в Харківській та Подільській губерніях, де більшість була невеликою та локальною. Полтавська губернія, навпаки, мала розвинуту мережу кооперативів, але лише кілька спілок.

✅На початку 1920 р. налічувалося 22 тис. кооперативів різних типів і близько 270 спілок.

❗Не було жодного регіону без кооперативу. Кооперативний рух налічував 6 млн. членів (На Наддніпрянській Україні. Ще багато на Західній Україні), майже 60% населення приймали участь у споживчій кооперації.

✅Окрім місцевих та обласних кооперативів, існувало 6 всеукраїнських центральних спеціалізованих кооперативних організацій:

—Центральний союз споживчої кооперації «Дніпросоюз»,
—Центральний союз кредитних спілок «Українбанк»;
—Центральна спілка сільськогосподарських кооперативів;
—Союз виробничих кооперативів «Трудосоюз»;
—«Страхсоюз» — союз страхових кооперативів;
—Спілка видавничих кооперативів «Книгоспілка».

🏗 🎥Крім цих основних типів кооперативів, виникли інші, менші національні центральні організації (наприклад, будівельний кооперативний союз «Оселя» та кінокооперативоперативна спілка «Українфільм»).

🫀Очолив всю систему ідейно-організаційний центр — Український Центральний Кооперативний Комітет (голова ради — Михайло Туган-Барановський (видатний макроекономічний теоретик, відомий як "предтеча Кейнса", а також теоретик кооперації) виконавчий президент — Б. Мартос (також відомий і важливий теоретик кооперації, марксист, соціал-демократ і голова одного з урядів УНР).

🔺У 1919 р. три всеукраїнські спілки — «Українбанк», «Дніпросоюз» і «Централ» — утворили Альянс центральноукраїнської кооперації — для представництва українського кооперативного руху за кордоном, зокрема на кооперативному з'їзді у Лондоні і Парижі.

📚Швидкими темпами розвивалася кооперативна освіта. Створювалися кооперативні школи: трирічна школа Союзбанку в Києві, відома як Школа П'ятдесятиріччя української кооперації; однорічна школа Дніпросоюзу в Києві, відома як школа Доманицького; однорічна Доманицька школа в Звенигороді; і так далі. Оперативні курси різних типів і рівнів майже постійно вели повітові спілки. Курси кооперації читалися в Київському комерційному інституті, Київському адміністративному інституті та Київському університеті. При Українському Центральному Кооперативному Комітеті був спеціальний відділ кооперативної освіти і навчання;

🌍У 1919 році було створено першу в світі школу кооперації — Кооперативний інститут імені Туган-Барановського, який було відновлено в період нової економічної політики як Кооперативний інститут імені Чубаря.