Найбільше зараз мене в Україні турбує три проблеми.

Соціальна нерівність

Відсутність контролю громадян за політикою

І абсолютна відсутність українізації

Прості реформи можуть це дуже легко вирішити. Підвищення податків і надання працівникам чесної частки їх підприємства, розділяючи його прибутки, і таким чином, інтимно вивчаючи потреби підприємства, спільноти, і бути залученим в його розвиток.

Формування громадських комітетів. Зараз абсолютно необхідний орган низової демократії. Громадський комітет, який буде складатися з усіх бажаючих, і найвпливовіших НДО, який б мав право надзору, цензури та відміни рішень міської ради. Також, повинні повернутися вибори в міськраду, за якою зараз у громади абсолютно нуль контролю.

Українізація помирає. Нам необхідні величезні внески і праця, щоб не просто всі «перейшли на українську», а щоб запалити «українство» в усій його красі і культурному різноманітті. Це підтримка художників і інших митців, музичних гуртів, архівістів, поетів. Змінення простору міст в процесі дерусифікації і декомунізації. Нові тренінги для вчителів і чистки в школах. Нові фільми. Комісії для перекладу всіх знаків і написів у місті українською, масові доступні уроки українською і багато, багато іншого. Це не робиться зовсім. Люди ростуть атомізовано і відірвано від своєї землі, її сили і історії, відірвано від величезної колективної пам‘яті і скарбу як рідна мова.

Думки вголос

У Венесуелі зберігається диктаторський режим Мадуро. Це один із багатьох прикладів авторитарних лівих режимів у всьому світі. Вибори, які відбуваються за кілька днів, мають силу зорганізувати людей проти диктатора.

Висловлюю солідарності всьому венесуельському народу у боротьбі з диктатурою.

Мало існує чогось більш шкідливого для ідеї соціальної справедливості та поступу, ніж сентимент до Радянського Союзу. Особливо у постсовку, але і глобально у світі. Суто через політичну реальність. Симпатики радянського минулого апелюють до порядку, сильної руки, традиційних цінностей, імперії, патерналізму. Це право-консервативні цінності. Але історично в нашому регіоні воно загорнуто у червоний прапор.

Уінстон Черчель казав, що консерватори майбутнього називатимуть себе комуністами ггг

Схожу тенденцію я бачу і з режимом Венесуели.

​​“Найвизначніший і незвичайно характерний український соціяльний демократ, що був ним з переконання і посвяти”

31 липня 1931 р. помер засновник Української Соціал-демократичної партії, журналіст, профспілковий діяч та та організатор робітничого руху в Галичині, Миколи Ганкевич

Ганкевич став глашатаєм марксизму у Західній Україні, розповсюджуючи нові матеріали, проводячи лекції і публікуючи матеріали на теми марксизму, фемінізму і української боротьби.

Співзасновник Радикальної партії і засновник Соціал-демократичної партії, Ганкевич, він став одним з найбільших впливових політичних діячів Західної України

Фемініст, був відомий своєю палкою прихильністю до жіночої справи. Входив в дискусії з більш консервативними представниками українського руху, іноді публікуючи матеріали, що майже повністю складаються з нецензурної лайки.

Був одним з тих, хто захищали УСДП від повороту на комуністичну платформу після початку польської окупації, був виключений з партії, коли її перебрали комуністи. У гнітючій атмосфері подавленої революції за збручем, він вступає в ППС, і намагається впливати на її українську політику. У відновлену некомуністичну УСДП він вже не вступає.

​​Іноді забувається наскільки важливою була Українська Народна Республіка. У світі не було подібних амбітних проєктів. Наша державність була побудована, виборена в неймовірно складних обставинах, і все ж, на умовах загальної кооперації, інтимного поєднання державного апарату і народу, народної економіки, соціального і інклюзивного патріотизму і глибокого демократизму.

Проблема, що нащадок УНР фактично забутий. В Україні майже винищенна республіканська ідентичність. Та ідентичність, до якої закликав Макрон у боротьбі з ультраправими (Республіка в небезпеці!), ідентичність, на якій була побудована Ірландія, тощо.

Продовження проєкту такої республіки, яка поєднує соціальну, демократичну, національну боротьбу, як на мене, повинно бути ціллю лівих та національно-демократичних сил. Та мрія, що запропонувала УНР, все ще є актуальною, і фактично недослідженою в сучасному політичному просторі.

Геннадій Єфіменко. Пост з фейсбуку

Про прилучення Суджанського повіту до Харківської губернії.

106 років тому, саме у серпні 1918 р., було адміністративно оформлено приєднання до України низки повітів насамперед Курської губернії.

Коротко про те, як загалом змінювався кордон у 1918 р. - у моїй статті.
Єфіменко Геннадій. Як вирішувалося питання про кордони між УНР/Українською Державою та РСФСР у 1918 р.? // За Ідентичність і Незалежність. Війна Росії проти України: історичні передумови, геополітичні паралелі. У 2-х кн. ‒ Кн. 1. К.: Кліо, 2022. -С.706-711.

Її переглянути можна тут: https://www.academia.edu/102227140/

Революційна пісня Івана Багряного, цікава частина лівої історії.


ВСТАВАЙ, НАРОДЕ..." Марш трудового народу (слова Іван Багряний, музика Григорія Китастого)

Вставай, вставай, Народе, з руїн вставай.
Вставай, вставай, Народе, з руїн,— вставай з руїн і пожарищ.
За кров дітей і за свій розіп’ятий Край
Вставай! Вставай! Вставай!
З глибоких шахт, з в’язниць і галер в морях,
Сини звитяг, Ми ідем в громах, ідем до судного бою.—
Ми діти Правди й бійці найстрашніших гроз —
Селянин. І шахтар. І матрос.
Громи гримлять, в загравах дрижить земля.
Громи гримлять. Вітчизна зове,— зове до помсти і кари.
З тобою нас не щадив меч ворожих зграй.
Суди ж! Карай! Карай!
З глибоких шахт, з понурих підземель —
З підземель.—
З степів і шахт Ми, як грізний господар земель —
Своїх земель.—
Ідем до бою за щастя і труд.— 3 вогнем. З мечем.
Вперед!

https://www.youtube.com/watch?v=qcYrNsMdPUA

Це була поезія, що супроводжувала збройні
національні змагання українського народу проти нацизму й радянської влади під керівництвом ОУН і УПА. Творцями цього українського культурного феномену стали М. Боєслав, М. Кушнір, П. Волош-Василенко та ін., часто безіменні учасники руху Опору [654]. До їхнього числа можна зарахувати й члена ОУН (Б) І. Багряного, який у воєнні роки працював обласним референтом пропаганди у Головному осередку пропаганди ОУН. Разом зі своїм товаришем і членом ОУН Й. Позичанюком І. Багряний написав для партизанських відділів декілька пісень («Ой над Дніпром, над Дніпром» та ін.) [ 193, c. 3]. Також поет створив чимало співомовок та коломийок, які виконували українські повстанці; малював агітаційні плакати [91, c. 71]. Плідною була співпраця І. Багряного у воєнні роки з композитором Г. Китастим. (див. розділ 2, параграф 2). Уже в еміграції твори Г. Китастого та І. Багряного «Марш Україна», «Марш поляглим», «Пісня про Тютюнника», «Вставай народе!», у виконанні різних мистецьких колективів у 1950 – 1980-ті роки прикрашали різноманітні концерти, зібрання із вшанування пам’яті С.
Петлюри, Світові конгреси вільних українців тощо

Пише Подобєд Олена Андріївна. Зауважу, що історія щодо ОУН(б) і Багряного мало досліджена. Складно сказати, чи він був насправді членом, чи був симпатиком, і який був його вплив.

Цікаво послухати В. Скальського. Всім рекомендую його книжку "160 днів Української Народної Республіки". Чудова, цікава і доступна праця

https://www.youtube.com/watch?v=F_86PLUwrFg

Білоруська соціал-демократична громада Чернігівщини

Історія білорусько-українських відносин революційного періоду малодосліджена; наявна інформація ж підтверджує міцну взаємодію між білоруськими і українськими революційними силами.

Зокрема, на Чернігівщині існувала ціла білоруська фракція Революційної Української партії. Цікаво, що білоруси долучились до української партії, а не до РСДРП.

Олександр Ільїн у своїй невеликій розвідці пише, що чернігівська білоруська фракція РУП видала більше нелегальної літератури, ніж то білоруські партії у Петербурзі і на теренах самої Білорусі. Таким чином, діяльність і підтримка з боку РУП посилила білоруську партійну справу.

Посылаем листок «Белорусской соц. дем. Громады Р.У.П. на Черниговщине», орга- низации, возникшей в самое последнее время. Соц.[иал]-дем.[ократическая] агитация среди белорусск.[их] рабочих и раньше велась нашей Партией, но эта агитация носила случайный и поэтому крайне непрочный характер. Таким образом, возникшая органи- зация поставит своей задачей агитацию и организацию белорусск.[ого] пролетариата уже более прочно.

(1905 р.)

Зовнішня політика і взаємодія УНР і БНР

На жаль, політика УНР до Білоруської держави була пасивною. Представники БНР лоббіювали щодо України ідею білорусько-української федерації та визнання незалежності Білорусі.

УНР в свою чергу визначалась поміркованою позицією, аргументуючи це умовами Брест-Литовського договіру. Конфліктною стала і позиція щодо кордонів. УНР не визнавала повністю етнографічний принцип щодо білоруських кордонів, ураховуючи стратегічне розположення залізниці Гомель-Пінськ, контроль над якою бажала мати. Питання кордону було відкладено і жодного остаточного рішення прийнято не було.

З державним переворотом і утворенням Гетьманської влади, дипломати БНР намагались співпрацювати з Українською державою у векторі пронімецької політики, через Україну ведучи перемовини з німцями щодо утворення білоруських збройних сил.

Продовжувались перемовини щодо федерації з незначною зацікавленістю з боку УД

З Директорією УНР білорусько-українські відносинии йшли у напрямку військового союзу і можливої федерації. Проте, цьому завадив пропольський курс Симона Петлюри. Варшавський договір 1920 р. виключав можливість будь-якого спільного фронту з білорусами.

Соціалізм романтичної епохи був чимось. Соціалізм Гюго, Морріса, Вальраса, Белламі, раннього Маркса і Каутського, лівий республіканізм Мадзіні і Гарібальді. Безліч інших мислителів, у тому числі феміністок, які сформували ранній республіканський соціалізм. І ті, хто на цьому виріс

Я думаю, що в романтизмі, революційному республіканізмі, радикальному лібералізмі, сміливих рухах за права людини приховані перлини, великі відкриття для лівих. Забуті дискурси емпатії, громадянства, гуманізму, які ми, ліві, втратили у вражаючій, але недосконалій спадщині марксистської доктрини

Українську Центральну Раду формувала трудова інтелігенція з широким залученням всього населення (представників до УЦР надсилали всі верстви населення з усіх куточків України, з усеможливих сіл, професій, виробництв, тощо). Серед представників УЦР не було жодної людини з багатих класів.

Проте інша частина теж цікава. Це "трудове" в трудовій інтелігенції, а що щодо інтелігенції? З усіх цих представників, важливо зазначити, була величезна кількість всебічно розвинутих, часто новаторських людей.

В УЦР налічувалась просто феноменальна кількість поетів, філософів, письменників, художників, музикантів, талановитих істориків, юристів. Була і технічна інтелігенція, і майже половина УЦР так чи інакше мала досвід кооперативної праці, де навчились адміністративним навичкам (зараз ми би назвали це "менеджерами")

Це щось втрачене з нинішнім брендом популістської політики. Особливо творчі професії. Коли ще талановитий письменник лідував уряд? У міністерствах теж було багато талановитих творчих людей. Абсолютно нормальною історією було, коли працівник міністерства у вільний час складав пісні і потім їх зачитував для своїх співпрацівників, а також для загалу, і пісні ставали народними.

УЦР змогла зібрати той ідеальний баланс, той зріз між усім, що було в суспільстві. Однією з моїх цілей є майбутнє України, де уряд так само буде складатися з всебічного складу населення, і де на депутатських посадах цілком легко можна буде побачити талановитих, новаторських (!) творців, народних музикантів (Не Вакарчука!), людей найрізних спеціальностей що мають свої, справді особисті, бачення, ідеї, тощо в такому ж масштабі і різноманітті.