Цього дня 2022-го року, Іван Дзюба покинув цей світ.

Іван Дзюба про проблематику «вузького кругозора «патріотів»

Можна говорити про певну пов’язаність з марксизмом Івана Багряного та інших ідеологів УРДП — Української Революційно-Демократичної Партії, яка за складних умов політичного розбрату в еміграції мужньо обстоювала ідею єдності українців на основі не «філологічного паріотизму», а спільності корінних інтересів соціальної справедливості й прагнення до свободи. Ідеї Івана Багряного могли б уберегти український політикум, насамперед рухівців та пізніших «правих», від прикрих помилок та неуваги до соціальної сторони української проблематики, — але, на жаль, вони не знайшли належного відгуку та й просто місця у вузькому кругозорі наших «патріотів» (не кажучи вже про байдужих до України).

А демократія, та, яка у нас є, за умов цього дикого капіталізму і дикої анархії... Виявилося, що ця псевдодемократія не допомагає нам, а навпаки, вона стає дуже небезпечною в тому сенсі, що вона розв’язала руки і можливості всім українофобським, русифікаторським силам, які раніше сповна, може, не могли себе виявити, сьогодні вони в умовах цього розуміння демократії просто розперезалися, вони мають можливість все робити. Іван Дзюба: як би я зараз писав “Інтернаціоналізм чи русифікацію?”, Радіо Свобода 2006 р.

Ми живемо в дивному суспільстві, яке переживає дві одночасні реставрації, нібито протилежно спрямовані, але симбіотичні одна щодо одної. Перша — це реставрація дикого капіталізму (фактично вже відбулася), а друга — реставрація радянської ідеології, але вже одверто підшитої російською імперськістю (згадаймо хоча б агресивність «єдиноросів» — православців, зворушливу дружбу комуністів і правлячої еліти з московською церквою, тріумфальне відновлення всіх радянських ритуалів). Вимирання слова, 2004 р.

"…до 1968 року я вважав, що найкращим розв’язанням для нас був би демократичний соціалізм. Навіть сьогодні я іноді думаю, що все могло б мати інакший вигляд… [якби] ми пішли вслід за нею [Празькою весною]"

ПАСТКА ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ІЗ СТАЛІНИМ. П’ЯТДЕСЯТ — БЕЗ СТАЛІНА, ІВАН ДЗЮБА (фрагмент)

Ця стаття 2003 р. дуже цікава — загалом вона дуже передчасна — роздуми про західних інтелектуалів ліворадикального кшалту, що всіляко співали диферамби Радянському Союзові, ба більше — антикомуністи і праві, що також значно доклались до легітимації СРСР як "легітимної держави, з політичною системою якої ми не погоджуємося", включно з запереченням Голодомору; розмови про Радянську людину і одночасне спотворення людських відношень у світі, де ілюзія тої радянської віри впала і псевдозначення було замінено відсутністю значення.

«Я не люблю цього новообивательського слівця «совок», яким шикують претензійні напівінтелігенти і різного роду «продвинуті». Слідом за Борисом Чичібабіним міг би сказати, що, живши в тому радянському суспільстві, бачив більше або, принаймні, не менше розумних, культурних і порядних людей, ніж у нинішньому. Парадокс: атмосфера людського побуту в тому царстві несвободи була чистішою, ніж у теперішньому царстві «свободи».

"І коли впали бар’єри, коли до «простого советского человека» почали доходити голоси світу, інформація протилежного, ніж досі, характеру, часом перебільшено оптимістична, коли він, уже розчарований у «зрілому соціалізмі», побачив «зрілий капіталізм» або почув розповіді очевидців про нього, коли на нього полинув потік нової інформації та нових ідей, — він, приголомшений, кинувся в іншу крайність: дав демонстративний вихід своєму, раніше прихованому за патріотичною бравадою, почуттю меншовартості, і назвав себе «совком», уклавши в це слово бруднувату самозневагу.

Така цинічна форма нової ідентичності могла зародитися тільки в середовищі «простых советских людей», які раптом вихопилися зі своєї простоти на висоти необмеженої «продвинутості»"

Дзюба розбирає досвід радянського в певній мірі шизофренічного суспільства, повного обмежень і протиріч, які до тої ступіні нескладались, що і погубили наявний режим, і слідкуючи за тим тотальним крахом звичної системи, повної переорієнтації і дискредитація цілого ряда моральних принципів, які були спотворені Радянським Союзом, хоч є абсолютно необхідними для нормального громадського розвитку.

Дзюба прослідковує і історичну тенденцію, яку ми так очевидно і сильно відчуваємо зараз (чи вже відголосся тої тенденції, такий собі пост-більшовизм, ще більш ізольований і аморальний, фактично без минулих ширм, який сповідують зараз т. зв. "танкіз")

"Буржуазний світ кінця ХІХ — початку ХХ ст. мало що був непривабливий, він був глибоко неприйнятний для лівої, особливо ліворадикальної, гуманістичної інтелігенції Європи — соціально, етично, естетично. Вона шукала йому альтернативу. І такою альтернативою багатьом здавався більшовицький проект будівництва соціалізму в Росії — СРСР (...) У 1921—1922 роках на Захід доходить документована інформація про політичні розправи вже в мирний час та про концтабори в більшовицькій Росії. Однак економічна й політична криза в самій Європі, а потім прихід фашистів (...) відвертають увагу від більшовицьких ексцесів.

"І гіркий парадокс: на очах у всього світу Сталін виморює голодом мільйони українських селян — і світ мовчить, окремі статті журналістів лишаються непоміченими; таємні донесення дипломатів уряди кладуть під сукно; США саме тоді визнають СРСР і встановлюють з ним дипломатичні стосунки; лідер французьких соціалістів (опонент комуністів!) Леон Блюм здійснює поїздку по Україні і заперечує факт голоду…"

"Важко було розлучатися з ілюзіями про Радянський Союз, про комунізм — до них застосовували інші мірки, ніж до власних суспільств. Зразком маніпулятора таким подвійним стандартом міг би бути славетний Сартр, якого де Голль обізвав блазнем за його постійне намагання будь-що сподобатися лівацькій бунтарській молоді (...)

Він дуже суворо судив про соціальну і моральну відповідальність письменника, не попускаючи навіть своїм великим попередникам (...) Достойно сказано, однак щось не пригадується, щоб сам Сартр протестував проти терору та політичних репресій у СРСР, країнах «соцтабору», маоїстському Китаї або, скажімо, проти кривавої танкової масакри в Будапешті 1956 року. Бути в Парижі непримиренним до французької влади — справа набагато комфортніша, ніж, у тому ж Парижі бувши, зачепити СРСР і дістати тавро антикомуніста"

Ну і багато іншого — місце східний поетів, та українських, в новій радянській реальності, а потім і в пост-радянській

Пост, на жаль, не вийшло вмістити в одну публікацію, але в ньому багато цікавого, чим я хотів поділитися без значних скорочень — зокрема бо хоч і написано два десятиліття назад, якщо не більше — все ще так близько сучасному аналізові суспільства — і багато в чому навіть більш актуальне, ніж коли було написане.

​​Чому великі державні витрати зменшують дефіцит, а «держава економії» призводить до банкрутств?

Парадоксальним чином — скорочення державних витрат збільшує ризик дефіциту. Справа в тому, що коли держава під час кризи забирає гроші (зменшує державні витрати), то логічним чином зменшуються зарплати, інвестиції та податкові надходження. Економіка скорочується.

Ті підприємства, які ще якось могли зводити кінці з кінцями, у звʼязку зі зменшеною купівельною спроможністю і інвестиціями, в результаті можуть збанкрутувати і закритися.

Бізнеси будуть простоювати в умовах «жорстокої економіки», тоді ж як працівники будуть знаходитися в умовах безробіття і зубожіння, морально-фізичного занепаду, а також не будуть збільшувати свою професійну і корпоративну кваліфікацію в процесі роботи.

За класичним кейнсіанським поглядом, короткострокове збільшення дефіциту в довгостроковій перспективі призводить до меншого дефіциту, і навпаки.

Кейнсіанці вважають, що зменшення державних видатків і дефіциту допустиме в часи благополуччя, створюючи простір для збільшених витрат під час криз.

Прихильники Сучасної Монетарної Теорії вважають, що дефіцит загалом не треба закривати — а треба тримати у відповідності з наявними продуктивними силами і фізичними ресурсами. Зменшувати витрати при зменшенні реальних ресурсів економіки, і збільшувати зі збільшенням.

«Соціальне республіканство» — нова ідея для прогресистів. Інтерв’ю з британським професором Стюартом Вайтом

«Республіканство» — традиція складна й багатошарова, яка важко піддається однозначному визначенню. Вона охоплює надзвичайно різних авторів і діячів — від Аристотеля до Жан-Жака Русо, до Тараса Шевченка і Симона Петлюри. Попри розбіжності між ними, республіканську традицію об’єднує спільний нерв — прагнення до свободи як непідпорядкування.

Політичний теоретик Філіп Петтіт формулює це як центральну ідею республіканства: свобода означає відсутність свавільної влади над людиною. Йдеться не просто про невтручання, а про незалежність від довільного контролю — про стан, у якому ніхто не перебуває під владою чиєюсь примхи.

Ще виразніше цю думку артикулював Руссо у праці «Міркування про походження та підстави нерівності між людьми». Найгірше, що може статися у стосунках між людьми, писав він, — це опинитися «залежним від милості іншого». Свобода — це стан, у якому людина не живе на чиїйсь ласці, не змушена просити дозволу на власну гідність.

Виходячи з цієї засадничої тези, сучасні республіканці вибудовують свою доктрину, надаючи потужне теоретичне підґрунтя для оновленої соціал-демократичної політики. Вони наголошують на нерозривному зв’язку індивідуальної свободи та громадянської участі, а також на необхідності інституцій, що служать спільному благу — res publica, «справі громади».

Соціальне республіканство, таким чином, пропонує бачення свободи не як приватного простору «поза державою», а як результату справедливого політичного порядку. Воно нерозривно поєднує вимогу соціальної справедливості з вимогою громадянської активності та політичної демократії.

У розмові з дослідником і політичним теоретиком Стюартом Вайтом наш журнал розглядає засади цієї доктрини: її економічну та соціальну програму, ставлення до патріотизму й мобілізації, до націоналізму та анархізму, а також до міжнародної політики. Чи може республіканська ідея стати новим мовником прогресивної політики? І чи здатна вона повернути поняттю свободи його суспільний — а не лише індивідуалістичний — вимір?

Читайте повне інтерв’ю за посиланням.

https://respublica.social/sotsialnie-riespublikanstvo-nova-idieia-dlia-proghriesistiv-intierviu-z-britanskim-profiesorom-stiuartom-vaitom/

Коаліція дієвців культури підтримує вимоги бібліотекарів та закликає до реформи оплати праці всієї культурної сфери.

«Ситуація, коли кваліфіковані фахівці отримують зарплатню, нижчу за встановлений державою мінімум (через систему посадових окладів та тарифних сіток), є неприпустимою та загрожує повним руйнуванням інституційної пам'яті країни», — йдеться у заяві.

Дієвці наголосили, що проблема є значно ширшою. На їх думку, критично необхідно переглянути оплату працю працівників музеїв, клубів, театрів та філармоній, особливо у регіонах.

​​Петро Полтава — соціаліст-ідеолог УПА

Сьогодні річниця з народження головного ідеолога УПА, українського соціаліста Петра Федуна-Полтави. Він пропонував змінити назву ОУН на "ОУН: Незалежність, Соціалізм, Демократія", поборював "донцовщину" і різні негативні тенденці старого українського націоналістичного руху

"Проти засилля поліції... За побудову безкласового суспільства, за справжнє знищення експлуатації людини людиною... За демократію, проти диктатури і тоталітаризму, за свободу слова й зібрань... За забезпечення національним меншинам України всіх прав" (П. Полтава, Хто такі бандерівці і за що вони борються)

”Ми за знищення експлуатації людини людиною, за знищення капіталістичної системи, отже, боротьбу працюючих всіх держав за своє визволення вважаємо за справедливу, їх перемоги вітаємо“ (П. Полтава, Про деякі політично-пропагандивні помилки)

“Прикладом на це є сьогоднішня політика лейбористів в Англії, французьких соціалістів у Франції. Прикладом на це була в свій час політика німецьких соціял-демократів. Прикладом на це є політика соціалістичних партій у всіх інших країнах світу. (...) Зрозуміло, що мирна боротьба соціалістів за соціальні реформи є об’єктивно-прогресивна боротьба і не являє собою жодної загрози для ідеї нації” (Петро Полтава, Концепція самостійної України, том 1, ст. 158)

«The Economist» в своєму дусі написав статтю, що мінімальна зарплата по всьому світові надто висока — її треба знизити.

Логічне питання постає — а максимальні зарплати не надто високі, а надприбуток? Чому коли ми кажемо про розподіл ресурсів між капіталом (а точніше — власниками капіталу) і працею, ми ведемо розмову ніби першої частини і їх примх не існує?

Хочете динамічну економіку і економічний розвиток; хочете країни, які служать своїм громадянам, а не елітам — знижуйте максимальну заробітню плату, а не мінімальну, максимальний прибуток і концентрацію багатства.

https://www.economist.com/leaders/2025/11/20/why-governments-should-stop-raising-the-minimum-wage?

Є проєкти законів у світі (не знаю, чи є прийняті подібні) на обмеження заробітної платні середньому і вищому корпоративному менеджменту пропорційно щодо найнижчих зарплат їх робітників.

Якщо ви хороший менеджер/управлінець, що піклується про загальне благо — то маєте право і отримувати більше. Але ж якщо це менеджмент, який думає як скоротити зарплатні і максимізувати приватні прибутки? То такий менеджмент/керівництво повинен каратися.

Хоч питання виходить за межі CEO і менеджменту, логіка, яку я вважаю ми повинні прийняти в регулюванні, зрозуміла.

Маккіявеллі якось писав, що для успіху Республіки, треба прив'язати амбіції еліти не до грошових завоювань, а до слідуванню загальному благу і до визнання. Тобто, будувати мотивацію таким чином, щоб успіх одного був пов'язаний з підняттям всіх — і тоді навіть нагороди і певний рівень нерівності буде відчуватися справедливим — більшість напевно б підтримала надання надвеликих зарплат вченим, які розроблять ліки від раку, людям, які проявили якісь значні чесноти, може навіть з почуття егоїзму, але в процесі покращивши життя всім— то таке заслуговує визнання і нагород. Ситуація з максимальним прибутком повинна бути такою самою, і загалом з економічною мотивацією.

Аргумент The Economist по суті зводиться до "мінімальна зарплатня надає шкоду компаніям" — а ті менше розвивають економіку. А питання, для кого вони розвивають економіку, і хто відчує те збільшення прибутку від зменшення мінімальної заробітньої плати? Особливо з прикладом США, де середня оренда житла в декілька раз більша за ту заробітну платню.