Симон Петлюра: герой для лівиці?

Сам Петлюра у 1906 році цитував: “Слова Каутського: “у великих революціях народжуються нації” є правдивими, і Україна може бути найкращим прикладом”.

Бачачи мету у загальному людському поступі, а не у марксистсько-класовому русі історії, Петлюра швидко відкинув класову боротьбу як головний принцип, або навіть як позитивну силу. Він також відкинув мету побудови соціалізму, принаймні в короткостроковій, насильницько-революційній перспективі. Натомість він теоретизував соціальну державу добробуту, яка через регулювання, захист прав робітників, перерозподіл і соціальні гарантії створює гармонійне співіснування класів, соціальних і національних груп.

(...) Проте очевидно, що взаємна недовіра між двома таборами української політики — державницькими соціал-демократами навколо Петлюри та радикальнішими (але такими ж державницькими) революційними соціалістами й незалежними комуністами — створила серйозні перешкоди для співпраці. Часом ця недовіра навіть породжувала відкриту ворожість.

(...) Це було особливо важливо, бо УПСР представляла майже все українське селянство і, відповідно, більшість українського суспільства.

Ця невдача була політично дорогою. У час, коли український національний рух стикався з екзистенційними загрозами як з боку більшовицької Росії, так і з боку Білого руху, єдність серед українських соціалістичних сил була необхідною. Натомість ідеологічна підозра, суперечки щодо легітимності та страх перед внутрішніми переворотами завадили створенню ширшого революційно-демократичного фронту. Нездатність або небажання Петлюри повністю інтегрувати ці радикальні сили у спільну антиімперську боротьбу залишається однією з серйозніших слабкостей його політичного лідерства.

Статтю про помилки і досягнення, та міфи про Петлюру у журналі "Республіка"

https://respublica.social/simon-petliura-geroi-dlia-livitsi/

​​Я маю дуже змішані почуття щодо нинішньої некрополітики українського уряду, “пантеону героїв” і творення абсолютно централізованої, спущеної згори версії історії — такої, що виключає більшість українських діячів, які є надто лівими для української олігархії, а також тих, хто не вписується в лінійний наратив УНР — ОУН — Незалежність.

У цьому наративі випадають націонал-комунізм, революційні демократи й соціалісти, аграрії, релігійні діячі, та і навіть самі конфлікти в ОУН, він не дає належного місця дисидентам тощо.

Потім, без жодного належного публічного обговорення, ми починаємо пантеон з Андрія Мельника — постаті, з якою більшість українців або зовсім не знайомі, або знають його як колаборанта, яким він, безперечно, був.

Далі йде оголошення про можливе перепоховання Павла Скоропадського — проросійського прихильника олігархічного режиму проти демократії — і Степана Бандери, постійного інтриганТА та прихильника тоталітаризму, який втягнув українців у численні братовбивчі конфлікти (кажу це саме про Бандеру, не бандерівців/УПА).

Це також відбувається в контексті героїзації бездарного бандита Болбочана, який також нападав на українців через параною та уявлення про власну велич. Згодом він очолив диктаторсько-консервативний заколот проти лівоцентристського уряду, зібрав навколо себе російських білих і погромників, і був розстріляний за зраду.

Донцова, якого теж люблять зараз виправдовувать, був фактично українським нацистом і абсолютним антисемітом.

Щодо Мельника, могла б бути справжня дискусія про позитиви й негативи — такі постаті мають розглядатися критично й скрупульозно. Це повинно супроводжуватися впровадженням різноманітної пам’яті про українських героїв, зокрема Микиту Шаповала, Винниченка й Грушевського, Ісаака Мазепу, Костомарова, Петрушевича, Бачинського (соціал-демократа, автора Україні Ірреденти — який вперше кинув гасло незалежної України — роль, яку помилково визначають за Міхновським), дисидентів на кшталт Дзюби, членів УПА, діячів УНР, представників ліберального, соціалістичного, націонал-комуністичного й націоналістичного таборів — тих, хто був продемократичним, орієнтованим на громадянські ідеали або зробив значний внесок в Україну та її ідеали.

І дискусія не повинна бути лише про національних політиків, а й про солдатів, поетів, економістів, кооператорів, освітян і культурних діячів. Де місце для поета Олександра Олеся, кооператора-економіста Іллі Витановича, Ольги Бачинської чи Туган-Барановського, революційного офіцера Дмитра Вітовського?

Або ж Іванну Блажкевич, кримську українку ветеранку Харитину Пекарчук, першу офіцерку Олену Степанів як важливих політичних. І багато, багато інших!

Я, можливо, також трохи короткий на консервативні постаті, але ми маємо таких діячів, від яких можна багато чого навчитися. В’ячеслав Липинський, на мою думку, один із них. А з релігійної традиції варто згадати Шептицького і Володимира Чехівського.

І оскільки українська нація є громадянською, а українська держава є виразно багатонаціональною, у цьому мають бути також люди, пов’язані з поляками, білорусами, навіть росіянами, які жили тут — адже і вони воювали в українських арміях; Костомаров був росіянином, який через щиру любов до України став українцем, — а також єврейськими, кримськотатарськими, грецькими, ромськими та іншими. У нас багато таких героїв!

«Пантеон» є шкідливою ініціативою: за своєю природою виключною, пасивною. Зрештою іноді могили мають залишатися там, де вони є.

P.S. Усім, хто хоче ознайомитися з “оунівською” течією українського націоналізму, рекомендую Ukrainian Nationalism Шкандрія. Це краще, ніж псевдоісторична пропаганда людей на кшталт Россолінського-Лібе або відбілювання з боку деяких наших авторів.

​​Анти-дрейфузарці 20-го століття

Цього року виповнюється 100 років одній із найганебніших політичних убивств і подальшому судовому процесу у Франції, під час якого злочинця, що вбив українського національного героя, прославляли як месника.

Франція вирішила розплатитися за почуття провини після справи Дрейфуса, переклавши відповідальність на інших: атакуючи іншу націю, інших людей, з великою часткою дискримінації та приниження — за власні провини.

Це не був перший прояв українофобії на Заході. Для правих українці були загрозою їхньому цивілізаційному порядку: антиколоніальною сепаратистською силою, що створювала дуже небезпечний прецедент такого екзистенційного відокремлення. Для частини лівих — також. У своїх працях Роза Люксембург заперечувала право українців на існування, описуючи нас як реакційну націю; те саме робила й Цеткін. У 1923 році КПН писала про «українські банди» як загрозу їхньому комуністичному цивілізаційному проєкту.

Були й позитивні приклади — зокрема Карл Маркс, який знав і вивчав українську історію та цінував українців.

У 1926 році було вбито українського лівого національного героя та популярного демократичного лідера Симона Петлюру. Однак у 1927 році процес проти вбивці перетворили на показову дискримінацію українців і суд над українською нацією — з використанням фальшивих звинувачень Петлюри в антисемітизмі. Злочинця Шварцбарда безсоромно виправдали за всіма пунктами обвинувачення: людину, яка ніколи не заперечувала вбивства, оголосили невинною «перед Богом і своєю совістю».

У найтрагікомічнішому сенсі зал кричав: «Vive la France». Присяжні присудили, знущаючись з близьких постраждалого, один франк (!) компенсації вдові та братові Петлюри.

Відомі французькі соціалісти, зокрема Леон Блюм, спершу тиснули на суди задля антиукраїнського рішення, а потім вихваляли це «правосуддя».

Саме тут значною мірою народилася сучасна західна українофобія. Розібратися з цією історією й домогтися для неї справедливості — завдання сучасних прогресистів, які прагнуть позбутися ксенофобії, колоніалізму та авторитаризму, що досі певною мірою впливають на сучасний прогресивізм.

100 років тому, 25 травня 1926 року, був убитий Симон Петлюра - видатний український державний і політичний діяч, Голова Директорії УНР, Головний Отаман військ УНР, одна з найяскравіших постатей нашої історії.

Петлюра боровся за незалежну Українську Народну Республіку в надзвичайно складних умовах, відстоюючи її супроти білого та червоного російських імперіалізмів, зовнішнього тиску, тоді, коли будувати українську державу приходилося "на ходу" супроти ворога зі значною перевагою.

Петлюра не був прихильником держави для вузької верхівки багатіїв та інших привілейованих груп. Він послідовно пов’язував національне визволення із соціальним визволенням українського народу і прагнув, аби незалежна Україна була демократичною республікою - державою людей праці. Державою, у якій селяни, робітники, військові, інтелігенція та всі громадяни були б не безправним матеріалом для чужих імперій чи доморощених експлуататорів, а повноправними господарями у своїй країні.

Завдяки соціально-справедливому підходу та прагненню справді народовладної держави, люди, які раніше вважали себе просто "тутешніми" або відчували лише слабкий зв'язок з українською державністю, в спільній боротьбі за соціальні права розвинули і свою національну свідомість та стали до лав республіканської армії.

Звісно, людина такої ваги мала і спірні рішення — зокрема союз з Польщею, який одні історики оцінюють як невиправданий компроміс, а інші вказують як на рішення для збереження сил, в тому числі і для майбутнього звільнення західних земель.

Але сьогодні важливо наголосити на тому, як правляча олігархія робить все можливе аби спотворити спадщину Петлюри й використати його загалом позитивне сприйняття серед широкої громадськості на свою користь. Останнім часом посилюються спроби показати його нейтральною, ба навіть зручною фігурою для олігархату, попри те, що вся його діяльність просякнута нерозривною боротьбою як за національне, так і за соціальне визволення.

"Соціальні реформи, а особливо в земельному питанні, а також припинення процесів за відшкодування поміщицьких збитків, які обурюють галицьке селянство і настроюють його проти влади, мусять бути розв’язані позитивно в першу чергу" - писав Петлюра у 1919 р. - "Кожний день протягання справи веде неминуче до катастрофи."

Петлюра виступав за рівність обов'язків, і вбачав українську державу не просто соціальною країною, а активно антиолігархічною, де забезпечення соціальних прав і солідарність були б імперативами.

"Голодний, безземельний, безправний громадянин не може бути опорою демократії."

"Політична свобода без забезпечення соціальних прав трудящих лишається формальністю."

На третьому всеукраїнському військовому з'їзді Петлюра виступив з промовою: "Тут нема „ваших” і „наших”, тут всі наші. Ми всі є єдине революційне українське військо. Але як раніш, так і тепер, я скажу, що разом з тим всі ми є переодягнуті робітники і селяни. Тому їх думки, їх ідеї — мусять бути нашими думками, нашими ідеалами".

Так і сьогодні люди праці захищають Україну в лавах Сил Оборони України, і саме в їх інтересах повинен діяти державний апарат, а не в інтересах виключно одного найбагатшого відсотка громадян, як це відбувається зараз.

Раз у раз історичні події і персоналії доводять нам: справді сильна Україна - це Україна народовладдя, соціальної справедливості, гідної праці, відповідальної влади й реальної участі громадян у житті держави.

Партія людей праці Народовладдя вважає за честь продовжувати боротьбу за саме такі ідеали, тож якщо Ви хочете долучитися до побудови справді народної Української республіки - приєднуйтеся! Разом - Сила!

У "Соціальної Республіки" з'явився ютуб та тік-ток проєкт — "Поступ Республіки"

Перше відео вже можна переглянути за посиланням: Симон Петлюра — оборонець Демократичної України

Підписуйтесь, поширюйте цей пост і канал!

Одночасно з тим, дякуємо всім за перший, хоч ще і малу, але важливу віху — у 100 читачів у телеграм каналі!

«Переслідування більшого прибутку не може виправдовувати рішення, які систематично жертвують робочими місцями, оскільки людська особа є метою, а не засобом, і економічний порядок повинен залишатися підлеглим людській гідності та загальному благу.» - Папа Лев XIV.

Кліматична криза, як адаптуватися? У спецвипуску подкасту лівої феміністичної та кліматичної ініціативи «Розвій»

«Молодіжна кліматична ініціатива «Розвій» приєдналась до всеукраїнської ініціативи, що покликана підвищити обізнаність суспільства щодо наслідків кліматичної кризи та необхідності адаптації до нових кліматичних умов. Марафон кліматичної адаптації тривав з 4 по 17 травня та об'єднав громадськість з 230+ організацій!»

У епізоді подкасту обговорюється: як адаптувати наші міста, оселі й спосіб життя до нових кліматичних умов, у яких екстремальні погодні явища стають нормою?

Посилання на епізод: https://www.youtube.com/watch?v=pVXGVhbdfZw&t=4612s

​​​Сон

Я читаю у вільний час Шарля Пеґі — французького романтика, соціаліста в діалозі з католіцизмом (чи навпаки). Багато в чому, соціалісти з наступом модернізму, втратили можливість говорити так, знаходити ті перспективи, і те глибоке розуміння, які знаходили романтики до них — Гюго, Шевченко і Міцкевич, ті, під впливом котрих (чи скоріше — від розуміння котрими народних справ в найбільш чуйних дрібницях) народжувались модернові нації

Шарль Пеґі написав есей про гідність роботи. Необхідність роботи бути гідною в собі, для себе. Багато в чому, це роздум про те, що світ втратив зі втратою гільдійської і традиційно-селянської праці — і навіть в чомусь про те, що і де можна шукати і віднайти для майбутнього в цьому минулому.

Проте ще цікавіше для мене це есей «здача сну». Для Пеґі сон це чеснота, невідʼємно повʼязана з надією і чесною працею. В діалозі з Богом, він описує сон, як одну з найбільших чеснот:

«Діти навіть не думають про втому.

Вони бігають, мов маленькі цуценята. Вони долають той самий шлях двадцять разів.

І, отже, у двадцять разів більше, ніж їм було б потрібно.

Що їм до того. Вони добре знають, що вночі
— але вони навіть про це не думають —
вони заснуть
у своєму ліжку або навіть за столом,

і що сон — це кінець усього.

Ось їхня таємниця, ось таємниця невтомності.

Невтомності, як у дітей.
Невтомності, як у дитини Надії.

І завжди — знову починати вранці.

Діти не вміють ходити, зате вони справді вміють бігати.

Дитина навіть не думає, не знає, що спатиме вночі.

Що вночі вона засне. І все ж саме цей сон,

завжди під рукою, завжди доступний, завжди присутній,

завжди в основі, у повному запасі,

той, що був учора, і той, що буде завтра, мов добра пожива для буття,

мов зміцнення буття, мов резервуар буття,

невичерпний. Завжди тут. (…)

Я говорю про тих, хто працює і хто не спить.

Мені їх шкода. Я говорю про тих, хто працює і хто тим самим,

роблячи це, виконує мою заповідь, бідні діти.

І хто, з іншого боку, не має мужності, не має

довіри, не спить.

Мені їх шкода. Я маю це їм за зле. Трохи. Вони не довіряють мені.

Як дитина невинно лежить в обіймах своєї матері, так вони не лежать

невинно в обіймах мого Провидіння.

Вони мають мужність працювати. Вони не мають мужності

нічого не робити.

Вони володіють чеснотою праці. Вони не володіють чеснотою

нічого не робити.

Розслабитися. Відпочити. Спати.

Нещасні люди, вони не знають, що є добрим.

Вони добре піклуються про свої справи вдень.

Але не хочуть віддати їх мені, щоб я подбав про них уночі.

Наче я не здатен подбати про них протягом однієї ночі.

Той, хто не спить, невірний Надії.

І це найбільша невірність.

Бо це невірність найбільшій Вірі.

Бідні діти, вони мудро ведуть свої справи вдень.

Але, коли настає ніч, вони не можуть зважитися,

не можуть примиритися з тим, щоб довірити свої справи моїй мудрості»

Тільки вчора бачив людей з Kyiv Independent і хвалив їх історичні матеріали. Сьогодні ж бачу що чинний нардеп від ЄС Володимир Вʼятрович, і ультраправий монархіст, голова УІНП вже називають ті матеріали проросійською пропагандою (!) через те що авторка назвала ОУН контроверсійними через колаборацію з нацистами, і написала, що історики сперечаються щодо того, наскільки відповідальний Петлюра що не зупинив погроми.

Авторка при тому не є за професією істориком. При тому, обидва голова УІНП і нардеп негідно йдуть щодо вимог своєї посади. Це нормально в країні мати якісь погляди, відмінні від поглядів голови УІНП та зазначати факти.

Я вже писав, що в націоналістичному Китаї (а згодом — Тайвані) була і є така практика, як роль Цензора при місцевих і національному уряді. Ці цензори повинні власне цензурувати висловлення вищого ешелона влади, якщо вони поводяться негідно своєї посади, використовують її для неправомірних впливів, займаються грубістю, залякуванням виборців, тощо.

По хорошому, поведінка голови УІНП недопустима його посади. Вʼятрович, який таку посаду вже не займає, має більший простір для таких висловлень думок, але повинен враховувати свій авторитет як народний депутат, враховувати відповідальність перед країною і народом, що він очевидно не робить.

PS "проросійська" стаття про яку йдеться: https://kyivindependent.com/who-killed-symon-petliura-revisiting-the-assassination-of-ukraines-controversial-military-leader-100-years-later/
Спробуйте знайти проросійськість — чи хоч щось подібне.

З тим, як верхівка історичної дискусії діє в інтересах купки радикалів і позбулась будь-якої спроби репрезентувати якусь загальну, колективну народну пам'ять — та роль, яка і є у держави— то нема нічого іншого і кращого, ніж самим вибудовувати таку пам'ять — робити пам'ятні місця і розповідати про тих історичних фігур, родичів, події, чи навіть зараз — полеглих героїв — які в офіціоз не попадають і не вписуються.

Це ось та форма самоврядування, яка і формує громадянську свідомість і історичну пам'ять. Це власне і та форма, за якою в нас збереглася пам'ять про українських героїв, про УНР, за часи Радянського Союзу.

В такому випадку головне не думати, що думка декількох радикалів-монархістів, "гетьманців" їй богу, цінніше вашої, і що вони мають більше право на країну, ніж ви.

От через тиждень буде річниця Микити Шаповала. Час від часу з'являються невеликі хвилі пам'яті про нього. Остання виходила під заголовками на кшталт "бахмутянин, що підірвав Пушкіна в Харкові" — і справді. А ще видатний соціаліст-революціонер, основний діяч того крила діаспори, що критикували Петлюру зліва. Буде нагода згадати про нього.

Якщо бідність існує не через природні обставини, а через те, як ми організували наші інституції — то я не можу уявити, наскільки великий наш гріх...

— Чарльз Дарвін

"Щось глибоко не так у тому, як ми живемо сьогодні. Протягом 30 років ми робили чесноту з гонитви за матеріальними інтересами: справді, ця гонитва тепер становить усе, що залишилося від нашого почуття колективної мети.

Ми знаємо, чого коштують речі, але не маємо уявлення про їхню цінність.

Ми більше не питаємо про звішену як судові процеси чи прийняття законів оцінку: чи це добре для нас? Чи це справедливо? Чи просто? Чи правильно? Чи допоможе це створити краще суспільство чи кращий світ?

Раніше це були питання політичного дискурсу, навіть якщо вони не передбачали простих відповідей. Ми повинні ще раз навчитися їх ставити»

— Тоні Джадт

Історик Геннадій Єфіменко публікує такий матеріал. Згідно з його дослідженням, "петлюрівщина" стала терміном загальновживаним, але не тільки супроти українців. Басмачів, алашівців, сибірських автономів, есерських партій корінних народів — всіх доволі часто кликали "петлюрівщиною."

Боротьба поневолених народів була асоційована з прикладом України.

Приводжу до прикладу статтю "Петлюровщина на Востоке" про "самостийну республику" Сибір.

​​Я проти податку на бідність. З анонсом КМДА про підвищення цін відразу зʼявилось багато експертів, риторика яких виглядає так: «підвищувати треба, але розумно».

Насправді, при великому бажанні, всю суму витрат на громадський транспорт можна закрити містом. Добрати 2-3 млрд до майже 115 млрд бюджету не представляється такою сильною проблемою. — було б бажання.

Проте ось ці реформаторські пропозиції, з підвищенням транспорту «по часу використання» мене турбують.

Приймаючи, що організації і «експерти» молодці, що виступили проти кличківського підвищення, я не вважаю за справедливим деякі капітуляції і підходи.

Це мало б сенс, якби в нас було децентралізоване місце, де власність на землю була плюс-мінус розпорошена, і робота та офіси не були зконцентровані в ряді ділянок біля центру.

Але в нас не так. І тому пропозиції від деяких критиків квиток «по часу» це податок на тих, кому добиратися на роботу довше інших, по жителям спальних районів і особливо Троєщини. Виходить, що люди, які не можуть дозволити собі знімати квартиру в центрі караються за це. В результаті маємо ще один в розумному виді викладений «податок на бідність».