​​Те, як і в Росії, і в нас почалося ниття про 1917 рік, звичайно, вражає. Для якогось Корчинського підхопити російську методичку нескладно — навіть попри абсолютну контекстуальну несумісність. Все ж таки, людина зі злим умислом, і кругозором сформованим НБП і околицями. Але інші?

Цікаво, кому буде добре від того, щоб робити головною асоціацією з нашою армією російську імперську армію, а головною «трагедією», яку треба «відвернути», — революцію, що відкрила Україні шлях до відновлення державності й різко прискорила формування модерної української політичної нації.

Солдатські ради, так ненависні деяким політичним коментаторам, разом з іншими інструментами подібного врядування створили українську армію, а частково і державність.

Російська імперія ж була автократичною монархією, яка вела несправедливу війну й трималася на політичному безправ’ї, становій та класовій нерівності. У 1917 році її змели. На її місці постала в тому числі і Україна.

Патріотично налаштованим громадянам боятися 1917-го ні до чого. Від протестів армія не розпадеться. А от коли зникає довіра до держави й командування, коли тягар війни розподілений несправедливо, коли самого процесу виправлення помилок не існує — тоді ж така загроза набагато сильніше підсилюється.

Берлінська нещодавно написала на цю тему допис, на мою думку, глибоко неадекватний — хоча слушна частина в ньому є.

Вона правильно заперечила карикатуру, нібито Федоров — великий інноватор, а Сирський — якийсь печерний «противник дронів». Це має мало спільного з реальністю.

Але замість оцінки нинішнього стану, нинішніх управлінських рішень і ситуацій, і на фоні розслідування Бабеля, що піднялу цілу хвилю про те, що всі і так знали, але колективно самоцензурували, Берлінська оминає практику в своєму пості, яку Сирський не просто не ламав, а дедалі більше закріплював: практику м’ясну, напівтюремну, засновану на безправ’ї рядового військового і майже необмеженій владі командної вертикалі.

І тут вже говори чи не говори про минулі заслуг, яка з цього різниця при створені такої ситуації? А спроби протягнути закон про підвищення відповідальності за СЗЧ і підрив механізмів повернення з СЗЧ в минулому році ми ж всі памʼятаємо? Власне, напрям мислення зрозумілий.

Розмовами про 1917 як ніяк дискурсивно відкривають дорогу руйнівнішим силам. Якщо маємо розмову про «разложение» 1917 — маємо і корнілівщину, маємо претензії на автократичний стилю управління і переконання, що будь-яка критика командування є ледь не заколотом.

Розвал дисципліни й паралізація ухвалення рішень, звичайно, є загрозою. Але яке це має відношення до нинішніх протестів?

Цивільний протест — це ніяк не відмова військових виконувати бойові завдання, чи, насправді, хоч якесь суттєве підваження державних інституцій чи можливості приймати рішення. Публічна вимога оцінити головнокомандувача — це все-таки не ліквідація командної вертикалі. Критикувати кадрову політику це не розвалювати армію.

Протести зараз відіграють роль якого-ніякого суспільного запобіжника щодо негативних рішень влади, а також хоч якоїсь легітимації влади, особливо в умовах централізовано-надзвичайного управління.

Конституційна та правова тяглість влади зберігається, але її популярний мандат не оновлюється.

Протести — чи не єдиний наразі способ легітимації влади і надання їй якоїсь народної суверенності. Коли влада пояснює рішення, виправляє помилки або змінює політику, вона відновлює частину політичної легітимності. Протести таким парадоксальним чином є інструментом посилення влади, збереження елементу демократизму та стабільності держави.

Головнокомандувача не обирають картонками — чи як там Берлінська пише. ГК назначає президент. Президент підзвітний народові, несе конституційні зобовʼязання і політичну відповідальність за свої рішення. Протести мають право вимагати таку відповідальність, підзвітність і зміну рішень.

Всі ж ці гарні «експертні» розмови про те, що головнокомандувача не обирають картонками, бо інакше почнеться 1917 рік і все повалиться, м’яко кажучи, контрпродуктивні.

Якщо вам подобаються пости і публікації тут, ви вважаєте їх цікавими, дискусійними, інформативними, унікальними — розповсюдьте канал «Український Поступ», попросіть підписатися знайомих.

Особливо якщо у вас є знайомі, що цікавляться історією України чи/та історією лівих рухів, громадським активізмом, націонал- чи соціал-демократією та політикою. Всім буду радий!

Кирило Трильовський, засновник січового руху, який потім переріс в рух січових стрільців. Український соціаліст-радикал і невпинний організатор селянської молоді. Графіті у Львові, на Сихові.

Друзі, запрошую вас всіх писати блоги і матеріали, подаватися на https://respublica.social/

​​Між репрезентацією і прямою демократією

Руссо вважав, що демократія неможлива у великих державах. Надто велика кількість людей розмиває локальне розуміння і залученість, і робить пряму демократію набагато складнішою.

Візіонер-революціонер Кондоркет, поміркований якобінець і радикальний жирондист, придумав рішення цієї проблеми. Він вважав вибори природньо аристократичною інституцією, а парламент — формою легіслативної диктатури, яка, сама по собі, все ж створює певний аристократично-політичний клас, який є фактично відстороненим і непідзвітнім.

Кондоркет запропонував геніальне вирішення цієї проблеми, заснуванням асамблей як виразником народного суверенітету. Самі по собі асамблеї не заміняють парламент, але мають можливість виступати проти законів, пропонувати нові, цензурувати депутатів та заміняти їх. Ці асамблеї — регулярні районні зібрання. Як вони б працювали, не може ж один район міняти рішення національного масштабу. Кондоркет пропонує таку схему: якщо один район прийняв рішення, воно автоматично передається сусіднім асамблеям на голосування. Таким чином, рішення найбільшої важливості, швидко розповсюдяться по асамблеям всій країни, а непопулярні чи локальні скоріш за все не вийдуть за муніципальний чи регіональний рівень.

При тому, ці асамблеї принципово не виборні. Кожна людина плюс-мінус вільно може прийти, висловитися, проголосувати. Можливо в цій системі буде потрібно декілька держпрацівників, які б виступали радниками чи медіаторами. Але загалом це вже питання деталей.

Загалом, ефективна демократія потребує парсипативних інституцій контролю та цензури уряду та парламенту. В нас деякі такі інституції є, в більш технократичному форматі. Наприклад, саме таку роль виконує НАБУ. Але подібна практика повинна бути розширена як принцип. Інституції, які б не дозволяли виборним представникам, в муніципалітеті, парламенті, міністерстві, робити все що заманеться, але б одночасно і не саботували. Виступали б по суті корективом, дисциплінуючою силою, та постійним вираженням народного суверенітету.

У націоналістичному Китаї наприклад була наприклад ціла гілка влади, яка називалася Контролюючий Юань. На відміну від нашого НАБУ, це була повноцінна гілка влади з фінансуванням, значним персоналом і формальною незалежністю. Ця інституція займалася: аудитом державних витрат; розслідуванням корупції; експертизою службових проступків; осудом недбалих адміністраторів; процедурою імпічменту; перевіркою праці провінційного та місцевого самоврядування.

Тобто це не просто оцінка корупції, але також ефективності, відповідності, народного контролю і поведінки депутатів, наскільки вони взаємодіють зі своєю локальністю, як якісно виконують роботу. Чи ведуть вони достойно своєї посади? Тощо тощо тощо.\

«Існує чимало інших поєднань пригнічених соціальних інстинктів, які можуть слугувати вихідною точкою для формування соціалістичної ментальності.

Таких відтінків може бути стільки ж, скільки існує поєднань різних людських характерів із різними людськими долями.

Так, серед соціальних інстинктів, які породжують соціалістичну ментальність, ми завжди виявлятимемо бойовий інстинкт у більш-менш сублімованій формі.

Людина, схильна до боротьби, за інших рівних умов тяжітиме радше до соціалізму, ніж до консерватизму чи лібералізму, адже наявні в соціалізмі елементи бунту й агресивності краще задовольнятимуть її потребу в боротьбі.

Саме тому люди винятково войовничої вдачі можуть так легко перейти від соціалізму до фашизму, щойно останній починає здаватися їм таким, що дає більше простору для реалізації їхніх бойових інстинктів».

— Генрі Де Ман, «Психологія марксового соціалізму»

Ця праця Де Мана загалом дуже цікава і я її вкрай рекомендую. Вона розбирає соціалізм з точки зору моралі, імпульсів, відчуттів неповноцінності, пригніченності чеснот ітд ітд. Це вкрай сильна праця для того, щоб більш «глибоко» розуміти ліву доктрину, ніж з детерміністськими схемами класових цивілізаційних битв. Ще раз, дуже рекомендую

«За даними міжнародних організацій, вона третій рік поспіль погіршує позиції в Індексі верховенства права за критерієм "Рівне ставлення та відсутність дискримінації": з 30-го місця у 2022 році до 43-го у 2025-му серед 143 країн.

Ця тенденція показує, наскільки ефективно держава захищає людей від нерівного ставлення, дискримінації та проявів нетерпимості. І одна з найбільш чутливих прогалин – злочини на ґрунті нетерпимості.

Злочин на ґрунті нетерпимості – це ситуація, коли людину атакують не через випадкову сварку, а через її реальну або припущену належність до певної групи. За расою, мовою, релігією, інвалідністю, станом здоров’я, сексуальною орієнтацією, гендерною ідентичністю чи іншою ознакою.

Проблема в тому, що українська система не завжди бачить цей мотив. 


У випадку "Узу проти України" ЄСПЛ визнав, що держава не забезпечила ефективного розслідування нападу на 16-річного афроукраїнця і не встановила расового мотиву злочину.

У справі "Картер проти України" йшлося про неефективне розслідування нападу, де потерпілий наполягав на гомофобному мотиві»

За матеріалом Європейськоі Правди: https://www.eurointegration.com.ua/articles/2026/07/23/7241948/

ПОКИ я пишу це, над моєю головою літають високоцивілізовані люди, намагаючись мене вбити.

Вони не відчувають жодної ворожнечі до мене як особистості, ані я до них. Вони «лише виконують свій обов'язок», як то кажуть. Більшість із них, я безсумнівно, є добросердечними законослухняними людьми, які ніколи б не подумали вчинити вбивство в приватному житті. З іншого боку, якщо комусь із них вдасться розірвати мене на шматки вдало розміщеною бомбою, він ніколи не буде мати кошмарів від цього. Він служить своїй країні, яка має силу звільнити його від зла.

Неможливо бачити сучасний світ таким, яким він є, якщо не визнати непереборну силу патріотизму, національної відданості. (...) Християнство та міжнародний соціалізм слабкі, як солома, порівняно з ним. Гітлер і Муссоліні прийшли до влади у своїх країнах значною мірою тому, що вони могли усвідомити цей факт, а їхні опоненти — ні (...)

Коли ви повертаєтеся до Англії з будь-якої чужої країни, у вас одразу виникає відчуття, ніби ви дихаєте іншим повітрям. Навіть у перші кілька хвилин десятки дрібниць змовляються викликати це відчуття. Пиво гіркіше, монети важчі, трава зеленіша, реклама більш кричуща. Натовпи у великих містах з їхніми лагідними вузлуватими обличчями, поганими зубами та лагідними манерами відрізняються від європейського натовпу. Потім вас поглинає неосяжність Англії, і ви на деякий час втрачаєте відчуття, що вся нація має єдиний ідентифікований характер. Невже справді існують такі речі, як нації?

Але розмовляйте з іноземцями, читайте іноземні книги чи газети, і ви повертаєтеся до тієї ж думки. Так, в англійській цивілізації є щось особливе та впізнаване. Це культура така ж індивідуальна, як і іспанська. Вона якимось чином пов'язана з міцними сніданками та похмурими неділями, задимленими містами та звивистими дорогами, зеленими полями та червоними поштовими скриньками. Вона має свій власний смак. Більше того, вона безперервна, вона тягнеться в майбутнє та минуле, в ній є щось, що зберігається, як у живій істоті. Що може бути спільного між Англією 1940 року та Англією 1840 року? Але тоді, що спільного у вас з п'ятирічною дитиною, фотографію якої ваша мати тримає на камінній полиці? Нічого, окрім того, що ви випадково одна й та сама людина.

І понад усе, це ваша цивілізація, це ви. Як би ви її не ненавиділи чи не сміялися з неї, ви ніколи не будете щасливі далеко від неї надовго. Сало-пудинги та червоні поштові скриньки проникли у вашу душу. Добро чи зло, воно твоє, ти належиш йому, і по цей бік могили ти ніколи не позбудешся слідів, які воно тобі дало (...)

Після Дюнкерка кожен, хто мав очі в голові, міг це побачити. Але абсурдно вдавати, що обіцянка того моменту здійснилася. Майже напевно, маса народу зараз готова до величезних змін, які необхідні; але ці зміни навіть не почали відбуватися.

Англія — це родина, де керують не ті члени. (...) Мало хто з цих людей, якщо взагалі хтось, свідомо віроломний, деякі з них навіть не дурні, але як клас вони абсолютно не здатні привести нас до перемоги. Вони не змогли б цього зробити, навіть якби їхні матеріальні інтереси постійно не спотикали їх. Як я зазначав раніше, їх штучно притупили.

Окрім усього іншого, правління грошей забезпечує те, що нами будуть керувати здебільшого старі, тобто люди, абсолютно нездатні зрозуміти, в якій епосі вони живуть або з яким ворогом вони воюють. Ніщо не було більш спустошливим на початку цієї війни, ніж те, як усе старше покоління змовилося вдавати, що це знову війна 1914-18 років. Усі старі невдахи повернулися до роботи, на двадцять років старші, з ще більш банальними обличчями. (...)

Шок катастрофи привів на фронт кількох здібних чоловіків, таких як Бевін, але загалом нами досі командують люди, яким вдалося пережити 1931-1939 роки, навіть не усвідомивши, що Гітлер був небезпечним. Покоління нездатних до навчання висить на нас, як намисто з трупів.

— Лев і єдинорог: соціалізм і англійський геній, Джордж Орвелл, 1941 р.

Вчора був день народження видатного українського письменника і політичного діяча, який стояв у підвалинах нашої державності — Володимира Винниченка.

Я ніколи не бачив в собі захисника Винниченка. Але що відбувається зараз все більше і більше потребує боротьби проти неправди навіть на користь персонажів, з якими багато в чому не погоджуєшся. Наразі, на жаль, чим більше професія історика в нас підмінюється професією пропагандиста, культами Болбочанів і Скоропадських, тим складніше говорити про фігуру Винниченка. До дати, яку УІНП абсолютно проігнорував. Ось що писав головний пропагандіст-монархіст, нинішній очільник УІНП (фанат проросійського гетьмана, до речі): «У 1917 році нам не вистачало союзників. І ще треба було мразів, хворих на соціалізм, розстрілювати...» (оцінка Володимира Винниченка за звинуваченнями в антидержавній діяльності та отриманні грошей від Росії — уточнення самого матеріалу, не моє).

У нинішньому підході до історії, інфлюєнсери звинувачують Винниченка у противності армії, людину яка випускала памфлети з закликом вступати в Українську армію у 1917, і під час повстання Директорії була автором закона про армію і прихильником мобілізації.

На відміну від багатьох критик, Винниченко не ставив "соціальне" вище за "національне," навпаки, він розумів, що без соціального визволення, національне визволення стає проблематичним, може взагалі неможливим. Винниченко пропонував націонал-демократичний уряд без соціалістів Гетьману, якщо той вигонить імперських представників, на що той відмовився, і активно закликав Гетьмана проти інтеграції з Росією, про що Гетьман сам активно згадує в своїх мемуарах. В своїй діяльності Винниченко авторував багато важливих державних документів, які стали символом українського відродження, і часто політично-писемницький талант і вміння відчути вимоги епохи допомогли УНР взагалі бути сформованою як держава.

Найбільш проблемними сторінками в історії Винниченко є дві: після вимоги Антанти відставки Винниченка і соціалістів з Директорії, внутрішніх конфліктів, Винниченко, морально зломлений, виїзджає за кордон. Цей момент психологічного зламу лідера став значним деморалізатором, бо на Винниченка дивилися як на символ і приклад. Його відставка і від'їзд спровокували розчарування і подавленість серед українців і вплинули на українську боротьбу.

Винниченко певний час намагався домовитися з більшовиками про незалежність України чи хоча б притомну політичну автономію. Щось, що було піднято як гасла більшовицькими ватажками, такими як Троцький. Проте в процесі перемовин, Винниченко зрозумів всю нещирість більшовицької сторони і відмовився. Після повної окупації України, це зіграло значну роль для нього. Він був між дилемою: повернутися на рідний край і намагатися зробити все в своїх силах, щоб покращити стан там, але піти на компроміс з совістю. Чи залишитися на еміграції, але не компромісуючи позицію. Ця двояка реальність призвела до жахливих ідейно-політичних скитань, стрибків від виправдання сталінізму до його найсильнішого засудження, співпраці з антибільшовиком Шаповалом, але і героїзація вчинку Грушевського, який все-таки повернувся до України.

В останні роки свого життя Винниченко висловився на підтримку Української Повстанської Армії і ОУН(б), боровся проти Донцовщини, сформував свій політико-філософський трактат, натхненний психологічними працями того часу та екологізмом, займався садівництвом і городництвом, почав малювати картини, в основному квітів, жив бідно і був відносно ізольований від української політичної діаспори через свою невизначеність, не знаходячи місце ні як в її прорадянській, ні антирадянській частинах.

"Демократія повинна захищатися: чому заборона ультраправих партій є виправданою"

Українська правда публікує статтю-переклад про бойову демократію. На мою думку, підхід який нам конче потрібний. Під час протистояння з силами, які за своєю суттю підважують демократичні системи, їм повинна бути надана відсіч. Моя улюблена книга на тему — історична праця Донни Харш — Німецька соціал-демократія і постання нацизму: 1928-1933. Соціал-демократи так чи інакше прийшли до висновку, що нацизм треба бороти, він не може бути стриманий лише звичайною демократичною системою. Будь-яка демократія базується на самостримуванні і самообмежені, на формуванні певного фреймворку і притримуванні нього. Якщо ж ворог намагається його підважити — то і дії повинні бути відповідні.

Стаття цікава. Я всім її рекомендую. Хоч я скажу, паралелі між ультраправими зараз і в 20-у столітті небезпечні, бо вони призводять до дуже догматичних висновків і аналізів, заснованих більше на паралелях, ніж на реальному розумінні ситуації. Проте певні уроки з опозиції антидемократичних сил повинні бути засвоєні. Хорошим прикладом може стати також антифашистська конституція Італії після її поразки у ДСВ.

https://www.eurointegration.com.ua/articles/2026/07/28/7242137/

«Один украй незручний факт переслідує всі спроби представити ринок як найвищу форму людської свободи: історично безособові комерційні ринки беруть свій початок із крадіжки».

У книзі «Борг: перші 5000 років» Девід Гребер ставить під сумнів загальноприйняте переконання, що гроші природним чином виникли з бартеру. Він стверджує, що системи боргу й кредиту існували задовго до появи монет і ринків, а економічні відносини завжди формувалися під впливом влади, моралі та суспільних зобов’язань, а не лише простого обміну. Гребер показує, що впродовж історії борг часто використовували як інструмент панування, прив’язуючи людей і цілі суспільства до систем нерівності, насильства та державної влади. Його головна теза полягає в тому, що борг — це не просто економічний договір, а політичні й моральні відносини, які глибоко вплинули на розвиток людської цивілізації.

Polsci

​​"Зараз найважливіше завдання для антиавторитарних і горизонтально організованих рухів — навчитися вступати в союз із тими, хто готовий діяти в межах політичної системи, не поступаючись при цьому власними принципами. — Гребер

"Саме це ми явно недооцінили під час Occupy: ми сподівалися, що нашим союзникам із Демократичної партії та інституційним лівим вистачить здорового глузду усвідомити свої стратегічні інтереси. Розумієте, вам потрібне власне радикальне крило, щоб вас самих сприймали як помірковану альтернативу. Праві та республіканці це чудово розуміють.

Якби демократи так само безкомпромісно захищали Першу поправку, як праві захищають Другу, рух Occupy, імовірно, існував би й досі. І ми сперечалися б не про збалансування бюджету, а про реальні проблеми людей.

Я все ж переконаний, що між радикальними та інституційними лівими необхідно налагодити плідну взаємодію. Ми не зобов’язані подобатися одне одному, але мусимо знайти спосіб взаємно посилювати одне одного. Самим радикальним лівим варто більше думати про перемогу, ніж гратися у власну моральну вищість"

Випуск газети білорусів в Україні «Вісник»

З цікавого, білоруські стежки Рівного, матеріал про Алоїзу Пашкевич, новини білоруського добровольчого руху, та мій матеріал про українські стежки білоруської революції.

Читать всім! Боротьба білоруського народу — це також і наша боротьба. Честь героїчним добровольцям і волонтерам, а також активістам.

Бабель — інтерв'ю з авторкою розслідування про 225.

Чесно, навіть я не міг уявити розмір проблеми. Було розуміння про тортури, про м'ясні штурми. Анна Калюжна розказує в своїх розслідуваннях про загороджувальні загони, «дезертири теж противники». Калюжна розповідає про батальйон "Шквал" — частина 225, яка складається з в'язнів, і використовується як штрафний батальйон для тих, кого піймали з СЗЧ, які попались ВСП чи недокучили командуванню, тощо. По суті штрафний батальйон штрафного полку.

Розслідування, опубліковане на Тексти, розповідає про два полка — 225 і вже відомий 425 (Скеля). Калюжна розповідає, що Ширяєв — командира 225 — має кримінальну справу (незакриту) за спробу рейдерського захоплення елеватору, а у 2021 р. перебував під вартою за підозрою в нападі на активістів. Як стверджує Калюжна, саме Ширяєв створив у 225 атмосферу нелюдяності і штрафбатства, з величезними втратами і низькою ефективністю.

У інтерв'ю до того ж Калюжна розповідає, що у 225 на штабі висіла намальований портрет (!!!) Сирського.

Окремо від цього текста, ще Ширшин (екс-комбат Маґури, якого зняли за критику Сирського, і потім проти нього виступили командири, такі як Ярош, Мадяр ітд, напевно з разнарядки вищого командування і через внутрішню політику) почав розповідати про артилерійський вогонь від дружніх підрозділів. Калюжна каже, що 225 робили скиди на своїх з дронів як показові каральні чи дисциплінарні дії.

Всі напевно вже чули про «Бегущие с позиций дезертиры — тоже противник». Власне, тяжка розмова. Особлива тема розстрілів. Я з легкістю можу представити тортури в підрозділах, чи побиття. Але розстріли це для мене було доволі шокуючим відкриттям. Рекомендую продивитися це відео інтерв'ю "Бабеля" з авторкою тексту. За ці дії і розслідування, величезна повага Бабелю і Текстам за смілість.