Вітаю, хоч і з деяким запізненням, Азов з 12-и річчям!

Всім друзям і знайомим з 12-ї бригади НГУ - сил і наснаги.

І без запізнення, з іншою важливою датою — днем піхоти. Як би далеко технологічний розвиток не заходив, піхота так само бере на себе найважчу, найризикованішу роботу, в найгірших умовах.

З повагою до тих, хто тримає найтяжчу роботу.

Профспілки, експерти і активісти вимагають трудових реформ — в Києві пройшов соціальний форум

Мій репортаж з організованого ГО «Соціальний рух» форуму. Лідери профспілок, ветерани, юристи, політичні діячі обговорювали найнагальніші реформи соціального забезпечення, безпеки, заробітної платні і роботи.

Учасники форуму опублікували резолюцію, в якій зокрема закликають надати працівникам оборонки статусу учасника війни (не плутати зі статусом учасника бойових дій), привʼязати мінімальну заробітну плату до 50% від середньої та не приймати новий трудовий кодекс, поки не буде існувати інституція, яка може збалансовано представляти якщо не інтереси, то хоч перспективу праці (Міністерство Праці).

Читати за посиланням:

https://english.nv.ua/opinion/unions-activists-call-for-labor-reforms-at-kyiv-forum-50605953.html

Наукова асоціація «РУТА» відкриває реєстрацію для учасників-слухачів на свою конференцію 12-15 липня.

Конференція обʼєднує науковців і творців Східної Європи, регіонів, які зазнали російського колоніалізму та дослідників студій цих регіонів. Пріоритет участі надається українцям.

На Руті в тому числі буду виступати і я з презентацією про романтиків-егалітаристів ХІХ ст. в Східній Європі, з фокусом на Кирило-Методіівське товариство.

Всім дуже рекомендую долучитися.

https://ruta-association.org/rooted-knowledges-and-dialogues-for-change-registration-for-listeners/

Робітники, приєднуйтеся до Християнсько-демократичної партії Німеччини (…) великої народної соціалістичної партії

Агітація християнсько-демократичної партії у 1946 р. Після Другої Світової Війни, соціалістична фракція була домінуючою в партії, яку ми зараз зокрема асоціюємо як основну консервативну партію Німеччини.

​​Постійно читаючи праці про історію соціалізму, дуже чекаю цю книгу. Автор описує процес конверсії значної групи лівих реформаторів до нацизму, зокрема французького інтелектуала Марселя Деята.

Коли інші автори намагались вишукати в баченні Деята доктринальні елементи фашизму і нацизму, Хікару Десан, автор книги, роздумує як внутрішні персональні конфлікти, потреба "перевинаходити" себе, щоб відрізнятися від політичних опонентів, про як спробу ізолювати цих реформаторів від революційної Соціалістичної Партії, спричиняли скоріше не континиуум доктрини, а постійний розрив. Для одночасно "Деятистів" і їх критиків існувала ситуація "залежності від обраного шляху."

Ось як сам автор описує книжку:

"Якщо наявні інтерпретації цього зсуву наголошують на ідеологічній тяглості між неосоціалізмом і фашизмом, то ця книжка зосереджується на принциповій протилежності, розривному й реляційному характері цієї політичної конверсії. Підкреслюючи активну роль, яку Деат та неосоціалісти відігравали у власному переосмисленні на різних етапах своєї траєкторії, автор стверджує, що політична конверсія визначається не лише зміною переконань, а передусім тим, як політичні актори реагують на зміну політичних обставин.

Це соціологічне пояснення явища, яке часто розглядають полемічно, робить унікальний внесок у соціологію та історію соціалізму й фашизму"

Група "неосоціалістів" у Франції зародилась з прихильників парламентських змін і співпраці з лівими лібералами, і загалом ідейно оформилась лише після вигнання їх з соцпартії за недостатню революційність.

Після цього, неосоціалісти доктринально позиціонували себе як робота з уроками приходу Гітлера до влади: революційна лівиця очікуванням падіння капіталізму скоріше створює умови для нацизму, воюючи з середніми класами і намагаючись їх "пролетазувати", вона себе ізолює. Натомість відповіддю повинна бута негайна економічна реформа, яка б ставила не подолання капіталізму, а подолання небачітної до того економічної кризи, щоб вибити ґрунт з-під ультраправих сил.

З 30 тисяч "неосоціалістів," більшість долучилась до руху опору нацизму. Проте частина інтелектуальних ватажків, зокрема Марсель Деят, керуючись своїм пацифізмом, неймовірним опортунізмом, і зміною поглядів в нових політичних обставинах, стали на бік нацизму і стали одними з найбільш відомих колаборантів, хіба після колаборанта П'єра Лаваля.

Автор книжки розбирає з соціологічної точки зори, з точки зору інтерперсональних відносин і партійних конфліктів, як власне до того доходило і розбирає цю темну і жахливу сторінку лівого руху.

Про Деята я також згадував в твіттері — як пацифізм, безпринципність, та і інше, привело його до колабораціонізму. Ще соціалістом, Деят написав відому статтю, назва якої стала крилатою: Навіщо помирати за Данциг? Як ода пацифізму періоду Другої Світової Війни, і величезне застереження майбутнім лівим поколінням, до чого така дорога призводить.

Власне згадуючи деякі тренди в нинішній лівиці, кампізм, пацифізм і голосування проти військової допомоги Україні, варто тримати цей приклад в голові.

Інший цікавий кейс — історія Бельгійської соціалістичної партії. Якщо для Франції "неосоціалізм" був теоретичним, то Бельгійська Лейбористська Партія прийняла і частково реалізувала т. зв. "План Де Мана" і офіційно прийняла доктрину "планізму" — переведення економіки на змішану та інтервенціоністську з широкими націоналізаціями і зосередженням на протокейнсіанських політиках і боротьбою з безробіттям.

Напевно, найбільший успіх тогочасної соціал-демократії — якщо не вважати Новий Курс Франкліна Рузвельта частиною соціал-демократичної традиції. Сам Генрі Де Ман був дуже впливовим автором серед реформістів і ранніх антифашистів — його праця — яку я всім дуже рекомендую, "Психологія марксового соціалізму" — була на той момент найбільш відомою працею, яка критикувала марксизм за його догматичність, застарілість, з боку гуманізму і етичного соціалізму.

Проте уряд Де Мана був вкрай пацифістським, і також зі значним авторитарним ухилом. Члени Бельгійської Лейбористської Партії агітували проти інтервенції в Іспанію на користь Республіки, боючись що це виллється в "загальноєвропейську війну" і буде означати значну "ескалацію." Міністр зовнішньої політики Бельгійських лейбористів Спаак (той самий, який потім стане співзасновником НАТО і одним з "батьків" Європейського Союзу — частково змінивши погляди після Другої Світової Війни) проповідував "дипломатичний реалізм," який також включав "нейтралітет" щодо Іспанії і "умиротворення" Німеччини.

Але якщо Спаак у 1939 р. відправився у Лондон і став частиною Бельгійського уряду в екзилі, Генрі Де Ман продовжив політику "замирення" з Німеччиною навіть після окупації (в нього в цьому також брали приклад і Датські соціал-демократи).

Ця політика мала наслідки того, що бельгійські лейбористи, які пішли на зраду, грали роль "усмирювачів" свого власного народу на користь нацистів. Така політика призвела до значних страждань і дискредитації того теоретичного доробку Генрі Де Мана. Довоєнний економічно-політичний досвід Бельгії став певною основою післявоєнних соціал-демократичних урядів, але ганьба "реалістичної зовнішньої політики," колаборації призвела до домінування нового покоління, зокрема Джона Мейнарда Кейнса, які долучались своїми політичними і економічними знаннями в перемогу над нацизмом.

Знову — це яскравий приклад для роздуму про фракції сучасних лівих, які зайняли антиукраїнську позицію, власне, історичний прецедент тої кризи лівих, яку ми маємо наразі.

Євген Петруняк, депутат Слуги Народу — який голосував проти НАБУ і САП, та був підозрюваний на хабарстві — розповідає що новий Цивільний кодекс потрібен, бо в Україну вже «провозять мігрантів» (Яких? Куди? Хто?) і далі пише — не можна змінювати ЦК під впливом «маргінальних меншин» та «грантоїдних лівацьких організацій»

Євген Петруняк пише, що «займеться цим» — «і тими, хто та з якою метою це організовує».

Євген Петруняк схоже готує суспільство до Орбанівсько-Грузинського сценарію дій від «Слуги Народу». Ігор Фріс, автор власне Цивільного Кодексу — повторює ці тези.

​​Сходив сьогодні на могилу Кирила Осьмака на його річницю.

Кирило Осьмак — член Української Центральної Ради і її співзасновник, який більшість свого вільного життя присвятив кооперативній діяльності. Він займався роботою стосовно сільської кооперації, і фактично все життя був повʼязаний з кооперативним ремеслом.

Був прихильником Української партії соціалістів-революціонерів, приймав участь у протигетьманівському страйку держслужбовців, двічі репресований, по справі «селянської партії» і по справу СВУ. Проте був звільнений достроково.

Під час Другої світової війни, Осьмак бере участь в Українській Національній раді та продовжує свою кооперативну діяльність. Будучи близьким до ОУН, він виступає проти ідеї партійної диктатури і агітує за створення багатопартійного уряду для всіх, хто збирається відстоювати незалежність України.

У 1944 р. демократичні якості, досвід 1917 року та соціальна діяльність сприяють призначенню Кирила Осьмака головою УГВР — упівської політичної організації, тимчасовим урядом. УГВР займає позицію близьку до соціал-революційної, а Кирило Осьмак стає автором її основоположних документів.

Проте вже у вересні 1944 його арештовують. Подальше життя Осьмак проведе в увʼязнені, де і застане смерть у 1960 р.

«Але й сьогодні, й на все дальше моє життя – завжди буде прикро згадати, що ти зростала без мене, не знала моїх турбот за тебе, не відчувала кожної хвилини, що батько любить тебе над свою власну душу і радніший усе зробити для твого добробуту і твого щастя. На протязі тих довгих десять літ не було днини, коли я багато разів не згадував би тебе і щоб серце не обливалось крів’ю за твоє тяжке дитинство». — пише він у письмі свої доньці у 1954 р.

Коли батька затримали, їй було 2 роки — вона його ніколи вживу не знала.

«Але листи так і не дали мені відповіді, які ж Батькові дії оцінили 25річним ув’язненням? За що Йому «приділили більшу ціну». І тільки тоді, коли Україна виборола свою Незалежність, я змогла дізнатися, ким був мій Батько (…)

Вперше я прочитала, що Кирило Осьмак був Президентом УГВР, коли мені випадково потрапив до рук 8ий том “Літопису УПА” «УГВР». Сталося це в червні 1992 року». Пише Наталія Осьмак — «… Дізналася про невідомі мені сторінки його життя»

​​Універсал УГВР був написаний під великим натхненням від Універсалів УЦР, особливо четвертого. Його автором був Кирило Осьмак.

"(...) В Українській Головній Визвольній Раді зібрані всі представники активно-діючих революційно-визвольних сил сучасної України та передові одиниці з українських політичних середовищ (...)

Будемо боротись за те, щоб усьому Українському Народові забезпечити участь у визначенні майбутнього державного устрою УССД та її конституції. Будемо боротись за справедливий соціяльний лад без гніту і визиску, без большевиків і капіталістів, проти накинених ворогами кріпацьких систем.

На вівтарі цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя. Віримо в Твої здорові сили. Український Народе, вони є запорукою нашої перемоги.

Вітаємо боротьбу інших поневолених народів за своє визволення.

З ними, зокрема з нашими сусідами, бажаємо жити в добросусідських взаєминах та працювати у спільній боротьбі при умові пошанування ними визвольних змагань Українського Народу.

Всі національні меншини, що живуть на українських землях, закликаємо включатись в українську визвольну боротьбу, їм забезпечуємо повні громадські права в українській державі. (...)

Ми свідомі того, що грядуща боротьба буде вимагати від Тебе ще більше завзяття та героїзму, а перш за все непохитної віри в свою правду.

Віримо, що не посоромиш землі своєї!

Віримо, що будеш гідним спадкоємцем княжих дружинників і козацької слави!

Героїчна боротьба твоїх предків за Українську Державу – це для Тебе наказ. (...)

Слава Україні!"