Нова реформа зарплат погрожує державному секторові, знищує мінімалку, та змушує вас приховувати вашу зарплату — загрози законопроєкту №14387 .

"Стаття 6 проєкту пропонує надати роботодавцю право забороняти працівникам розкривати інформацію про власну заробітну плату третім особам через трудовий договір або правила поведінки

Така норма є прямим порушенням Директиви (ЄС) 2023/970 Європейського парламенту та Ради від 10 травня 2023 року, яка, навпаки, зобов’язує держави-члени забезпечити прозорість оплати праці для подолання гендерного розриву.

Найбільш тривожною для кожного українського працівника є стаття 9 законопроєкту, яка де-факто легалізує виплату заробітної плати у розмірі, що є нижчим за мінімально встановлений державою рівень. Проєкт передбачає таку можливість у разі «невиконання норм виробітку, виготовлення браку чи з інших причин, передбачених законодавством, що мали місце з вини працівника».

Окрему увагу привертає право президента України своїм указом відносити до відповідного рівня Виконавчого табеля до 34 осіб на посадах публічної служби. Це створює систему прямого фаворитизму, де лояльність до глави держави може бути винагороджена переведенням на вищий рівень оплати праці без жодних об’єктивних критеріїв

Законопроєкт №14387 завдає нищівного удару по принципах децентралізації та автономії місцевого самоврядування. Пропонується встановити, що стороною роботодавця у колективних угодах на державній службі є виключно Кабінет міністрів України. Будь-які доплати, премії чи соціальні пакети, що раніше могли бути предметом переговорів між колективом і керівником установи, тепер залежатимуть від волі Кабміну

Профспілки працівників освіти і науки вже висловили рішучий протест проти законопроєкту №14387. Оскільки проєкт скасовує статтю 98 КЗпП, яка регулює оплату праці працівників установ, що фінансуються з бюджету, вчителі та лікарі втрачають чіткі законодавчі гарантії щодо своїх окладів

Навпаки, запровадження граничних розмірів оплати праці та обмеження колективних договорів на місцях можуть призвести до заморожування зарплат освітян на нинішньому низькому рівні, позбавивши їх можливості боротися за кращі умови через галузеві угоди

Законопроєкт №14387 від 19.01.2026 не є реформою у повному розумінні цього слова. Це спроба системного перегляду суспільного договору в Україні, де держава та великий капітал намагаються мінімізувати свої зобов’язання перед найманими працівниками" — з матеріалу на дзеркалі тижня.

https://zn.ua/ukr/reforms/jevrointehratsija-navpaki-zarplatna-reforma-lehalizuje-te-shcho-jes-katehorichno-zaboronjaje.html

🎧 Самоврядні бізнеси – вигадка, хаос чи реально працююча модель, у якій працівники самі ухвалюють важливі рішення та впливають на правила гри?

⚖️ У новому випуску «Гончарова Подкасту» Тетяна Гончарова та Георгій Сандул розбираються, як ця система працює на практиці і з прикладами реальних компаній.

Протягом вже декількох років уряд шантажував Федерацію Профспілок України (найбільше профспілкове об'єднання, фактично успадковане від "державних профспілок" СРСР) загрозою націоналізації їх власності, а саме будинку профспілок на Майдані Незалежності.

Основний аргумент був таким: раніше будинок профспілок належав державі, і був незаконно присвоєний ФПУ. Будинок арештували у 2025, і протягом року арешт то знімали, то продовжували. Наразі, як мені зрозуміло, процес іде — проте ФПУ дозволили повернутися до Будинку профспілок.

https://unn.ua/news/sud-povernuv-budynok-profspilok-u-stolytsi-federatsii-profspilok

До річниці Стефаника

“Що кому говорити так, як головою о мур! А я вже тільки бив головою о мур мужицький впертости до просьвіти і злуки... і –мур стоїть, як стояв, а я ходжу з розбитою головою і закрівавленим серцем. І нам, що вас любим і для вас працюєм, лишає ся одно: або зробимо з вас мужиків народ, або упадем [...] Подумайте, яка завдача: з мужиків – народ!”

Сьогодні річниця українського письменника, соціального діяча і лівого реформатора, поета боротьби проти бідності, селянського експресіонізму, Василя Стефаника. Він глибоко описував життя українського селянства і його проблематику, був членом Української Радикальної Партії, депутатом.

Василь Стефаник парадоксально будучи одним з найбільш "класовим" і "мужицьким" поетом (але не варто це використовувати як синонім простоти і відсутності глибокого розуміння і сприйняття!), не був соціалістом, хоч і був ліворадикалом. Він сам признавався, що не розбирається в політичних теоріях, або може навіть і розбирається, але не вважає їх собі цікавими чи важливими для праці. Йому не було великою різниці — називатися "соціалістом" чи ні. Він був представником бідного селянства і виконував цю задачу краще багатьох народних представників.

"Стефаник більше робить для нас в повіті, як неодин посол у Відні – говорили мені нераз набожно селяни"

Стефаник писав: «Наша нація, це самі робучі мужики. По цьому прийдемо до заключення, що економічно ми, русини, усі майже рівні. На цій точці усім нам рівна і та сама дорога: добиватися такого життя, аби воно було життя повне, таке, до якого нас цивілізація довела.»

Так само як і для Грушевського, Костомарова, Драгоманова для Стефаника ідея "мужицької нації" була центральною, і її загальне підняття, замість опертя на групу якоїсь просвіченної торгівельної аристократії і привілейованих верств — в якому він вбачав смерть української національної ідеї — досягнення загального блага на всіх. Це та максималь, за якою прослідковуються всі дії Стефаника.

Будучи депутатом, Стефаник завжди як з початку, так і до кінця своєї політичної діяльності зберігав певну антисистемність. Не "легальність" чи "нелегальність" були основними керманичами його дії, а загальне благо українського народу, української бідноти.

За антисистемну поведінку навіть потрапив на кільканадцять днів під арешт. Не дав себе залякати та майже прямісінько з тюрми прибув на чергові партійні збори, «щоб мужикам показати, що за “бунтацію” не гниється довго в криміналі, а так, потрошки». За зразок для української інтеліґенції він згадував діячів польського соціалістичного руху, серед котрих, як із подивом підкреслював В.Стефаник, упродовж вісімнадцяти років було «160 інтеліґентних жертв [...], 7 повішених, а решта в Сибірі і австрійських криміналах» (М. Вавжонек, Стефаник як представник галицьких радикалів)

Сьогодні 155 річниця нашого видатного народного письменника.

​​Вперше українською виходить всесвітньо відома економістка Маріана Маццукато!

"Ми звикли вважати державу бюрократичним тягарем, а приватний бізнес — головним джерелом інновацій. Маріана Маццукато переконливо доводить: це небезпечна ілюзія. Саме державний сектор часто стає найсміливішим інвестором і рушієм технологічного прогресу" — пише в анонсі "Наш Формат"

Книга Маццукато справді феноменальна. Вона показує, що добробут можна досягти лише колективною працею на загальне благо, а не індивідуальною працею на приватне благо. В своїй феноменальній праці, Маццукато розбирає історію інтернету, GPS, сенсорних екранів та інших технологій — що з'явилися з державно-мілітарного сектору і завдяки талановитому плануванню ринків з боку держави, змогли знайти свій розвиток і в цивільному секторові. Проте, Маццукато вказує, що ці державні — тобто колективні досягнення — були приватизовані, а прибуток від них пішов в кармани приватним акторам, а не громадянам країни.

Маццукато розбирає найбільш популярні міфи про державну роль в економіці, прослідковує як з'являвся пропагандистський міф про "неефективність державних корпорацій" паралельно з тим, як статистичні данні разюче показували інакший результат. В своїх інтерв'ю і подальших працях вона розкриє, як у 70-х проходила медіа-кампанія для дискредитації державних інституцій на користь приватизації — і наскільки вона базувалася на просуванні певних приватних інтересах, а не фактів.

Це дуже важлива книжка, і вона потрібна для прочитання, на мою думку, всім лівим, ліберальним і соціальним активістам.

До того ж, скоро Маццукато планує випустити нову книжку, "Загальне благо", за якою я дуже уважно слідкую. З її виходом (на платформах на кшалт лібгену) буду публікувати виноски щодо нового прогресивного підходу щодо того, як повинна функціонувати економіка — для загального блага.

До 80-и річчя АБН ми поговорили з Юрієм Кимйотиком — виконавчим директором Американських друзів Антиімперського блоку народів.

Це велика розмова про деколонізацію росії, поневолені народи, спадщину УПА та АБН, український націоналізм, права людини, діаспору, культурні війни й те, якою має бути українська політична думка в час великої війни.

Ми зачепили значний ряд тем, від історії і хвиль діаспори, її сучасної політики, до точок перетину лівої і націоналістичної думки, важливості боротьби як за індивідуальні права і демократичні свободи, так і за колективні права народів.

Ознайомитися можна за посиланням:

https://respublica.social/do-stolittia-abn-rozmova-pro-dekolonizatsiiu-spadshchinu-natsionalizm-prava-liudini-i-diasporu/

​​Найцікавіші фрагменти з інтервʼю:

Для українця, який поїхав з України, було б краще знайти громаду й активно в ній брати участь, аніж під час спроби долучитися почути дорікання за те, що він поїхав з України. З таким менталітетом Україна втрачає не лише одну людину, а й її сім'ї, дітей і їхнє майбутнє (…)

Групи з фінансовою привʼязкою до нафти часто підтримують кампанії проти дій для збереження клімату, прав ЛГБТ, «рожевого капіталізму» та оновлюваної енергії тому що ці питання відвертають увагу громадськості від законів про захист навколишнього середовища та відповідальності за викопні палива. Дослідження, наведене Атмос та НЕАТЕД, показує, що близько 80% найбільших анти-трансгендерних організацій у Сполучених Штатах отримували гроші від компаній з викопних палив або мільярдерів зі звʼязками з цією індустрією (…)

При цьому небезпечно було б приймати будь-яку ідеологію, яка конкретно не стосується українського народу, особливо крайню праву, що не відповідає природі українського народу: єдиного, працьовитого, мислячого, демократичного, культурно-матріархального і волелюбного. (…)

Прикладом, де підтримка таких іноземних радикалів, про яких багатьом відомо, спричинила руху більше шкоди ніж користі, є про-палестинські групи, які були і ще існують у США, після нападу Хамас на Ізраїль 7 жовтня. Цей приклад показує не ідеї або мотиви, а те як активізм з добрими намірами в поганому виконанні суттєво підриває, і в цьому випадку безповоротно, підтримку певних рухів. (…)

Якщо в післявоєнний період відбудови в Україну будуть допущені іноземні фірми й компанії без належних обмежень, це може створити в країні іноземну олігархію, за якої значна частина українців працюватиме на чужоземний або приватний український бізнес. (…)

В Британській Лейбористській Партії повний безлад.

Катастрофічні результати виборів для Лейбористів, де Зелені зліва і ультраправа партія Reform, відібрали значну кількість місць лейбористів, тоді ж як у Уельсі (Камрі) і Шотландії перемогли націоналістичні лівоцентристські партії.

В Уельсі націоналісти вперше формують уряд, місце яке історично відводилось лейбористській партії.

Поразка остаточно підважила позиції Стармера і його спробу вести правоцентристську політику на чолі лівоцентристської партії.

Хоч найбільша опозиція Стармеру в партії є лівою, її лідери Енді Бернем наразі не може зайняти місце Стармера, бо не є депутатом, а Анджела Рейнер втратила свої позиції через минулорічний скандал щодо недоплати податків (два дні назад виправдана судом, процес закритий).

Роль скинути Стармера на себе взяли праві члени партії на чолі Вес Стрітінга, проте лівоцентристи їх не підтримали.

В кінці, чудом Стармер утримав (поки) свою позицію, вигнав Стрітінга з уряду і частково ізолював їхню фракцію.

Останні декілька днів британський інтернет обговорює увесь той партійний безлад, тоді як ліві шукають спосіб надати депутатське місце Бернему і вже готувати справжній виклик стармерізму.

«...треба мати на увазі, що ми не тільки соціалісти, а й державники. Кожен з нас є до певної міри попечений націоналіст [...] Ми, державники-націоналісти, ми як національна особа не хочемо умирати або підлягати болючій експериментації... В сучасних умовах мусимо опиратися на переважаючу реальну силу — на селянство [...] на оборону прав народу, на оборону державної незалежності мусимо стати твердо»

Можна спокійно підписувати такий текст фразою "вгадайте автора." Це виступ Володимира Винниченка на конгресі УСДРП у 1919 р., коли вирішувалася доля партійної програми — а саме позиції щодо демократії і "диктатури пролетаріату."

Цікавий блог вийшов на «Республіці». Хоч я часто зазначаю (анти)українські тренди і тенденції серед міжнародної радикальної лівиці — чого варті лише ксенофобні висловлювання Рози Люксембург, є звичайно і позитивні приклади.

З більш сучасної історії можна пригадати троцькістів Хела Дрейпера і Шахтмана — що порвали з багатьма своїми друзями і союзниками, і підтримали Україну проти радянської окупації. Таких прикладів насправді теж повно. Йдучи далі, можна пригадати і італійського національного героя-анархіста і лівого радикала Джузеппе Гарібальді і його прославлення українських козаків, чи позицію соціал-демократичного реформатора Едуарда Бернштейна на користь української незалежності.

Тим цікавіше згадувати, що і для самого Карла Маркса проблематика України не була чужою. Він знав, хто був Виговський і Хмельницький, писав про «козацьку республіку» і «московську окупацію», згадував русинів-українців в цілому ряді праць і конспектів.

Роман Галенкін розбирає конспект Карла Маркса на працю українського діяча, засновника Кирило-Методіївського товариства, Миколу Костомарова — конспект, існування якого приховувалось Радянським Союзом.

Що ж Карл Маркс писав про українське козацтво? Ознайомитися можливо за посиланням:

https://respublica.social/marksiv-konspekt-getmanstvo-vigovskogo/

​​​
Чи планування — зло?

На мою думку, щодо планування існує несправедливе ставлення. Хоча загалом я схиляюся до ринкового соціалізму або змішаної економіки, існує цілком легітимне місце для багаторівневого планування.

Командна економіка чи совкова модель тут ні до чого; йдеться про доволі гнучкі форми координації, здатні інтегрувати й позитивні елементи капіталістичних економік.

«Фізичне» планування має сенс передусім у стратегічних секторах: тек-сферах, оборонці, енергетиці, виробництві сталі, міді та інших базових ресурсів. Саме там народжуються титани індустрії — заводи, оборонні ланцюги, науково-технічні комплекси, без яких нація не може повноцінно маніфестувати себе як суб’єкт історії, тобто мати під своїм контролем свій напрям розвитку. Але переносити цю логіку на споживчі товари має мало сенсу.

Набагато важливіше питання — як суспільство розподіляє національні ресурси: між охороною здоров’я, обороною, житлом, інфраструктурою, споживанням, технологічним розвитком і регіональними інвестиціями.

Натомість фінансове, директивне та індикативне планування буде доречним. Ці види планування задають певний напрямок, замість розписувати кожну деталь виробництва. План є економічним вістрям меча: концентрованим напрямом для досягнення стратегічних цілей, спрямування конструктивної енергії. Він встановлює високу планку, займається «креативним знищенням» і оновленням, розвитком на противагу сталим бізнесам. Вносить динаміку та оживлює.

Водночас таке планування не має на меті планувати життя. Воно лише задає напрямок ресурсам, які далі реалізуються локальними ініціативами, бізнесами й громадами, що володіють місцевою інформацією. Так враховується критика Хайєка щодо проблем централізованого знання.

Економіка не може бути лише хаотичним рухом у всіх напрямках, заснованим на короткострокових цілях. Вона повинна мати внутрішню дисципліну та стратегічну відповідь на питання: чого ми хочемо?

Особливу роль відіграє фінансове планування через банківську систему й соціалізовані інвестиції. Кредит не є нейтральним інструментом: через фінансові потоки суспільство вирішує, які галузі, технології та регіони отримають розвиток. Тому публічні, кооперативні чи змішані фінансові інституції можуть бути нервовою системою економіки, що передає імпульс туди, де він потрібен.

Планування часто асоціюється з технократією, і це шкідлива асоціація. Це форма колективної волі й демократичного прийняття рішень. Майбутнє не повинно бути залишене випадку, капіталістичній паніці чи короткостроковому прибутку. Навпаки, ринкові стимули можна переналаштовувати так, щоб корисна й продуктивна діяльність винагороджувалася, а рента та шкідливі форми економічної поведінки каралися.

Планування має також політичну естетику: віру в рух, форму, конструкцію, у здатність суспільства будувати інституції, діяти разом як суспільства, тому мати і логіку національного будівництва та солідарності. Якщо щось не працює, план дає змогу виправити помилки й змінити напрям — зокрема через політичний активізм, інституції контролю чи парламентсько-партійну демократію, тоді як суто ринкова економіка в кризах часто закріплюється на нижчому рівні продуктивності, не здатна до змін і не піддається демократичному впливу, продукуючи безсилля, втрату контролю й демотивацію.

Історично планування часто було інструментом проти занепаду й національної депресії. Повоєнна Франція говорила мовою оновлення, мобілізації та спільної справи.

Серед історичних прикладів близькими до сучасної можливої планової економіки можна назвати кемалістську Туреччину 1920–30-х років, французький дирижизм доби де Голля та елементи післявоєнної японської моделі MITI. У цих випадках держава координувала стратегічні галузі, не ліквідовуючи ринок, планування ставало частиною національного піднесення — способом зібрати сили, взяти наявні козирі й вибити собі місце у світовій економіці.

Водночас універсального рецепта не існує. Ключовим лишається баланс між ринком і стратегічним контролем, державним і приватно-кооперативним, тощо. Економіка повинна бути «citizen-led», і це основний критерій.

​​МИКИТА ШАПОВАЛ: На смерть тирана

Микита Шаповал — революційний соціаліст, один з лідерів Української партії Соціалістів-революціонерів, ідейно близький до крайньо лівого крила української революції. У еміграції лідував антибільшовицьке крило УПСР, яке відмовилось визнавати СРСР чи повертатися назад в окуповану Україну. Був близький до Володимира Винниченка та соціал-революційної діаспори.

——————————————

Умер Ленін. І міліони соціялістів з полехкістю зітхнули. З обрію зійшла постать, що крівавим сілуетом застувала сонце. Дивна річ: ще ні одна смерть тирана не викликала такого морального полекшення у соціялістів, як смерть московського шляхтича в комуністах Леніна. Ще п'ять років назад неможливо було передбачити того дня, коли смерть одного з «соціалістичних» ватажків буде викликати почуття полехкости...
Багато буде сказано лицемірних слів з нагоди смерти Леніна не то що між ленінцями, але й деякі соціялісти і навіть деякі буржуйчики знайдуть зненацька в Ленінові якісь прикмети «великосте» і якісь «заслуги».

Смерть взагалі якось примиряє і розм'якшує. З погляду людини, соціяліста і українця ми мусимо сказати все по-совісти.
Прожила людська істота 54 роки і скінчила свій шлях у житті. Шляхтич-«ріжночинець», інтелігент, революціонер, що став на службу не-своєму класові, на службу не всім поневоленим, а спеціяльно фабричному пролетаріатові.

«Служба» ця оригінальна: не слугою, а «провідником», «учителем» і нарешті начальством. Служити комусь, будучи над ним начальством, це найбільш оригінальна позиція тих окремих людей, що «беруть» на себе тяжкі обов'язки когось учити, кимсь командувати. Ленін виступав «іменем» пролетяріату, хоч пролетаріят увесь ніколи не виступав іменем Леніна.

Стремління Леніна було основне — перемогти, взяти владу над людьми. Во ім'я цього всі засоби добрі, а особливо ті, що нищать противника. Ленін зручно використав стихію народного гніву і переміг, навергавши гори трупів, знищивши фізично міліони людей. В цій війні проти людини і виявилась головна стихія його! Не «пролетаріят» вийшов на сцену, а убийство. Леніна хвилювали не муки пролетаріяту, а опозиція противників. Коли пролетаріят (дійсний) говорив, що йому погано жити, нема волі, хліба, світла, одежі, то це дражнило деспота і він гнав голодних людей у тюрми, а коли робочий люд, вчорашня «краса і гордість революції» повставав (Кронштадт), то за це тисячі було розстріляно, закатовано, замучено! Дурисвітство, насильство над пролетаріятом — ось головний засіб у Леніна для «захисту інтересів» пролетаріяту.

Коли селяне йдуть за ес-ерами і торочать про огидну соціялізацію землі, то щоб одірвати селян від ес-ерів — треба оповістити ту «соціялізацію». На практиці її можна буде знищити потім, за те ес-ерів треба вбити тепер при помочі їхньої ж соціялізації. Меньшевиків можна буде вбити оповіщенням максимальної робітничої програми. Що дають меншевики? Реформа? А ми даємо повний соціялізм!

Так знищено було армію Тимчасового уряду. Військо не хоче війни. Прекрасно — геть війну! Війна війні! Маса рушила, «слиняву демократію» погромлено, масу зануздано і тепер війна — ось уже 6 років.
Так розгромлено було український рух. Що, українські селяни і т.п. хочуть самостійної України? Будь ласка, нате вам самостійну Україну. Ми зробимо вам самостійну Україну, а не українські соціялісти. А тепер чухається весь український народ і глухо стогне під батогами, бо голосно стогнати заборонено.

І так з усіма національними рухами. Самостійна Україна Ленінові не то що не була потрібна, він не хотів не то що будувати — він її смертельно Ненавидів, але він мав сміливість її «оповіщати».