107 річниця від створення Української Центральної Ради - першого представницького органу Українського народу.

Народовладдя і парламентаризм - це наша історична та європейська традиція ухвалення найважливіших рішень. Як на рівні громади, так і всієї країни.

Діяльність Центральної Ради призвела до офіційного проголошення та міжнародного визнання незалежної УНР. А також запровадження всіх необхідних атрибутів державності: гімну, гербу та зрештою прийняття Конституції, в якій УНР ставала парламентською республікою.

Без цього важливого етапу державотворення, не постала б і сучасна незалежна Україна.

Віцеспікерка Олена Кондратюк

Telegram / Facebook / Сайт / Instagram / X

Пряма і репрезентативна демократія: чи їх можливо поєднати?

Репрезентативна форма правління з‘явилася і була аргументована як елітарна система, що б захищала вільне суспільство від занадтої демократії, диктатури більшості і некомпетентності.

В свою чергу, пряма та партисипативна демократія була ефективним засобом для керування лише невеликих територій, практична лише для управління малими республіками (що історично існували в Італії, Німеччині, Китаї та ін.) чи невеликими автономіями.

Ідея репрезентативної демократії була (і є) вибором між обмеженою кількістю людей з професійного класу політиків та пасивною більшістю з дуже обмеженою владою. Система вкрай елітарної форми демократії

Тоді ж як ідея прямої демократії — це відволікання громадян від їхніх соціальних занять і поневолення їх надмірною політичною участю, яка б забирала весь вільний час, що міг би йти для задоволення життєвих амбіцій, персонального розвитку і реалізації планів. Відкриття дороги до диктатури більшості і популізму, або ж, альтернативно, безкінечних дискусій і неефективного прийняття рішень

У 1793 р. французький революціонер Конкордет запропонував вихід: створення первинних ассамблей — партисипативних установ контролю і цензуруванням над парламентом з правом вето на закони, правом вибору конвенції для перегляду конституції, право на референдум і також можливості обговорення політики.

За цим проєктом, приблизно на кожні 400-1000 людей збирається постійна асамблея, що виступає як сила контролю проти непідзвітних рішень парламенту і корупції. Вона збирається з певною регулярністю (наприклад, раз на тиждень) і може запустити процес зміни або відкликання того чи іншого закону та цензури парламенту.

Якщо одна асамблея прийняла певне рішення, то всі інші повинні розглянути його на порядку денному та проголосувати за нього також. Як більшість асемблей підтримує певне рішення, воно вступає в силу.

Асамблеї потрібна більшість голосів тих, хто прийшов на збори, і разом з тим асамблея повинна бути достатньо малою, щоб всі могли приблизно знати один одного.

Таким чином, було пропоновано низовий, партисипативний інструмент для контролю над вибраними представниками, а також система балансу між індивідуальним проявом демократії (можливості віддати таємно свій голос за кандидата в парламент) і колективною (збиратися в асамблеях і голосуючи) — зменшуючи негативний вплив лише одного підходу (атомізація політики або диктатура і вплив більшості і подавлення голосу меншості)

Одночасно такі асамблеї були б «школою політики», роблячи роботу політика і потрібні для цього навички менше ексклюзивними

Паралельно з асамблеєю також повинна існувати муніципальна влада зі значними повноваженнями, щодо якої в асамблеях люди також можуть висловлювати свою волю і контроль.

Пропонується надати якомога більш прав, децентралізувати владу. Надати достатньо повноважень місцевій владі для того щоб звільнити національний парламент від «регіоналізму і локальної політики»

Для ефективного залучення громадян, в школах і університетах також планувалося включити уроки політики і громадянства.

Зараз, прийняття такої політики в обмеженій формі в університетах та у муніципалітетах для контролю за їх рішеннями (особливо це стосується надкорумпованої Київради) може бути вкрай важливим — в першу чергу для захисту від забудовників, корупції, необґрунтованих витрат, для підвищення фінансування армії, тощо.

Українська класово-колективна демократія: її позитивні і негативні сторони та уроки​​

Часто люди помилково вважають УЦР першим парламентом, тоді як насправді УЦР була передпарламентом, тимчасовим урядом, і мала специфічну форму колективної демократії

На відміну від парламентів, що вибираються таємним голосування, УЦР формувалася за рахунок делегування представників від організацій. В першу чергу це були селянські, робітничі і солдатські ради і депутати від них, кооперативний рух, представники від муніципальної влади, представники від організацій національних меншин та від політичних партій зі значним впливом.

Делегували до Ради представників освітні та культурні організації, студентські спілки. Також, існувало представництво жіноцтва у вигляді Українського Жіночого Союзу та Жіночої громади. Там же були і представники профспілок.

Таким чином, Рада представляла великі і різні сектори українського суспільства за рахунок такого колективного секторального представництва. УЦР фактично була Constituent power, силою, яка визначала політичні правила і правила функціонування держави, тоді як парламент вже функціонує у сформованих правилах.

Першим українським парламентом став Трудовий Конгрес — він прийняв змішану форму правління для України (радянсько-парламентська), вибирати та вибиратися до цього парламенту могли лише "працюючі класи" (тобто частина привілейованого населення була позбавлена фундаментальних політичних прав). Унікальним було, що цей парламент ввів професійно-класові курії і куріальні квоти: Загальна чисельність депутатів мала становити 593 особи. З них 65 мандатів належало представникам ЗУНР. Решта 528 розподілялась за куріально-професійним принципом: 377 — трудовому селянству, 88 — від робітництва, 20 — від залізничників, 10 — від працівників пошт і телеграфів, 33 — від трудової інтелігенції

Хоч ідея була провальною, і можна стверджувати, що антидемократичною (або обмежено-демократичною), це цікава можливість подумати про позитивну дискримінацію чи секторальну репрезентацію в політиці.

Як організувати політику так, щоб в ній був представлений сильний жіночій голос, та інструменти впливу непривілейованих груп суспільства над непропорційно репрезентованими привілейованими? Є різні варіанти: квоти в парламенті для певних груп (індивідуально, чи організаційно), створення малих парламентів, що відповідають за секторальні інтереси (таке пропонував соціаліст-радикал з Галичини Коберський), тобто не лише національного парламенту, а і "робітничого", "жіночого", тощо, які мають певні інструменти впливу щодо рішень, що стосуються саме їх сфери, і певні інструменти контролю і цензури над національним парламентом; описані в пості вище первинні асамблеї, тощо.

Хоч устрій УЦР і Трудового Конгресу мав занадто велику кількість вад, щоб його переймати, він ставить важливе питання репрезентації і надання конституційної сили певним непропорційно слабко представленим групам. Репрезентативна демократія в своїх інституціях не змінювалася з 18 століття, і можливо зараз як раз час задуматися над новими способами організації більш динамічної версії репрезентативного уряду.

Український уряд намагається націоналізувати майно профспілок, щоб значно зменшити їх вплив. Для цього, уряд приводить легальний аргумент, і я цитую:

Ураховуючи зазначене, Комісія вважає за потрібне звернути увагу на таке:

1. 20.08.1918 на підставі Декрету Всеросійського центрального виконавчого комітету робітників, солдатів, кріпосних та козачих депутатів:

скасовано право приватної власності на усі споруди;

вилучені з приватної власності споруди передані у розпорядження органів місцевої влади.

Згідно з Конституцією СРСР від 05.12.1936:

економічну основу СРСР становить соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва (стаття 4);

соціалістична власність в СРСР має або форму державної власності (всенародне добро), або форму кооперативно-колгоспної власності (власність окремих колгоспів, власність кооперативних об’єднань) (стаття 5)

Одночасно з тим, український уряд, з розслідування опендемокрасі, намагається створити фіктивний профспілковий центр, щоб завдяки ньому ігнорувати думку справжніх профспілок.

Дякую Віталію Дудіну з Соціального руху за інформацію

Документ

Я тут уже писав, що ми подали до суду на мародерів Кличка, які хочуть знести будівлю Київського земства на Рейтарській. Так от, це буде не просто судовий процес. Радий повідомити, що про всю цю історію також постає документальний фільм, і що знімаю його не я, а Саша Плетенецька (на минулій "Молодості" мене дуже вразив її фільм "Коли буде тепло?"). Саша вже зробила трейлер, подивитися можна тут

Цей пост, і пост згори вкрай цікаві для ознайомлення. Ті, хто не прочитали через їх розмір, рекомендую переглянути

Після третього надзвичайного збору ОУН, та почала робити обережні кроки щодо залучення демократичної опозиції в організацію.

До того, ОУН активно винищувала всі організації-конкуренти, і зробила достатньо злочинів проти Бульбівців і їх прихильників, так і націонал-комуністів.

Як ОУН знищила всі альтернативні організації, вона почала активно нищити і себе. Можна спекулювати, що ОУН винищила більше бійців УПА ніж СРСР та Третій Рейх.

В цій нелегкій атмосфері формується "демократичне крило" ОУН, також часто підпадаючи під свої ж репресії. "Демократи" активно вкладають свої сили для залучення відомих активістів Центральної Ради та прихильників концепції демократичної і соціальної Української Народної Республіки. В цей період, до ОУН долучається велика кількість членів Української партії соціалістів-революціонерів, соціал та націонал-демократів.

У Маріуполі головою місцевої групи ОУН стає депутат Центральної Ради Микола Стасюк.

У компромісі між фашистською і демократичною частиною ОУН, реформісти і демократи створили передпарламент УГВР. Платформу парламенту складав відомий український лівий письменник Іван Багряний, а головою передпарламенту став соціаліст-революціонер Кирило Осьмак

Головними зірками ОУН стали молоді реформатори, такі як Петро Полтава та Євген Стахів, що були прихильниками посилення боротьби проти нацистів, прийняття соціалістично-демократичної програми, агітації російською мовою та пропаганди концепції мультикультурної України

Проте навіть серед реформаторів було достатньо нелюдяних вбивць чи агітаторів. Деякі (хоч і абсолютна меншість серед реформаторів) агітували за винищення "всього дорослого чоловічого польського населення" та "депортації всіх інших"

В одній статті з публіцистики ОУН можна побачити заклик до "взаємного проживання, взаємодопомоги і розвитку братських народів Польщі і України", а в іншій — заклик до геноциду. Найбільша трагедія українського руху під час Другої Світової війни, що ці два типи людей були об'єднані однією організацією.

Включення ветеранів-уенерівців значно покращило справи, проте це сталося надто пізно і надто повільно — перегляд програми і положень не став тою докорінною зміною, яка була потрібна, а лише запустив довгий процес, який ніколи до кінця завершений і не був. В ОУН завжди паралельно націонал-демократам і соціально-орієнтованими демократами існували і нелюдяні злочинці, що напевно найбільш драматично і трагічно відзначилося на інших людях і на українському рухові. Зараз існує велика тенденція до відбілювання цього

Трохи про більшовицький "антиімперіалізм" і його концепцію історії

​​Зрозуміло, що така система [сталінізму] із соціялізмом не має нічого спільного. Теревені про соціялізм потрібні Сталінові для прикриття власного імперіялізму. Теорія про “побудову соціялізму в одній країні” повинна була служити Сталінові як оправдання перед працюючими їх злиднів і нужди.

Працюючі СССР свідомі того, що тільки в упертій боротьбі за знищення нової експлуататорської системи, в боротьбі за знищення нової експлуататорської кляси сталінських вельмож здобудуть краще, справді вільне і щасливе заможне життя, побудують нове безклясове суспільство без експлуататорів і експлуатованих, побудують новий, справді демократичний лад, де права не будуть привілеєм однією кляси, а будуть власністю всіх працюючих.

Всі народи СССР знають, що тільки на руїнах сталінської імперії може справді вільно розквітнути дружба народів, що тільки в системі вільних і незалежних держав можлива справжня економічна співпраця між народами, що тільки така система, вільна від імперіялістів, від колоніяльного поневолення, забезпечить справжній політичний, економічний і культурний розвиток, що тільки при такій системі буде ліквідована постійна небезпека війн і перегини в озброюванні, а тим самим буде можливий справжній і трівкий мир і добробут працюючих.

Осип Горновий, один з основних теоретиків реформаторського крила ОУН, з його аналітичної праці про суть п'ятирічок в СРСР.

У лівого руху завжди були складні відношення з демократією, з лівих вийшли як найжорстокіші диктатори, так і найбільші демократи.

Рух нових лівих у своїй боротьбі за емансипацію іноді переходив від демократичних до авторитарно-популістських методів. Окремі представники вважали демократію «буржуазним конструктом», як і верховенство права.

Ленінізм намагався реалізувати соціалізм шляхом колоніалізму і авторитарно-тоталітарного режиму. Сучасний троцькізм відкинув більшість авторитарних і колоніалістичних рис Леніна і Троцького, але залишився вірний цій традиції

В таких умовах постає запит на справді динамічний, прогресивний соціалізм, який б поставив людину і права людини в центр, виступав з позицій демократії і персональної свободи, використовуючи сучасний аналіз.

Тому, прошу до читання. Ліберально-демократичний соціалізм. Що це? І як він відрізняється від названих течій згори

Що таке ліберальний соціалізм?

У рамках співпраці з liberalcurrents.com, публікуємо переклад тексту доктора Метью Макмануса "Що таке ліберальний соціалізм?" — дослідження та програмний текст, що спонукає випрацювати новий простір для діалогу поміж ліберальною та соціалістичною традицією задля єднання перед лицем загроз волі людини.

Поки на Кубі йдуть протести за соціальну і політичну свободу, деякі ліві знаходять аргументи для виправдання чи применшення злочинності тоталітарних та авторитарних режимів.

Після приходу Сталіна до влади, антисталінські проросійські рухи для виправдання тоталітарно-імперського режиму, що вони побудували, вигадали теорію "деформованих робітничих держав". Згідно з нею, за прямою мовою від Троцького, Радянські вторгнення відрізнялися від "капіталістичних", і їх, за невеликими вийнятками, треба вітати, а тоталітарна держава була прогресивніша "капіталістичних"

Цікаво, що з антиімперського трактування троцькізму, який спочатку відкинув підтримку російського імперіалізму і розійшовся з самим Троцьким через це, а потім відкинув і авторитаризм, з'явилася американська організація Демократичні Соціалісти Америки (яка зараз невпізнавана до тої ДСА) та унікальна, вкрай проукраїнська, гілка в британському троцькізмі, що представляє Alliance for Worker's Liberty.

Поки російські соціалісти перевинаходять теорії імперських ватажків 20-го століття з червоними прапорами, щоб применшити злочинність кубинського режиму, можна згадати як українські дисиденти відповідали на ті ж самі питання:

Можливо, демократичний соціалізм не витримає випробування практикою, і суспільству доведеться повернутися до економічної свободи на основі капіталістичної приватної власності. - Така перспектива не лякає соціалістів-демократів і не послаблює їхні зусилля в боротьбі за демократичний соціалізм. Не лякає, бо еволюція капіталізму і сучасний стан капіталістичного господарювання дають вагомі аргументи на користь приватно-власницької економічної свободи (порівняно з "реальним соціалізмом"), здатної бути гарантом свободи політичної та духовної. Для країн "реального соціалізму" така перспектива історично прогресивна.

(Дисидентський соціалізм Юрія Бадзьо)

​​О протестах на Кубе

Мы часто критикуем так называемые «страны социализма» — как существовавшие в прошлом, так и продолжающие заявлять о строительстве социализма в наши дни. Бюрократия, удушение рабочей демократии, нарушение политических, индивидуальных и гражданских свобод — всё это мы помним и никогда не закроем на это глаза ради мнимого самоуспокоения и создания иллюзий о «социалистическом рае».

Но вслед за Львом Троцким мы считаем, что даже деформированные рабочие государства заслуживают поддержки в тех аспектах, в которых они отличаются от капиталистических. То есть, «социалистические» страны — это своего рода переходная форма, которая может двинуться как в сторону реставрации капитализма, так и к обновлению социализма. Всё зависит от активности масс и ни одна ситуация не решена изначально.

Несколько дней назад массовые протесты вспыхнули на Кубе, которая романтизируется сталинистскими компартиями как «остров свободы» и едва ли не «бастион социализма». Люди выходят на улицы из-за отключения электричества и нехватки продуктов питания. В 2021 г. кубинцы уже протестовали, требуя демократических прав и улучшения социального положения.

Как три года назад, так и сейчас власти обвинили «врагов революции» и «внешние силы» во вмешательстве во внутренние дела Кубы. Хотя в 2021 г. имели место репрессии в отношении студентов и членов компартии, критиковавших кастроистский режим с социалистических позиций. Следует осознавать, что самые главные враги кубинской революции на сегодняшний день — это партийная бюрократия и аппаратчики, которые лишь по инерции прикрываются коммунистической ширмой и пойдут на реставрацию капитализма при первой возможности. Репрессиями против кубинских трудящихся они дискредитируют социализм больше, чем открытые антикоммунисты.

Куба сейчас находится на распутье: либо капиталистические реформы по китайскому образцу под руководством правящей «компартии», либо демонтаж существующей системы и «шоковая терапия» по образцу Восточной Европы. Оба варианта для простых людей будут хуже. Тот факт, что реалии «социалистических» государств не вызывают бурного восторга, вовсе не означает, что необходимо поддерживать тех, кто мечтает о замене существующий системы на очередную версию неолиберализма со всеми её «прелестями».

Нет сомнений в том, что реакционные внешние силы действительно попытаются воспользоваться ситуацией, но это совершенно не означает, что кубинцы должны броситься в объятия партноменклатуры.

В 1964 г. Эрнест Мандель писал: «В этой борьбе обязанность каждого социалиста состоит в том, чтобы без колебаний принять сторону социалистической революции на Кубе, защищать эту революцию от любого иностранного вмешательства». И с этим можно согласиться, но только с той оговоркой, что сегодня поддержка социалистической революции на Кубе означает солидарность с народом, отстаивающим свои социальные и демократические права в условиях не только империалистической блокады, но и бюрократической диктатуры.

В цей день у 1842 р. народився Микола Лисенко — один з найвідоміших українських композиторів, що збагатив культурний і духовний стан українського народу.

Він також написав музику на слова гімну Івана Франка «Вічний революціонер». Пісня згодом стала символом і кличем для всіх соціалістів-радикалів і націонал-демократів Західної України, "пішла в народ", і стала одним з визначних символів лівого руху.

https://www.youtube.com/watch?v=LDV9EGlMqsY

Невеликий спойлер того, що я зараз пишу:

"У «робітничому питанні» УНР однією з перших запровадила 8-годинний робочий день, ввела сильні колективні договори, свободу страйку та підтримку профспілок.

У вирі революції та війни, які завдали величезних руйнувань Україні, запровадження амбітних планів усуспільнення підприємств було неможливим. Натомість Українська Народна Республіка обрала тимчасову корпоративну модель, за якою робітничі комітети спільно з державою чи приватними власниками керували підприємствами зі значною автономію і впливом робітників на підприємство. Запроваджено активну інспекцію праці для збору статистики та постійного діалогу із працівниками та комісіями, інформування працівників про їхні права та навчання і просвіта у сфері захисту прав та самоорганізації. Цей підхід дуже відрізняється від поточної філософії інспекції праці як пасивного органу, який розглядає скарги"

​​" Лисенко прийшов до українства з привілейованої кляси, зробився гарячим прихильником демократичних мас народу і до смерти залишився вірний народницьким ідеалам, якими він, як шестидесятник, перейнявся в роки формування свого світогляду. При цьому активна його участь в громадсько-національному житті з роками дедалі більше зростала, і сам він в громадському розумінні ніби зростав.

Українські шестидесятники — це перше українське покоління, що видало з свого середовища цілий ряд визначних національних діячів, які взялись до пляномірного вивчення різноманітних сторін минулого й сучасного їм життя українського народу. В діяльності шестидесятників праця Лисенка посіла особливо почесне місце.

Лисенко-шестидесятник присвятив себе вивченню духової творчости українського народу, що знайшла свій вираз у пісні та музиці. Записавши старовинні пісні, він зберіг для нас, створені колективним творцем-народом мелодії, і дав можливість, за допомогою своїх записів та музичних обробок, пізнати й відчути душу народу в давні часи, відсунені від нас на цілі сторіччя".

Симон Петлюра, Пам‘яті М. Лисенка

В інтернеті (за гроші) тепер можна подивитись 2 достойних українських кіна.

«Бачення метелика» Макса Наконечного- болюча і незручна історія про травму і війну. Сьогодні таке навряд би випустили. І це означає, що фільм конче вартий перегляду.

«Нескінченність за Флоріаном» Олексія Радинського - документальний кінопортрет видатного архітектора (конструктора, розробника, музиканта, композитора - людини нескінченного горизонту творчості), автора «тарілки» на Либідській. Я згадував уже про протистояння навколо цієї памʼятки архітектури і неоднозначну в ньому роль сьогоднішнього Міністра освіти.

П.С. Обидва фільми на українській стрімінговій платформі, мені не платили і не просили рекламувати, не маю там знижок. Я знайомий з власниками і в особистій бесіді одна з них сказала, що віддає 10% прибутку на благочинність у користь армії.