​​​​
До річниці січового стрілецтва

Зараз, здається, виробився такий образ стрільців — нібито доволі аполітичних, стройово-«дисциплінованих», їй-богу навіть військової еліти.

Тоді ж як насправді, це був дуже колоритний, наскільки тоді відповідно бунтарсько-неформальний, рух. Це поети, це організатори театрів і руханок, спортивних виступів, з ультрадемократичною культурою, виборні офіцери — от це про них. Це вишивання костюмів по колориту регіону і часто буквальний косплей козацтва, включно з чубами і застарілою лексикою. Це солдати, які ходили з квітками.

Це також здебільшого все ж різні ліві. Якщо підшукати, я думаю, більшість перших перекладів Кропоткіна, Прудона і Бакуніна українською все ж були від січовиків.

Більшість з них не мало військової освіти. А все ж рʼяно пішли воювати, коли було треба, стали адміністраторами, послами, офіцерами, кооператорами, і прикладали всі свої навички і дух.

Січовики були ближчі до оповчення навколо Гарібальді, чи партизанів Ірландської Республіканської Армії, що відвоювали тій незалежність.

Січовий рух був чимось одночасно культурно-політичним, революційним, громадським, ну і все ж, і військовими героями також.

Сьогодні вкрай важлива річниця. Це сторінка української історії, про яку всі щось «чули», але ніхто нічого не «знає». А все ж значить дуже багато для нас.

Цікаво, що з цього вийде. Маркус постійно говорить про реформу (де-факто створення) сержантського корпусу. Загалом, візія слушна. Як воно піде, подивимось.