Цікавий блог вийшов на «Республіці». Хоч я часто зазначаю (анти)українські тренди і тенденції серед міжнародної радикальної лівиці — чого варті лише ксенофобні висловлювання Рози Люксембург, є звичайно і позитивні приклади.

З більш сучасної історії можна пригадати троцькістів Хела Дрейпера і Шахтмана — що порвали з багатьма своїми друзями і союзниками, і підтримали Україну проти радянської окупації. Таких прикладів насправді теж повно. Йдучи далі, можна пригадати і італійського національного героя-анархіста і лівого радикала Джузеппе Гарібальді і його прославлення українських козаків, чи позицію соціал-демократичного реформатора Едуарда Бернштейна на користь української незалежності.

Тим цікавіше згадувати, що і для самого Карла Маркса проблематика України не була чужою. Він знав, хто був Виговський і Хмельницький, писав про «козацьку республіку» і «московську окупацію», згадував русинів-українців в цілому ряді праць і конспектів.

Роман Галенкін розбирає конспект Карла Маркса на працю українського діяча, засновника Кирило-Методіївського товариства, Миколу Костомарова — конспект, існування якого приховувалось Радянським Союзом.

Що ж Карл Маркс писав про українське козацтво? Ознайомитися можливо за посиланням:

https://respublica.social/marksiv-konspekt-getmanstvo-vigovskogo/

​​​
Чи планування — зло?

На мою думку, щодо планування існує несправедливе ставлення. Хоча загалом я схиляюся до ринкового соціалізму або змішаної економіки, існує цілком легітимне місце для багаторівневого планування.

Командна економіка чи совкова модель тут ні до чого; йдеться про доволі гнучкі форми координації, здатні інтегрувати й позитивні елементи капіталістичних економік.

«Фізичне» планування має сенс передусім у стратегічних секторах: тек-сферах, оборонці, енергетиці, виробництві сталі, міді та інших базових ресурсів. Саме там народжуються титани індустрії — заводи, оборонні ланцюги, науково-технічні комплекси, без яких нація не може повноцінно маніфестувати себе як суб’єкт історії, тобто мати під своїм контролем свій напрям розвитку. Але переносити цю логіку на споживчі товари має мало сенсу.

Набагато важливіше питання — як суспільство розподіляє національні ресурси: між охороною здоров’я, обороною, житлом, інфраструктурою, споживанням, технологічним розвитком і регіональними інвестиціями.

Натомість фінансове, директивне та індикативне планування буде доречним. Ці види планування задають певний напрямок, замість розписувати кожну деталь виробництва. План є економічним вістрям меча: концентрованим напрямом для досягнення стратегічних цілей, спрямування конструктивної енергії. Він встановлює високу планку, займається «креативним знищенням» і оновленням, розвитком на противагу сталим бізнесам. Вносить динаміку та оживлює.

Водночас таке планування не має на меті планувати життя. Воно лише задає напрямок ресурсам, які далі реалізуються локальними ініціативами, бізнесами й громадами, що володіють місцевою інформацією. Так враховується критика Хайєка щодо проблем централізованого знання.

Економіка не може бути лише хаотичним рухом у всіх напрямках, заснованим на короткострокових цілях. Вона повинна мати внутрішню дисципліну та стратегічну відповідь на питання: чого ми хочемо?

Особливу роль відіграє фінансове планування через банківську систему й соціалізовані інвестиції. Кредит не є нейтральним інструментом: через фінансові потоки суспільство вирішує, які галузі, технології та регіони отримають розвиток. Тому публічні, кооперативні чи змішані фінансові інституції можуть бути нервовою системою економіки, що передає імпульс туди, де він потрібен.

Планування часто асоціюється з технократією, і це шкідлива асоціація. Це форма колективної волі й демократичного прийняття рішень. Майбутнє не повинно бути залишене випадку, капіталістичній паніці чи короткостроковому прибутку. Навпаки, ринкові стимули можна переналаштовувати так, щоб корисна й продуктивна діяльність винагороджувалася, а рента та шкідливі форми економічної поведінки каралися.

Планування має також політичну естетику: віру в рух, форму, конструкцію, у здатність суспільства будувати інституції, діяти разом як суспільства, тому мати і логіку національного будівництва та солідарності. Якщо щось не працює, план дає змогу виправити помилки й змінити напрям — зокрема через політичний активізм, інституції контролю чи парламентсько-партійну демократію, тоді як суто ринкова економіка в кризах часто закріплюється на нижчому рівні продуктивності, не здатна до змін і не піддається демократичному впливу, продукуючи безсилля, втрату контролю й демотивацію.

Історично планування часто було інструментом проти занепаду й національної депресії. Повоєнна Франція говорила мовою оновлення, мобілізації та спільної справи.

Серед історичних прикладів близькими до сучасної можливої планової економіки можна назвати кемалістську Туреччину 1920–30-х років, французький дирижизм доби де Голля та елементи післявоєнної японської моделі MITI. У цих випадках держава координувала стратегічні галузі, не ліквідовуючи ринок, планування ставало частиною національного піднесення — способом зібрати сили, взяти наявні козирі й вибити собі місце у світовій економіці.

Водночас універсального рецепта не існує. Ключовим лишається баланс між ринком і стратегічним контролем, державним і приватно-кооперативним, тощо. Економіка повинна бути «citizen-led», і це основний критерій.

​​МИКИТА ШАПОВАЛ: На смерть тирана

Микита Шаповал — революційний соціаліст, один з лідерів Української партії Соціалістів-революціонерів, ідейно близький до крайньо лівого крила української революції. У еміграції лідував антибільшовицьке крило УПСР, яке відмовилось визнавати СРСР чи повертатися назад в окуповану Україну. Був близький до Володимира Винниченка та соціал-революційної діаспори.

——————————————

Умер Ленін. І міліони соціялістів з полехкістю зітхнули. З обрію зійшла постать, що крівавим сілуетом застувала сонце. Дивна річ: ще ні одна смерть тирана не викликала такого морального полекшення у соціялістів, як смерть московського шляхтича в комуністах Леніна. Ще п'ять років назад неможливо було передбачити того дня, коли смерть одного з «соціалістичних» ватажків буде викликати почуття полехкости...
Багато буде сказано лицемірних слів з нагоди смерти Леніна не то що між ленінцями, але й деякі соціялісти і навіть деякі буржуйчики знайдуть зненацька в Ленінові якісь прикмети «великосте» і якісь «заслуги».

Смерть взагалі якось примиряє і розм'якшує. З погляду людини, соціяліста і українця ми мусимо сказати все по-совісти.
Прожила людська істота 54 роки і скінчила свій шлях у житті. Шляхтич-«ріжночинець», інтелігент, революціонер, що став на службу не-своєму класові, на службу не всім поневоленим, а спеціяльно фабричному пролетаріатові.

«Служба» ця оригінальна: не слугою, а «провідником», «учителем» і нарешті начальством. Служити комусь, будучи над ним начальством, це найбільш оригінальна позиція тих окремих людей, що «беруть» на себе тяжкі обов'язки когось учити, кимсь командувати. Ленін виступав «іменем» пролетяріату, хоч пролетаріят увесь ніколи не виступав іменем Леніна.

Стремління Леніна було основне — перемогти, взяти владу над людьми. Во ім'я цього всі засоби добрі, а особливо ті, що нищать противника. Ленін зручно використав стихію народного гніву і переміг, навергавши гори трупів, знищивши фізично міліони людей. В цій війні проти людини і виявилась головна стихія його! Не «пролетаріят» вийшов на сцену, а убийство. Леніна хвилювали не муки пролетаріяту, а опозиція противників. Коли пролетаріят (дійсний) говорив, що йому погано жити, нема волі, хліба, світла, одежі, то це дражнило деспота і він гнав голодних людей у тюрми, а коли робочий люд, вчорашня «краса і гордість революції» повставав (Кронштадт), то за це тисячі було розстріляно, закатовано, замучено! Дурисвітство, насильство над пролетаріятом — ось головний засіб у Леніна для «захисту інтересів» пролетаріяту.

Коли селяне йдуть за ес-ерами і торочать про огидну соціялізацію землі, то щоб одірвати селян від ес-ерів — треба оповістити ту «соціялізацію». На практиці її можна буде знищити потім, за те ес-ерів треба вбити тепер при помочі їхньої ж соціялізації. Меньшевиків можна буде вбити оповіщенням максимальної робітничої програми. Що дають меншевики? Реформа? А ми даємо повний соціялізм!

Так знищено було армію Тимчасового уряду. Військо не хоче війни. Прекрасно — геть війну! Війна війні! Маса рушила, «слиняву демократію» погромлено, масу зануздано і тепер війна — ось уже 6 років.
Так розгромлено було український рух. Що, українські селяни і т.п. хочуть самостійної України? Будь ласка, нате вам самостійну Україну. Ми зробимо вам самостійну Україну, а не українські соціялісти. А тепер чухається весь український народ і глухо стогне під батогами, бо голосно стогнати заборонено.

І так з усіма національними рухами. Самостійна Україна Ленінові не то що не була потрібна, він не хотів не то що будувати — він її смертельно Ненавидів, але він мав сміливість її «оповіщати».

Як водиться, завтра мене можна побачити о 12:00 в Маріїнському парці у Києві, протестуючи проти Цивільного Кодексу.

Як водиться, всіх закликаю виходити!

Анархістське крило протестів сьогодні в Києві

"Ірландці російської імперії"

Коли Перша світова війна вщухла, і Ірландія, і Україна посилили свою боротьбу за самовизначення. Ніколи ще долі цих двох націй не були настільки співзвучними. У редакційній статті, опублікованій 1918 року під назвою «День “малих” націй», часопис Nationality раділо ослабленню Росії, яка вже не могла «лежати, мов огидна мокра ковдра, над національними прагненнями малих націй, саму назву й саме існування яких вона старанно приховувала від світу».

Успіх України, стверджував часопис Sinn Féin, був перемогою й для інших новопосталих націй, таких як Ірландія, а зменшення Росії — ударом по імперському пануванню ...

The Watchword of Labour публікувало повідомлення від Української партії соціалістів-революціонерів, яка інформувала, що статті, присвячені боротьбі Ірландії за свободу, з’являлися в головному виданні партії — Боротьбі, і що «українці перебувають у становищі, дуже подібному до вашого в Ірландії».

Звіт, складений 1921 року повноважним представником Sinn Féin у Москві Патріком МакКартаном, показував, що на цьому етапі він уже мав небагато ілюзій щодо більшовиків, з якими мав справу. «Ніхто з тих, хто має владу в Росії, не вдає, ніби думає, що існує така річ, як свобода».

І хоча уряд заявляв, що є диктатурою пролетаріату, він не був, зі слів Патріка «нічим подібним», а радше «диктатурою приблизно півдесятка лідерів Комуністичної партії». Лідер Sinn Féin зазначав, що, попри всі розмови про інтернаціоналізм у Росії, там був «не лише націоналізм, а й імперіалізм», і як приклад наводив ставлення до балтійських держав:

«Росіянин сміється з естонської мови так само, як британці звикли сміятися з ірландської мови. Вона, мовляв, вульгарна, жахлива тощо. Тому я не надто певен, що самовизначення Ірландії викликало б великий ентузіазм в офіційних колах».

Ірландці російської імперії за авторством Доннаха О Бієна

​Бразилія: історія економічного планування, девелопменталізму й політичних змін

Перші десятиліття ХХ століття в Бразилії минули під знаком порядку café com leite, за якого президентство почергово переходило між кавовою та скотарською олігархією. Формально це була республіка, але фактично владу утримували аграрні еліти, зорієнтовані на експорт і збереження старого соціального порядку.

Стара республіка більше виглядала як політична оболонка експортної олігархії. Право на новизну повільно перебирали молодші офіцери, міські комерсанти й невеликий, але зростаючий робітничий клас. Для них республіка мала бути інструментом порядку, індустріалізації та національного прогресу:

«...індустріалізація, урбанізація, поширення націоналізму та зростання прагнення до змін привели в рух сили, з якими безплідна й позбавлена уяви Стара республіка була неспроможна впоратися»
(Burns 1980, 398).

Ці процеси прискорилися за Жетуліу Варгаса, який атакував олігархічну дуополію через посилення держави, армії та реформаторського офіцерства. Планування було тісно пов’язане з риторикою національної оборони, економічним суверенітетом й націоналізмом.

Відповідно до Конституції 1934 року Варгас створив Федеральну комісію зовнішньої торгівлі, серед повноважень якої було формування «плану дій для захисту економіки». Пізніше період отримає назву Estado Novo — авторитарний режим Варгаса 1937–1945 років, економічно він відзначився активнішим будівництвом інституцій індустріалізації, включно з великими державними підприємствами у стратегічних секторах.

Обрання Жуселіну Кубічека де Олівейри президентом у 1956–1960 роках прискорило економічний розвиток і створило надію на перебудову політичного порядку в бік модернізації, певної демократичності та соціальної справедливості.

Кубічек прагнув бути спадкоємцем Варгаса «лише в найконструктивнішому сенсі цього слова», а не носієм авторитарних чи демагогічних тенденцій. Його головним інструментом став Plano de Metas — «План цілей», спрямований на прискорену індустріалізацію, розвиток енергетики, транспорту, базової промисловості та будівництво Brasília.

Після успіху цих ініціатив девелопменталізм став домінантною мовою бразильської політики. Став популярний підхід «індустріалізм як ідеологія».

Саме за уряду Кубічека остаточно сформувався сектор важкої промисловості: автомобілебудування, виробниче обладнання, суднобудування, нафтохімія, чавуноливарні та сталеливарні заводи.

Роки Кубічека «справді позначили консолідацію індустріалізації в Бразилії та заклали основу для економічного чуда після 1967 року»

Президентство Кубічека також ознаменувало консолідацію національного планування як раціонально-технічної діяльності. Політика наголошувала на ухваленні раціональних рішень, «тісно пов’язаних із життям і цінностями народу», і скоординованих діях відповідальних агентів.

Гуларт, соціальні плани й військовий переворот

Наступний етап пов’язаний із лівим урядом Жуана Гуларта. За нього планування дедалі більше набувало соціального характеру: йшлося про розвиток бідних регіонів, редистрибуцію, підтримку національної економіки та ширший демократичний контроль

План мав бути вже не лише інструментом індустріалізації, а й засобом подолання соціальної нерівності, аграрної реформи. Планування відійшло від технократичного й оборонного фреймування та перетворилося на простір політичних дебатів щодо майбутнього країни.

Уряд Гуларта був скинутий військовим переворотом 1964 року. Після цього планування не зникло, але змінило політичний зміст.

Військовий режим використав його для стабілізації, реставрації порядку й посилення капіталістично-олігархічного розвитку під контролем авторитарної держави.

Економічні досягнення були значними, особливо в період «бразильського дива», але їхні плоди концентрувалися в столиці, великих корпораціях і руках відносно вузьких груп. Державні інструменти були використані для побудови режиму нерівності, а також адаптації trickle-down ідеології.

Edelman, David J., and Allor, David J. (2018), “National Planning in Brazil: An Historical Perspective.” Journal of Social and Political Sciences

У Києві змінять вартість проїзду у комунальному транспорті, разова поїздка коштуватиме 30 гривень, повідомили у КМДА. Для пасажирів, які регулярно користуються міським транспортом, діятимуть знижки залежно від кількості придбаних поїздок на транспортну картку.

При покупці місячних проїзних вартість однієї поїздки становитиме приблизно 23,3–23,6 гривні. Студенти сплачуватимуть 50% вартості місячного проїзного. Учні під час навчального року користуватимуться транспортом безкоштовно, а влітку — зі знижкою 75%.

Фото: КМДА

Трохи про дискримінацію і авторитарні тенденції:

Щойно позвонили з поліції, попросили утриматись від "прапорів ЛГБТ" на мітингу бо.... "Тернопіль релігійна область, самі розумієте".

Також "між нами" розказвв, що під час минулої акції "Спілка ветеранів" пропонувала розігнати акцію.

Я спитав чи є якась не релігійна область в Україні і попросив виклнувати свою роботу з забезпеченням порятунку та безпеки.

Я посеру з того всього