🟥Теплого вересневого вечора, у маленькій сільській хатині на околиці дніпровського села Степанівка, народився хлопчик. Батьки дали йому імʼя Симон. А більше нічого й не могли дати - бідні українські євреї ледве зводили кінці з кінцями. Закони російської імперії обмежували права євреїв - ні землі не купиш, торгувати в неділю не можна.

Довелося їхати в Катеринослав, пахати 14 годин на заводі. Саме така доля чекала на Симонового батька. Але малому теж довелося ковтнути ківш лиха: вже у віці 10 років герой цієї оповіді йде працювати помічником коваля.

І саме ця робота змінює його життя. Донька цього коваля була членкинею підпільної анархістської організації й вечорами, при свічках, розповідала малому Симону про героїчну боротьбу за права робітників, повстання, майбутні революції.

🏴Хлопець просто закохався в ці історії, а може в доньку коваля - то вже хто знає, але результат був незмінний: у свої 14 років юний Симон Радовицький працював на металургійному заводі, а паралельно - роздавав анархістські листівки та агітував людей до повстання за права робітників. І вже під час першої великої демонстрації сталося лихо: царська поліція прийняла рішення про силовий розгін робітничого мітингу й пустила в бій козаків на конях. Один з вершників вдарив малого Симона прямо шаблею в груди.

🧲Ця історія могла би на цьому й закінчитися, але Симон дивом вижив та сів у тюрму.

🏴Вийшовши з тюрми, Симон продовжив боротьбу і вже коли настала революція 1905 року, він був другим секретарем ради робітничих депутатів металургійного заводу. Він організував великий багатотисячний мітинг, присвячений памʼяті жертв кривавої неділі.

⚙️Поліція не спускала ока з молодого анархіста, однак здібний хлоп утік від царських копів.

🏴Покинувши рідний край, Симон Радовицький жив у Німеччині, де остаточно усвідомив себе анархістом, про що якось чесно зізнався своєму німецькому товаришу Августу Сухі:

«Я тоді дуже мало знав про різницю між революційними теоріями в робітничому русі. Більше інстинктивно, ніж з якоїсь іншої причини, своїми товаришами у боротьбі я вибрав найрадикальніших з усіх лівих рухів, я вибрав анархізм».

А пригоди то тільки починалися….

Симон влаштувався завод механіком та вступив до профспілки ФОРА - знаменитих аргентинських анархо-синдикалістів. Цей напрямок анархізму пропагував ідею, що замість держави та влади усі справи на себе переберуть профспілки.

І вже 1 травня 1909 року аргентинські анархісти вийшли на демонстрацію, яка змінила історію світового лівого руху. Мітинг та хода відбувалися мирно, ліві активісти з Буенос-Айресу поминали чиказьких робітників, аж тут поліція несподівано відкрила вогонь по мітингарях.

Загинули невинні робітники. Молодий Симон не міг пробачити аргентинській державі це звірство. Країну охопив страйк - й поки анархісти та ліві палали від люті, громили маєтки аристократів та відділки поліції, Радовицький готував вибухівку.

Вже через тиждень, вистеживши начальника поліції міста Буенос-Айрес, Симон без вагань кинув бомбу до ніг ката. Поліцай загинув, українського анархіста арештували і вже були готові його повісити, однак друзі та рідні вписалися за нього в буквальному сенсі - хтось із двоюрідних братів Симона мав доступ до метричних книг аж там, у російській імперії. Коли з Катеринославського земства у Буенос-Айрес прийшла довідка, аргентинські поліцейські офігіли: анархіст, який вбив їх боса мав усього 17 років і вчитися не хтів, як то кажуть.

Коли Радовицького арештовували, він вихопив пістолет в полісмена і з криком “Хай живе анархія”, вистрілив собі в груди.

Хлопець знову дивом вижив. Це ж було вже.

Він став героєм в Аргентині. Про нього писала преса, його імʼя знав кожен аргентинський робітник.

Сума цих факторів - вбивство топ-чиновника та медійний розголос призвели до того, що Симон став вʼязнем найбільш неприступної тогочасної вʼязниці Ушаї, яка знахолилася на архіпелазі островів Вогняна Земля.

🟥Чи зміг він утекти із вʼязниці? Як склалося його життя - про це і не тільки читайте на сторінках першого друкованого журналу “Артіль”, який вийде ось-ось незабаром.

Бандера хотів повертати назад до тоталітаризму, що було погано для українського народу. Отже той, хто хоче зводити пам'ятник Бандері, той бажає повертатись до тоталітаризму. Бандері, який не знав, що тут робиться - пам'ятники, а тим, хто тут воював, що? Шухевичу мають бути пам'ятники, а не Бандері! То є кривда для тих, хто воював та гинув, бо вони гинули не за Бандеру, а за Україну.

— Євген Стахів, вояк УПА

[проводили подію] Олег Вітович і Дмитро Корчинський. Останній більше мовчав, здебільшого говорив Вітович. Я послухав виступи і попросив слова також. Я вважав шкідливими деякі положення їхнього статуту і пропонував їх викинути.

Скажімо, про те, що в боротьбі за Україну, якщо треба, вони вживатимуть зброю — це не годиться в демократичному суспільстві. Я переконував також, що клич «Україна для українців» був викинений ще III Надзвичайним збором ОУН 1943 року;

і УГВР збирала в боротьбі проти німців і більшовиків усі нації. Але вони не дуже погоджувалися з моїми словами про необхідність проводити роботу серед української молоді на демократичних принципах.

Того ж дня на цю тему ми говорили з Михайлом Горинем. Мене неспокоїло таке екстремне, ультра-націоналістичне наставлення молоді під впливом донцовщини. Горинь вважав, і я з тим не дуже погоджувався, що то невеличка група людей і можна те проігнорувати

— Євген Стахів, вояк УПА, один з організаторів партизанського підпілля на Донбасі.

​​Усі також здають собі справу, яке значення для ідеї безклясового суспільства має націоналізація основних засобів і знарядь виробництва. Це широко обаргументували теоретики соціялізму, і вже хоч би з цих джерел наші люди обзнакомлені з цим питанням. Тому теж немає заперечень проти принципу національно-державної і громадсько-кооперативної власності в банковостві, промисловості і торговлі, зафіксованого в нашій програмі. З н а ч е н н я ждемократичного політичного устрою для реалізації ідеї безклясового суспільства багато н а ши х л юд е й ще не р о з у м і є .

Тимчасом це справа так само важлива, як і справа суспільної власности на знаряддя і засоби виробництва.
Про це дуже переконливо говорить приклад з большевиками. Як же це сталося, що большевики і все знаціоналізували, і навіть сколективізували і, незважаючи на це все, - сьогодні в СССР є суспільні паразити і експліуататори? Сталося воно так тому, що большевики, зліквідувавши капіталізм як економічну основу
творення паразитарних груп, не створили разом з цим в і д ­ п о в і д н и х п о л і т и ч н и х у м о в и н для того , що б не
в и н и к л и н о в і п а р а з и т а р н і і е к с п л у а т а т о р с ь к і групи.

— Головний ідеолог УПА, Петро Полтава, концепція Самостійної України, т.1 с. 417-418

"Вони [бандерівська організація] уважали К[оновальця] за людину "слабу" і "ліберальну", а одночасно висували на чільне місце в ОУН полк. Ріка Ярого. Пізніше продовжувалася та "акція" проти полк. Мельника"

— Б. Левицький, журнал Діялог 1979 р. ч.2 с. 17

14 липня (вівторок) о 10:00 буде акція проти підвищення тарифів на транспорт в Києві.

Закликаю всіх виходити! (КМДА, Хрещатик, 36)

На жаль, цього разу буду відсутній.

Посилання на чат для координації, створений організаторами:
https://t.me/narodnainitziatyva

За словами Б. Левицького, ОУН у лютому 1940 року переважно підтримала позицію «Разом з польською нацією, французами та народами СРСР за вільну Європу без Сталіна та Гітлера». Доповідачем був Іван Митринга, лідер лівого крила ОУН. Згодом він та його прихильники покинули ОУН(б), ймовірно, через співпрацю ОУН(б) з Третім Рейхом.

Іван Митринга та Б. Левицький створили Українську Революційну Партію Робітників і Селян (пізніше після обʼєднання з іншими групами перейменовану), а потім разом з Тарасом Бульбою-Боровцем, опортуністичним отаманом, створили повстанське партизанське формування, відоме як «Поліська Січ».

У 1943 році ОУН(б) прийняла багато гасел Івана Митринги, коли змінила свою платформу на програмно демократичну та соціально орієнтовану.

Сьогодні річниця народження Марка Черемшина, українського письменника і радикального лівого діяча, засновника товариства «Поступ» — в якому знаходилися такі видатні персоналії, як С. Вітик, М. Ганкевич та засновник Січового руху, К. Трильовський. Товариство діяло на Західній Україні з питомо лівою програмою.

Мій друг — капітан, член партії «Народовладдя» Ігор Токовенко — дає інтервʼю

Як людина з бекграундом захисту трудових прав пішла в армію, і як все це було. Дуже цікавий матеріал.

ПС: позивний нардеп?)))