«The Economist» в своєму дусі написав статтю, що мінімальна зарплата по всьому світові надто висока — її треба знизити.

Логічне питання постає — а максимальні зарплати не надто високі, а надприбуток? Чому коли ми кажемо про розподіл ресурсів між капіталом (а точніше — власниками капіталу) і працею, ми ведемо розмову ніби першої частини і їх примх не існує?

Хочете динамічну економіку і економічний розвиток; хочете країни, які служать своїм громадянам, а не елітам — знижуйте максимальну заробітню плату, а не мінімальну, максимальний прибуток і концентрацію багатства.

https://www.economist.com/leaders/2025/11/20/why-governments-should-stop-raising-the-minimum-wage?

Є проєкти законів у світі (не знаю, чи є прийняті подібні) на обмеження заробітної платні середньому і вищому корпоративному менеджменту пропорційно щодо найнижчих зарплат їх робітників.

Якщо ви хороший менеджер/управлінець, що піклується про загальне благо — то маєте право і отримувати більше. Але ж якщо це менеджмент, який думає як скоротити зарплатні і максимізувати приватні прибутки? То такий менеджмент/керівництво повинен каратися.

Хоч питання виходить за межі CEO і менеджменту, логіка, яку я вважаю ми повинні прийняти в регулюванні, зрозуміла.

Маккіявеллі якось писав, що для успіху Республіки, треба прив'язати амбіції еліти не до грошових завоювань, а до слідуванню загальному благу і до визнання. Тобто, будувати мотивацію таким чином, щоб успіх одного був пов'язаний з підняттям всіх — і тоді навіть нагороди і певний рівень нерівності буде відчуватися справедливим — більшість напевно б підтримала надання надвеликих зарплат вченим, які розроблять ліки від раку, людям, які проявили якісь значні чесноти, може навіть з почуття егоїзму, але в процесі покращивши життя всім— то таке заслуговує визнання і нагород. Ситуація з максимальним прибутком повинна бути такою самою, і загалом з економічною мотивацією.

Аргумент The Economist по суті зводиться до "мінімальна зарплатня надає шкоду компаніям" — а ті менше розвивають економіку. А питання, для кого вони розвивають економіку, і хто відчує те збільшення прибутку від зменшення мінімальної заробітньої плати? Особливо з прикладом США, де середня оренда житла в декілька раз більша за ту заробітну платню.

​​23 лютого 1918 р. було вбито лідера Кримськотатарського курултаю, Номана Челебіджіхана

23-го лютого більшовики і ліві есери вбили Номана Челебіджіхана - лідера Кримської Народньої Республіки, поета, муфтія Криму, соціаліста - засновника Татарської Соціалістичної Партії (Міллій Фірка)

Номан Челебіджіхан є національним героєм кримськотатарського народу.

«Наш народ є справедливим. Він дбає не лише про себе. Він приймає близько до серця горе інших народів… Він бажає втілити в дійсність принцип справедливого взаємного співіснування з іншими мешканцями Криму. У Криму досить багато квітів, різних барв та ароматів. Ці квіти це надії, що проживають у Криму: кримські татари, росіяни, євреї, греки, німці та інші. Завдання Курултаю згуртувати всіх, і зробивши з них один чудовий букет, перетворити Крим на справжню культурну Швейцарію. Національний Курултай дбатиме не лише про мусульман, а й про інші нації, він запрошує їх до співпраці, і рухатиметься в одному темпі з ними. Наша нація є лише ініціатором у цій справі. Хочеться вказати тому, хто не знає, на той факт що впродовж усієї нашої історії ми виявляємо цілковиту повагу до прав усіх інших націй. Ми й надалі будемо рахуватися з правами інших. Курултай втілить у дійсність ідеали всіх народів Криму»

Українські демократи і соціалісти разом з українськими націоналістами випускають єдиний меморіал на мирні перемовини після другої світової війни.

На річницю Лесі Українки, цитую неймовірну статтю Ляха про політичне життя Лесі Українки

"Втім, нема нічого більш хибного, ніж вважати Лесю Українку простою ретрансляторкою ідей її великого дядька. По-перше, це відгонить сексизмом. По-друге, це було не так. Рацію мав Микола Зеров, такий самий неокласик, як і Драй-Хмара, коли визначав два умовних типи українських драгоманівців і відносив Лесю Українку до другого з них: «Одні, як Павлик, цілком зосталися в полоні його [Драгоманова — М. Л.] яскравої індивідуальності, своїх власних стежок не прокидали, а якщо й різняться між собою, то тільки характером і мірою своєї участі в драгоманівському культі. Другі, як Франко, засвоїли собі тільки зерно драгоманівської науки, але зростили його по-своєму, зазнавши інших повівів та впливів, і плід дали свій власний"

«…можу виразити свій погляд на історію підмосковської України такою перифразою Маркса: “Ми гинули не тільки від клясового антагонізму, але й від недостачі його”»

"Леся Українка зауважила, що «редакція зовсім не зрозуміла власне антиреволюційности Бернштайна», а згодом додала, що їй «сподобалась стаття у “Волі” [офіційному органі галицької УСДП — прим. ред.] проти бернштайніанства “Гасла”»

"Леся Українка не вважала політику апріорі брудною справою — для неї характери псували політику, а не політика характери"

«І коли річ іде про те, щоб судити етику ката, то треба судити таки його катівство, а не монархічність, республіканство, аристократизм, буржуазність і т.д.»

https://commons.com.ua/uk/mizh-dragomanovim-i-marksom-politichne-zhittya-lesi-ukrayinki/

Нова держава для нового століття — чому держава повинна стати з регуляторної сили, в співтворця економічного життя та направляти, а не лише регулювати ринок?

Маццукатто, Кеттел (2026)

Виходячи за межі звичних дихотомій — стабільність проти гнучкості, ефективність проти інновацій, держава проти ринку — ми показали, що публічні організації можна розглядати як багаторівневі системи, які складаються зі структурних спроможностей, організаційних рутин і динамічних можливостей.

Така рамка дозволяє аналізувати державу не лише як пасивного усувача ринкових збоїв або ефективного надавача послуг, а як активного співтворця ринків і публічної цінності.

Якщо публічні організації мають формувати ринки та створювати публічну цінність, то інвестиції у розвиток спроможностей і потенціалу повинні виходити за межі управлінських реформ чи модернізації, зосередженої лише на ефективності. Розбудова структурної спроможності потребує не тільки належного фінансування й інституційної автономії, а й правових рамок, які надають урядам можливість брати на себе ризики та визначати стратегічний напрям розвитку.

Зміцнення організаційних рутин вимагає вбудовування практик координації, співвиробництва та ітеративної оцінки у повсякденну бюрократичну діяльність. Розвиток динамічних спроможностей означає створення простору для експериментування, міжсекторальної співпраці та навчання на помилках, замість їх покарання.

Насамкінець, ми вважаємо, що прийняття перспективи формування ринків переорієнтовує саму мету публічного управління. Замість запитання, як урядам уникнути провалів, постає інше: як вони можуть формувати майбутнє відповідно до суспільних цілей інклюзії, сталості та стійкості.

Коллінґтон і Маццукато (2024) проаналізували зменшення ролі сучасної держави у створенні публічної цінності, показавши, що динамічні спроможності критично залежать від вбудованості в операційні аспекти надання послуг. Спираючись на еволюційні та інституційні теорії організаційного навчання, їхній аргумент узгоджується з давнім інсайтом Герберта Саймона (1991) про те, що стабільні рутинні практики є передумовою навчання та вдосконалення. Якщо організації постійно змінюють те, що вони роблять, вони не можуть навчатися через сам процес діяльності. У публічному секторі часті реорганізації, зміни показників ефективності та постійні коливання політики руйнують усталені процедури й обривають зворотні зв’язки, роблячи кумулятивне навчання неможливим.

Дезінтермедіація через аутсорсинг додатково послаблює динамічні спроможності, вилучаючи ключові види діяльності з публічних організацій, витісняючи навчання через практику та підриваючи накопичену експертизу. Коли держава переходить від ролі виробника до ролі замовника, управлінська увага надмірно концентрується на контрактному нагляді, звужуючи інституційний простір для інновацій, експериментування та поступового вдосконалення (Mazzucato і Collington, 2023).

Повторне вбудування держави у процес створення публічної цінності є не лише технічною необхідністю, а й політико-економічним імперативом. Відновлення динамічних спроможностей потребує реінвестування у внутрішній операційний потенціал, збереження галузевої експертизи та розвитку організаційних рутин, що забезпечують навчання й адаптивність у довгостроковій перспективі.

Основні проблеми, з якими стикається публічний сектор, що його послаблює, а що підсилює

Напевно одна з найбільш важливих статтей Маццукатто за останній час. Для досягнення процвітання і загального блага, ми потребуємо змінити те, як сприймаємо державу — зі страшилки про левіафана — до набору різних інституцій і розгалужених структур на всіх рівнях, що виконують різні функції, часто відмінні і незамінні від приватного сектору. Якість виконання цих функцій визначає добробут всього народу.

Як зазначає українська економістка Юлія Юрченко, ми повинні побудувати девелопменталістську державу. Це держава, яка на відміну від регуляторної, хижацько-олігархічної чи слабкої держави, ставить собі за ціль розвиток (development) завдяки використанню планувальних, інвестиційних, регуляторних та інших політик, держава яка займається індустріалізацією і створенням публічної цінності, просуванням загального блага через економічний розвиток і соціальні політики.

Як заявляє доклад ООН щодо національного розвитку — "без якісного публічного урядування, покладання на економічний розвиток, що просочується вниз (trickle-down economics), і безліч інших стратегій не спрацює".

Скоро Маццукато випустить свою нову книжку — Економіка [для] загального блага. Виглядає неймовірно цікаво. Як буде можливість — влітку напишу огляд.

Опис: https://www.penguin.co.uk/books/464576/the-common-good-economy-by-mazzucato-mariana/9780241722244

«І коли річ іде про те, щоб судити етику ката, то треба судити таки його катівство, а не монархічність, республіканство, аристократизм, буржуазність і т.д.»

Більше тут.

Хто проти і за Україну — голосування за резолюцію 24-го лютого в Європарламенті.

Посилання.

Найбільш проукраїнські — центристи, соціал-демократи, зелені і право-центристи.

Найбільш антиукраїнські: ультраправі, радикальні консерватори та частина групи Лівих (окрема від соціал-демократів і зелених Ліва група).

Подивлюсь ще текст резолюції і допишу цей пост. Що там таке, що лише 17% Лівих проголосувало за.

АПД. Текст резолюції хороший. Це просто ганьба.

Коли світ був найближчим до соціалізму — "загадка 1970-х"

У 1970-х роках світ був на межі соціалізму — європейські соціал-демократи прийняли свої найбільш радикальні програми, і навіть християнські демократи, були вкрай близькими до соціалістичної позиції.

Президентство Ліндона Б. Джонсона в США створило підґрунтя для повноцінної американської держави загального добробуту і для подальшого розширення ідей нового курсу.

Багато різних причин називають, чому в 1970-х "не вийшло" — через незбалансовану торгівлю і торгівельні війни, через пасивність політичних еліт і давління олігархів, через внутрішньополітичний розвиток, чи загалом, що золота ера післявоєнного розвитку вичерпала себе — бо вперлась в свій або політичний, технологічний ліміт, чи взагалі через соціологічні зміни (зміни форматів роботи і способу життя, через що профспілки втратили частину своєї бази, як і ліві партії). Загалом, теорій багато. Я сам не знаю, яка відповідь мені імпонує найбільше. Прогресивна стратегія в довготривалій перспективі сильно залежить від того, як ми розв'язуємо "загадку 1970-го"

Довгі 70-і (мається на увазі 70-і і частково 80-і) стали періодом боротьби за душу Європи. Франсуа Міттеран виграв вибори у Франції з гаслами найбільшої соціалізації економіки за французьку історію, шведські соціал-демократи почали реалізацію т. зв. Плана Мейднера — план побудови синдикалістської економіки за рахунок викупу і передачі в керівництво великих підприємств профспілкам.

На той момент, Соціалістична партія Португалії, Франції, Німеччини, Італії сформували свої нові програми. В них вони всі загалом заявляли, що Європі потрібне з одного боку збільшення планувальних елементів, а з іншого боку, для їх балансування, збільшення контролю робітників за цим плануванням, його децентралізація, і передача значної частини державних і приватних підприємств "під робітничий контроль". Лівий центр вбачав створення більш інтегрованого Європейського союзу на засадах синдикалізму і соціалізму, і навіть мав певне розуміння з боку ліберальних центристів і християнських демократів.

Проте цей період можливостей, як зазначають деякі автори, через ряд рішень "в найбільш напружених обставинах", "ряд помилок" звели цей шлях нанівець в бік того, що стане неоліберальним проєктом, а в умовах Європи — Європою "спільного ринку", а не Європою соціальної справедливості (хоч і звичайно внесок соціалістів значно повпливав на те, яка Європа зараз, і загалом став передмовою існування ЄС).