До речі, що мені подобається, що на відміну того як ми зараз сприймаємо економіку — догори дригом, де все в реальності з точності до навпаки мейнстріму, програма Лейбористської партії ставила в коріння питання: скільки коштує безробіття?

Саме так, коштує. Бо це втрата праці, кожен неробочий день, це день, коли людина не отримує кваліфікацію, коли країна і народ не збільшує свій економічний розвиток, не рухається вперед і в кінці-кінці, кожен день безробіття — це день, коли підприємства продають менше товарів, де сім'ї відчувають більше горя, і де зростає нереалізований та втрачений потенціал.

Тому правильно казати, що безробіття це втрата. На відміну від деяких ресурсів, втрачений робочий день — це не відновлюваний ресурс. Це щось назавжди втрачене.

Контур відкрив передзамовлення на праці провідного сучасного лівого політичного теоретика Майкла Сандела, і важливого ліберального лівого теоретика 20 ст. Джона Дьюї.

Також книга Сандела в співпраці з відомим економістом Пікетті.

Нагадую. Сандел на мою думку — найважливіший актуальний лівий теоретик. Його теми: важливість спільнот, патріотизм, питання визнання і гідності в політиці, теорія справедливості (т. зв. «Комунітаризм») та праця «Тиранія меритократії» — яка розбирає, як меритократичне суспільство, навіть в умовах апріорі неможливої ідеальної меритократії, призводять до занепаду і правого популізму.

«Захисники демократії» — реклама шведської профспілки держслужбовців (в стилі Сейлор мун!)

Соціал-демократія досягла найвищого піку — а ми це пропустили.

https://youtu.be/UH5JNa9j0o4

​​Меритократія — фальшивий ідеал

Я терпіти не можу мерократичні ідеали. Нам треба поважати не кращих, а точніше, не тільки кращих — а всіх, включаючи людей, що спокійно роблять свою неймовірно важливу роботу. Бо «кращі» завжди тримаються на тому, що ж люди, які просто роблять те що вміють, не претендуючи на велич. Машиністи, таксисти, виробники, торгівці і підприємці, швеї, вчителі та вихователі, перекладачі, тощо.

Меритократія підкреслює індивідуальний внесок, забуваючи колективно-національний, і відштовхує суспільство від загального розвитку на користь індивідуального егоїзму.

Проте таке суспільство, яке не дає достатньої поваги «не кращим» — людям без вищої освіти, без величезної зарплати, з не найбільшою вирощеною свинею і не найбільшим капіталом, результатом ЗНО, тощо — воно розʼїдає і «кращих» — тим, що знищує під ними всю їхню соціально-суспільну опору, яке дозволяє їм розвиватися, самореалізовуватися і шукати себе, і «звичайних» — яких банально зневажає, не враховує їх внесок і зводить до другого сорту людей.

Ця проблема присутня і у лівих (зазвичай, за рівнем освіти), і правих, і лібералів, і всіх, і є руйнівною для суспільства.

Це загалом той аргумент, який найбільш детально, на значних прикладах і розбирає Сандел — в його праці «Тиранія меритократії», яка в цьому році нарешті виходить від «Контур» в українському перекладі.

Головне, коли хтось «роздає» гроші пенсіонерам, жінкам, малозабезпеченим людям — всі депутати починають свою критику

До того ж, «роздають» в такий спосіб, який довгостроково фактично сам себе окупає підвищенням попиту — то всі проти.

Але чи хтось проти зменшення податків на великий бізнес, оплату інших привілеїв для 10%? Коли роздають набагато більші гроші? Такі закони на податкові послаблення проходять з 2022, і наші борці з «тисячами Зеленського» голосували за них за. То питання — чи справді їм цікаво оплатити, наприклад, зарплати військовим — чи їх, через середовище, виховання, та загалом культуру дискусії в ешелонах влади «тіпає» все, що стосується більшості громадян? Те, що всі так радо окреслять «популізмом», як і будь-яку, взагалі будь-яку допомогу українцям, якщо ті українці не середнього або вищого класу (тоді ок!).

Ось ці наші борці за справедливість в найгіршому скликанні ради за історію України. От так і живемо.

З днем добровольця! Вітаю і підтримую всіх, хто пішов виконувати свій моральний обов'язок. Люди приходять служити добровольцем з різних причин — всі вони валідні. Я радий і вдячний знати таких людей.

Чому український ВПК має стати міжнародним?
Кілька думок про нову індустріалізацію України.

Я знаю, що частина моїх друзів не погоджується з ідеєю продажу українських дронів і відкриття деяких підприємств для іноземних інвестицій. Поясню свою позицію.

На мою думку, майбутнє України залежить від того, чи зможемо ми викласти на стіл усе, всі навички — організаційні, політичні, військові, інженерні, програмістські — тощо, які ми здобули протягом війни.

Наше виробництво дронів може стати набагато більшим, ніж лишень внутрішня справа — це може бути індустрією, яка буде рухати всю країну до нової індустріалізації і розвитку, і в тому числі підживлювати і себе. Для цього наше виробництво дронів і наш престиж повинні стати міжнародними. Ми повинні показати, що ми є надійними партнерами, які можуть задовольняти попит інших країн, і що ми найкращі в цьому. Зав'язати розвиток дронів на наших спеціалістів по всьому світові, і так само мати спільні оборонні проєкти з ЄС, щоб вибити собі місце в довгому процесі переозброєння континенту — в тому числі місце для працевлаштування тисячі наших експертів.

Масштабування наших можливостей і праця на їх ліміті — ось що ми потребуємо в цьому плані. В такому контексті я вітаю і стратегію нашого міністра Оборони щодо участі в розробці ШІ технологій для воєнних умов, і також використання тих козирів що ми маємо — великої кількості досвідчених програмістів, близьких до воєнної сфери.

Так, у нас немає величезних дата-центрів чи обчислювальних потужностей.
Але в нас є унікальні дані і бойовий та технічний досвід, яких немає ніде. Це може зробити Україну важливим партнером у сфері оборонних технологій, де сьогодні активно змагаються США, Китай, Росія та зі значним відставанням країни Європи.

Проте, все це неможливе без нової індустріалізації. Військові технології повинні бути пов’язані з відродженням цивільної економіки. Без цього розвиток буде короткостроковим, як для "воєнки" так і для цивільної індустрії.

Для цього потрібна амбітна фіскальна політика.
Ми повинні перестати повторювати фразу «у нас немає грошей» і почати ставити інше питання: «чи можемо ми це зробити?». Якщо ця цифра не відповідає справжнім потужностям, коли справжні потужності є більшими, ніж є грошей (як в нас в оборонному комплексі) — то нам треба цю цифру перерахувати, прийняти набагато більші витрати на розвиток промисловості.

Допоки витрати грошей будуть відповідати новому випускові товарів — інфляція рости не буде, ці два показники будуть один одного балансувати.

Україна сьогодні — критично недоінвестована країна. Це означає, що значне збільшення державних витрат може не тільки запустити виробництво, але й стабілізувати економіку, якщо зростання виробництва буде випереджати грошову масу.

Для соціально-орієнтованих діячів в цьому ключове питання — розподіл результатів розвитку. Часто нам кажуть, що якщо дати більшість вигоди багатим, вони інвестуватимуть більше. Але дослідження показують інше: поширення доходів серед більшості населення стимулює попит, регіональний розвиток і економічну активність. Тому питання не технократичне. Воно політичне: чи повинні 99% страждати, щоб задовольнити 1%?

На мою думку, частина оборонної промисловості має належати всім громадянам — через суспільні фонди акцій. Доход від них повинен стати прибутком кожного громадянина. Тоді оборонпром стане спільним національним активом, і його розвиток перестає бути абстрацією, а напряму стає пов'язаним з індивідуальним і колективним добробутом.

Питання престижу
Чи може український оборонпром стати на рівень таких компаній, як Rheinmetall у своїй ніші? Певні сигнали вже є: наші дрони отримують міжнародну увагу (особливо в умовах війни з Іраном і провалом США в сфері ППО, а також у виді ефективності іранських шахедів проти заходу). І навіть українські політики починають говорити про індустріалізацію і протекціонізм.

Тому зараз важливо використати це "вікно" можливостей і тиснути на цих точках на владу. Такі "вікна" мають тенденцію швидко закриватися.

Стаття мого хорошого друга про Лева Юркевича — відомого критика Леніна з українських позицій. Як українські соціалісти критикували більшовицький централізм, який потім переросте в брутальний імперіалізм?

В статті Кристофера Форда