Хороше відео, як Корея розробила значну індустріальну базу, яка зараз вивела країну в світового лідера з продажу військової техніки. Уроки доволі прості — особлива вироблена індустріальна культура і дисципліна, підкріплена плануванням, індустріалізацією, протекціонізмом і економікою, заснованою на місіях. Корея вкладалась в модернізацію, навіть коли це було ринково невигідно, і зараз має значну виробничу базу, що дозволяє країні розвиватися.

Це нам має бути уроком.

https://www.youtube.com/watch?v=IRDYsrMxgN0

Врятувати демократію від ринку: Дарон Аджемоглу і Майкл Сандел

Посилання

Меритократія обіцяла справедливіше суспільство, але натомість поглибила розкол між переможцями й переможеними та підірвала гідність праці. У той час як штучний інтелект перекроює економіки й концентрує владу в дедалі меншій кількості рук, питання вже не в тому, чи потребує демократія порятунку, а в тому, чи встигнемо ми її врятувати.

МС: Говорити про «тиранію» заслуг, як це роблю я, звучить парадоксально, адже зазвичай ми сприймаємо заслуги як щось позитивне. Якщо мені потрібна операція, я хочу, щоб її робив добре підготовлений хірург. Порівняно зі спадковими привілеями, кумівством і корупцією, принцип заслуг — безумовно кращий спосіб розподілу соціальних ролей і винагород.

Однак за останні п’ять десятиліть розрив між переможцями й тими, хто програв, поглибився, отруюючи нашу політику й роз’єднуючи суспільство. Це частково зумовлено зростанням нерівності доходів і багатства, а частково — ставленням до успіху, що супроводжує цю нерівність. Ті, хто опинився на вершині, почали вірити, що їхній успіх — виключно їхня власна заслуга, мірило їхньої гідності, а отже повністю заслужений. Звідси випливає, що ті, хто зазнає труднощів, нібито також «заслужили» свою долю.

Такий спосіб мислення випливає з меритократичного ідеалу: якщо шанси рівні, переможці заслуговують на свою перемогу. Але, як ви зазначили, ми всі знаємо, що шанси насправді не є рівними. Ми не живемо в досконалій меритократії. Проте спокусливо думати, що якби вона існувала, усе було б гаразд.

Я з цим не згоден. У меритократії є темний бік. Навіть повністю реалізована меритократія роз’їдала б спільне благо. Вона спонукала б успішних приписувати собі надто багато заслуг, забуваючи про свою удачу й про те, наскільки вони зобов’язані тим, хто зробив їхні досягнення можливими. Так вважав Майкл Янг, який увів термін «меритократія» наприкінці 1950-х як застереження, а не як ідеал.

Ця самовпевненість лежить в основі гніву й образи, що супроводжують зростання розриву між переможцями та переможеними. Навіть за справедливішого розподілу доходів і багатства багато працівників — особливо ті, хто не має університетських дипломів чи елітних сертифікатів, — усе одно відчували б, що еліти дивляться на них згори.

Інша проблема — це категоризація. Навіть якби меритократія діяла в межах груп, визначених демографічними характеристиками — освітою, расою, статтю тощо, — вона все одно була б руйнівною. Але те, що вона діє між групами, протиставляючи освічених менш освіченим, і робить її соціально деструктивною.

Є й контекстуальний вимір успіху, який часто лишається непоміченим. Якщо ви інтелектуально обдарованіші, а я фізично значно сильніший, то в іншу епоху ви могли б бути підпорядковані мені, бо я мав би силу завдати вам шкоди. Сьогодні — навпаки. Проте ми ігноруємо цей контекст і ставимося до навичок, які нині винагороджуються, як до внутрішньо вищих, наче вони завжди були ознакою чесноти.

Є причини поставити це під сумнів. Якби Джеймс і Каррі жили в епоху італійського Відродження, вони могли б бути такими ж обдарованими спортсменами. Але вони не заробляли б стільки, бо тодішнє суспільство більше цінувало фресковий живопис, ніж баскетбол.

Справедливість внеску лежить у серці образи, яка живить сучасний популістський відкат. У час, коли величезні винагороди й престиж отримують ті, хто управляє грошима, а не ті, хто виробляє відчутні блага, багато працівників відчувають, що їхній внесок недооцінений.

Ця ієрархія честі підриває гідність праці. Праця — це не лише спосіб заробити на життя; це також спосіб зробити внесок у спільне благо й отримати за це суспільне визнання та повагу. Під час пандемії ми на мить усвідомили, наскільки глибоко залежимо від кур’єрів і складських працівників, продавців у супермаркетах, помічників медсестер і працівників догляду за дітьми. Це могло стати моментом для публічної дискусії про те, як узгодити оплату й суспільне визнання з реальним соціальним внеском. Натомість ми швидко повернулися до звичного порядку речей.

Матеріал також розмовляє про програш лівих через віддачу патріотизму і комунітарних цінностей правим, і прийняття ринкової меритократії навіть лівими радикалами, через свій статус як освіченної еліти. Я думаю це важливі пункти, які заслуговують уваги, і є дуже важливими для якогось кращого проєкту майбутнього для нас всіх.

Медійник Милованова, реалізуючи світову іронію, перепостив матеріал про лідера ліворадикальної фракції в УНР, Микити Шаповала, одного з найбільш палких і патріотичних прихильників радянської України без більшовиків.

Милованов звичайно вкладає свої гроші щоб набити собі медійний капітал — доволі ледащою стратегією, просто забираючи чужу працю, хоч і з посиланням, як основу своєї медіа видимості. Через це виходять такі «перли».

Всіх знайомих з Хартії, хто мене читає — всіх люблю

Вітаю усіх жінок з днем боротьби за права жінок! Пам'ятаємо кожну, завдяки зусиллям котрої цей світ став більш справедливим, завдяки котрій жінки отримали право голосу та можливості розпоряджатися власним життям. Пам'ятаємо також кожну, чиї досягнення були несправедливо привласнені або невизнані за життя. Сьогодення вкотре доводить, що боротьба за права та свободи це вічний політичний процес, а не "зробили і забули", тож на наших плечах лежить потреба боротися далі, підтримувати встановлення рівності та справедливості, беручи на озброєння пам'ять, розголос, підвищення обізнаності та соціальний активізм.

Фемінізм як профспілкова стратегія

П’ята ідея нашої профспілки — це фемінізм. SAC була першою профспілкою у Швеції, що прямо назвала себе феміністичною. Це сталося на конгресі 1994 року, коли до Декларації принципів було внесено відповідне доповнення. Там фемінізм сформулювали водночас як усвідомлення і мету.

Усвідомлення полягає в тому, що жінки як група залишаються підпорядкованими та дискримінованими в суспільстві. Це стосується як цисгендерних, так і трансгендерних жінок. Небінарні люди також зазнають санкцій за відхилення від домінантних гендерних норм.

Мета профспілки проста: працювати заради рівності — передусім на ринку праці та всередині самої профспілки. Це два паралельні завдання. Щоб змінити життя на робочих місцях, ми маємо подолати чоловіче домінування і всередині наших власних структур.

Сьогодні існує величезний масив досліджень про гендерну дискримінацію — від державних інституцій до статистичних органів. Йдеться не лише про те, що жінки в середньому отримують нижчі зарплати та мають гірші умови праці. Часто їм доручають і гірші типи роботи: більш монотонні, менш автономні, з нижчим статусом і меншими можливостями для розвитку.

Проблема проявляється і в деталях: робочі місця, інструменти та спецодяг часто спроєктовані під чоловіче тіло, а не жіноче. До цього додається ще одна реальність — жінки значно частіше стають жертвами сексуальних домагань і насильства на роботі.

Що ж можна сказати про феміністичну роботу SAC? Відверто кажучи, ми ще не зайшли так далеко, як хотілося б. Але є кілька ініціатив, які вже показали результати.

У 2010 році SAC опублікувала «Дослідження гендерної влади». Воно показало, як жінки беруть участь у профспілковій діяльності. На рівні робочих місць (у секціях) їх участь доволі висока. Але на рівні синдикатів і LS вона значно нижча, а на центральному рівні — ще менша.

Дослідження пояснило причини цього. По-перше, жінки виконують більшість неоплачуваної домашньої роботи, що обмежує можливості для профспілкової активності у вільний час. По-друге, існує явище так званої гомосоціальності — коли чоловіки схильні спілкуватися, підтримувати та просувати насамперед один одного, часто навіть несвідомо ігноруючи жінок.

Один зі способів подолати гомосоціальність — створення чітких формальних правил і процедур у профспілці. Це означає уважно дотримуватися статуту, протоколювати рішення і забезпечувати всім членам доступ до актуальної інформації. Коли формальні структури слабкі, їх швидко замінюють неформальні — і саме там часто відтворюється гомосоціальність.

Інша ефективна ініціатива — номінаційні комітети, які активно шукають нових людей для профспілкової діяльності. Вони телефонують членам, повідомляють про виборні посади, курси та конференції і працюють протягом усього року, свідомо заохочуючи участь жінок. Це вже дало результат: зростає кількість жінок на виборних посадах і серед учасниць навчальних програм.

Коли жінки стають видимими як лідерки, профспілка отримує нове обличчя. А це, у свою чергу, надихає ще більше жінок долучатися до діяльності.

https://libcom.org/article/what-syndicalism-and-what-it-good

✊🏻Сьогодні 8 березня — День боротьби за права жінок

◾️Нашому колективу хотілося б, звісно, привітати жінок з цим святом. Однак, на жаль, у світі та Україні досі існують такі ганебні явища як статева нерівність та сексизм.

◾️Тому правильніше буде висловити свою солідарність та згадати тих українок, які зробили внесок у те, щоб колись дійсно настала справжня рівність: Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Наталію Романович-Ткаченко, Галину Кузьменко, Наталію Кобринську, Лану «Саті» Чорногорську, Анну Макаревич, Ольгу «Тішу» Волкову, Людмилу Старицьку-Черняхівську, Роуз Песотту, Марусю Нікіфорову, Ольгу Таратуту та інших.

Знищення диктатури і авторитаризму неможливе без звільнення жінок!

"Навчені з дитинства, що краса — це жіночий скіпетр, розум формує себе відповідно до тіла, і блукаючи навколо своєї позолоченої клітки, прагне лише прикрасити свою в'язницю (...)

(...) Слабкість може викликати ніжність і задовольняти зарозумілу гордість людини; але панські ласки захисника не задовольнять благородний розум, який бажає і заслуговує на повагу. Тендітність – погана заміна братерства"

— Мері Волстонкрафт

Всіх вітаю сьогодні зі святом - не весни, і навіть не краси!

Тереза Малкіель — засновниця національного жіночого дня, профспілкова активістка, а згодом голова жіночого відділення Соціалістичної Партії Америки. Вона займалась активізмом проти сексизму, расизму та економічної нерівності.

Менш відомий факт, — Тереза Малкіель з Вінницької області, з єврейської сімʼї. Свято пройшло ціле коло — від його заснування уродженецею України, до присвячення Лютневій революції, де значну роль грало жіноцтво, не лише російське, але і українське, та мусульманське.

Коли наразі намагаються демонізувати 8-е березня, разом з хвилею жіноненависництва, яке значними темпами набирає оберти, треба триматися того, що маємо і йти далі. А особливо в Україні.

Завтра також велика дата. На жаль, я не встиг написати статтю про Шевченка до дати — матеріал виявився більшим, ніж я очікував — в ньому я розбираю погляди і ідеологію Шевченка і Братчиків, в контексті тогочасної Європи, та її націоналістичних, соціалістичних, республіканських і християнських рухів, і як Братчики поєднували в собі всі ці переплетіння.

Матеріал вимусив мене поринутися, хоч і на дуже базовому рівні, в теологію, щоб якомога точніше описати контекст і художньо-політичні метафори Шевченка, повністю охопити їх значення.

Тому буду завтра публікувати фрагменти перекладу своєї минулої статті про Шевченка — про соціально-політичні, антиімперські погляди Шевченка і Братчиків, а нову статтю випущу значно пізніше.

І також у цей день не варто забувати про внесок наших сестер та їхній спадок — від мусульманського феміністичного руху. Крим був центром мусульманського фемінізму та першою мусульманською державою, де жінки отримали загальне виборче право та обиралися , до (перед)парламенту.

Мусульманки сто років тому стояли біля керма прогресивної боротьби і були одними з перших, хто отримав базові універсальні права на розлучення, виборче право та рівність на роботі, чого не з’явиться в Європі протягом наступних 30-40 років (і де потім ці права були знищені більшовизмом)

Ми пам’ятаємо спадщину Шефіки Гаспринської, головної активістки та теоретика, борця за права жінок у Криму, Гаспринська була однією з піонерів, які започаткували жіночий рух за несприятливих умов. Усе своє життя Шефіка Гаспринська організовувала самоосвіту, жіночі організації та зусиллями щодо участі в політичному житті за рівність прав і національне пробудження (яке неможливе, якщо його поділяє лише половина нації)

«Права жінок — права людини», «Руки геть від прав жінок!» та «Ні сексизму в армії» — такі гасла звучали під час Маршу жінок у Києві. 

На нього прийшло близько двох тисяч людей, а сам Марш відбувся уперше після чотирирічної перерви.

Як він минув? Чи були провокації під час події? Хто в ньому взяв участь? Та з якими вимогами прийшли учасники Маршу? Дивіться в нашому репортажі

Конституціоналізм як стратегія лівих змін.

Моє переконання, що за останній час в світі економіка стала наукою, в своїй теорії не привʼязаною до суспільства, окремішньою.

На мою думку, такий статус економіки не відповідає дійсності. Якби це вульгарно не звучало — економіка це психологія і політологія, а такою наука про менеджмент в умовах певної правової системи.

З таким же імперативом працює і колектив міждисциплінарних дослідників «Права і політичної економіки»

«Якою має бути відповідь з боку робітничого руху і тих, хто дбає про права працівників? Ми вважаємо, що вона має включати повернення до демократичної обіцянки Конституції — як до її змістовних зобов’язань перед демократією, так і до традицій законодавчого та народного конституціоналізму.

Це передбачає відновлення давнього погляду, згідно з яким законодавці мають конституційні повноваження і обов’язок допомагати будувати та підтримувати інституції, необхідні працюючим людям для забезпечення широкого розподілу багатства і влади, а отже — для збереження матеріальної основи самоврядування.

Це означає повернення до традиції конституційної аргументації, яка стверджує, що такий політико-економічний лад, якого вимагає Конституція, має надавати працівникам достатню економічну й політичну вагу, щоб вони могли забезпечувати гідні засоби до існування та мати реальну владу над своїми галузями і ширшою політичною економікою»

Серед лівих завжди була тенденція сприяти закон, особливо конституційний — як щось другорядне, і зосереджуватися на матеріально-політичних змінах. Проте була і традиція юристів, які відстоювали справді егалітарний конституціоналізм, і вважали, що зміною конституційного порядку, комплексних правових відносин, ми змінюємо суспільство, в тому числі і у егалітарний бік.

Конституціоналізм — важлива ступінь побудови кращого суспільства. І повернення дискусії про право і етику в економіку, і навіть в політику, що зараз стала технократично-нейиральною, несе в собі величезний егалітарний потенціал.

Внизу, посилання на проєкт. Він повний унікальних статтей і матеріалів з мисленням щодо конституціоналізму, який вбажає стати феміністичним, анти-олігархічним, анти-колоніальний, тощо, а не виконувати лише пасивну функцію, прикриваючи реальний стан речей. Вкрай рекомендую і запрошую до ознайомлення.

https://lpeproject.org/blog/the-constitution-of-social-progress/

Елінор Остром змінила уявлення економістів про світ суспільного

У 2009 році Елінор Остром стала першою жінкою, яка отримала Нобелівську премію з економіки.

Протягом десятиліть економісти вважали, що спільні ресурси, такі як ліси, рибальство та пасовища, неминуче будуть надмірно використані та знищені.

Однак Остром довела протилежне. За допомогою польових досліджень у громадах по всьому світу вона показала, що люди можуть успішно керувати спільними ресурсами самостійно, створюючи локальні правила, довіру та інституції.

Її робота змінила наше розуміння співпраці, управління та управління спільним надбанням, формуючи дослідження в економіці, екологічній політиці та політології.

Так само такі речі як права людини, демократія, урядування, медіа і багато інших — фактично, всі наші політичні інституції так само є тим, що економісти називають Commons — спільні ресурси, які відразу належать всім, і добробут яких залежить від вміння всіх йти на компроміс і самостримування.

Сам факт існування громадянського суспільства і виборів є підтвердженням того, що так звана «проблема спільних ресурсів» — більше ідеологема і мисленнєвий експеримент, ніж реальність. Хоч звичайно, теж важливий кут, про який треба задумуватися.

Посилання на Google Scholar: https://scholar.google.com/citations?user=RKN66-kAAAAJ&hl=en

Пригнічення бідних за своєю природою неминуче встановлює монополію багатих. Нерівність прибутку або доходів завжди є найвищими в тих країнах, які найшвидше йдуть до занепаду.

— Адам Сміт

До річниці видатної і великої людини.

Я не фанат Винниченка. Проте з домінацією того рівня антиукраїнства зараз в історії, вважаю за необхідне висловитися до його річниці. Тенденція нині непропорційної критики Винниченка значним чином підважує як і українську державність так і українську історію.

Винниченко, людина, чиї політично-організаційні таланти відмічали майже всі, хто з ним працювали — від консервативних сил, до соціально-федеральних, таких як Єфремов, до націоналістичних, високу оцінку Коновальця і Мельника, ліворадикальних, від українського табору в лиці Шаповала, і від російського в лиці повального визнання української ідеї, зв'язаної з Винниченком. Перед тим як у 1919-у році закріпився термін "Петлюрівці" росіяни використовували на свідомих українців "Винниченківець".

Але чомусь, людина яка об'єднала стількох різних людей, змусила уряд працювати, збиратися, стала автором видатних історичних документів — універсалів, і захоплювала довіру мільйонів українців — стає тепер в нинішньому наративі "поганим політиком, хорошим поетом". Факти життя Винниченка кажуть, що якщо ми можемо судити про його наївність і недалекоглядність, а скоріше певне біполярне ставлення до більшовиків, — що на мою думку дуже справедливі звинувачення — то політичний хист у Винниченка якраз був, і зазвичай саме цей хист і енергійність призвела до доволі швидкого інституційно-політичного формування України в період від першого до третього Універсалів.

Про Винниченка є міфи, як про пацифіста, який був проти українського війська. Вони просто не відповідають реальності, навіть ба більше, є тексти Винниченка, що критикують слабкі мобілізаційні заходи в армію від Винниченка — які я публікував на цьому каналі.

Про відношення до більшовиків. То першим домовлятися з більшовиками почав Скоропадський — він і підписав з ними мир. Наші національні герої культури і політики, від Хвильового, до Скрипника, Шумського і Еллана-Блакитного, пішли на набагато більші компроміси із совістю, а також зробили більшу кількість політичних помилок. Той же Винниченко все-таки відмовився бути використаним більшовиками заради привілей і навіть права жити в Україні на формальній престижній посади без реальної влади.

Якщо ми критикуємо Винниченка — ми повинні це робити пропорційно. Він все ще великий українець, дії якого неоцінимо позитивно вплинули на українську справу. Існуючі помилки мають сенс лише коли їх розглядати в спільному контексті. Тоді ж як нинішня антиукраїнська пропаганда робить з Винниченка карикатурну агітку. Вже нещодавно від "Історії без міфів" бачив нову ітерацію Винниченка — людину, яка думала лише про себе і свій статок. Яке це відношення має до реальної історії чи Винниченка? Ніякого. Але мода така серед людей, які дозволяють собі зневажати так свою історію заради відповідності кон'юнктури і хайпу для поп-історії.

Наш тепер Полковник)

Ні, вона була не просто «українського походження», вона була українкою з української родини. Один з її братів був членом УПА і був заарештований після війни.

Про національну героїню Польщі, робітничу активістку Анну Валентинович, співзасновницю Незалежної профспілки «Солідарність».

https://web.archive.org/web/20160924035910/http://pamiec.pl/pa/tylko-u-nas/16333,NIEZNANE-DZIECINSTWO-ANNY-WALENTYNOWICZ-tekst-prof-Igora-Halagidy.html