Коаліція дієвців культури підтримує вимоги бібліотекарів та закликає до реформи оплати праці всієї культурної сфери.

«Ситуація, коли кваліфіковані фахівці отримують зарплатню, нижчу за встановлений державою мінімум (через систему посадових окладів та тарифних сіток), є неприпустимою та загрожує повним руйнуванням інституційної пам'яті країни», — йдеться у заяві.

Дієвці наголосили, що проблема є значно ширшою. На їх думку, критично необхідно переглянути оплату працю працівників музеїв, клубів, театрів та філармоній, особливо у регіонах.

​​Петро Полтава — соціаліст-ідеолог УПА

Сьогодні річниця з народження головного ідеолога УПА, українського соціаліста Петра Федуна-Полтави. Він пропонував змінити назву ОУН на "ОУН: Незалежність, Соціалізм, Демократія", поборював "донцовщину" і різні негативні тенденці старого українського націоналістичного руху

"Проти засилля поліції... За побудову безкласового суспільства, за справжнє знищення експлуатації людини людиною... За демократію, проти диктатури і тоталітаризму, за свободу слова й зібрань... За забезпечення національним меншинам України всіх прав" (П. Полтава, Хто такі бандерівці і за що вони борються)

”Ми за знищення експлуатації людини людиною, за знищення капіталістичної системи, отже, боротьбу працюючих всіх держав за своє визволення вважаємо за справедливу, їх перемоги вітаємо“ (П. Полтава, Про деякі політично-пропагандивні помилки)

“Прикладом на це є сьогоднішня політика лейбористів в Англії, французьких соціалістів у Франції. Прикладом на це була в свій час політика німецьких соціял-демократів. Прикладом на це є політика соціалістичних партій у всіх інших країнах світу. (...) Зрозуміло, що мирна боротьба соціалістів за соціальні реформи є об’єктивно-прогресивна боротьба і не являє собою жодної загрози для ідеї нації” (Петро Полтава, Концепція самостійної України, том 1, ст. 158)

«The Economist» в своєму дусі написав статтю, що мінімальна зарплата по всьому світові надто висока — її треба знизити.

Логічне питання постає — а максимальні зарплати не надто високі, а надприбуток? Чому коли ми кажемо про розподіл ресурсів між капіталом (а точніше — власниками капіталу) і працею, ми ведемо розмову ніби першої частини і їх примх не існує?

Хочете динамічну економіку і економічний розвиток; хочете країни, які служать своїм громадянам, а не елітам — знижуйте максимальну заробітню плату, а не мінімальну, максимальний прибуток і концентрацію багатства.

https://www.economist.com/leaders/2025/11/20/why-governments-should-stop-raising-the-minimum-wage?

Є проєкти законів у світі (не знаю, чи є прийняті подібні) на обмеження заробітної платні середньому і вищому корпоративному менеджменту пропорційно щодо найнижчих зарплат їх робітників.

Якщо ви хороший менеджер/управлінець, що піклується про загальне благо — то маєте право і отримувати більше. Але ж якщо це менеджмент, який думає як скоротити зарплатні і максимізувати приватні прибутки? То такий менеджмент/керівництво повинен каратися.

Хоч питання виходить за межі CEO і менеджменту, логіка, яку я вважаю ми повинні прийняти в регулюванні, зрозуміла.

Маккіявеллі якось писав, що для успіху Республіки, треба прив'язати амбіції еліти не до грошових завоювань, а до слідуванню загальному благу і до визнання. Тобто, будувати мотивацію таким чином, щоб успіх одного був пов'язаний з підняттям всіх — і тоді навіть нагороди і певний рівень нерівності буде відчуватися справедливим — більшість напевно б підтримала надання надвеликих зарплат вченим, які розроблять ліки від раку, людям, які проявили якісь значні чесноти, може навіть з почуття егоїзму, але в процесі покращивши життя всім— то таке заслуговує визнання і нагород. Ситуація з максимальним прибутком повинна бути такою самою, і загалом з економічною мотивацією.

Аргумент The Economist по суті зводиться до "мінімальна зарплатня надає шкоду компаніям" — а ті менше розвивають економіку. А питання, для кого вони розвивають економіку, і хто відчує те збільшення прибутку від зменшення мінімальної заробітньої плати? Особливо з прикладом США, де середня оренда житла в декілька раз більша за ту заробітну платню.

​​23 лютого 1918 р. було вбито лідера Кримськотатарського курултаю, Номана Челебіджіхана

23-го лютого більшовики і ліві есери вбили Номана Челебіджіхана - лідера Кримської Народньої Республіки, поета, муфтія Криму, соціаліста - засновника Татарської Соціалістичної Партії (Міллій Фірка)

Номан Челебіджіхан є національним героєм кримськотатарського народу.

«Наш народ є справедливим. Він дбає не лише про себе. Він приймає близько до серця горе інших народів… Він бажає втілити в дійсність принцип справедливого взаємного співіснування з іншими мешканцями Криму. У Криму досить багато квітів, різних барв та ароматів. Ці квіти це надії, що проживають у Криму: кримські татари, росіяни, євреї, греки, німці та інші. Завдання Курултаю згуртувати всіх, і зробивши з них один чудовий букет, перетворити Крим на справжню культурну Швейцарію. Національний Курултай дбатиме не лише про мусульман, а й про інші нації, він запрошує їх до співпраці, і рухатиметься в одному темпі з ними. Наша нація є лише ініціатором у цій справі. Хочеться вказати тому, хто не знає, на той факт що впродовж усієї нашої історії ми виявляємо цілковиту повагу до прав усіх інших націй. Ми й надалі будемо рахуватися з правами інших. Курултай втілить у дійсність ідеали всіх народів Криму»

Українські демократи і соціалісти разом з українськими націоналістами випускають єдиний меморіал на мирні перемовини після другої світової війни.

На річницю Лесі Українки, цитую неймовірну статтю Ляха про політичне життя Лесі Українки

"Втім, нема нічого більш хибного, ніж вважати Лесю Українку простою ретрансляторкою ідей її великого дядька. По-перше, це відгонить сексизмом. По-друге, це було не так. Рацію мав Микола Зеров, такий самий неокласик, як і Драй-Хмара, коли визначав два умовних типи українських драгоманівців і відносив Лесю Українку до другого з них: «Одні, як Павлик, цілком зосталися в полоні його [Драгоманова — М. Л.] яскравої індивідуальності, своїх власних стежок не прокидали, а якщо й різняться між собою, то тільки характером і мірою своєї участі в драгоманівському культі. Другі, як Франко, засвоїли собі тільки зерно драгоманівської науки, але зростили його по-своєму, зазнавши інших повівів та впливів, і плід дали свій власний"

«…можу виразити свій погляд на історію підмосковської України такою перифразою Маркса: “Ми гинули не тільки від клясового антагонізму, але й від недостачі його”»

"Леся Українка зауважила, що «редакція зовсім не зрозуміла власне антиреволюційности Бернштайна», а згодом додала, що їй «сподобалась стаття у “Волі” [офіційному органі галицької УСДП — прим. ред.] проти бернштайніанства “Гасла”»

"Леся Українка не вважала політику апріорі брудною справою — для неї характери псували політику, а не політика характери"

«І коли річ іде про те, щоб судити етику ката, то треба судити таки його катівство, а не монархічність, республіканство, аристократизм, буржуазність і т.д.»

https://commons.com.ua/uk/mizh-dragomanovim-i-marksom-politichne-zhittya-lesi-ukrayinki/

Нова держава для нового століття — чому держава повинна стати з регуляторної сили, в співтворця економічного життя та направляти, а не лише регулювати ринок?

Маццукатто, Кеттел (2026)

Виходячи за межі звичних дихотомій — стабільність проти гнучкості, ефективність проти інновацій, держава проти ринку — ми показали, що публічні організації можна розглядати як багаторівневі системи, які складаються зі структурних спроможностей, організаційних рутин і динамічних можливостей.

Така рамка дозволяє аналізувати державу не лише як пасивного усувача ринкових збоїв або ефективного надавача послуг, а як активного співтворця ринків і публічної цінності.

Якщо публічні організації мають формувати ринки та створювати публічну цінність, то інвестиції у розвиток спроможностей і потенціалу повинні виходити за межі управлінських реформ чи модернізації, зосередженої лише на ефективності. Розбудова структурної спроможності потребує не тільки належного фінансування й інституційної автономії, а й правових рамок, які надають урядам можливість брати на себе ризики та визначати стратегічний напрям розвитку.

Зміцнення організаційних рутин вимагає вбудовування практик координації, співвиробництва та ітеративної оцінки у повсякденну бюрократичну діяльність. Розвиток динамічних спроможностей означає створення простору для експериментування, міжсекторальної співпраці та навчання на помилках, замість їх покарання.

Насамкінець, ми вважаємо, що прийняття перспективи формування ринків переорієнтовує саму мету публічного управління. Замість запитання, як урядам уникнути провалів, постає інше: як вони можуть формувати майбутнє відповідно до суспільних цілей інклюзії, сталості та стійкості.

Коллінґтон і Маццукато (2024) проаналізували зменшення ролі сучасної держави у створенні публічної цінності, показавши, що динамічні спроможності критично залежать від вбудованості в операційні аспекти надання послуг. Спираючись на еволюційні та інституційні теорії організаційного навчання, їхній аргумент узгоджується з давнім інсайтом Герберта Саймона (1991) про те, що стабільні рутинні практики є передумовою навчання та вдосконалення. Якщо організації постійно змінюють те, що вони роблять, вони не можуть навчатися через сам процес діяльності. У публічному секторі часті реорганізації, зміни показників ефективності та постійні коливання політики руйнують усталені процедури й обривають зворотні зв’язки, роблячи кумулятивне навчання неможливим.

Дезінтермедіація через аутсорсинг додатково послаблює динамічні спроможності, вилучаючи ключові види діяльності з публічних організацій, витісняючи навчання через практику та підриваючи накопичену експертизу. Коли держава переходить від ролі виробника до ролі замовника, управлінська увага надмірно концентрується на контрактному нагляді, звужуючи інституційний простір для інновацій, експериментування та поступового вдосконалення (Mazzucato і Collington, 2023).

Повторне вбудування держави у процес створення публічної цінності є не лише технічною необхідністю, а й політико-економічним імперативом. Відновлення динамічних спроможностей потребує реінвестування у внутрішній операційний потенціал, збереження галузевої експертизи та розвитку організаційних рутин, що забезпечують навчання й адаптивність у довгостроковій перспективі.

Основні проблеми, з якими стикається публічний сектор, що його послаблює, а що підсилює

Напевно одна з найбільш важливих статтей Маццукатто за останній час. Для досягнення процвітання і загального блага, ми потребуємо змінити те, як сприймаємо державу — зі страшилки про левіафана — до набору різних інституцій і розгалужених структур на всіх рівнях, що виконують різні функції, часто відмінні і незамінні від приватного сектору. Якість виконання цих функцій визначає добробут всього народу.

Як зазначає українська економістка Юлія Юрченко, ми повинні побудувати девелопменталістську державу. Це держава, яка на відміну від регуляторної, хижацько-олігархічної чи слабкої держави, ставить собі за ціль розвиток (development) завдяки використанню планувальних, інвестиційних, регуляторних та інших політик, держава яка займається індустріалізацією і створенням публічної цінності, просуванням загального блага через економічний розвиток і соціальні політики.

Як заявляє доклад ООН щодо національного розвитку — "без якісного публічного урядування, покладання на економічний розвиток, що просочується вниз (trickle-down economics), і безліч інших стратегій не спрацює".

Скоро Маццукато випустить свою нову книжку — Економіка [для] загального блага. Виглядає неймовірно цікаво. Як буде можливість — влітку напишу огляд.

Опис: https://www.penguin.co.uk/books/464576/the-common-good-economy-by-mazzucato-mariana/9780241722244

«І коли річ іде про те, щоб судити етику ката, то треба судити таки його катівство, а не монархічність, республіканство, аристократизм, буржуазність і т.д.»

Більше тут.