«Справжній філософ добре знає, що він стоїть не навпроти супротивника, а поряд із супротивником — перед обличчям реальності, яка завжди більша й таємничіша».

— Шарль Пеґі

Якщо Республіка добре працює вже сорок років, то це тому, що все добре працює вже сорок років. Якщо Республіка у Франції міцна, то не тому, що сама Республіка у Франції міцна; а тому, що все всюди міцне.

Ми живемо в період історичної сталості, а не маємо доказу того, що режим володіє якоюсь магічною внутрішньою тривкістю.

Все, що проходить крізь вік людства, крізь епоху, крізь період… отримує його відтінок і несе його тінь

Таким чином, коли відбувається затемнення, всі знаходяться в тіні.

— Шарль Пеґі

"Ви забуваєте, ви не можете визнати, що була республіканська містика; і забуття цього, невміння розпізнати це не призведе до того, що воно припинить своє існування.

Люди вмирали за свободу, як люди вмирали за віру. Ці вибори сьогодні здаються вам гротескною формальністю, повсюдно фальшивою, сфальсифікованою з усіх боків. І ви маєте право так сказати. Цілий народ жив для того, щоб останній дурень сьогодні мав право виконувати цю сфальсифіковану формальність.

Був час... героїчний час, коли хворі та вмираючи самі несли стільці, щоб покласти свій бюлетень в урну. Покласти свій бюлетень в урну… було підготовлено століттям героїзму (...)

Все починається містикою і закінчується політикою"

В цій цитаті Пеґі говорить про певний міф, містику, героїзм, який зберігся в виборах, який надає їм хоч якусь силу і важливість. З цього виходить також, що формальність виборів зміниться коли за актом вибору буде стояти героїзм, жертовність, надія, віра, мобілізуюча ідейність, міф і містика, чогось переломного, можливо навіть епохальної зміни і з того можна терпіти інститут виборів як формальність, до того як він стане містикою.

Спроби Берні Сандерса в політиці на мою думку мали частину такої містики. Цей термін взагалі — містика — центральний як у політичних текстах, так і поетичних Пеґі, як і в його позиціях.

Гэтыя пытанні абмяркоўваліся 20 чэрвеня ў Запарожжы на падзеі “Паміж Мінскам і Кіевам: скрыжаванне рэвалюцый”, арганізаванай грамадой “Каліноўцы”. Лекцыю прачытаў украінскі гісторык Уладзіслаў Старадубцаў. Вось галоўныя тэзісы з яго змястоўнага выступу:

Культурныя сувязі і Львоўскі «П'емонт»

Працы М. Драгаманава актыўна распаўсюджваліся ў беларускіх выданнях. Пад яго ўплывам М. Паўлік і І. Франко стварылі Украінска-польска-літоўска-беларускае братэрства — першы прыклад кааперацыі нацыянальных рухаў. Сам Франко лічыў, што ўкраінская літаратурная мова ўзяла пачатак ад Ф. Скарыны: яго мова, трапіўшы на паўднёварускія землі, стала яе прававобразам. Заходняя Украіна была цэнтрам прыцягнення і для беларусаў. У Львове Алаіза Пашкевіч выдала «Скрыпку беларускую» і натхнілася ідэяй адраджэння грэка-каталіцкай царквы. Там жа Іларыён Свянціцкі (украінец беларускага паходжання) стварыў першы ўкраінскі музей, адкрыўшы ў ім беларускі аддзел.

Сумесная прэса і партыі

Першая газета «Наша Ніва» мела рубрыку «Лісты з Украіны» і часта друкавала матэрыялы пра Тараса Шаўчэнку. У сваю чаргу, украінскія выданні рабілі перадрукі беларускіх. Важнай старонкай стала дзейнасць беларускай грамады Чарнігаўшчыны ў складзе Рэвалюцыйнай украінскай партыі. Яна выдала больш літаратуры, чым усе беларускія выданні таго часу разам! Сярод яе сябраў быў Язэп Лёсік.

Вайсковае і дзяржаўнае скрыжаванне

У 1917 г. украінская армія пачала фарміраванне з ініцыятыўнай групы ваяроў у Мінску (дзе з 1916 г. служыў Сымон Пятлюра). А беларускае войска гуртавалася ў Кіеве і Адэсе, дзе праз вайну апынуліся сотні тысяч беларусаў. Там віравала культурна-палітычнае жыццё: працавалі беларускія клубы, тэатры і газеты. У сакавіку 1917 г. у Кіеве ўтварылася Украінская Цэнтральная Рада (УЦР). Яна арганізавала З'езд паняволеных народаў з удзелам беларускай дэлегацыі, які падтрымаў стварэнне аўтаномнай Беларускай Рэспублікі. УЦР стала ўзорам для беларускіх дзеячаў: яны прасілі копіі ўкраінскіх дэкларацый і статутаў, каб рэалізаваць падобнае ў Беларусі. Дзяржаўныя зносіны УНР і БНР былі цеснымі: рэспублікі бачылі адна ў адной саюзнікаў. Афіцыйнаму прызнанню перашкодзіла толькі пытанне межаў, але кааперацыя ішла ва ўсіх сферах.

Выснова

Супольныя дзеянні ўкраінцаў і беларусаў дзеля дзяржаўнасці можна крытыкаваць, але многія іншыя народы імперыі тады нават не ўздымалі пытання сувернітэту. Вывучаць гісторыю з розных кропак гледжання вельмі карысна: украінскія старонкі беларускай мінуўшчыны хаваюць яшчэ шмат адкрыццяў.

Тэлеграм | Інстаграм | Фэйсбук | Твітэр | Ютуб | Трэдс

З мого виступу

Рейчел Рівз від Британської Лейбористської Партії в Києві

В цей день народився Петро Франко, син Івана Франка — український соціаліст, засновник «Пласту». Він з ще двома соціалістами-радикалами стали фундаторами пластового руху, який далеко пережив їх, і існує і зараз

Основна цінність республіки є «Любов до своєї країни, тобто любов до рівності»

— Монтескьє

«Активні громадяни давньої Греції які жили під народними урядами визнавали жодної іншої сили, крім як чесноти, яка утримує республіку. Громадяни сьогодні говорять про мануфактуру, комерцію, фінанси, багатство, і навіть розкіш!»

Тоні Джадт, великий соціал-демократичний історик (а також історик повоєнної соціал-демократії) разом з іншим істориком - соціал-демократом Тімоті Снайдером — вкрай відомі і перекладені українською автори

Пройшла повз мене сумна і посмертна книжка для Тоні Джадта — діалог, вже хворого Джадта зі Снайдером, а також доповнення і роздуми над спадщиною і біографією Джадта Снайдером.

Праця, що вийшла на український ринок на посатку цього розку «Роздуми про двадцяте століття» є вкрай цікавим поєднанням роздумів про великі ідеї і дійства 20-го століття, разом з приватним життям Джадтом, його раннім сіонізмом і соціалізмом, розчаруванням в Ізраїлі, критикою комунізму і захисті європейської соціал-демократії, так і боротьбою з неолібералізмом і знищенням тих соціальних інституцій (детальніше в його «Нещасна земля» — остання книжка самого Джадта, також перекладана українською — передсмертний заклик бороти ту ненависну і всеруйнуючу ідеологію одержимості ринком і багатствогм)

Ця праця в чомусь відчувається як передача факелами між поколіннями. І для мене упущення, що лише зараз я відкрив для себе це видання.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/ogliad-knizhki-rozdumi-pro-khkh-stolittia-toni-dzhadta-i-timoti-snaidera/

​​Напевно Джадт є в першу чергу істориком інтелектуальної чесності і сміливості. Людина, що вийшла з соціалістично-сіоністського ідеалізму, і зберігши той дух, все ж стала критиком ізраїльських несправедливостей і жорстокості;

Людина, яка все життя притримувалася лівих поглядів, була критиком Тоні Блера та інших, все ж написала одні зі своїх найвідоміших книжок і праць про нищівну критику соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних і новокурсових конформістів, які знали про злочини сталінізму, але з тих чи інших причин вирішили їх применшувати, притаїти чи ігнорувати для політичної зручності.

Джадт без прихистку несправедливості критикує Сартра та його інтелектуальну генерацію, інтелектуалів свободи, підозріло близьких, дружніх і мʼяких до тоталітарних режимів; в явищі яке Джадт називає «самонавʼязану моральну амнезію».

Він бере Сартра як такий приклад безпринципності і протиставляє його частково Камю, чия моральна незалежність, який хоч мав свою контроверсійність щодо алжирської незалежності, був набагато сміливіший, і був здатний критикувати як французькі, так і радянські вади.

Джадт корисний для нового покоління лівих, для яких вибір між умовним «Сартром» і «Камю» (радше не конкретними фігурами, а готовністю йти на компроміси зі злом задля своєї конʼюнктури) ще не дуже очевидний.

Для всіх тих, хто вирішить, що Радянський Союз треба менше критикувати, щоб не «делегітимізувати ліву ідеологію ще сильніше», хто так само буде ухилятися перед засудженням Кубинського, Китайського чи інших режимів, чи злодіїв, неважливо з якого «табору» б вони позодили.

Розуміння лівиці як морального імпульсу, а не як певної моделі, заради котрої можна захищати хоч сатану — для цього нам поттрібний Джадт.

Соціалізовані ринки?

Одна з моїх улюблених теоретичних статей про можливу соціалістичну систему є праця феміністичної економістки, працівниці ООН Діани Ельсон. В матеріалі "соціалістичні ринки, а не ринковий соціалізм" Ельсон критикує дві класичні соціалістичні позиції — більш реалістичну, працю Алека Нова "Feasible socialism" і соціалістичну концепцію Ернеста Манделя.

Ельсон розбирає підхід Нова, який загалом пропонує змішану державно-кооперативну економіку з регуляціями і ринковою економікою. Додаток авторки до цієї дискусії, що Нове бере ринок as is, тоді як насправді це теж певний набір інституцій.

Вона бере механізми формування цін та формування зарплат, які в звичайній ринковій економіці, не дивлячись на міфи про попит і пропозицію, формуються односторонньо компаніями. Вона зазначає відсутність комунікації між споживачем і виробником щодо цін, товарів, продукції і називає це "капіталістичним ринком"

Натомість її концепція, соціалізований ринок, визначає потребу формування цін разом зі спеціальними комісіями, які б збирали інформацію щодо витрат, запасів, якості і затребуваності товару, агресивності реклами, умов праці, потребності спільнот, і інвестиційних потреб компанії, і виставляли певний діапазон цін вихідно з цих данних, який би переглядався з запитів компаній, секторальних профспілок чи споживацьких кооперативів, при значних змінах у ринку. Формування цін стало б суспільним процесом, відкритим до публічної дискусії, перегляду, запитів до адміністративних структур в такий же спосіб, як ми наприклад пишемо звернення університету чи міськраді через незадовільність тими чи іншими процесами і станом речей.

За схожою логікою повинні виставлятися і заробітні плати.

Для покращення процесів економіки і її демократичного характеру, повинні функціонувати споживацькі кооперативи і союзи, які б приймали участь в регулюванні цін, але також мали інформаційну роль, інформуючи про продукти, їхню якість і вади, екологічні наслідки, залучення жінок і рівну оплату, а також альтернативи на товари.

Важливою частиною цієї системи Ельсон визнає необхідність публічно фінансувати care work, визнаючи публічну нерівність звичайної ринкової економіки, в якій велика кількість праці, яка є по суті ринкоформуючою (без неї ринкова економіка повалилась би) і часозатратною, яка диспропорційно впливає лише на одну соціальну групу населення (жінок), є невидимою і неоплачуваною. Економіка повинна бути перерахованою з урахуванням цієї діяльності.

Хоч звичайно є аргумент, що ми не повинні комодифікувати більшість сфер роботи, по суті безальтернативний характер домашньої роботи, її нерівний склад і перенавантаження яке вона створює потребує перерахування економіки на користь оплати цієї праці, з вивільненням часу і можливостей для хоббі та інших зайнятостей, які не обов'язково існують для ринку.

Власне цю працю я безвиключно рекомендую років з 18, коли мене питають як я бачу соціалізм; як мінімум, щось що вартує замислення. Я думаю що способів, як ми можемо справедливо організувати економіку — безліч, і далеко не всі обов'язково соціалістичні, проте найважливіше це мати змогу думати відкрито про економіку, як про соціальні відносини, відносини між людьми в першу чергу, виходити за парадигми концепцій держава — ринок, гроші — декомодифікація, соціалізм — капіталізм ітд

От власне матеріал: http://digamo.free.fr/elson88.pdf

«Бізнес, особливо великий, зараз організований як армія. Це, як дехто сказав би, свого роду м’який мілітаризм без кровопролиття; як я кажу, мілітаризм без військових чеснот».

«Великий бізнес та державний соціалізм дуже схожі, особливо великий бізнес»

«З точки зору будь-якої розсудливої ​​людини, сучасна проблема концентрації капіталізму є не лише питанням права, а й кримінального права, не кажучи вже про кримінальне божевілля»

«Занадто багато капіталізму означає не забагато капіталістів, а замало капіталістів»

Г. Честертон (1874-1936)

Читаючи праці про колабораціонізм зліва, в очі кидаються такі тенденції: не у всіх ситуаціях пошук компромісів, взаємопорозуміння та в якомусь сенсі «поміркованості» — це є правильно чи добре. Українцям відомий кейс, коли в принципі непогана людьми, що була рухома бажанням «порозумітися» згубила все і поклала на смерть багатьох людей — Андрій Мельник. Це перше.

Друге — часто до колаборації приводить обрана дорога і персональні конфлікти. Наприклад, Марсель Деят і Генрі Де Ман були великими реформаторами, які за свої, в принципі як зараз історики відносно сходяться в думках, правильних і важливих позиціях, були подані остракізму і ізольовані.

Емоційно і травмуючи порвавши зі своїми колегами, ці люди цілком були керовані бажанням визначати себе протилежно до них, в опозиції. Часто керуючись проблемою ідентичності і обґрунтованою ненавистю до своїх колег, це формувало їхню позицію більше за історичні обставини.

Послухати армійський досвід анархіста можна тут: