В цей день народився Петро Франко, син Івана Франка — український соціаліст, засновник «Пласту». Він з ще двома соціалістами-радикалами стали фундаторами пластового руху, який далеко пережив їх, і існує і зараз

Основна цінність республіки є «Любов до своєї країни, тобто любов до рівності»

— Монтескьє

«Активні громадяни давньої Греції які жили під народними урядами визнавали жодної іншої сили, крім як чесноти, яка утримує республіку. Громадяни сьогодні говорять про мануфактуру, комерцію, фінанси, багатство, і навіть розкіш!»

Тоні Джадт, великий соціал-демократичний історик (а також історик повоєнної соціал-демократії) разом з іншим істориком - соціал-демократом Тімоті Снайдером — вкрай відомі і перекладені українською автори

Пройшла повз мене сумна і посмертна книжка для Тоні Джадта — діалог, вже хворого Джадта зі Снайдером, а також доповнення і роздуми над спадщиною і біографією Джадта Снайдером.

Праця, що вийшла на український ринок на посатку цього розку «Роздуми про двадцяте століття» є вкрай цікавим поєднанням роздумів про великі ідеї і дійства 20-го століття, разом з приватним життям Джадтом, його раннім сіонізмом і соціалізмом, розчаруванням в Ізраїлі, критикою комунізму і захисті європейської соціал-демократії, так і боротьбою з неолібералізмом і знищенням тих соціальних інституцій (детальніше в його «Нещасна земля» — остання книжка самого Джадта, також перекладана українською — передсмертний заклик бороти ту ненависну і всеруйнуючу ідеологію одержимості ринком і багатствогм)

Ця праця в чомусь відчувається як передача факелами між поколіннями. І для мене упущення, що лише зараз я відкрив для себе це видання.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/ogliad-knizhki-rozdumi-pro-khkh-stolittia-toni-dzhadta-i-timoti-snaidera/

​​Напевно Джадт є в першу чергу істориком інтелектуальної чесності і сміливості. Людина, що вийшла з соціалістично-сіоністського ідеалізму, і зберігши той дух, все ж стала критиком ізраїльських несправедливостей і жорстокості;

Людина, яка все життя притримувалася лівих поглядів, була критиком Тоні Блера та інших, все ж написала одні зі своїх найвідоміших книжок і праць про нищівну критику соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних і новокурсових конформістів, які знали про злочини сталінізму, але з тих чи інших причин вирішили їх применшувати, притаїти чи ігнорувати для політичної зручності.

Джадт без прихистку несправедливості критикує Сартра та його інтелектуальну генерацію, інтелектуалів свободи, підозріло близьких, дружніх і мʼяких до тоталітарних режимів; в явищі яке Джадт називає «самонавʼязану моральну амнезію».

Він бере Сартра як такий приклад безпринципності і протиставляє його частково Камю, чия моральна незалежність, який хоч мав свою контроверсійність щодо алжирської незалежності, був набагато сміливіший, і був здатний критикувати як французькі, так і радянські вади.

Джадт корисний для нового покоління лівих, для яких вибір між умовним «Сартром» і «Камю» (радше не конкретними фігурами, а готовністю йти на компроміси зі злом задля своєї конʼюнктури) ще не дуже очевидний.

Для всіх тих, хто вирішить, що Радянський Союз треба менше критикувати, щоб не «делегітимізувати ліву ідеологію ще сильніше», хто так само буде ухилятися перед засудженням Кубинського, Китайського чи інших режимів, чи злодіїв, неважливо з якого «табору» б вони позодили.

Розуміння лівиці як морального імпульсу, а не як певної моделі, заради котрої можна захищати хоч сатану — для цього нам поттрібний Джадт.

Соціалізовані ринки?

Одна з моїх улюблених теоретичних статей про можливу соціалістичну систему є праця феміністичної економістки, працівниці ООН Діани Ельсон. В матеріалі "соціалістичні ринки, а не ринковий соціалізм" Ельсон критикує дві класичні соціалістичні позиції — більш реалістичну, працю Алека Нова "Feasible socialism" і соціалістичну концепцію Ернеста Манделя.

Ельсон розбирає підхід Нова, який загалом пропонує змішану державно-кооперативну економіку з регуляціями і ринковою економікою. Додаток авторки до цієї дискусії, що Нове бере ринок as is, тоді як насправді це теж певний набір інституцій.

Вона бере механізми формування цін та формування зарплат, які в звичайній ринковій економіці, не дивлячись на міфи про попит і пропозицію, формуються односторонньо компаніями. Вона зазначає відсутність комунікації між споживачем і виробником щодо цін, товарів, продукції і називає це "капіталістичним ринком"

Натомість її концепція, соціалізований ринок, визначає потребу формування цін разом зі спеціальними комісіями, які б збирали інформацію щодо витрат, запасів, якості і затребуваності товару, агресивності реклами, умов праці, потребності спільнот, і інвестиційних потреб компанії, і виставляли певний діапазон цін вихідно з цих данних, який би переглядався з запитів компаній, секторальних профспілок чи споживацьких кооперативів, при значних змінах у ринку. Формування цін стало б суспільним процесом, відкритим до публічної дискусії, перегляду, запитів до адміністративних структур в такий же спосіб, як ми наприклад пишемо звернення університету чи міськраді через незадовільність тими чи іншими процесами і станом речей.

За схожою логікою повинні виставлятися і заробітні плати.

Для покращення процесів економіки і її демократичного характеру, повинні функціонувати споживацькі кооперативи і союзи, які б приймали участь в регулюванні цін, але також мали інформаційну роль, інформуючи про продукти, їхню якість і вади, екологічні наслідки, залучення жінок і рівну оплату, а також альтернативи на товари.

Важливою частиною цієї системи Ельсон визнає необхідність публічно фінансувати care work, визнаючи публічну нерівність звичайної ринкової економіки, в якій велика кількість праці, яка є по суті ринкоформуючою (без неї ринкова економіка повалилась би) і часозатратною, яка диспропорційно впливає лише на одну соціальну групу населення (жінок), є невидимою і неоплачуваною. Економіка повинна бути перерахованою з урахуванням цієї діяльності.

Хоч звичайно є аргумент, що ми не повинні комодифікувати більшість сфер роботи, по суті безальтернативний характер домашньої роботи, її нерівний склад і перенавантаження яке вона створює потребує перерахування економіки на користь оплати цієї праці, з вивільненням часу і можливостей для хоббі та інших зайнятостей, які не обов'язково існують для ринку.

Власне цю працю я безвиключно рекомендую років з 18, коли мене питають як я бачу соціалізм; як мінімум, щось що вартує замислення. Я думаю що способів, як ми можемо справедливо організувати економіку — безліч, і далеко не всі обов'язково соціалістичні, проте найважливіше це мати змогу думати відкрито про економіку, як про соціальні відносини, відносини між людьми в першу чергу, виходити за парадигми концепцій держава — ринок, гроші — декомодифікація, соціалізм — капіталізм ітд

От власне матеріал: http://digamo.free.fr/elson88.pdf

«Бізнес, особливо великий, зараз організований як армія. Це, як дехто сказав би, свого роду м’який мілітаризм без кровопролиття; як я кажу, мілітаризм без військових чеснот».

«Великий бізнес та державний соціалізм дуже схожі, особливо великий бізнес»

«З точки зору будь-якої розсудливої ​​людини, сучасна проблема концентрації капіталізму є не лише питанням права, а й кримінального права, не кажучи вже про кримінальне божевілля»

«Занадто багато капіталізму означає не забагато капіталістів, а замало капіталістів»

Г. Честертон (1874-1936)

Читаючи праці про колабораціонізм зліва, в очі кидаються такі тенденції: не у всіх ситуаціях пошук компромісів, взаємопорозуміння та в якомусь сенсі «поміркованості» — це є правильно чи добре. Українцям відомий кейс, коли в принципі непогана людьми, що була рухома бажанням «порозумітися» згубила все і поклала на смерть багатьох людей — Андрій Мельник. Це перше.

Друге — часто до колаборації приводить обрана дорога і персональні конфлікти. Наприклад, Марсель Деят і Генрі Де Ман були великими реформаторами, які за свої, в принципі як зараз історики відносно сходяться в думках, правильних і важливих позиціях, були подані остракізму і ізольовані.

Емоційно і травмуючи порвавши зі своїми колегами, ці люди цілком були керовані бажанням визначати себе протилежно до них, в опозиції. Часто керуючись проблемою ідентичності і обґрунтованою ненавистю до своїх колег, це формувало їхню позицію більше за історичні обставини.

Послухати армійський досвід анархіста можна тут:

Щоб не забували як я виглядаю

Окремий плюс як хтось взнає музику

​​Цього дня у 1918 р. при допомозі Чехословацького легіону була проголошена незалежна Сибірська Республіка.

Сибірська республіка проіснувала 4 місяці, і стала вищим етапом державотворчості руху сибірських обласників — росіян, що подібно американцям — хотіли відділити колонію від метрополії.

Цим символічна і сьогоднішня дата. І так само як у випадку з американською революцією, сибірська, хоч і в менш брутальному вигляді, була визначена конфліктом з корінними народами. Ті не хотіли бути частиною державного проєкту росіян, і організовували свої національні держави.

Не зважаючи на це, Сибірське обласництво стало хорошим прикладом боротьби за незалежність і права населення. У 2014 р. натхненні революційними подіями, був проведений марш за Федералізацію Сибіру, натхненним ним були акції за незалежність Дальневосточной республіки, та федералізацію Кубані, організований Дарʼєю Полюдовою (на підтримку якої ми проводили акцію у 2022)

Зараз рух за незалежний Сибір здебільшого переріс свої більш ксенофобні позиції, і є легітимним рухом серед народів, що хочуть звільнити Росію від колоніалізму і поневолення народів на користь незалежних національних держав.

В Україні також діє батальйон «Сибір», що складається переважно з представників корінних народів.

«Воля людини, яка накладає свій відбиток на сіру довколишню дійсність, змінює цю дійсність у ту саму мить, коли вона змінює саму людину». У першому випуску Non Mollare (Не здавайся) (1925) — «Вони не надають свободи слова — ми її візьмемо. У назві — наша програма».

— Карло Росселлі.

Не пройшло і року зі скандалу з покупкою найдорожчої квартири у світі — Ахметов купляє два приватних літака — у Відні і Монако, кожен вартістю біля 70 млн доларів.

Ахметов, до речі, все ще призивного віку. І причин знаходитися йому за кордоном, та вільно пересуватися (на двох приватних літаках) крім «я неймовірно багатий» для нього нема.

https://vctr.media/ua/rinat-ahmetov-prydbav-dva-novi-litaky-gulfstream-vartistyu-blyzko-140-mln-337484/

Петер Мадяр анонсував податок на багатство та широкі конституційні реформи, які ставлять за ціль "зломати орбанівську олігархію."

Що цікаво, ніхто з партії Тіса не обговорює "економічну доцільність." Їхня мова цілком бойова і моральна — перемогти олігархію. Завдяки правильній риториці, Угорщина є хіба не єдиною країною, де помірковані консерватори підтримують податок на багатство.

https://www.theguardian.com/world/2026/jun/02/orban-oligarchs-on-edge-hungary-wealth-tax-peter-magyar

​​Коли війна відійшла в минуле, моє покоління, ті, хто були «всього лише надто молодими», усвідомило величезність досвіду, який вони пропустили. Ти відчував себе трохи меншою за людину, бо пропустив це. Я провів роки 1922–1927 переважно серед чоловіків трохи старших за себе, які пройшли через війну. Вони говорили про неї безперервно, з жахом, звісно, але також із постійно зростаючою ностальгією. (…)

Я переконаний, що частина причини захоплення, яке Іспанська громадянська війна мала для людей мого віку, полягала в тому, що вона була такою схожою на Велику війну. У певні моменти Франко міг зібрати достатньо літаків, щоб підняти війну на сучасний рівень, і це були переломні моменти.

Але в решті це була погана копія 1914–1918, позиційна війна окопів, артилерії, рейдів, снайперів, багнюки, колючого дроту, вошей і застою.

На початку 1937 року той шматок Арагонського фронту, де я був, мабуть, дуже нагадував тихий сектор у Франції 1915 року.
Тільки артилерії бракувало.

Навіть у рідкісні випадки, коли всі гармати в Уесці та навколо неї стріляли одночасно, їх було лише достатньо, щоб видати нерівний непримітний шум, подібний до завершення грози.

Снаряди з шестидюймових гармат Франко гучно вибухали, але їх ніколи не було більше дюжини за раз.

Я знаю, що те, що я відчув, коли вперше почув, як артилерія стріляє «з гнівом», як вони кажуть, було принаймні частково розчаруванням.

Це було так інакше від того величезного, безперервного реву, на який мої почуття чекали двадцять років.

Орвелл

​​Я виріс в атмосфері, забарвленій мілітаризмом, а згодом провів п’ять нудних років у місці, де постійно було чути сурми. До сьогодні, коли під час виконання «Боже, бережи короля» я не стаю струнко, це викликає в мені легке відчуття святотатства.

Це, звісно, дитяче, але я волів би мати саме таке виховання, ніж бути подібним до лівих інтелектуалів, настільки «просвітлених», що вони не здатні зрозуміти найзвичайніших людських емоцій.

Саме ті люди, чиї серця ніколи не здригалися при вигляді «Юніон Джека», злякають від революції, коли настане її мить.

Нехай будь-хто порівняє вірш, який Джон Корнфорд написав незадовго до своєї загибелі — «Перед штурмом Уески» — із віршем сера Генрі Ньюболта «У Клоузі сьогодні затамована тиша».

Відкиньте технічні відмінності, що є лише питанням епохи, — і стане видно, що емоційний зміст цих двох віршів майже цілковито однаковий.

Молодий комуніст, який героїчно загинув в Інтернаціональній бригаді, до мозку кісток був вихованцем привілейованої школи. Він змінив свою вірність, але не свої емоції. Що це доводить?

Лише можливість збудувати соціаліста на кістяку блімпа; здатність одного виду лояльності перетворюватися на інший; духовну потребу в патріотизмі та військових чеснотах, яким — хоч би як мало вони подобалися вареним кроликам із Лівиці — досі не знайдено жодної заміни.

Folios of New Writing, осінь 1940 року