Маловідома пісня українського лівого поета Івана Багряного, музика Г. Китастого

https://www.youtube.com/watch?v=qcYrNsMdPUA

І. Багряний, 1948

Ми за демократію в найглибшому її розумінні (...)

Ми за ту демократію, при якій господарем в Україні мав би бути тільки сучасний український, реальний нарід — нарід українських робітників, селян та трудової інтелігенції

Ми боремося (...) За Українську Народну Республіку. Тому ми:

антитоталітаристична
антикомуністична
антифашистівська й
антимонархічна партія

(...) Поряд з цим до нашої ідеології (...) належать ще такі конкретні речі:

а) Боротьба за соціяльну впорядкованість, проти визиску людини людиною, тобто — ідея соціяльної справедливости

І. Багряний, Наша Ідеологія

​​Плющу — 85 років

Цього дня 1939 р. народився один з багатьох представників величезної традиції українського соціалістичного дисидентства— Леонід Плющ

"Відокремлення України від Росії дало б поштовх до боротьби за справжню демократію і соціалізм в Україні"

Математик, українець з Киргизстану, Леонід Плющ пройшов довгий шлях. Перші роки його життя проходили в культурі російського шовінізму — Росія використовувала українців для колонізації азійських республік, українців асимільовували, і вони добре вживались у роль нових колонізаторів під російською політикою. Проте споглядаючи все насильство і расизм росіян, Плющ почав виробляти симпатію і розуміння до поневолених Росією народів, а одночасно, і вибудовував розуміння себе як українця.

В системі радянської влади він всюди бачив бідність і несвободу, що призводить до прийняття Плющем єврокомуністичних позицій та позицій етичного соціалізму.

"Велике значення для мого духовного розвитку мала думка Шулубіна: «Саме для Росії, з нашими розкаяннями, сповідями й бунтами, з Достоєвським, Толстим і Кропоткіним, один лише правильний є соціалізм: моральний•. (Пізніше про есерівський етичний соціалізм я дізнався від К. Олицької.) (...) Одна з причин поразки Жовтня - моральна. Нехтування загальнолюдськими цінностями, що випливало з абсолютизації класовості, відносності моралі, призвело до етичного релятивізму в теорії і нелюдяності на практиці."

Згодом, зі спілкування зі старими есерами, людьми, що пережили революцію, з іншими дисидентами, розчаровується і в Леніні:

"Я вирішив не робити з листа ніяких висновків. Поставив знак питання. Не було гарантій, що лист достовірний. Але якби вони були, то я поставив би на Ленінові хрест: це вже нечаєвщина, макіавелізм, а не марксизм чи соціалізм, це бісівщина. Якщо погодитись із тим, що лист щирий, то можна провести пряму лінію від Нечаєва через Леніна до Сталіна."

Був тісно пов'язаний з російською інтелігенцією, але висловлював скептицизм до неї:

Московська демократична опозиція у патріотів під підозрою. Всі пам'ятають позицію кадетів, есерів, меншовиків, більшовиків. Тільки більшовики більше чи менше, але підтримали сепаратистів. Проте на практиці вони там, де могли, повернули республіки, що відокремились, у лоно Святої Русі. А гарних слів усі сказали чимало

Проти Плюща (і Григоренка - націонал-комуніста, який доклав чималих зусиль для відродження політичного кримськотатарського руху) завжди велося багато анти-кампаній здебільшого правою діаспорою. Бандерівці закордоном, загалом ворожі до шістдесятництва як до чогось "комуністичного", атакували дисидентів за їх відхід від "правильної" концепції Незалежної України. Зокрема, найбільшим "противником" Плюща був правий дисидент В. Мороз

Натомість, Українська Революційна-Демократична Партія відповіла на це статтею, де описує Плюща: "походить із глибин народної маси підрадянського формування, що дійшов до ідеї самостійності на ґрунті глибоких протирічь між обіцяними доктринами і реальною дійсністю. Відштовхнувшись від інтернаціоналізму радянського, стає на позиції гуманістично-українського інтернаціоналізму (...) Як виразник прагнень інтелектуальної еліти України до гуманності і справедливості, його вплив і значення тепер і в майбутньому розвитку подій може виявитися неоціненним"

Помер Плющ у 2015, як яскравий представник українського дисидентства, спротиву СРСР і лівої думки.

Нема різниці в ефективності між приватними і державними фірмами.

Є різниця між цілями, способами контролю і підходами до управління.

Це дуже проста істина, що вибудована цілою величезною традицією досліджень з 40-х і донині.

Для хорошої політики, її треба прийняти, і виходити в створенні нових політик не з стереотипів про "ефективність", а з цілей для суспільства, демократичності, тощо.

ЩО НАМ РОБИТИ З ШТУЧНИМ ІНТЕЛЕКТОМ

Перекладена українською стаття провідної світової економістки, авторки "Підприємницька держава: розвінчання міфів про державний та приватний сектори", Маріанни Мацукато

Матеріал:

Однак уявлення про державу лише як про регулятора випускає з уваги більш важливу річ. Інновації – це не просто випадкове ринкове явище. У них є напрямок, який залежить від умов, у яких вони виникають, і державна політика може впливати на ці умови. Поява модного технологічного дизайну чи бізнес-моделі є результатом боротьби за владу між різними гравцями – корпораціями, урядом, академічними інституціями – з конфліктними інтересами та пріоритетами, що розходяться. Відображаючи цю боротьбу, результуюча технологія може бути більш-менш централізованою, більш-менш приватною і так далі.

Ринки, які опікуються новими технологіями, слідують за тією самою схемою, що має важливі наслідки для поширення. Як каже піонер програмного забезпечення Мітч Капор: “Архітектура – це політика”. Крім регулювання, дизайн технології та інфраструктура, що її оточує, диктують, хто і що може з нею робити і хто отримує вигоду. Для уряду забезпечення того, щоб трансформаційні інновації призвели до інклюзивного та сталого зростання, полягає не стільки у впливі на ринки, скільки в їх формуванні та спільному виробництві. Коли уряд сприяє інноваціям за допомогою сміливих, стратегічних, цілеспрямованих інвестицій, він може створити нові ринки і залучити приватний сектор.

У випадку зі ШІ завдання управління інноваціями нині перебуває в руках великих приватних корпорацій, що призводить до створення інфраструктури, яка служить інтересам інсайдерів і посилює економічну нерівність

Моєму другові, військовому та людині лівих поглядів, потрібно зібрати на РЕБ.

Чудова можливість проявити солідарність і взаємодопомогу сьогодні!

Поширьте!

https://send.monobank.ua/jar/VApU8Tjfk

Пам'ятники псевдо-дружбі народів зносять.

Київ потрохи змінюється. В нас з'являється новий простір, який можна наповнювати новими сенсами. Радянські пам'ятники зносять, залишилося лише відставити Кличка і подолати міські корупційні і мафіозні групи, і накінець зайнятися Києвом і історією.

Уявіть, на місці радянських солдат чи Переяслівської ради пам'ятники уенерівським та бійцям різних національностей поневолених Росією, що тоді воювали проти російського імперіалізму (кримських татар, грузин тощо). Замінити штучну дружбу народів на реальну

Арку таким чином має сенс зберігти, і вона зможе додати більше ваги і значення такому простору.

Люди кажуть: а як же пам'ять боротьбі українських солдат в Радянській армії проти фашизму?

Я не бачу тут протиріччя. Ми можемо збудувати нові, свої пам'ятники з повагою до ветеранів, що захищали своїх близьких. Ми не повинні вибирати між шануванням тих українців і трансформацією Києва від антиукраїнської пропаганди.

Ми можемо мати і розвивати пам'ять про наших героїв, які захищали мільйони людей від фашизму, і не давати ні краплі легітимності радянській антилюдяній і антиукраїнській версії історії. Ми повинні.

30 квітня 1950 року в сталінській тюрмі в Равічі помер Казімеж Пужак, один із лідерів ППС і польського підпілля. «Ви говорите, що ми божевільні, ви нам погрожуєте – ваш кінець настав. Ми йдемо в бій самі, вірні Польській Соціалістичній Партії до кінця».

«Навіть якщо мене посадять і я не вийду з тюрми, це буде на користь», — сказав він якось своїм товаришам у середині 1946 року.

«Моя смерть також має сприяти благу справи».

https://x.com/_kacperstec/status/1785347079474139248?s=46

Араш Азізі опублікував цікаву статтю про помилки лівого студентського руху, у 60-х і зараз. Дуже цікавий матеріал, і щоб ознайомитися з тим, що відбувається у США зараз, і зробити висновки. Публікую частину. Повністю можна прочитати тут.

​​«Треба захищати студентські рухи, проте не ідеалізувати їх. Сучасні ліві студенти успадкували деякі з найгірших тенденцій 60-х років»

Я маю традицію останній тиждень занять перетворювати на відкриті дискусії. Студенти неминуче хотіли знати, що я думаю про протести та арешти в Колумбії. Ніби питали: Будете Ви викликали на нас поліцію, якщо ми проводили акцію протесту?

«Ні, до біса» — я сказав

Адміністрація навчальних закладів підвели наших студентів. Як освітяни і викладачі, ми маємо підтримувати їх. Але підтримувати не означає некритично вихваляти їх, вихваляти
як моральний авангард моменту.

Важко не дивитися з ностальгією на 60-ті.

Студенти тієї епохи — від Латинської Америки, від Праги до Огайо — брали участь у справді героїчній діяльності. Громадянські права, права ЛГБТ та багато іншого частково завдячують їхнім зусиллям.

Але було б недалекоглядно зосереджуватися на героїзмі й упускати з уваги невдачі, які гальмували західних лівих протягом багатьох поколінь і обтяжували їх звичками, яких вони ніколи не похитували.

Деякі студентські рухи підтримували будь-яку авантюру, якщо вона суперечила статус-кво. У Франція, тисячі студентів підтримають Культурну революцію в Китаї, жорстоку кампанію репресій і руйнування, яка спричинила сотні тисяч смертей. Коли маоїстський режим захопив владу в Камбоджі і пішов далі вбивати майже 25% із 8-мільйонного населення країни, він мав велику кількість підтримки західних студентів.

Коли старі ліві попереджали, що такі недалекоглядні дії принесуть нічого, крім катастрофи, їх передбачувано висміювало нове покоління.

Екстремізм породив фракційність. SDS (Студентська ліворадикальна організація в США) розкололася на різні групи, в основному пов'язані з різними маоїстськими та сталінськими сектами. Найвідомішою з них була Weather Underground, що проводила терористичні акцій. Троє її членів загинули, виготовляючи бомби.

Карл Маркс одного разу порадив своїм послідовникам бути «сміливими в змісті, але м’якими в манерах». Студенти 1960-х років слідували пораді навпаки. Вони часто були в
змагання один з одним у тому, щоб бути ще більш шокуючими

Відношення студентів до глобального Півдня також цього стосувалося. Коли радикальні реформи не відбувалися в Першому світі, можна було б покладати надії на події далеко від дому. Ліві фетишизували своїх глобальних колег у тривожні способи.

Оскільки сьогодні студенти прагнуть змінити світ, вони, здається, роблять ті ж помилки. Варто лише прочитати заяви групи у Колумбійському університеті Apartheid Divest, яка організовує багато протестів, щоб побачити нещасливу суміш
найгірших традицій 1960х з сьогоднішньою політикою ідентичності.

Всі пригнічення пов'язані — кажуть зараз студенти (Часто не згадуючи Україну). Але як пов'язані? На жаль, все менше студентів приділяє часу для детального і недогматичного аналізу на користь гаслам.

Провідна пропалестинська група в університетських містечках США, Студенти за правосуддя в Палестині (SJP), говорить такою ж мовою і здається не зацікавлені у зміні фактичної політичної думки чи впливу на більшість людей.

Що ще тривожніше, рух виховує антиізраїльський максималізм, який одночасно непрацездатний і огидний. Вони регулярно випускають заяви у підтримку нападів ХАМАС на ізраїльських цивільних 7 жовтня.

В частині матеріалів, що вони розповсюджували, стверджувалося, що не існує такого поняття, як ізраїльський цивільний. У багатьох студентських протестах, у тому числі в Колумбійському університеті можна почути вигуки на кшталт «ми не хочемо двох штатів, ми хочемо всі 48», а також гасло «Від ріки до моря Палестина арабська».

Якщо студенти хочуть змінити світ, вони повинні винести свої уроки з минулих поколінь. Замість нарцисичних заяв про те, що вони супергерої на боці справедливості в історії, вони повинні навчитися звертатися до більшості звичайних людей, створювати міцні організації та відмовитися від дитячого екстремізму.

Я достатньо приділяю увагу на цьому каналі не лише таким неймовірно важливим (деякі важливіші ніж інші, вони не однаково важливі) питанням, як війна, українська історія, зокрема ліва, національна політика, пам'ять і реалістичні прогресивні бачення майбутнього.

Проте публікую і більш суб'єктивні речі, що мають меншу важливість, але цікаві персонально для мене. Зокрема, це критика і (само)рефлексія щодо лівих рухів і політики. Я розумію, що це матеріали для дуже специфічної аудиторії, і тому будуть багатьом нецікаві, і іноді надто відсторонені (в поганому сенсі). Проте, таких буде небагато і нечасто. В основному це канал про демократичні бачення, що актуальні для України, натхнення, знання своєї історії, українську політику зв'язок з минулим і пошук майбутнього.

До тої суб'єктивної речі. Багато влучної і справедливої критики було створено проти певних тенденцій ліворадикальних студентських організацій. Вона може бути корисна і для сучасних студентів, щоб не повторювати ті помилки.

До того ж, ідеалізація протестів 60х, на жаль, дуже одностороння. Фактично ніхто не говорить про героїчні протести Чехословацьких і Польських студентів, так як серед лівих рухів є певна ксенофобія до Східної Європи та банальне незнання (щоб боротися з цим, я також публікую матеріали про історію Східної Європи тут), що несвідомо переймається навіть деякими українськими лівими.

Зі статті з опендемокрасі, Адорно і Празька весна:

За Адорно, псевдоактивність не базується на теоретичному аналізі даної ситуації, а тому діє наосліп і інстинктивно. Її головною мотивацією є психологічне задоволення для людини, яка переживає почуття революційності, яка по суті має споживацький характер («насолоджуємося революцією!»)

Псевдоактивісти виявляють ненависть до всього, що заважає «стихійній» діяльності окремих осіб чи комун, і хочуть вирвати це з коренем. З середовища Берлінської комуни 2, це ставлення було виражено так: «Що доброго робить старий Адорно зі своїми теоріями, які стали для нас тепер огидними, тому що він нічого не говорить про найкращий спосіб спалити цей довбаний університет…»

Адорно погодився з Хабермасом, який говорив про «лівий фашизм» студентських радикалів. Фашизм тому, що зміни в суспільстві нібито залежать лише від волі значної кількості залучених осіб. У діях радикально налаштованого студентства містився фашистський волюнтаризм, який не визнавав ані етичних, ані інституційних міркувань. У ньому висловлювалася презирлива зневага до демократичних інститутів.

Радикальні студенти кинулися в авантюрні та насильницькі події з метою пробудження суспільних сил, ворожих до правової держави.

Чи ця меморіальна дошка і пам‘ятка ще стоїть у Львові?

Перше робітницьке свято
23 березня 1890 року у Львові відбулись збори. Робітники обговорювали організацію мітингу чи демонстрації до Першого травня. Вперше на українських теренах мало відбутись робітниче свято.

«Робітники повинні тямити, що лиш тоді їм легше буде жити, як всі вони стануть одностайне добиватися свого. Є одна приповідка німецька, – казав бесідник: – "dem Bittenden gibt man nichts, dem Drohenden etwas, dem Kӓmpfenden alles" (тому, що просить, не дають нічого, тому, що грозить, дають крихітку, а тому, що бореться, дають все до чиста).

Робітники говорили також про те, щоби завести загальне потайне голосування. Значить, щоби кожний повнолітній чоловік тай жінка мали право голосувати на посла до сойму чи до ради державної до Відня.

Промовляли ще й деякі інші робітники, і всі вони годилися на те, що треба 1. мая святкувати і домагатися для робітних людей більшої пільги. 1-го мая мають всі робітні люде по містах і селах зійтися на збори і радити над своїми справами»

https://www.istpravda.com.ua/columns/2020/05/1/157428/

"В р. 1890 сильний товчок до скріплення [робітничого] руху дало робітницьке свято 1 мая. В тім році появилася у Львові друга робітницька часопись "Robotnik"; д[ня] 1 мая було величезне робітницьке віче, що заповнило ціле подвіря ратушеве, а в падолисті за почином Гната Дашиньского засновано партію робітницьку на межинароднім ґрунті"

— Іван Франко

Сергій Єфремов, щойно обраний заступником голови Центральної Ради, фактично друга людина в Україні, надрукував у київській щоденній газеті "Нова Рада" статтю "Робітницьке свято"

Він звернувся до читачів видання і всієї громади із закликом взяти найактивнішу участь у святкуванні 1 травня.

"Скинути з себе пута буденщини, дати спокій натруженим рукам, випростатися вільно, почути в собі справді дух живий, знайти в собі людину, а не тільки гвинтик чи додаток до якоїсь хитромудрої машини - ось у чому лежить вага цього робітницького свята".

"Вперше, - окреслив він особливість цьогорічного святкування, - у нас на Україні святкуватиметься велике робітницьке свято - свято праці, свято пролетарської свідомості, свято класової єдності й єднання робітників усього світу.

Вперше величним походом підуть пролетарські робітничі маси, вперше залунають вільні пісні праці й вільні слова про право робітника на людське життя, на спочинок, на поважне становище в громаді".

https://www.bbc.com/ukrainian/blog-history-39765065.amp

​​Заходи почалися о 10-й ранку. Люди тримали жовто-блакитні прапори, гасла "Хай живе автономія України!", "Зійшло сонце України", "Ще не вмерла Україна" і багато інших. Оркестри грали "Марсельєзу".

Після численних промов колони маніфестантів, очолювані музиками, рушили до центру міста.

Члени профспілок мітингували в Купецькому саду, біля театру "Соловцов" (нині театр імені І. Франка) й на Михайлівській площі.
Армійці святкували на Сирецькому скаковому полі (нині - Кіностудія ім. Довженка).

Зібралися солдати й офіцери Київського гарнізону, а також ті, що приїхали з фронту (тривала Перша світова війна). До них долучилися солдати, які оголосили себе українським полком імені гетьмана Богдана Хмельницького на чолі зі штабс-капітаном Путником-Гребенчуком.

Солдати тримали українські прапори, гасла "Хай живе славне українське військо!", "1-му Українському імені гетьмана Богдана Хмельницького полку слава!" тощо. Пролунало багато промов, грали три оркестри. Далі колона рушила по Бібіковському бульвару (нині бульвар Шевченка) і Володимирській вулиці на Хрещатик.

Святкували перше травня пізніше і ОУНівці