Для моєї більш націоналістичної аудиторії прикріпляю дуже цікавий пост про критику Донцова останнім головнокомандуючим УПА, «голос Донцова — це голос слабо-сильного старця, якого ми залишили далеко позаду…»

Гарольд Вільсон був напевно найбільш "невизначений" (не плутати з нерішучим і не визнаним) — його складно розмістити в площині, проте його політики стали врятівними для мільйонів — прем'єр-міністр Великої Британії.

Для лівих Гарольд Вільсон був першим відходом від соціалістичної дирекції — справді, коли партія перейняла не соціалістичний напрям, а напрям соціального капіталізму, або ж точніше державного капіталізму. Для правих Гарольд Вільсон це страшилка — ніхто і ніколи в Британській історії не розширяв настільки сильно державу загального добробуту, як Вільсон.

Для Лейбористської партії ж Гарольд Вільсон (Ні Еттлі, і не Тоні Блер) — є найбільш електорально успішним політиком, який виграв найбільшу кількість виборів

Його основний підхід був зосереджений на подоланні бідності та науковому прогресі.

"Основною думкою його виступів *було обійти старі ідеологічні конфлікти, те, що він називав «теологією»*, з аполітичним закликом… *він пов’язував соціалізм із наукою, технологічною модернізацією та автоматизацією*, замість класової війни та пункту 4 (соціалізація економіки — знаменитий пункт лейбористської програми, який був предметом постійних дискусій між радикалами і поміркованими)"

"У всіх наших планах на майбутнє ми переосмислюємо та переосмислюємо наш соціалізм у термінах наукової революції." З усіх лідерів партії, він мав найбільш менеджеріальне бачення лівої політики. Вільсоніанство лейбористської партії описували як "соціалістичне керівництво капіталізмом" (Гарінгтон) і "похмуро-напівкейнсіанська технократія" (Пол Фут)

Проте Вільсон, будучи представником лівого крила партії, об'єднав одночасно підхід обох крил — і зміг внести ентузіазм до партії. Діяти в унісон, і принести найкращих результатів в найгірші можливі часи криз і нестабільностей.

За часів Вільсона, існувала віра, що кейнсіанство дозволить створити необмежений прогрес, який можна було б розподіляти між усіма класами і членами суспільства — але без виклику найбільш базовій нерівності і корпоративному приватному контролю — проте, ця стратегія знайшла свої ліміти — і в умовах економічних криз було дедалі складніше змушувати приватних акторів "віддавати свою справедливу частку" на загальний добробут. Відсутність виклику корпоративному контролю та нерівності була найбільшим недостатком Вільсонської Лейбористської партії.

Проте, часто критика Вільсона як зрадника лівиці абсолютно несправедлива — відійшовши від деяких ключових принципів соціалізму, він направив всі сили на подоланні бідності і єднання партії — і феноменально справився з цією задачею — краще ніж хто-небудь до чи після. Це справді допомогло витягнути мільйони з бідного життя, спасти багатьох громадян від ранньої смерті, незлагод, життя без освіти чи без роботи. Основа соціальної держави Британії, яку неоліберали вбивають зараз роками (і все ще не можуть до кінця вбити) — досягнення Вільсона. Як і значні економічно-продуктивістські досягнення.

В чомусь це урок для лівих. Те, що американській лівий активіст Майкл Гарінгтон називав "візіонерським поступом" — при еволюційних, соціал-демократичних політиках — все ж мати одночасно мобілізуюче бачення — яке виходить за межі хоч і сильно врегульованих, але приватних корпорацій і надбагатіїв.

Гео Шкурупій — король і трамп
 
Сьогодні день народження Гео Шкурупія. Саме 20 травня 1903 року народився король футуропрерій. Цей факт достеменно встановлено торік, коли виявили запис про народження в метричній книзі церкви в Бендерах. Не 20 квітня, як досі помилково вважалося і досі вказано на сайті УІНП. 20 квітня два радіо хотіли поговорити про Шкурупія (бо користуються календарем УІНП), але до 20 травня вони про це забули. Тому просто читаймо його вірші й прозу.
 
ТРАМП
на широких вулицях
всесвіту
на перехрестях
             африки азії
сидіти під бетонним мостом
і плювать у звабливість вод
пароплави океанські
        алігаторами
паротяги всесвіту
                              кіньми
заіржуть музикою
міського парку
сахара клондайк індія
юкон і аляска
переплетуться стежками алей
під ногами невтомними трампа
 
#наші20

​​Оборона України (Oborona Ukrainy; англ. Defense of Ukraine) — українська політична організація радикально-соціалістичного профілю, створена 1920 року в Сполучених Штатах Америки для підтримки політичної та військової боротьби за незалежність Західної України.

До 1923 року вона була невеликою підпільною організацією; згодом перетворилася на ширшу публічну структуру з окремими філіями та офіційною газетою «Українська громада» у США.

Її члени домінували в керівництві Українського робітничого союзу і тісно співпрацювали з Українською радикальною партією в Західній Україні.

Група також вела боротьбу з українсько-американськими комуністами в ідеологічних питаннях і протидіяла їхнім спробам розширити свій вплив шляхом проникнення в інші українські громадські організації.

Серед провідних діячів організації були Мирослав Січинський, Микола Цеглинський і Ярослав Чиж.

У 1940-х роках частина її керівників, насамперед Січинський і Володимир С. Левицький, відкинули програму організації й перейшли на прорадянські позиції. Криза, що виникла внаслідок цього, призвела до розпуску об’єднання після його з’їзду 1947 року.

Група Цеглинського, що залишилась, ще певний час після цього видавала журнали «Оборона України» та «Оборона» і заручилася співпрацею нових емігрантів, які належали до лівого крила Української революційно-демократичної партії. Це заклало підґрунтя для створення у 1949 році Українського вільного громадського об’єднання Америки.

У 1950-х роках до товариства приєдналися деякі соціалісти з числа нових іммігрантів. УВГОА нерегулярно видавало журнал «Вільна Україна» у США у 1954–1970-х роках, редактором якого був Володимир Лисий; цінні спогади Івана Макуха «На народній службі» 1958 року; а також книжкову серію «Політично-наукова бібліотека», що налічувала понад 30 праць у 19 випусках. У 1970-х роках товариство поступово занепало.

Я дуже рекомендую мемуари Макуха — Голови Соціалістично-Радикальної партії в останній період її існування.

Що цікаво — в тій книжці, що в мене є, знаходиться лицемірно-піднесена передмова про необхідність розбудови соціал-демократичного і соціалістичного руху, написана Медведчуком.

В той період він активно вкладав гроші на друкарську і видавницьку роботу, випускав найважливіші тексти українського руху для політичного піару.

До речі, декілька років назад на Прикарпатті, у Тлумаччі поставили памʼятник цьому великому українцю, міністру ЗУНР, переконаному соціалістові-радикалу і політичному активістові-державнику.

Українцям у середньому потрібно від п’яти до семи років, щоб накопичити на однокімнатну квартиру, якщо щомісяця відкладати всю зарплату — Зміна

«Найдорожче житло аналітики зафіксували в Києві та Ужгороді. У столиці медіанна вартість однокімнатної квартири становить 3,4 мільйона гривень, в Ужгороді – 3,3 мільйона. Для накопичення на таке житло знадобиться близько дев’яти років»

https://zmina.info/news/ukrayinczyam-potribno-do-9-rokiv-shhob-nakopychyty-na-odnokimnatnu-kvartyru-doslidzhennya/

Сьогодні у 1917 р. проходив перший військовий зʼїзд. На ньому представником військових був обраний соціаліст Симон Петлюра

«Серед загальних питань важливе місце мало також земельне та про освіту. У резолюції щодо першого проголошувалося, що «право власности на землю та підземні богатства в автономній Україні повинно належати виключно народові, умови ж розподілення цієї землі між працюючим на ній людом виробить і визначить Український Сойм, на підставах справедливості та рівності всіх людей, що живуть на території України». Щодо другого — наголошувалося, що «навчання по школах України» має бути переведено на українську мову і відбуватися навчання має за державний кошт»

Матеріал Геннадія Єфіменко

Чому державний прибуток означає громадський дефіцит?

Гроші — це не більше і не менше ніж соціальні відносини. Контракт-дебет про те, хто кому повинен яку частку ресурсів. Ресурсів, якщо їх не виробити, більше не стає. І таким чином, якщо держава збирає більше, ніж віддає, то що відбувається?

Ресурси, які повинні були йти на громадське споживання, залишаються за державою і нікуди не йдуть. Ні на розвиток, ні на споживання. Так що «збалансований бюджет» — це не щось хороше. Це означає, що держава забирає у громади більше, ніж потрібно, та і все.

Симон Петлюра та незавершена справа європейської України

Ідеї Петлюри постають як проєвропейські, антиколоніальні та спрямовані на демонтаж імперських структур. Державність для нього не є абстракцією, а виступає конкретним результатом колективної праці суспільства, колективної дії, інструментом захисту прав, а також соціальної та національної емансипації.

Український рух в еміграції, і Петлюра зокрема не були чужі ідеям і рухам найбільших демократичних сил Європи, європейського контексту, і приймали участь в дискусії щодо формування спільного європейського політичного простору ще задовго до створення Європейського Союзу, продовжуючи давні пан-європейські традиції «Молодої Європи»

Читати матеріал від організації "Вольт Україна" — на Республіці.

https://respublica.social/simon-petliura-ta-nezavershena-sprava-ievropeiskoyi-ukrayini/

Посилання на телеграм-канал українського Вольту.

Симон Петлюра: герой для лівиці?

Сам Петлюра у 1906 році цитував: “Слова Каутського: “у великих революціях народжуються нації” є правдивими, і Україна може бути найкращим прикладом”.

Бачачи мету у загальному людському поступі, а не у марксистсько-класовому русі історії, Петлюра швидко відкинув класову боротьбу як головний принцип, або навіть як позитивну силу. Він також відкинув мету побудови соціалізму, принаймні в короткостроковій, насильницько-революційній перспективі. Натомість він теоретизував соціальну державу добробуту, яка через регулювання, захист прав робітників, перерозподіл і соціальні гарантії створює гармонійне співіснування класів, соціальних і національних груп.

(...) Проте очевидно, що взаємна недовіра між двома таборами української політики — державницькими соціал-демократами навколо Петлюри та радикальнішими (але такими ж державницькими) революційними соціалістами й незалежними комуністами — створила серйозні перешкоди для співпраці. Часом ця недовіра навіть породжувала відкриту ворожість.

(...) Це було особливо важливо, бо УПСР представляла майже все українське селянство і, відповідно, більшість українського суспільства.

Ця невдача була політично дорогою. У час, коли український національний рух стикався з екзистенційними загрозами як з боку більшовицької Росії, так і з боку Білого руху, єдність серед українських соціалістичних сил була необхідною. Натомість ідеологічна підозра, суперечки щодо легітимності та страх перед внутрішніми переворотами завадили створенню ширшого революційно-демократичного фронту. Нездатність або небажання Петлюри повністю інтегрувати ці радикальні сили у спільну антиімперську боротьбу залишається однією з серйозніших слабкостей його політичного лідерства.

Статтю про помилки і досягнення, та міфи про Петлюру у журналі "Республіка"

https://respublica.social/simon-petliura-geroi-dlia-livitsi/

​​Я маю дуже змішані почуття щодо нинішньої некрополітики українського уряду, “пантеону героїв” і творення абсолютно централізованої, спущеної згори версії історії — такої, що виключає більшість українських діячів, які є надто лівими для української олігархії, а також тих, хто не вписується в лінійний наратив УНР — ОУН — Незалежність.

У цьому наративі випадають націонал-комунізм, революційні демократи й соціалісти, аграрії, релігійні діячі, та і навіть самі конфлікти в ОУН, він не дає належного місця дисидентам тощо.

Потім, без жодного належного публічного обговорення, ми починаємо пантеон з Андрія Мельника — постаті, з якою більшість українців або зовсім не знайомі, або знають його як колаборанта, яким він, безперечно, був.

Далі йде оголошення про можливе перепоховання Павла Скоропадського — проросійського прихильника олігархічного режиму проти демократії — і Степана Бандери, постійного інтриганТА та прихильника тоталітаризму, який втягнув українців у численні братовбивчі конфлікти (кажу це саме про Бандеру, не бандерівців/УПА).

Це також відбувається в контексті героїзації бездарного бандита Болбочана, який також нападав на українців через параною та уявлення про власну велич. Згодом він очолив диктаторсько-консервативний заколот проти лівоцентристського уряду, зібрав навколо себе російських білих і погромників, і був розстріляний за зраду.

Донцова, якого теж люблять зараз виправдовувать, був фактично українським нацистом і абсолютним антисемітом.

Щодо Мельника, могла б бути справжня дискусія про позитиви й негативи — такі постаті мають розглядатися критично й скрупульозно. Це повинно супроводжуватися впровадженням різноманітної пам’яті про українських героїв, зокрема Микиту Шаповала, Винниченка й Грушевського, Ісаака Мазепу, Костомарова, Петрушевича, Бачинського (соціал-демократа, автора Україні Ірреденти — який вперше кинув гасло незалежної України — роль, яку помилково визначають за Міхновським), дисидентів на кшталт Дзюби, членів УПА, діячів УНР, представників ліберального, соціалістичного, націонал-комуністичного й націоналістичного таборів — тих, хто був продемократичним, орієнтованим на громадянські ідеали або зробив значний внесок в Україну та її ідеали.

І дискусія не повинна бути лише про національних політиків, а й про солдатів, поетів, економістів, кооператорів, освітян і культурних діячів. Де місце для поета Олександра Олеся, кооператора-економіста Іллі Витановича, Ольги Бачинської чи Туган-Барановського, революційного офіцера Дмитра Вітовського?

Або ж Іванну Блажкевич, кримську українку ветеранку Харитину Пекарчук, першу офіцерку Олену Степанів як важливих політичних. І багато, багато інших!

Я, можливо, також трохи короткий на консервативні постаті, але ми маємо таких діячів, від яких можна багато чого навчитися. В’ячеслав Липинський, на мою думку, один із них. А з релігійної традиції варто згадати Шептицького і Володимира Чехівського.

І оскільки українська нація є громадянською, а українська держава є виразно багатонаціональною, у цьому мають бути також люди, пов’язані з поляками, білорусами, навіть росіянами, які жили тут — адже і вони воювали в українських арміях; Костомаров був росіянином, який через щиру любов до України став українцем, — а також єврейськими, кримськотатарськими, грецькими, ромськими та іншими. У нас багато таких героїв!

«Пантеон» є шкідливою ініціативою: за своєю природою виключною, пасивною. Зрештою іноді могили мають залишатися там, де вони є.

P.S. Усім, хто хоче ознайомитися з “оунівською” течією українського націоналізму, рекомендую Ukrainian Nationalism Шкандрія. Це краще, ніж псевдоісторична пропаганда людей на кшталт Россолінського-Лібе або відбілювання з боку деяких наших авторів.

​​Анти-дрейфузарці 20-го століття

Цього року виповнюється 100 років одній із найганебніших політичних убивств і подальшому судовому процесу у Франції, під час якого злочинця, що вбив українського національного героя, прославляли як месника.

Франція вирішила розплатитися за почуття провини після справи Дрейфуса, переклавши відповідальність на інших: атакуючи іншу націю, інших людей, з великою часткою дискримінації та приниження — за власні провини.

Це не був перший прояв українофобії на Заході. Для правих українці були загрозою їхньому цивілізаційному порядку: антиколоніальною сепаратистською силою, що створювала дуже небезпечний прецедент такого екзистенційного відокремлення. Для частини лівих — також. У своїх працях Роза Люксембург заперечувала право українців на існування, описуючи нас як реакційну націю; те саме робила й Цеткін. У 1923 році КПН писала про «українські банди» як загрозу їхньому комуністичному цивілізаційному проєкту.

Були й позитивні приклади — зокрема Карл Маркс, який знав і вивчав українську історію та цінував українців.

У 1926 році було вбито українського лівого національного героя та популярного демократичного лідера Симона Петлюру. Однак у 1927 році процес проти вбивці перетворили на показову дискримінацію українців і суд над українською нацією — з використанням фальшивих звинувачень Петлюри в антисемітизмі. Злочинця Шварцбарда безсоромно виправдали за всіма пунктами обвинувачення: людину, яка ніколи не заперечувала вбивства, оголосили невинною «перед Богом і своєю совістю».

У найтрагікомічнішому сенсі зал кричав: «Vive la France». Присяжні присудили, знущаючись з близьких постраждалого, один франк (!) компенсації вдові та братові Петлюри.

Відомі французькі соціалісти, зокрема Леон Блюм, спершу тиснули на суди задля антиукраїнського рішення, а потім вихваляли це «правосуддя».

Саме тут значною мірою народилася сучасна західна українофобія. Розібратися з цією історією й домогтися для неї справедливості — завдання сучасних прогресистів, які прагнуть позбутися ксенофобії, колоніалізму та авторитаризму, що досі певною мірою впливають на сучасний прогресивізм.

100 років тому, 25 травня 1926 року, був убитий Симон Петлюра - видатний український державний і політичний діяч, Голова Директорії УНР, Головний Отаман військ УНР, одна з найяскравіших постатей нашої історії.

Петлюра боровся за незалежну Українську Народну Республіку в надзвичайно складних умовах, відстоюючи її супроти білого та червоного російських імперіалізмів, зовнішнього тиску, тоді, коли будувати українську державу приходилося "на ходу" супроти ворога зі значною перевагою.

Петлюра не був прихильником держави для вузької верхівки багатіїв та інших привілейованих груп. Він послідовно пов’язував національне визволення із соціальним визволенням українського народу і прагнув, аби незалежна Україна була демократичною республікою - державою людей праці. Державою, у якій селяни, робітники, військові, інтелігенція та всі громадяни були б не безправним матеріалом для чужих імперій чи доморощених експлуататорів, а повноправними господарями у своїй країні.

Завдяки соціально-справедливому підходу та прагненню справді народовладної держави, люди, які раніше вважали себе просто "тутешніми" або відчували лише слабкий зв'язок з українською державністю, в спільній боротьбі за соціальні права розвинули і свою національну свідомість та стали до лав республіканської армії.

Звісно, людина такої ваги мала і спірні рішення — зокрема союз з Польщею, який одні історики оцінюють як невиправданий компроміс, а інші вказують як на рішення для збереження сил, в тому числі і для майбутнього звільнення західних земель.

Але сьогодні важливо наголосити на тому, як правляча олігархія робить все можливе аби спотворити спадщину Петлюри й використати його загалом позитивне сприйняття серед широкої громадськості на свою користь. Останнім часом посилюються спроби показати його нейтральною, ба навіть зручною фігурою для олігархату, попри те, що вся його діяльність просякнута нерозривною боротьбою як за національне, так і за соціальне визволення.

"Соціальні реформи, а особливо в земельному питанні, а також припинення процесів за відшкодування поміщицьких збитків, які обурюють галицьке селянство і настроюють його проти влади, мусять бути розв’язані позитивно в першу чергу" - писав Петлюра у 1919 р. - "Кожний день протягання справи веде неминуче до катастрофи."

Петлюра виступав за рівність обов'язків, і вбачав українську державу не просто соціальною країною, а активно антиолігархічною, де забезпечення соціальних прав і солідарність були б імперативами.

"Голодний, безземельний, безправний громадянин не може бути опорою демократії."

"Політична свобода без забезпечення соціальних прав трудящих лишається формальністю."

На третьому всеукраїнському військовому з'їзді Петлюра виступив з промовою: "Тут нема „ваших” і „наших”, тут всі наші. Ми всі є єдине революційне українське військо. Але як раніш, так і тепер, я скажу, що разом з тим всі ми є переодягнуті робітники і селяни. Тому їх думки, їх ідеї — мусять бути нашими думками, нашими ідеалами".

Так і сьогодні люди праці захищають Україну в лавах Сил Оборони України, і саме в їх інтересах повинен діяти державний апарат, а не в інтересах виключно одного найбагатшого відсотка громадян, як це відбувається зараз.

Раз у раз історичні події і персоналії доводять нам: справді сильна Україна - це Україна народовладдя, соціальної справедливості, гідної праці, відповідальної влади й реальної участі громадян у житті держави.

Партія людей праці Народовладдя вважає за честь продовжувати боротьбу за саме такі ідеали, тож якщо Ви хочете долучитися до побудови справді народної Української республіки - приєднуйтеся! Разом - Сила!

У "Соціальної Республіки" з'явився ютуб та тік-ток проєкт — "Поступ Республіки"

Перше відео вже можна переглянути за посиланням: Симон Петлюра — оборонець Демократичної України

Підписуйтесь, поширюйте цей пост і канал!

Одночасно з тим, дякуємо всім за перший, хоч ще і малу, але важливу віху — у 100 читачів у телеграм каналі!

«Переслідування більшого прибутку не може виправдовувати рішення, які систематично жертвують робочими місцями, оскільки людська особа є метою, а не засобом, і економічний порядок повинен залишатися підлеглим людській гідності та загальному благу.» - Папа Лев XIV.