Коли чекаєш підтвердження чи спростування смерті Хаменеї

Ліві активісти групи солідарності з Україною на проукраїнському марші в Токіо, Японія

Мене взяли на Руту (міжнародна конференція деколоніальних академіків). Буду виступати з такою темою (на картинці)

Конференція буде аж влітку. Тоді ж постараюсь опублікувати конспекти після самої конференції.

Буду розмовляти про естетику і політику егалітарних романтиків Східної Європи. На жаль, часто як політичному активісту, маю мало можливості розмовляти на такі більш "відсторонені" теми, тому цей виступ буде певною віддушиною.

Сподіваюсь вийде цікаво

Політика потребує не лише фактів. Політика — це також про те, яку історію ми розповідаємо

"Більшість із нас [виборців] не обов'язково розуміє уряд, його процеси чи фактичний стан економіки та світу навколо нас, але навіть якби таке розуміння й було, його все одно було б недостатньо для вибору партії — навіть якщо припустити, що було б можливо більшості мати повноцінне розуміння в стількох професійних сферах і робити фактичні висновки. Самі по собі факти є принципово неадекватною основою для голосування.

Якщо виборці не розуміють фактів про діяльність уряду, то як інакше вони ухвалюють рішення про те, хто має керувати? Тут ми підходимо до питання цінностей. Як стверджував Карл Шмітт у «Теорії конституції», конституція є недостатньою без прямої легітимації з боку народу, який виражає свою волю. Так само, як це справедливо щодо конституції, це справедливо і щодо політичної партії. Формалізм і зібрані дані не є розумними способами розпізнати справжню волю народу; натомість важлива історія яку партії розповідають, про те, ким ми є, яке місце прагнемо.

Як стверджує Лео Штраус у «Природному праві та історії», політика є пошуком мудрості, який ніколи не може бути повністю завершеним. Це тому, що, на відміну від фактів, цінності ніколи не можуть бути повністю узгоджені з реальністю або об’єктивно вирішені. Йдеться не про відкидання цінностей як методу політики і не про заперечення того, що деякі цінності мають більш переконливе обґрунтування, ніж інші, а про визнання того, що, стверджуючи цінності, ми не можемо бути нейтральними чи об’єктивними — ми завжди зрештою припускаємо, які з них є сильнішими. Самих лише фактів недостатньо, щоб вибудувати переконливе послання; потрібно значно більше.

Як наголошує Ганна Арендт у «Стані людини», людина є соціальною істотою навіть тоді, коли існує в переважно ізольованих умовах. У досвіді влучно знайдені слова в потрібний момент для побудови наративу можуть бути настільки ж потужними, а то й потужнішими, ніж мільйон графіків, що демонструють успішність політики.

Визнання існування суттєвих відмінностей у цінностях і наполягання на власних цінностях є необхідним у політиці. Але водночас політичні діячі мають усвідомлювати, що їхні ідеї не тотожні фактам чи логіці. Якщо вони припускаються такої помилки, то ризикують проголосити свою історію єдино можливою. Це не може сприяти демократичній чи ліберальній політиці, яка потребує вільного співіснування різноманіття думок для свого розквіту.

Наше прагнення надати своїм ідеям об’єктивну, раціональну, наукову чи «засновану на здоровому глузді» основу призводить до підпорядкування цінностей фактам. Джейсон Блейклі у «Загублених в ідеології» показує, що такий підхід не привів до постідеологічної епохи, а навпаки — до ситуації, коли ідеологія повертається до нас у віддзеркаленому вигляді, змушуючи наші переконання здаватися природними й заснованими на фактах. У такому світі ми часто губимося у власних ідеологіях, не здатні зрозуміти чи навіть уявити позиції наших опонентів"

https://www.liberalcurrents.com/politics-is-a-story/

Той факт, що першоджерелом кронштадтської програми третьої революції були передусім ідеї українського народного повстання, не тяжко встановити, порівнявши головні гасла (...)

— Василь Гришко, співзасновник Української Революційно-Демократичної Партії, разом з І. Багряним, один з її лідуючих членів.

Вчора була річниця відомого повстання моряків кронштадту (1921), серед яких також було багато українців, супроти більшовицької диктатури з лівих позицій. Враховуючи натхнення українськими повстанцями, значну українську складову і важливість в контексті загальноросійської революції, вважаю що Кронштадт можна розглядати і також якщо не складовою, то вкрай дотичною подією до Української революції.

Українська революційно-демократична партія Івана Багряного

(цитується за матеріалом Павла-Гая Нижника та Олега Ярошинського)

"В державі мав би бути встановлений демократичний лад й забезпечено право робітництва на участь в управлінні та співволодінні національною промисловістю та право селян на участь у ліквідації більшовицької колгоспної системи і передачі йому землі у приватну власність з вільним вибором форм господарювання. Крім того, автори «Декларації» зазначили, що, виходячи з того, що ліквідація «більшовицької державно-капіталістичної системи» і встановлення демократичного ладу викличе вільний ринок і відродження приватного господарства, держава передбачає «необхідність планування та регулювання народного господарства й обміну та необхідність охорони трудових господарств»

Наслідком же цієї боротьби мали би стати повне оволодіння українськими трудящими масами всіх ділянок національного життя та створення ладу соціальної справедливості

Навколо І. Багряного згуртувалися такі авторитетні діячі еміграції, як Г. Костюк, С. Підгайний, І. Майстренко, Б. Левицький, І. Дубинець та інші. Її основу склали емігранти з підрадянської України, виховані в основному на ідеях українського відродження 1920-х pоків, а також частково колишні члени ОУН, послідовники І. Мітрінґи

Державні банки, шляхи сполучення, важка промисловість, надра, копальні та ліси державного значення мали стати «власністю нації». Промислові заклади та підприємства недержавного значення «передаються у власність господарсько незалежним муніципалітетам, сільським громадам, кооперативам та вільним робітничим виробничим товариствам» . Громадянам Української держави надавалася «воля розвитку приватних підприємств в межах діючих законів».

Основною формою внутрішньої торгівлі мала б стати незалежна від держави кооперація. Утім допускалося існування й приватної торгівлі. Зовнішня ж торгівля «провадиться за регулюванням і контролем відповідних державних органів»

За всіма громадянами Української держави забезпечувалося «законом» право «приватної трудової власності» як на засоби виробництва, так і на всі матеріальні надбання, повна свобода професійних спілок, вільний вибір професії, місця праці та свобода трудової ініціативи, «повна свобода» совісті, віровизнання та релігійних переконань (держава мала «стояти на засаді» цілковитого невтручання, визнання і толерантності Церкви), на безкоштовну початкову, середню і вищу освіту [39, с. 670–671]. Непрацездатні, хворі, старі та діти-сироти мали б забезпечуватися із спеціальних фондів держави. Крім того, в програмових засадах УРДП забезпечувався вільний розвиток і діяльність технічних, наукових, мистецьких, спортивних та інших культурних товариств та закладів"

Що цікаво — УРДП вимагала також безкоштовну вищу освіту у вільній, соборній, демократично-кооперативній Україні. Це доволі радикальна вимога, на той момент відсутня навіть в більшості соціалістичних партіях.

Як приватизація створює дорогу і неефективну економіку? (як мінімум у транспорті, воді, електроенергії, і традиційно соціально-державних сферах, де існує натуральна монополія)

"Преміальні" від приватизації — це відносно підвищена ціна, яку споживачі змушені платити за доступ до базових необхідних послуг після приватизації. Вона має два основні джерела. По-перше, це вища вартість капіталу для фінансування критичної інфраструктури та необхідних товарів у порівнянні з державними інвестиціями; по-друге, це координаційні труднощі, що виникають під час розділення раніше інтегрованих секторів.

Приватизація мала знизити, а не підвищити витрати для споживачів. Чому ж у ключових, життєво необхідних секторах сталося навпаки?

Одне з базових припущень приватизації полягає в тому, що конкуренція дисциплінує витрати та стимулює обачні інвестиції, перекладаючи ризики на приватний сектор. Проте багато життєво важливих секторів, приватизованих у Британії, не мають дисциплінуючої сили конкуренції, оскільки вони є природними монополіями. А там, де через розукрупнення намагалися створити конкуренцію, це часто породжувало більше проблем, ніж вирішувало: фрагментація гальмувала інвестиції й створювала нові транзакційні витрати.

Ці процеси можуть відрізнятися в межах різних секторів, але важливо те, що багато приватизованих життєво необхідних галузей є надзвичайно капіталомісткими. У таких галузях проєкти потребують значного початкового фінансування, а інвестори повинні отримувати компенсацію протягом часу. Вартість капіталу зрештою становить дуже значну частину загальних витрат проєкту, тому навіть різниця у відсоткових ставках на один процентний пункт може суттєво вплинути на кінцеву ціну.

Існують три джерела вищої вартості капіталу в приватизованих життєво необхідних секторах.

По-перше, премія за ризик, адже приватні кредитори закладають у ціну можливість дефолту, якої не існує для суверенних позичальників, що підвищує вартість боргового фінансування.

По-друге, вимога прибутковості на акціонерний капітал, оскільки акціонери очікують скоригованої на ризик віддачі, співмірної з іншими інвестиціями — зазвичай від восьми до дванадцяти відсотків для регульованих комунальних підприємств, порівняно з трьома–чотирма з половиною відсотками за облігаціями з фіксованим доходом, які випускала Британська електроенергетична адміністрація у 1948–1955 роках.

По-третє, витрати фінансової складності, оскільки фінансування приватної інфраструктури зазвичай включає багаторівневі холдингові компанії, спеціалізовані проєктні структури (SPV) та різноманітні комісії за структурування угод — витрати, яких немає у випадку простого державного запозичення.

Фрагментація та висока вартість капіталу призвели до недоінвестування. Водопостачальні компанії розпродали очисні споруди для стічних вод і занедбали наявні трубопроводи. Енергетичні мережі систематично витрачали менше, ніж дозволені їм кошти на заміну існуючих потужностей, користуючись регуляторним стимулом залишати частину цієї різниці собі як прибуток.

https://www.common-wealth.org/publications/the-privatisation-premium-and-the-case-for-public-provision

Гарантія роботи — нова економічна пропозиція подушки безпеки і розвитку від британських економістів

Програма Гарантії роботи (Job Guarantee), покликана ліквідувати вимушене безробіття, водночас зміцнюючи цінову стабільність і добробут громад. Програма пропонує працевлаштування кожному, хто готовий і здатний працювати, замінюючи безробіття буфером оплачуваної зайнятості, який розширюється під час економічних спадів і скорочується, коли відновлюється найм у приватному секторі.

Універсальність: відкрита для будь-якого дорослого, який готовий і здатний працювати, незалежно від попереднього трудового досвіду чи статусу отримання соціальних виплат.

Добровільна участь: працівники самі вирішують приєднатися; програма не замінює існуючі соціальні виплати і не змушує до участі.

Гідна оплата праці: стартова зарплата — 15 фунтів стерлінгів на годину.

Локальна реалізація: фінансується централізовано, але адмініструється на місцевому рівні, що дозволяє громадам самостійно визначати та вирішувати власні пріоритети.

Невитіснення: робочі місця доповнюють, а не замінюють існуючу зайнятість у державному та приватному секторах.

Коли попит у приватному секторі падає, працівники, які втрачають роботу, можуть переходити на робочі місця в межах програми Гарантії роботи, а не ставати безробітними. Це дозволяє зберегти їхній дохід, навички та соціальні зв’язки, водночас сприяючи задоволенню потреб громад.

Коли ж економіка відновлюється, приватні роботодавці починають знову переманювати працівників із програми, пропонуючи вищі зарплати та кращі умови праці, що природним чином зменшує цей буфер зайнятості.

Без програми гарантії роботи під час рецесій люди скорочують свої витрати, що створює ефект доміно і призводить до подальшого зростання безробіття. Програма гарантії роботи перериває це порочне коло.

Коли зайнятість у приватному секторі скорочується і працівників звільняють, вони можуть перейти до роботи в межах програми гарантії. А коли економіка починає відновлюватися, працівники можуть перейти на інші, краще оплачувані робочі місця. Таким чином, витрати на програму в часи розвитку мінімальні, а в часи занепаду програма виступає стабілізуючою силою, як проти економічного занепаду, так і проти інфляції (бо встановлює сталу ціну на робочу силу).

https://mmtuk.org/job-guarantee

На мою думку, найбільшим пріоритетом в Україні є боротьба з бідністю — а саме, доступ до гідної роботи, базових соціальних гарантій і житла всім, з особливим пріоритетом і потребою для внутрішньо переміщенних, безхатьок та людей поза межою бідності

Якщо це основна, умовна короткострокова перспектива — те, що треба робити всім прогресивним при будь-якому доступі до влади, то на мою думку довгостроковою перспективою є розпорошення багатства та демократизація економіки — заборона великої концентрації фінансів на одних руках (т. зв надбагатство) та націоналізація, кооперативізація, муніципалізація чи інші способи для передачи великих підприємств під певний публічний контроль (разом з посиленням профспілок) — будь то наявнсть більшості акцій у громадян, державна власність, чи значна участь працівників — що необхідно для подолання непропорційної влади олігархів і багатіїв над ресурсами країни, і закріплення основних демократичних принципів та напрямку на боротьбу з бідністю.

Розмову про демократичну власність — та що це значить в 21 столітті з його діджітал інфраструктурою та інтелектуальним правом, доволі цікаво розглянуто в матеріалах think-tank-у Common Wealth: один, і два

Дослідження показують, що якісні податки на багатство призводять до:

• Збільшення державних доходів
• Зменшення нерівності
• Підтримки економічного росту
• Фінансування державних інвестицій
• Мають мінімальний вплив на міграцію

Бруклін, Дослідження з економіки, 2019

Українська правда випустила матеріал про Микиту Шаповала — представника т. зв. «Революційного соціалізму», або «шаповалізму» — ліворадикальної версії соціалізму, заснованій на драгоманівщині і владі Рад.

Шаповал був одним з лідерів антибільшовицької опозиції і української діаспори, був її фактично найлівішим флангом, разом з Винниченко.

УП описує його як «одного з перших ідейних самостійників», до того ж з Донбасу. До ознайомлення!

https://www.pravda.com.ua/articles/2026/03/06/8024077/

До 8 березня, дуже цікава дискусія

7 березня о 14:00 у просторі правозахисної виставки у Львові Клуб Еней.

Хороше відео, як Корея розробила значну індустріальну базу, яка зараз вивела країну в світового лідера з продажу військової техніки. Уроки доволі прості — особлива вироблена індустріальна культура і дисципліна, підкріплена плануванням, індустріалізацією, протекціонізмом і економікою, заснованою на місіях. Корея вкладалась в модернізацію, навіть коли це було ринково невигідно, і зараз має значну виробничу базу, що дозволяє країні розвиватися.

Це нам має бути уроком.

https://www.youtube.com/watch?v=IRDYsrMxgN0

Врятувати демократію від ринку: Дарон Аджемоглу і Майкл Сандел

Посилання

Меритократія обіцяла справедливіше суспільство, але натомість поглибила розкол між переможцями й переможеними та підірвала гідність праці. У той час як штучний інтелект перекроює економіки й концентрує владу в дедалі меншій кількості рук, питання вже не в тому, чи потребує демократія порятунку, а в тому, чи встигнемо ми її врятувати.

МС: Говорити про «тиранію» заслуг, як це роблю я, звучить парадоксально, адже зазвичай ми сприймаємо заслуги як щось позитивне. Якщо мені потрібна операція, я хочу, щоб її робив добре підготовлений хірург. Порівняно зі спадковими привілеями, кумівством і корупцією, принцип заслуг — безумовно кращий спосіб розподілу соціальних ролей і винагород.

Однак за останні п’ять десятиліть розрив між переможцями й тими, хто програв, поглибився, отруюючи нашу політику й роз’єднуючи суспільство. Це частково зумовлено зростанням нерівності доходів і багатства, а частково — ставленням до успіху, що супроводжує цю нерівність. Ті, хто опинився на вершині, почали вірити, що їхній успіх — виключно їхня власна заслуга, мірило їхньої гідності, а отже повністю заслужений. Звідси випливає, що ті, хто зазнає труднощів, нібито також «заслужили» свою долю.

Такий спосіб мислення випливає з меритократичного ідеалу: якщо шанси рівні, переможці заслуговують на свою перемогу. Але, як ви зазначили, ми всі знаємо, що шанси насправді не є рівними. Ми не живемо в досконалій меритократії. Проте спокусливо думати, що якби вона існувала, усе було б гаразд.

Я з цим не згоден. У меритократії є темний бік. Навіть повністю реалізована меритократія роз’їдала б спільне благо. Вона спонукала б успішних приписувати собі надто багато заслуг, забуваючи про свою удачу й про те, наскільки вони зобов’язані тим, хто зробив їхні досягнення можливими. Так вважав Майкл Янг, який увів термін «меритократія» наприкінці 1950-х як застереження, а не як ідеал.

Ця самовпевненість лежить в основі гніву й образи, що супроводжують зростання розриву між переможцями та переможеними. Навіть за справедливішого розподілу доходів і багатства багато працівників — особливо ті, хто не має університетських дипломів чи елітних сертифікатів, — усе одно відчували б, що еліти дивляться на них згори.

Інша проблема — це категоризація. Навіть якби меритократія діяла в межах груп, визначених демографічними характеристиками — освітою, расою, статтю тощо, — вона все одно була б руйнівною. Але те, що вона діє між групами, протиставляючи освічених менш освіченим, і робить її соціально деструктивною.

Є й контекстуальний вимір успіху, який часто лишається непоміченим. Якщо ви інтелектуально обдарованіші, а я фізично значно сильніший, то в іншу епоху ви могли б бути підпорядковані мені, бо я мав би силу завдати вам шкоди. Сьогодні — навпаки. Проте ми ігноруємо цей контекст і ставимося до навичок, які нині винагороджуються, як до внутрішньо вищих, наче вони завжди були ознакою чесноти.

Є причини поставити це під сумнів. Якби Джеймс і Каррі жили в епоху італійського Відродження, вони могли б бути такими ж обдарованими спортсменами. Але вони не заробляли б стільки, бо тодішнє суспільство більше цінувало фресковий живопис, ніж баскетбол.

Справедливість внеску лежить у серці образи, яка живить сучасний популістський відкат. У час, коли величезні винагороди й престиж отримують ті, хто управляє грошима, а не ті, хто виробляє відчутні блага, багато працівників відчувають, що їхній внесок недооцінений.

Ця ієрархія честі підриває гідність праці. Праця — це не лише спосіб заробити на життя; це також спосіб зробити внесок у спільне благо й отримати за це суспільне визнання та повагу. Під час пандемії ми на мить усвідомили, наскільки глибоко залежимо від кур’єрів і складських працівників, продавців у супермаркетах, помічників медсестер і працівників догляду за дітьми. Це могло стати моментом для публічної дискусії про те, як узгодити оплату й суспільне визнання з реальним соціальним внеском. Натомість ми швидко повернулися до звичного порядку речей.

Матеріал також розмовляє про програш лівих через віддачу патріотизму і комунітарних цінностей правим, і прийняття ринкової меритократії навіть лівими радикалами, через свій статус як освіченної еліти. Я думаю це важливі пункти, які заслуговують уваги, і є дуже важливими для якогось кращого проєкту майбутнього для нас всіх.