​​Іванна Блажкевич, справжня героїня української боротьби.

Іванна Блажкевич народилась в с. Денисові, під Тернополем у 1886 р. за роки свого життя зробила значний внесок в український, соціалістичний, кооперативний і феміністичний рухи.

У Тернополі стала однією з провідних лідерок кооперативного і соціалістичного руху. Зокрема, відкрила секцію кооперативи «Сільський Господар» та заснувала Тернопільське товариство «Власна Поміч» — читальні та комітету допомоги.

Революційну пору застала у Львові. Була однією з перших, хто присягнувся Українській державі на Західній Україні, активно приймала участь у перебранні влади українцями у містах нинішньої Івано-Франківської області. За революційну діяльність, розшукувалась польським військом і була змушена жити місяцями у лісі, щоб не бути вбитими поляками.

За окупаційної влади, продовжила роботу у Соціалістично-радикальній партії. 1928 р. Подалась від партії у вибори у Сойм. За це, місцеві поляки вбили її двох дітей і пригрозили подальшими нападами.

У 1938 р. у ході «пацифікаційних акцій» польська поліція за політичну діяльність у соціалістично-радикальній партії переломали їй руки.

З розпуском Соціалістично-Радикальної партії і Радянської окупації відходить від політичного життя. Відома кооператорка і соціалістка прожила до 1977 р. Займалась письмом, працювала директоркою школи. За деякими данними, переховувала в себе бувшу партизанку УПА, присвятила себе літературній діяльності.

«Студент хімії Юськевич заявив, що коли Бог є проти України, то він такого Бога не визнає і визнавати не буде (…) дорікав церкві, що вона не має емблеми тризуба (…) Аж прийшлось мені, соціялістові, зʼясувати молодим бандерівцям, що з Богом не можна поводитися «запанібрат», (…) та що емблемою християнства є таки хрест»

Партії Європейських лівих розкололась, щоб створити нову групу разом із партіями Центральної та Східної Європи, зосереджену на міцній проукраїнській, феміністичній платформі

https://www.euronews.com/my-europe/2024/09/09/european-left-party-splits-as-new-group-eyes-new-central-and-eastern-countries

​​Але революція (хоч не така велика) французького пролетаріату не передала історії ні одного імені професіонального ката і ні одного такого «майстра» не назвала «робітником» і «товаришем». Бо вона вже була вища етично (з погляду релігії поступу), вона не виклинала ні білого, ні червоного жаху, вона не будувала алтаря святій діві гільйотині, не танцювала навколо неї канібальських танців і не вибирала їй великих жерців, не справляла кривавої оргії, не мала, правда, такої великої одваги незаконності, але й не грала робила комедії трибуналів, не кинула нікому під ноги ні королівської, ні інших людських голов і не встановила революційного «3-го отделения», не видала ніякого «указу об усилении охраны» і не мала сили відбитись від своїх ворогів і трагічно полягла в нерівному бою, але певне серед її «громади» (commune) справді не було ні шахраїв, ні трусів, бо після недовгої та повної влади комуни голодних паризьких пролетарів ні один шеляг не пропав з державної скарбниці – це мусили сконстатувати і вороги (директорія знайшла державну скарбницю порожньою після «великих років» і великих мужів високої цноти), ні один комунар не забагатів на продажі зброї ворогам або хліба голодним і ні про одного комунара нема навіть легенди, щоб він затремтів перед розстрілом, або щоб просив помилування. (...)

Гріхи її можна судити, але про неї з більшим правом можна сказати: вона «багато любила». (...)

Після комуни не лишилось нової форми гільйотини, нової версії цього буржуазного вдосконалення Брутового меча, ні нового видання закону про підозрілих, цього буржуазного варіанту промови Ціцерона проти Катіліни (з фіналом caveant consules, бо паризькі комунари були нащадками Спартака, а не Брута і Ціцерона і не вірили в спасенну силу цезаревбивства і шпіонсько-катівської процедури, вони вірили в повстання, одважну і одкриту війну, але без класичних і середньовічних варварств.

Вони полягли, як і Спартак, але дух Спартака не поліг вкупі з ними, а знайшов собі нову форму. Вони, хоч не заборонили виступати наперед «буржуям», виступали сами, без опіки буржуїв і показали ділом, що психологія новітнього свідомого пролетаріату, його революційна практика, його етика пішла за поступом, а не навспак, тимчасом, як спосіб боротьби Кавеньяка, Меттерніха, Муравйова в той самий час і навіть пізніше показали, що представники інших класів власне пішли навспак від ідеала, або принаймні не доросли до рівня сучасної прогресивної етики. Можна не вважати святою пам’ять Комуни, але поважати її логічно і натурально для еволюціоніста і поступовця наших часів.

Леся Українка, Ціна Поступу

З нагоди Дня спортовця і пам‘яті Василя Кука – генерала Української Повстанської Армії в м.Буську, за підтримки керівництва Буськоі ОТГ та Красненськоі ОТГ голова Золочівської районної організації Народного Руху України Сергій Бондаренко організував щорічний захід – велопробіг.

Читати

Більше інформації👨‍💻:
www.rukh.team
http://t.me/rukhteam
https://www.instagram.com/nru.ua/

«Мені здається непрактичною гадка двоязичного видання. Російської літератури і так виходить незмірно більше, ніж української, і грошей з української території пішло на те вже стільки, що пора нам „вертати своє”. Я вважаю слушним, щоб скоріш, наприклад, „Революционная Россия” видавала в свій кошт переклади своїх видань на українську мову, ніж щоб молоді убогі українські організації видавали російські праці, бо для кого вони мають служити? Коли для Великоросїі, то ми заубогі на такі дарунки „старшим братам” – ми і вже й так дали їм більше, ніж самі взяли, навіть „податків крови” для терористичного руху, – коли ж ті російські видання призначаються для України, то се не наше діло служити „обрусению”, хоч би й революційному» … «Я була б рішуче проти такої трати тяжко зібраних фондів українських» (Леся Українка, «Хронологія», стор. 667).

« … ні одно російське (неукраїнофільське) видання досі не друкувало українських (по мові) праць. Се, коли хочете, зовсім натурально, та тільки нема чого нам платити за іґнорування гомеричною гостинністю: нехай іде кожний до свого намету, коли так.

«Ініціятива до федеральних відносин була давно зроблена з боку українців, ще за часів Драгоманова, та навіть Шевченка, і потім повторялась не раз і не була підтримана з боку „старших братів”, – нехай же вони тепер, коли хотять, самі шукають нас, а нам уже нема чого накидатися, бо нарешті се понижає нас, що ми ліземо брататись, а нас навіть не завважають, чи ми є на світі. Годі!» («Хронологія», стор. 668).

Комуністична партія Франції і національний захист. Як комуністи зрадили антифашизм

Взято з праці Le Parti communiste français
et la défense nationale (septembre 1937-septembre 1939) Жоржа Відаля.

Після Мюнхенської конференції Моріс Торез
проголосив перед центральним комітетом Комуністичної Партії Франції необхідність значного зміцнення збройних сил: «Настав час (...) усвідомити необхідність загального озброєння народу, проведення глибоких реформ що забезпечить десятикратне збільшення військово-технічних ресурсів країни. (...) Загальна політика, яка відповідає волі народу забезпечити армію Республіки значними матеріально-технічними ресурсами». Менше ніж через рік, 4 жовтня 1939 р., на початку війни, солдат французької армії пан Моріс Торез дезертував з армії, поїхав до Бельгії, а потім направився до Москви.

Дуже ініціативна і патріотична декларація комуністичного лідера, виголошена в останні місяці мирного часу, і його вражаюча втеча після оголошення війни, резюмує траєкторію, якою слідувала Комуністична партія того періоду. Карикатурний поворот генсека партії
фактично грубо ілюструє «зраду» французьких комуністів, який після того, як роками захищав найбільшу твердість перед гітлерівською Німеччиною, засудив у вересні 1939 р
сам принцип війни проти німецького експансіонізму.

​​Михайло Драгоманов. Частина 1

Цього дня 1841 р. народився Михайло Драгоманов — видатний український діяч, "батько" українського соціалізму. Своєю працею, він направив розвиток соціалізму в Україні у руслі децентралізації, етичності і лібералізму.

Теоретичний нащадок Драгоманова прийнято називати етичним соціалізмом — соціалізм, що базується не на інтересах жодного класу, а на моральних установах, демократичних правах і конституціоналізмі. На відміну від марксизму, що виводив соціальний прогрес з розвитку робітничого класу і історії, що лише рухається за рахунок класових битв, Драгоманов мислив ширше: його погляди базувались на широкому демократизмі, а кожну ситуацію він аналізував з багатьох факторів, ніколи не зводячи нічого лише до боротьби класів.

У своїх працях Драгоманов обстоював необхідність співпраці з поступовими і демократичними несоціалістичними рухами, пріоритезував об'єднання з такими рухами ніж з "казарменими соціалістами". Головне Драгоманов підтримував еволюційний поступ, тобто зміни, які відразу б покращили життя і свободи людей, замість неосяжного бажання термінової перебудови суспільства.

“Я сказав …думку, котра завше була єретичною для многих моїх приятелів-соціалістів, а власне, що в теперішньому соціальному руху, навіть робітницькому, справа власне комунізму [тобто майбутнього колективного економічного ладу] займа не дуже багато місця, а що той рух висував на перший план такі справи, як час робочого дня, норма плати робітникам, забезпечення робітників і т.п., котрі мають свою вагу помимо справи комунізму. До того є рухи аграрні, досить радикальні і навіть революційні, як напр. ірландський, котрі зовсім не мають в собі комунізму”.

"Я б Вам радив звернути увагу найбільше на Ірландію та на Бельгію. Перша цікава для нас по своїм аграрним справам і по зручности організації селян, а друга по зв’язку соціальної агітації з політичною та по тому, як валони і фламанці спільно йдуть в агітації серед робітників, а нарешті по тому, як соціалістична агітація іде там поряд з практичною кооперацією… Раджу слідити за всім робітницько-крестьянським рухом, а не за самим тілько патентовано-соціалістичним, колективістичним.

Тепер особливо соціалістична справа має практичний характер соціальної політики, і такі речі, як 8-годинна робота далеко важніші, ніж спори про форми… колективізму (державний чи громадський) і навіть сам колективізм. Окрім того, важні політичні й культурні грунти для соціалістичної політики, як загальне виборче право, технічне виховання й т.і. Треба привчатись дивитись на соціалістичний рух не з сектярського (чи революційного, чи консервативного) погляду, а з громадсько-еволюційного…”.

Драгоманов виступав міцно на позиціях прогресу, замість політики жорстокої революції. На думку Драгоманова, лише вбивства тиранів у країнах, де існує беззаконня, "можна пробачити політичне вбивство", але "ставити його за приклад і систему не можна"

У своїх працях, на відміну від майбутніх російських революціонерів на кшталт Леніна, неосвічений робітник і селянин не є базою для соціалістичного розвитку. Виходячи з просвітницьких ідеалів, Драгоманов підкреслює всенародну освіту як основну потребу соціалізму. Такі просвітницькі мотиви згодом масово проявились у поневолених народів під час революції 1917-го року.

​​Михайло Драгоманов. Частина 2.

"Соціально-революційна теорія за суттю своєю набагато ближча до теорії абсолютизму, як і будь-якої іншої диктатури, ніж до лібералізму"

Писав Драгоманов, обговорюючи марксистський ідеал "диктатури пролетаріату" і народницький терор. Доктрина соціалістична без лібералізму, демократизму, конституціоналізму та етики для Драгоманова є доктрина абсолютистська.

Проте, на цьому його критика марксизму не закінчується. Вказуючи на вузький спосіб мислення марксистських доктринерів, Драгоманов пише:

"Ви знаєте, я не згоджуюся з філософією історії і полеміки виключно економічною, бо вважаю її за свого роду метафізику, а життя людське занадто складне, щоб його поясняти лишень одним елементом. Але я нічого не маю проти й однобічної доктрини, коли вона веде до досліду нових фактів. На лихо, марксисти, або ліпше енгельсісти рідко коли досліджують що, а просто а рriori чертять історичні і політичні фігури, часто зовсім фантастичні".

Виступав як теоретик національного питання. Приймав участь в дебатах з "космополітичними" соціалістами:

"Ці дивні інтернаціоналісти не хочуть помічати, що замість людства, та ще й соціалістичного, вони підсувають нам державу аристократичну, буржуазну і бюрократичну, і при цьому неминуче національну, і що їх псевдо-космополітична проповідь проти "націоналізму" …спрямована не на тих, що тиснуть чужі національності, а на тих, що відбиваються від тиску, і що підміна замість міжнародності винародовлення підтримує тільки монополію привілейованих"

Гарно він описував і суть російського соціалізму:

"А тим часом простеживши генеалогію всіх цих претензій на збереження у Великоросії основ найзручніших для торжества демократії, антикапіталізму, соціалізму, правдошукання і т.і., ви знайдете в корені родословного дерева ні що інше, як старомосковський китаїзм і вчення про те, що "Москва - третій Рим, а четвертого не буде".

"Російські революціонери зовсім не розхитують ідеї державно-централістичного самодержавства, а тільки переносять його в інші руки"

Часто некритично Драгоманова називають "прудоністом" (і сам він так себе називав) проте, на відміну від французького анархіста, що залишив по собі величезну і позитивну і негативну спадщину, Драгоманов все ж значно відрізнявся від нього. Пише Панас Феденко:

Не потрібно доводити, що політичні погляди Драгоманова склалися під значим впливом французького соціяліста Прудона (1809-1863). Цього не заперечував і сам Драгоманів, який нерідко називав себе «останнім Прудонівцем». А проте цих слів Драгоманова не можна приймати без застережень. Драгоманів не був безкритичним учнем, а зрілою людиною, і вмів із досить хаотичної Прудонової системи вибрати для себе те, що відповідало його власним переконанням і суспільному розвиткові доби, коли він жив і був молодший від Прудона більш, ніж на ціле покоління.

Що Драгоманів ішов у своїх поглядах иншим шляхом, незалежно від Прудона, можна побачити хоча б на такому прикладі: як відомо, Прудон ставився до парляментаризму негативно. Зате Драгоманів високо цінив роль парляментів і так званої формальної демократії для поступу й розвитку суспільства, зокрема для політичного дозрівання нижчих шарів суспільства.