«Бути українцем — значить бути постійно в стані доказування свого права на існування».

Від канадівського Пласту:

💛У Пласті ми віримо в силу підтримки і єдності.

Кожна людина заслуговує на прийняття і повагу, незалежно від того, ким вона є.

🏳️‍🌈Вітаємо спільноту LGBTQ2S+ з Місяцем Прайду!

Разом ми сильніші — підтримуємо одне одного і крокуємо вперед з гордістю та повагою.

​Большинство русских относится к украинскому вопросу с особой подозрительностью. Даже те, которые допускают право самоопределения для Латвии, Эстонии, Грузии, отказывают в этом праве Украине. Мне пришлось слышать однажды:    

"Помилуйте, да ведь независимая Украина выстроит крепости на своей границе и будет защищать свой хлеб и свой сахар с оружием в руках. Эти неожиданные слова говорил военный.

Другой раз я слышал следующие „соображения":

"Помилуйте, да зачем нам спешить с признанием независимости Украины? Ведь сами украинцы заявляют о своем желании находиться в составе России. Поговорите с Председателем Украинского Национального Союза, Маркотуном".

Я не знаю, будут ли украинцы строить крепости на границах и представляет ли кого-либо г. Маркотун, проживающий уже не первый месяц в Париже. Но я знаю, что одно из величайших завоеваний величайшей революции русской — утверждение права самоопределения народов.

Не потечет река вспять, и не возвратится то время, когда были хозяева и рабы. Кто горюет об этом Николаевском времени, тому с нами не по дороге.

Право самоопределения народов — право на независимость государств.

(...) Для них Республика Русская не реальный и неопровержимейший факт, а предмет бессильного гнева.

Для них уничтожение помещичьего землевладения не реальный и неопровержимейший факт, а предмет неистовой злобы.

И для них право на независимость Латвии, Эстонии, Белоруссии, Украины, Казачьих земель и т. д. не реальный и неопровержимейший факт, а предмет „протестующего" негодования.

И те "левые", которые присоединяют свой демократический голос к голосам 6ывших царских министров, когда речь идет о праве самоопределения народов, не понимают, что они заражены той же Николаевской психологией, которая составляет сокровенную сущность всех "Освагов" и "Русских Советов".

На другой день после переворота, не будет России в старых географических рамках, а будет Россия и независимые Латвия, Эстония, Литва, Белоруссия, Украина, Казачьи земли, Грузия, Азербайджан и т. д.

Что касается меня, то я не усматриваю в этом „расчленении" народного бедствия. Я приветствую независимость каждого государства и вижу широкое поле для тяжкого и светлого, общими усилиями, строительства будущего.

— Борис Савінков, російський революціонер з Харкова
Джерело: Свобода : Газ. полит., лит. и обществ. - Варшава, 1921 г. № 267, 7 июня

Це якщо у когось колись з'явиться бажання замінити чимсь Булгакова, то Б. Савінков на мою думку на цю роль буде набагато кращим кандидатом — та і загалом, матеріалів про росіян в армії УНР та УПА, загалом достатньо. Та і до того ж, прочитаний у 16 років Савінков в літературному сенсі на мене вплинув більше ніж Булгаков, якого змушували читати в школі на уроках російської мови — і який зовсім не вразив (мені здається в мене був останній випуск в україномовній школі, де російська була як обов'язкова іноземна)

Савінков був один з небагатьох діячів часів російської революції, хто, хоч і пізно, але підтримав українську незалежність. Іншим таким був В. Чернов, який вже в еміграції порвав з російською діаспорою і разом з українськими есерами Шаповалом і Григоріївим робив Соціалістичну Лігу Нового Сходу.

«Старий світовий порядок підірвано. Залишимо ностальгію та побудуємо новий».

У рамках Фестивалю Hay-on-Wye у Вельсі екс-президент Чилі говорив про лівицю в Новому світовому порядку та залишив 3 цікавих політичних роздумів:

1/ Подолати ностальгію

Організації на кшталт ООН чи СОТ створювалися для реальності 1945 року. Сьогодні світ зовсім інший. Не варто сумувати за минулим; треба проектувати майбутнє.

«Одна з причин, чому ООН зараз не працює, бо коли він створювався, більшість країн, які зараз існують, навіть не були незалежними»

2/ Менше апокаліпсису, більше надії

Наративи про колапс виснажують електорат. Прогресизм мусить відмовитися від катастрофістських промов і почати пропонувати історії, засновані на надії на майбутнє.

3/ Помилка недооцінювати тих, хто голосує

Називати «дурнями» чи «невігласами» тих, хто голосував за Трампа, Brexit чи праві опції в Латинській Америці, — це практично політичне самогубство.

Звичайно нам треба займатися податками, земельним, на багатства — але ми повинні зробити так, що коли уряди про це говорять, вони не будуть "піддаватися буллінгу" — якщо ви зміните це, то ми підемо"

Уряду потрібно мати простір для помилок. Венчурні капіталісти обожнюють казати — я це робив, в мене не виходило, не виходило, але я зібрався, і після праці над помилками — це зробив. Вони позиціонують себе як ті, хто беруть ризики. Я пропоную робити такі "лабораторії" для урядів, в тому числі і для місцевих урядів — робити уряд, який має змогу ризикувати, ризикувати, помилятися і вчитися з помилок — бо лише так він покращується, лише так наше урядування стає кращим.

"Нам треба не виправляти "помилки" ринку, нам треба визначати для чого, для яких цілей, в який спосіб, як функціонує ринок. Ми повинні в першу чергу формувати, а не регулювати"

Подкаст з неймовірною Маріаною Маццукато, який розбирає як нам вийти з економіки безпоміччя в сторону економіки загального блага — і поставити наші економічні життя не під контроль випадку чи чиїсь венчурних амбіцій.

"IRA — програма Байдена про масивне збільшення стимулів і покращення економіки — найбільше вплинула на червоні штати. І тим не менше, вони проголосували за Трампа. Як так сталося, що формула "its the economy, stupid" не спрацювала, як місця, де було зосереджене зростання, одночасно не відчули визнання і валідацію, не повернули гідність, після того як вони були залишені позаду політиками?

Як ми можемо зробити так, щоб через співучасть, люди відчували важливість і приналежність, відчували себе часткою економіки, і відчували, але не лише чули згори високомірні фрази, як та чи інша політика буде хорошою для них — і можливо це навіть так — але в кінці без відчуття участі, власності, гідності в ході таких політик — як зробити щоб люди це відчували, були частиною економіки, відчували певну частку контролю, приналежності і гідності?"

П'ять принципів економіки загального блага від Маццукатто

— відкритість і відповідальність
— відчуття і наявність сенсу, направленості, мети
— співтворення та участь, т. зв. економіка участі, залучення людей в рішення, які їх стосуються
— колективна практика спроб і помилок, розділення нових знань, колективна діяльність
— доступність для всіх і розділення благ, достатку, 'винагороди' від економіки для всіх.

⚔️🔱5-10 червня 1917 року в Києві відбувся II Всеукраїнський військовий з'їзд.

В роботі з'їзду узяло участь 2308 делегатів, які репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Таке широке представництво було досягнуте не лише завдяки організаційній діяльності Військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, але й завдяки наказу про заборону з'їзду Олександром Керенським (з Тимчасового Уряду Російської імперії), який надійшов до кожної військової частини.

Головою з'їзду було обрано В. Винниченка. З'їзд прийняв ряд резолюцій політичного і військового характеру. Делегати зажадали, щоб Тимчасовий уряд визнавав розпорядження Української Центральної Ради і запропонував УЦР негайно приступити до організації самостійних державних і військових структур. З'їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя. На з'їзді було обрано Тимчасову Раду Військових Депутатів у складі 132 чол., яка увійшла до складу УЦР.

З'їзд став демонстрацією українського національного руху. Спираючись на підтримку цього форуму, керівники УЦР на його засіданні 23 червня обнародували 1-й Універсал УЦР, що проголосив автономію України.

🌐 Історія України

"Ми б ніколи не полетіли на місяць, якщо б ми робили "бізнес френдлі" політики. Що зробило НАСА? Вони змінили як працюють закупівлі і держконтракти, працювали з 400,000 людьми в приватний сектор, повністю направленим НАСА. Опускаючись на низовий рівень, що це означає? Ми маємо брати ці великі плани і розбивати їх на малі завдання, які можуть бути зроблені на локальному, регіональному, національному рівні.

У випадку НАСА, науковці повинні визначати цілі для досягнення поставленої їм цілі. У більш 'земних' справах, ми повинні якомога сильніше залучити локальні і регіональні інституції, людей 'знизу' у взагалі визначення, що взагалі означає економічне зростання? зелений перехід?"

"В мене є друг, Дженіфер Пахка, він про це пише — Коли людей змушують розбиратися в документації і в новій діджітал інфраструктурі, щоб отримати свої базові права — це принизливо. Ми повинні робити кращі політики".

Книга про яку вона говорить:

Jennifer Pahlka, Recoding America: Why Government Is Failing in the Digital Age and How We Can Do Better

Короткий підсумок книжки від гугл:

Політика проти реалізації: законодавці й політики отримують винагороду за розробку масштабних політик, але приділяють мало уваги їхньому технічному впровадженню.

Тягар бюрократії: громадяни втрачають мільярди годин, намагаючись розібратися зі складними й заплутаними бюрократичними системами. Фактично американці щороку витрачають понад 10,5 мільярда годин — у середньому (42) години на дорослу людину — лише на державну паперову тяганину.

Жорстка бюрократія: замість того щоб довіряти кваліфікованим державним службовцям у розв’язанні проблем, установи покладаються на негнучкі правила та масштабні аутсорсингові IT-контракти, які в підсумку створюють непридатні до використання й застарілі системи.

Як ми можемо зробити краще

Дизайн, орієнтований на людину: держава має переосмислити свої відносини з громадськістю, проєктуючи послуги на основі реальних потреб громадян, а не ставлячи на перше місце адміністративні вимоги бюрократії.

Реалізація як стратегія: політику не можна відокремлювати від способу її виконання. Справжній успіх вимагає від лідерів тестувати, вимірювати й коригувати цифрові інструменти та послуги в режимі реального часу.

Розширення повноважень державних службовців: держава має довіряти своїм технологічним фахівцям і публічним управлінцям, надаючи їм простір для ухвалення рішень, щоб вони могли будувати компактні, сучасні й надійні цифрові платформи.

"Ми спостерігаємо зближення ультраправих і ультралівих біля порогу Кремля. У Німеччині зростання AfD віддзеркалюється рухом BSW Сари Вагенкнехт (...) Апеляція Вагенкнехт до «лівого консерватизму» є особливо небезпечною, оскільки вона пропонує прихисток тим, хто прагне соціального захисту, але боїться культурних змін.

Ця гібридна ідеологія фактично вихолощує демократичний дискурс, поєднуючи традиціоналістські соціальні тривоги з геополітичним світоглядом із нульовою сумою. Вона діє через відокремлення «соціальної справедливості» від «прав людини», переосмислюючи останні як західне нав’язування, що підриває національний суверенітет.

Подальший шлях вимагає фундаментальної зміни стратегії. Ліберальна демократія має припинити поступатися автократам територією «патріотизму» та «ідентичності».

Ми повинні довести, що між відданим патріотизмом і послідовною демократичною позицією немає жодної суперечності. Справжній патріотизм полягає не в параноїдальному ізоляціонізмі Віктора Орбана чи Роберта Фіцо. Він полягає в силі держави, яка захищає права своїх громадян і водночас шанує їхню спадщину.

Ми маємо вийти за межі «бюрократичного холоду» й запропонувати суспільству «теплий дім».

Цей «теплий дім» має спиратися на три стовпи:

по-перше, економічний патріотизм, за якого держава активно захищає місцевий ринок праці та систему соціального добробуту від потрясінь нерегульованої глобалізації;

по-друге, утвердження національної культури не як оборонного бар’єра, а як живої, динамічної спадщини, що органічно поєднується з європейськими цінностями; і,

по-третє, «політику присутності», за якої лідери безпосередньо взаємодіють із проблемами віддалених або занедбаних громад, зміщуючи діалог від абстрактних інституційних реформ до відчутних покращень у повсякденній безпеці та відчутті належності.

Ми маємо відповідати на страхи війни та тривоги глобалізації не зверхнім відмахуванням, а сильнішим наративом безпеки й належності. Якщо ми не повернемо собі національний наратив, то залишимо двері відчиненими для тих, хто готовий обміняти нашу свободу на порожню обіцянку «стабільності».

https://www.liberalcurrents.com/the-patriots-dilemma-can-liberal-democracy-reclaim-the-national-narrative/

«Тому, хоч на політичному небосклоні європейські дипломати вивісили білу хоругву миру, ми стоїмо дальше під знаком бойового кличу. Нарід такий, як наш, що бореться на всіх полях о право життя та розвитку, мусить все бути на чатах, бо не знає ні дня, ні години, коли столітний ворог зміриться завдати йому послідний удар. Але сей послідний змаг може вийти нам на користь. Не кожда хмара сипле град, не кожда блискавка вбиває — є хмари, що плодоносний дощ спускають на ялові поля, є блискавки, що розсвічують темряву і прочищують атмосферу. Ми ждемо такої рокової блискавки, що вкаже нам наш власний шлях, до власної поведе цілі».

— Олена Степанів, Жіночій організаційний кабінет, 1912.

Жінко! Вмієш слухати? Так.

Вмієш приказувати? Так.

Вмієш бути обовязкова, точна? Так.

Вмієш зрозуміти вагу і потребу хвилини? Так.

Вмієш зі затисненими зубами зносити злобу, погорду, терпіння, пониження, страх, голод і невпинну працю? Так.

Вмієш радіти хвилиною відпочинку, красою природи, усміхом вдячности, добротою людських сердець, довірям товаришів? Так.

Вмієш сміливо й рішуче ставати чоло невідомому, не жаліти життя та не дивуватися нічому?

Вмію… — Ходи!

Можеш бути вояком!
Чи ще далі бажаєте відповіди? Вона-ж проста…

1919 рік. Весна. Начальник штабу при Начальній команді У. Г. А. полк. Курманович взиває мене явитися негайно в Ходорові. Має для мене якесь припоручення. Цілу дорогу мучить мене думка, до якого діла буду йому потрібна.

— Приказую вам поїхати до села Н., бобрецького повіту і зорганізувати жіночий військовий відділ: — селянки зголосилися до війська.

— Пане полковнику, прошу комусь іншому припоручити цю місію, я є проти окремих жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участи жінок на війні…

— Приказ треба виконати — а зрештою не можемо нехтувати воєнного запалу села!

До річниці Микити Шаповала, одного з лідерів Української Партії Соціалістів-Революціонерів — людини, що представляла популярну традицію української державності, співавтор одного з найважливіших документів нашої історії — 4-го Універсалу; друг Ольги Кобилянської, підривник памʼятнику Пушкіна, революційний соціаліст.

Ким був Микита Шаповал? Чому нам важливо памʼятати про його діяльність і персону не менше ніж про Симона Петлюру і інших борців за державність?

Дізнаєтеся в новому відео від Республіки:

https://youtube.com/shorts/qJDq0AiJzLc?is=UQCdLBqh4GN-wNja

​​“Тож я довго не затримався і повернувся. Мав з тим викладачем — господарем дискусії. Треба сказати, що саме то, на моїй думці, в моїм політичнім поступі, були дискусії про програму нашого руху, головно, якою має бути українська самостійна держава. Я не мав на це відповіді, а я не міг йому сказати, що Україна має бути на зразок гітлерівської Німеччини чи франківської Іспанії.”

Він каже: ви фашисти! Ми дискутували далі. Я йому: ‘Ми не такі’. ‘Звичайно, ви не фашисти, але ж ви хочете … систему, диктатуру’. І я таки бачив… що він має рацію.”

“Іван Павлович … порадив, що треба відректися від гасел, з яких найперше — від гасла ‘Україна — для українців’, що особливо там шкідливо. Казав: ‘Ви повинні говорити про національні права всіх національних меншин, і повинна бути демократична держава із свободою слова, сумління…’”

“Потім я поїхав у Дніпропетровськ і мав розмову з Лемішем, котрий підтримав мене, бо і його людям в Дніпропетровську боліло те саме. Отже, ідеї, з якими ми прийшли в Україну, зазнали змін.

“Ця наша переорієнтація мала великий успіх — до нас приставало все більше людей, а головне — з молодого покоління і робітництва. Ми пішли з народом, почали говорити з ним мовою, яку він розумів, — і він почав з нами співпрацювати. І це був найбільший успіх всієї нашої підпільної роботи.

Від цього часу в неї почали втягатися інші національності: росіяни, татари, греки. Бо тепер цілковито змінилася роль підпільників-націоналістів: не керувати народом (який має бути тільки виконавцем волі малої групи керівного складу націоналістичної партії), а служити йому, бути з народом і для народу. Отже, ми стали на демократичну базу, і це був наш крок вперед.”

“Робота над програмою, автором якої був Іван Павлович, йшла успішно. Її ще більше поглибили і розширили новими положеннями про економічну розбудову України. Ми стали на позиції, що важка промисловість, індустрія в Україні буде державною, середньої величини промисел — кооперативний, менший може бути інноваційним

Ми вважали, що земля повинна бути для приватного користування селянина — не роздана у власність — і управляти нею треба на добровільній основі: або одноосібно, або в колективі, але влада в ньому має бути обрана демократично. Дрібний промисел і дрібна торгівля — приватні, державна тільки міжнародна торгівля.

Ми також говорили, що будуватимем безкласове суспільство, бо фактично Україна не мала класів ще від 1917 року, і політика Центральної Ради й Директорії також базувалась на безкласовому суспільстві"

— Мемуари, Євген Стахів (річ йде про ОУН в 1942)

Захист (і критика) героїв УПА — відповідь на нещодавній польсько-український конфлікт.

Між культом і демонізацією є третій шлях: чесна історична памʼять.

У тексті я пояснюю, чому УПА не можна зводити до абсурдної історії про "нацистські банди" чи криміналів, тим паче не можна зводити УПА до інтегрального націоналізму та ультраправої течії. Але також не можна виправдовувати Волинську трагедію чи антиєврейське насильство. Героїзм і злочин іноді існують в одній історії.

УПА була антиімперською, антинацистською і часто соціально орієнтованою силою, яка включала людей дуже різного походження — від націоналістів до колишніх комуністів. Але її історія також містить масове насильство проти цивільних.

Це було емоційно важко і болісно, ​​у моєму розумі та серці промайнуло багато оцінок і суперечливих точок зору.

Запрошую вас читати, коментувати та обговорювати. Що важливо в дискусіях про історичні та культурні війни — не втратити людяності та емпатії, яка зазвичай стає першою жертвою політики.

Посилання.