Сьогодні День народження Сергія Кемського 🏴

Сергій - анархіст, політолог, експерт Інституту політичних і економічних ризиків і перспектив, журналіст, громадський активіст. Належав до "Чорної сотні" анархістів і допомагав виносити поранених. Загинув на Майдані в Києві на Інститутській вулиці від снайперського пострілу.

У грудні 2013 року Сергій написав статтю під назвою "Чуєш, Майдане?" у якій він описав сенс та бачення подій Майдану. Сергій наголошує на тому, що вимога громади полягає в перетворенні держави з феодального батога на інструмент самоорганізації суспільства.

💬 "Нам більше не потрібні пастухи – нам потрібні виконавці волі громади, які ефективно координуватимуть суспільні ресурси для досягнення спільних цілей. Майдан вимагає, щоб люди, наділені повноваженнями, дбали про громадські цінності, а не про сімейні.", - пише Сергій.

Детальніше читайте тут.

​​Джон Роулз, один з найбільш впливових теоретиків лібералізму сучасності, відомо заявляв, що досягнути суспільство, що відповідає ліберальним принципам можливо лише якщо змінити економічні відносини у бік «демократії загальної власності» або «ліберального (демократичного) соціалізму»

Економічна нерівність створює перепони для участі людині у регулюванні суспільства, частиною якого вона є. Така нерівність надає нерівні можливості і призводить до повсюдної несправедливості.

Одна з головних відмінностей полягає в наступному: базові інститути демократії загальної власності працюють на те, щоб розпорошити власність на багатство та капітал і таким чином перешкодити можливості невеликій групі суспільства контролювати економіку, а опосередковано й політичне життя.

Така система відрізняється від соціальних держав загального добробуту, що дозволяють малій групі людей мати майже монополію на засоби виробництва.

Демократія загальної власності дозволяє уникнути цього не шляхом перерозподілу доходу між тими, хто майже нічого не має, а скоріше шляхом забезпечення передрозподілу, широкого володіння виробничими активами та людським капіталом (тобто освітою та навичками), разом з засобами для реалізації справедливої ​​[на відміну від просто формальної] рівності можливостей. Намір полягає не просто в тому, щоб допомогти тим, хто втратив через випадок або нещастя (хоча це теж має бути зроблено), а радше в тому, щоб надати всім громадянам можливість справді керувати своїми справами на основі належного рівня соціальної та економічної рівності.

Геннадій Єфіменко пише:

Отже, обставини перебування і діяльності М.Щорса в Києві, а також на чолі червоних військ у війні проти УНР самі по собі унеможливлюють залишення пам’ятника такого роду діячу — одного з великої кількості червоних командирів середньої руки. Розглядаючи подальшу долю пам’ятника М.Щорсу, слід врахувати, що то є більшою мірою не пам’ятником історичному прототипу, а культовому образу червоноармійського командира, штучно створеному за прямої вказівки Й.Сталіна, і перетвореному на ключову постать/кліше радянської пропаганди. Збереження цього пропагандистського символу означає подальше культивування комуністичної міфології.

Втім, Щорс встиг відзначитися ще деякими екстравагантними вчинками. Як командир Першої української радянської дивізії у травні 1919 р. він видав наказ про арешт автомобілів, у яких їдуть жінки: «Наказую всім командирам частин Дивізії заарештовувати автомобілі з жінками та передавати в дивізію, де автомобіль підлягає конфіскації, а особи, які зволили їхати в ньому з жінкою, заарештовуються з доведенням до відома установи, якій належить автомобіль»

Починаючи з 1935 року стартує кампанія «щорсизації» УСРР. Вибору митцям не лишали, адже, як наполягав Павло Постишев, «письменник повинен бути справжнім борцем за здійснення найпередовіших ідеалів людства, носительницею яких є наша партія на чолі з великим Сталіним». Вже 1935 року було опубліковано чимало літературних творів про «Українського Чапаєва». «Пісню про Щорсову славу» був вимушений написати навіть Іван Кулик. Втім, у 1937 р. ні ця «пісня», ні членство в ЦК КП(б)У не врятувало його від арешту та розстрілу. А в 1935 окрім нього у тому ж таки номеру «Червоного шляху» «прокинулось натхнення» ще в чотирьох «поетів»

Діяльність Миколи Щорса як червоного командира, який не лише боровся з УНР, а ще й долучився до ідеологічної боротьби з УНР та сприяв нищенню культурногромадського життя українців, вже сама по собі унеможливлює залишення пам’ятника йому як монументальної пропаганди комунізму у публічному просторі міста Києва, де це нищення і відбувалося. Але значно вагомішим для формування можливого рішення щодо цього пам’ятника є той факт, що він постав не як результат вшанування реального Миколи Щорса, а як результат нав’язування і поширення штучного ідеологічного культу, створеного суцільно сталінською пропагандою, як засіб затвердження владних ідеологем в часи наступу російського націонал-більшовизму, основною рисою якого було відновлення великодержавності Росії.

Геннадій Єфіменко. Про Миколу Щорса: реального у
Києві та міфологізованого сталінською
пропагандою

🏛️Паралельно з безумовним універсальним базовим доходом, прогресивні економісти також пропонують більш обумовлені форми виплат або винагород.

📖Зокрема Анна Альстотт у книзі «Суспільство стейкхолдерів» та Стюарт Вайт «Громадський мінімум» пропонують надавати гранти людям, що активно приймають участь у суспільній, комунальній і громадській діяльності, таким чином мотивуючи більш активне суспільство.

✅Наприклад, пропонується, надавати частку невід‘ємних акцій громадянам для інвестицій, які будуть доступні за умови активної політичної (наприклад — участь у виборах і передвиборчих компаніях, ознайомлення з програмами, залучення до публічних дискусій) і громадської участі.

❌Такі підходи зазнають критики з боку ліберальних теоретиків і економістів, як такі, що забирають можливість «добровільного рішення поступити морально і правильно»,

✅Прихильники такого підходу аргументують його як самоінвестицію суспільства у свою ж ефективну організацію, таким чином, люди, що вкладаються у суспільство, отримують незначно більше участі і в прийнятті рішень щодо в тому числі своєї праці, але при цьому не створюючи політичної нерівності.

✅Вони приводять також можливість гнучких вимог — де людина сама вибирає свою форму активності

❌Деякі дослідження поведінкових економістів кажуть, що часто такі економічні засоби можуть навпаки обмежувати ініціативу, так як людина буде відчувати можливість «відкупитися» від публічних зобов‘язань і не відчувати морального тяжіння

Нерівність є перепоною для людської кооперації, національного і політичного розвитку

📊"Соціальна та економічна нерівність може сприяти конфліктам між та всередині етнічних груп, класів і суспільств". Так само нерівність створює конфлікти всередині спільнот і пригнічує можливу взаємодію, співпрацю і політичне регулювання. Наслідками нерівності є індивідуалізація суспільних справ та джентрифікація, розділення спільнот на конфліктні групи, що не розуміють один одного.

🏛Бажання жити у надмірній розкоші, у кращому випадку відволікає увагу від турбот інших громадян; у гіршому випадку це послаблююча та роз’єднуюча сила, яка протиставляє громадян одне одному, бо те, що вважається розкішшю, значною мірою визначається ексклюзивністю і виключенням. Загалом [необмежений] ринок є ворогом громадянської чесноти, оскільки він сприяє споживацьким тенденціям у політиці.

🌍Так само на рівні держав, нерівність підсилює правий націоналізм, протиставлення "їх" і "нас", які або «своєю унікальністю і багатством» заробили «особливе» місце у світі порівняно з бідними країнами, або ж навпаки.

❗Проповідування МВФ "вільної торгівлі" замість "справедливої торгівлі", ігнорування разючої несправедливості призводить до ділення світу і людей в кращому разі на скептичних один до одного, а в гіршому — ворожих, а також залишає "неуспішні" країни в циклі безкінечної бідності — так як бідність породжує цивільні конфлікти і війни так само як обмежує можливості фінансування освіти, незалежного суду, політичних і економічних інституцій, тощо.

Привіт! Пост для коментарів: чи цікаві вам пости і які теми найбільш?

Про що політичне, історичне, теоретичне, економічне, правове ітд ще писати, можливо вам є певна цікава тема яку я можу розкрити?

Як зараз відчувається тематика і унікальність, цікавість постів?

У 1919 р. Українська Націонал-демократична партія, партія лівоцентристського спрямування, була перейменована на Українську Трудову партію

Традиція української націонал-демократії була неймовірно пов‘язана з лівим рухом. Починаючи з програмою радикального соціалізму, партія схилилася в бік лівоцентризму (через що з неї вийшов Франко і назад приєднався до Радикальної партії)

У 1919, партія знову прийняла свою ліву ідентичність. Надихнувшись досвідом британської Трудової партії (Labour party), націонал-демократи вирішили прийняти лейбористську програму і стратегію.

Лідуюча партія в українському суспільстві задекларувала і реалізовувала принципи соціалізації великої власності і розвитку кооперативної економіки. Партія виступала за робітничий контроль і «всекласовий соціалізм», підкреслюючи необхідність національної єдності, а не класової війни.

Українська Трудова Партія пропонувала ввести у ЗУНР універсальний базовий дохід. Якби ЗУНР вистояла, Україна б стала першою у світі країною щоб імплементувати базовий дохід.

Після розвалу ЗУНР, партія фактично померла через фракційні битви. Основу організації українства, створення живої сили, активних громадян і найбільших селянських рухів зайняла тепер Радикальна парітя. Радикали перехопили ініціятиву щодо організації громад і назавжди стали найбільшою і проактивною партією в регіоні

Соціалісти з Радикальної партії однак програвали відновленій націонал-демократичній партії на виборах, займаючи завжди друге місце.

Українська націонал-демократія була важлмвою частиною українського лівого руху і націє- державотворення. Приклад Української Трудової Партії заворожуючий. Партія змогла організувати українсьво на прогресивні реформи і створити разом з іншими партіями і рухами ЗУНР.

Ліво-демократичний, прогресивний проєкт націонал-демократичної Української Трудової (Labour) партії був однією з амбітніших спроб створення соціальної держави з робітничим контролем, сильним кооперативним рухом і універсальним базовим доходом.

Інші партії, набагато лівіші, от як Радикальна партія і Соціал-демократична партія в таких умовах рухали б еволюцію республіки у посткапіталістичну кооперативну державу

Ось такий в нас нащадок великої революційної республіки, республіки смілих героїв і політиків, ЗУНР.

1\2 «Всі мусульмани – брати, всі татари – рідні». Мусульманство нас поєднує Кораном – релігією, а татарство – по расі й крови. Так що у нас не може бути класів».

У 1917, натхненна Центральною Радою, в Криму почалася кримськотатарська національна революція. Лідуючою силою стала Татарська соціалістична партія (іноді називають Міллій Фірка або Національна партія)

«Партія вимагає створення в Криму дійсно народної республіки в широкому смислі свободи дій всіх націй, які населяють Крим, як в національному, так і в культурному відношеннях»

Як заявляв муфтій кримських татар, соціаліст і лідер кримськотатарського національного руху Номан Челебіджіхан:

Татари й сьогодні… з повагою ставляться щодо інших націй, щиро поважають їхні права, відчувають стосовно них велику пошану. Бажають, щоб інші нації, трударі інших народів, працювали разом з ними, спільно з ними трудилися, були рівними з ними. Татари, разом з іншими мешканцями, поширюватимуть у Криму світло й сяйво, спільно з ними житимуть прекрасним життям в умовах загальної рівності. У Криму досить багато квітів, різних барв та ароматів. Ці квіти – це нації, котрі проживають в Криму: кримські татари, росіяни, євреї, греки, німці та інші. Завдання Курултаю – згуртувати всіх і, зробивши з них один чудовий букет, перетворити Крим на справжню культурну Швейцарію.

Програма партія базувалася на демократично-соціалістичних засадах і була компромісом між помірковано правим, лівоцентриськими і ліворадикальним крилами партій:

Перший варіант програми партії, оприлюднений на шпальтах газети «Міллет» окремою листівкою, проголошував суверенітет народу, рівність громадян перед законом, демократичні вибори до державних установ, політичні свободи, ліквідацію станових
відмінностей, паспортів, недоторканість особи, житла та листування.

В економічному блоці програми декларувалася соціалізація фабрик і заводів: «...У робітничому питанні татарська партія, – зазначалося в програмі, – цілком солідарна з вимогами соціал-демократів».

У програмі передбачалося ліквідувати вакуфне землеволодіння: 87614 десятин землі перейшло у фактичне ведення партії і здавалося в оренду найбіднішому селянству. Отримані кошти йшли на утримання партії, національних збройних сил, культурно-освітні заходи. «Вся земля належить общинам» (джэмаатам), проголошувала програма партії.
Висувався принцип кожному землевласнику стільки землі, скільки він має «здатність її оброблювати» без застосування найманої праці. Казенні, удільні, кабінетські, а також поміщицькі землі, зазначалося у 22 параграфі програми, підлягають безплатному відчуженню

Постійно підкреслювалась багатокультурність і мирні наміри кримських татар, хоч деякі члени партії таємно мріяли про кримське ханство — тобто національну республіку кримських татар у Криму, а не федерацію народів, проте це була меншість, і здебільшого представляла ліворадикальне крило партії.

«Кримські татари звикли жити вільним життям, завжди тікали від пригнічення і мають повне право на вільне й самостійне будівництво власного життя на власній землі… Якщо наші хани укладали союзи з українцями, поляками, росіянами та ін. народностями для скорення та пригнічення інших народностей, то ми, вільні сини віднині вільного татарського народу, простягаємо вам руку з гаслом демократичної федеративної республіки для щасливого, дружнього спільного життя в майбутньому».

Разом з тим, що партія складалася лише з мусульман (це була вимога на вступ до партії), її ідеологія була секулярна. Роль "мусульманської партії" була лише роллю репрезентації мусульман і кримських татар, а не моделлю, що буде нав'язана на суспільство. Разом з тим, муфтій Криму сповідував феміністичні погляди і часто підкреслював, що неповага, обмеження свободи і нерівність до жінок виходять з невірної інтерпретації Корану.

В першому кримськотатарському парламенті, Курултаї, були представлені жіночі депутати, неймовірно активним був...

2\2 ...мусульманський феміністичний рух, що виводив десятки тисяч жінок на вулицю за боротьбу за свої права. Феміністичний рух став однією з причин, чому кримськотатарська революція взагалі сталася.

Кримська революція намагалася реалізувати всі демократичні, соціалістичні і національні пориви свого народу, проте була знищена силами більшовиків, які почали загарбницьку війну проти кримських татар і їх держави та встановили тут диктатуру.

Варто відмітити, що серед більшовицьких сил також були талановиті, щирі і вмілі кримсько-татарські комуністи-самостійники.

Більшовики планували зробити з Криму «Ізраїль», а саме — масове переселення єврейського населенния для формування там єврейської республіки/автономії, щоб приборкати і кримський і єврейсько-сіоністський визвольні рухи, перехопити ініціативу, проте як територіалісти і сіоністи, так і кримські татари були абсолютно проти такого рішення. Ця політика провалилася і більшовики перейшли до більш стандартних методів побудови диктатури і провокування національних конфліктів.

До кримськотатарських націонал-комуністів належали Фірдевс, Меметов, Ідрісов, Дерен-Айєрли, Булушев, Ногаєв, Кіпчацький, Одабаш, Ісхакова, Айвазов, Сеттаров, Муслюмов, Ягьєв, Озенбашли, Чобан-Заде, Хаттатов, брати Боданінські та інші. Їхні політичні погляди можна визначити як «комунізм з кримсько-татарським обличчям». У так званому «Листі 16-ти» вони переконували московських лідерів: у Криму через національну специфіку не можна проводити розкуркулення та колективізацію, а заплановане переселення туди євреїв призведе до катастрофи. Таку позицію у Кремлі кваліфікували як «випинання національних інтересів на шкоду класовим». У лютому 1928 року 17 керівників Криму на чолі з Велі Ібраїмовим були заарештовані у Сімферополі за звинуваченням у шпигунстві на користь Туреччини і 9 травня розстріляні. Упродовж наступних трьох років за «процесом 63-х» та у справі партії «Міллі фірка» було розстріляно та ув’язнено три з половиною тисячі кримськотатарських інтеліґентів. — пише Сергій Грабовський

Окупація Криму була одним з величезного списку злочинів більшовизму періоду Леніна, включаючи диктатуру, масові репресії, знищення робітницького і селянського руху та практика так званого "переселенського колоніалізму" в Криму та Центральній Азії, разом з політиками голоду і провокування національних конфліктів. Всі ці практики, започатковані Леніном як керівником РКП(б) були успадковані і значно розвинуті Сталіном, що остаточно винищив будь-який "націонал-комунізм" у Криму так само як був запеклим ворогом мусульманського соціалістичного і комуністичного руху.

Для тих, хто бажає ознайомитися детальніше, рекомендую книги Андрія Іванця «Перший Курултай: від кримськотатарських установчих зборів до національного парламенту (1917-1918 рр.)», «Кримська проблема в діяльності УНР періоду Директорії», "Кримський вектор політики Української Центральної Ради", Історія Криму та кримськотатарського народу, Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб та Участь у вересні 1917 року кримськотатарської делегації у київському З’їзді народів-федералістів та його вплив на розгортання кримськотатарського національного руху (так, я дуже поважаю Андрія Іванця, сподіваюсь я правильно відмінюю його фамілію. Це дуже достойний автор, тому приводжу такий список. Зараз вивчення історії Криму майже неможливо - бо всі архіви окуповані.)

Крім цього, є неймовірна книга нині покійного Юнуса Кандима "Не заросте травою поле бою", про першого голову уряду Криму, лідера національного руху, переконаного соціаліста, муфтія, та навіть часткого младотюркського революціонера в один період його життя, Ч. Челебієва (Н. Челебіджіхана). На жаль, книжку дуже складно знайти в онлайні чи офлайні, тому заходьте в гості на читацький гурток)

Саме на честь муфтія, революціонера соціяліста та першого голови уряду Криму Номана Челебіджіхана названий кримсько-татарський батальон у ЗСУ.

Разом з тим, Н. Челебіджіхан був окрім революціонера, ще талановитим поетом. Один з його віршів став гімном короткоїснуючої Кримської Народної Республіки

Я поклявся кров обмити з ран твоїх, народе мій,

бо чому повинні гнити братчики мої в ярмі?

І якщо в житті спокійнім не терпітиму за них,

кров гаряча до краплини висохне нехай в мені!



Я поклявся світло правди в темний край принести мій,

бо чому не може брата брат побачити в пітьмі?

І якщо від цього горя не болітиме мені,

то нехай наплачу море я кривавими слізьми!



Я поклявся, давши слово за народ померти мій,

втішити його в недолі, сльози витерти рясні.

Бо якщо я навіть ханом буду жити сотні літ,

все одно пора настане в землю полягти мені!

​​By Arash Azizi "Омана однієї держави: Ігнорування національних прагнень палестинців та ізраїльтян не вирішить їхній конфлікт."

Проте, якою б жахливою не була націоналістична історія, національні ідентичності неможливо звести лише до виключення (ізоляції) і кровопролиття. Ці ідентичності вистояли саме тому, що вони продемонстрували силу об’єднати мільйони людей у значущі спільноти. Історик Бенедикт Андерсон відомий своїми критичне ставлення до націоналізму. Але він також оцінив його інтегративні якості і зазначив, що «незалежно від фактичної нерівності та експлуатації, які можуть переважаючи в кожній, нація завжди мислиться як , глибоке, значуще, горизонтальне товариство». І ізраїльтяни, і палестинці виявили глибоку прихильність не лише до своєї спільної батьківщини, але для своїх власних націй, саме в цій формі «Горизонтального товариства».

Едвард Саїд, який залишився відданим своїй палестинській ідентичності через довгі роки вигнання, сьогодні відомий своєю прихільністю рішенню "однією держави". Часто втрачають те, що він вірив у двонаціональний варіант такої держави, яка б визнавала національні права [та мала національну-територіальну автономію] обох громад в Ізраїлі/Палестині: ізраїльських євреїв та палестинських арабів. Він також визнав необхідність розпочинати з імплементації рішення "двох держав", щоб в майбутньому така державна єдність могла утворитися

Сильні почуття національної приналежності пояснюють чому ідея "об'єднаної демократичної держави" зазвичай [без значної уваги до національного питання] не знаходить підтримку серед ізраїльтян або палестинців. Жодна значна політична сила ні в Ізраїлі, ні в Палестині не підтримує такий варіант.

Ні ізраїльтяни, ні палестинці нікуди не підуть і не здадуть свою національну ідентичність. Тих, хто справді хоче миру та справедливості на Святій Землі повинні почати з визнання цієї реальності. До Ізраїлю можна і потрібно ставитися критично і вимагати припинити окупацію і обструкцію палестинського суверенітету. Але ні Ізраїль, ні Палестину ніхто не змусить зробити етно-національний суїцид.

У 1946 р. Петро Полтава, референт пропаганди ОУН, писав:

Вживається в нас також часом такого окреслення як «червоні окупанти», «червоні» кати, тощо. Так як большевики не мають нічого спільного з комунізмом ані соціалізмом, так не мають нічого спільного і з червоним прапором, який символізує справедливу, по суті, боротьбу робітничої кляси за своє визволення. Ця боротьба під тим самим прапором ведеться в світі ще й сьогодні, і ми оцінюємо її як справедливу боротьбу, як прогресивне явище

В своїх працях, які тоді виражали публічну лінію ОУН після ІІІ збору, він неодноразово підкреслював важливість поваги до всіх народностей, необхідність агітації російською мовою серед росіян і російськомовних українців (категорії українців, в існуванні якої зараз відмовляє Фаріон та деякі інші політики, що вважають що "російськомовні українці" і "україномовні українці", так і іншомовні українці це якісь окремі національні групи), багатопартійної системи, антифашизму і демократизації і соціалізації економіки

Такі думки виражали багато реформаторів з ОУН, як от такі українські герої Євген Стахів, есер Стасюк, дисидент Данило Шумук, націонал-комуніст Михайло Степаняк, головнокомандувач Василь Кук, двійкарі Лев і Дарія Ребети і багато інших. Реформаторська течія в ОУН з 1943 р. перехопила ініціативу, хоч ніколи і не була повністю домінуючою.

Багато з реформаторських думок також поділяла ранішня "ліва" група ОУН на чолі з Іваном Мітринґою та Тарасом Бульбою-Боровцем, що задекларувала гасло "Воля народам, воля людині" і створила Українську Революційну Партію Робітників і Селян, проте, відомо що вони поділяли антисемітські погляди.
Загалом, серед руху спротиву фашизму та національно-визвольним рухам і той час антисемітизм був вкрай розповсюдженим явищем, і українці нічим не кращі від західних або східних європейців, як би деякі історики не намагалися це показати. Невідомо, наскільки ці погляди впливали на дії групи Мітринґи під час Другої Світової війни, і невідомо, чи Мітринґа від цих поглядів відмовився. Відомо, що Бульба-Боровець ні

Один з найважливіших моментів у змінах в ОУН після ІІІ надзвичайного збору, який проголосив програму ОУН на основах мультикультурності, багатопартійності і демократичного керування економікою, було створення націонал-комуністичними, лівими і націонал-демократичними активістами ОУН Народно-Визвольної Революційної організації, що позиціонувалася як розрив з тоталітарною ідеологією.

Разом з тим, як це часто підкреслює Іван-Павло Хімка, рішення ІІІ збору необов'язково виконувалися у реальність, і скоріше для багатьох були декларативними. І хоч сила реформаторів була значна, ультраправі тенденції упівців також нікуди не зникали. Часто, окрім позитивних персонажів реформаторів і негативних — відвертих прихильників гітлеризму і донцовщини, що співіснували в одній організації, є величезна кількість людей, які доклали неймовірних зусиль і геройств для визволення Україні і одночасно приймали участь у злочинах, в тому числі і масових вбивствах, включаючи дітей і жінок, за національністю.

На жаль, зараз дослідження теми ОУН, УПА і демократичної опозиції в ній вкрай політизоване і скоріше схоже на політичну дискусію, а не на серйозний історичній підхід. Замість засобів компаративного аналізу, порівняння з іншими схожими рухами різних ідеологічних спрямувань і країн, як от французьким спротивом, В'єтконгом, Армією Крайовою, усташами, тощо та об'єктивної оцінки за загальними критеріям внеску національно-визвольній боротьбі УПА, Радянській армії, Західних армій, в дискурсі домінує непропорційність і непослідовність у оцінках.