Чесно, мені складно це навіть коментувати. Український підрозділ "обнулив" українського добровольця, та ще і громадянина іншої країни, а до того тримав в неволі, забравши паспорт. Я сподіваюсь винуватці будуть покарані, а Національна поліція займеться кримінальними угрупуваннями що використовують армію в своїх цілях і зраджують нашу країну.

Цікава публікація про анархістські кооперативі в світі, та і в Україні, з невеликим оглядом Лонгомая — с\г кооперативу на Західній Україні. Кооператив з'явився з мігрантів з Західної Європи, що були учасниками протестів у Травні 1968 р. у Франції (тому і назва — довгий травень). Лонгомаї займався допомогою біженцям зі Східної України з початку повномасштабного вторгнення.

Релігійний соціалізм у Веймарській Німеччині перед приходом нацизму

Тілліх чітко стверджував, що Бог не може бути якоюсь істотою у Всесвіті, адже тоді Він не міг би створити сам Всесвіт. Як уже зазначалося, для Тілліха Бог перебуває поза межами Всесвіту — поза простором і часом, поза існуванням та сутністю.

Його ключові філософські поняття переосмислюють традиційно релігійні елементи так, що їхнє значення виходить далеко за межі християнства. Ідея Бога не як істоти, а як «незкіченності буття», а людини як скінченної істоти означає, що Бог перебуває поза інтелектуальним осягненням людини, а релігійні твердження про природу Бога ніколи не можуть сприйматися буквально. Це широке розуміння поєднує релігійну віру із секулярними й науковими пошуками щодо походження людини та Всесвіту.

Для Тілліха «основа буття» могла означати Великий вибух, сам Всесвіт або універсального Бога. Він відкидав традиційне теїстичне уявлення про Бога як істоту, що «пересувається» Всесвітом, здійснює великі вчинки, втручається, повчає.

Натомість Тілліх мислив Бога як символічний об’єкт універсальної людської турботи про граничні питання сенсу й мети.

Тілліх вважав, що для існування держав, і для процвітання людей, повинні існувати ідеї, які виходять за межі кінцевості. На думку Тілліха, для лібералізму такою ідеєю, яка базувалась на вірі, і без якої ліберальна демократія не є можливою, була національна ідея.

Для Тілліха ось ця концепція незкінченності, чогось "більшого", є основним релігійним досвідом, і він приходить до дещо парадоксального висновку, як до християнина протестанської деномінації, що "Коли Бог теїзму зникає в тривозі сумніву, з’являється Бог понад Богом або ж сила власного буття. Я розумію це так: коли ти стикаєшся з шоком небуття уявлення про Бога, ти зміцнюєшся знанням про силу власного буття". Сумнів стає інструментом посилення справжньої віри, і в данному випадку, механістичне покладання на Бога в найбільші моменти зневіри і занепаду, змінюється справжньою вірою в незкінченність людської сили і духу. Цим Тілліх загалом належить до традиції екзистенціалізму близької до Камю і Сартра.

"Капіталістичне політика не визнає жодної глибини, жодного прихованого, нематеріального сенсу чи значення під фізичними, матеріальними процесами, які вона прагне контролювати. Відповідно, скінченний світ є всім, що існує, — а отже, за визначенням виключається пошук безмежного або безумовного"

"Капіталістичне суспільство виходить із припущення, що дотримання етики ефективності приведе до «природної гармонії у здійсненні буття», оскільки невтручані сили продуктивності автоматично сформують суспільство раціональним чином, забезпечивши толерантну культуру, ліберальну економіку та політику, керовану волею більшості. Ця гармонія — небезпечна ілюзія. Адже вона ґрунтується на саморуйнувальному капіталістичному принципі — «радикальному розчиненні всіх умов, зв’язків і форм, пов’язаних із походженням, на елементи, які мають бути раціонально опановані, та раціональному збиранні цих елементів у структури, що служать цілям мислення і дії. Такий принцип відриває людину і тим самим позбавляє її сенсу, цінності та мети»

В умовах знищення сенсу, яке з'являється в суспільстві капіталістичної моралі, люди шукають абсолютне, незкінченне значення і часто знаходять його в повернені до "точки початку" — до уявного минулого, і пов'язаної з ним сили. Проте зазвичай такий пошук заміняє всі сумніви і створює доктрину жахливої якості — реакційний консерватизм, що бажає повернутися до найгірших елементів минулого, чи схожа революційна доктрина — нацизм. Такі ідеології він розглядає як псевдорелігії — як в описаному прикладі вище, через сумнів приходить справжня віра, а в його відсутність, відсутності плюрализму, приходить псевдо-віра, тоталітарна ідеологія.

Тілліх був теоретиком соціалізму і теологом часів приходу ультраправих до влади. Його погляди як теоретично цікаві, і є частиною актуальної дискусії — зосереджених на взаємозв'язку пошуку сенсу, неолібералізму і його провалу, і зростанню ультраправих поглядів.

Як радикальна консервативна легалістська теорія створила еру нерівності — чому вільний ринок насправді зовсім нерівний, а невтручання — міф?

Право оголошує незаконними певні форми економічної координації між окремими особами (наприклад, «змову про ціни»), але дозволяє фактично ті самі дії, якщо вони здійснюються всередині фірми. Кожне таке рішення — це вибір держави, який створює або зміцнює чиюсь економічну владу та впливає на її розподіл у суспільстві. Попри це, юристів часто навчають вважати, що ринок сам виробляє «ефективні» результати, а право лише втручається у них ззовні.

Символом цієї ідеології стало рішення Верховного суду США у справі Lochner v. New York (1905), яке скасувало обмеження робочого часу, прикриваючись «свободою договору». Насправді це теж було втручанням держави — на користь жорсткого захисту власності й контракту та проти законодавчого регулювання і профспілок.

Концепція «права і економіки» підносить конкуренцію як головну цінність і подає обмеження як виняток. Але конкуренція завжди існує завдяки правилам — власності, контракту, антимонопольному праву — які самі є формами державного визначення меж і дозволеної координації. Отже, держава втручається завжди; питання лише в тому, чи її вибір урівноважує економічну владу, чи поглиблює її нерівність.

https://aeon.co/ideas/a-radical-legal-ideology-nurtured-our-era-of-economic-inequality

Програма Української соціалістично-радикальної партії (1927 р.)

УСРП була найбільшою за членством і другою за популярністю партією Західної України, єдиною з парламентських партій, що виступала за повну незалежність і соборність України.

"Ми говорили досі про те, кого обороняє і з ким бореться Українська Соціалистично-Радикальна Партія. Тепер хочемо представити, якого ладу хоче наша партія, за що вона бореться.

Вона бореться за права народу (нації) і за права людини. Вона стоїть на тім, що кожний чоловік з окрема і кожна народність має кілька основних прав, яких ніхто не сміє нарушати. Ті права є:
право на землю і на працю;
право на продукт (або плід) своєї праці;
право на свободу (волю).

(...) Є два роди соціалістів: одні чисто робітничі, от як німецькі соціял-демократи. Ці дійсно не цікавляться більше селянством, хоч і не є його ворогами. Але є другий рід соціялістів, який бере в оборону усіх працюючих людей без ріжниці, тільки коли вони не є визискувачами. Це є народницькі соціялісти.

Оттакими то народниками є соціялісти-радикали на Західній Україні.

(...) Хочемо завести такий громадський лад, де ті три права були б у пошані. Такий лад називається соціалистичний, то є товариський, бо «социус» значить «товариш». Не повинно бути життя коштом другого; не може бути неволі національної і особистої. Має бути рівність, свобода і товариська любов між людьми, як проповідували Христос, Будда, Шевченко, Драгоманів, Франко і многі, многі инші.

(...) Є в нас партії, що кажуть, ніби Велика Україна не є під владою, а тільки під “опікою” московського уряду. Так кажуть комуністи і с.-р.-би. Але коли так є, коли то лише опіка, а сама Україна ніби свобідна, то чому ця Україна не має свого власного війська? Хто нині є свобідний, коли не має власного війська? Далі: чи може бути свобідний нарід, який не має власного скарбу, грошей? Українська Радянська Республіка власних грошей не має, податки відходять до скарбу в Москві, а Україна з того пале щось трохи, от як з Варшави для воєвідства у Львові. Оттака то самостійність цієї ніби “радянської” України. Тай ті ніби “раді” селян і робітників, — се одна комедія, а в дійсности править той, хто має гармати і гроші, отже Москва.

(...) Комуністи та сіль-роб.-би (сільроб — фіктивна партія для участі комуністів на виборах) не боряться проти колонізації. Вони кажуть нам “тримай з колоністами один фронт проти буржуазії”, бо, мовляв, колоністи є трудовий нарід. Тут ми ніколи не погодимося з комуністами чи с.-р.-бами. Навіть найкрикливіший комуніст і с.-р.-б не примирить нас з колонізацією, бо так може помалу прийти до того, що ми всі вимащемо зі своєї землі на те, аби зробити місце “трудовим людям” — колоністам!

(...) Ми хочемо йти цією дорогою, бо віримо, що вона добра. [соціалісти-радикали] Не обіцяють ні землі ні багатств. Кажуть: селянине, тільки буде твого, що сам здобудеш і створиш. Здобудеш землю, — будеш її мати. Візьмешся до науки і кооперації — будеш мати з того користь і втіху. Але не чекай, що хтось за тебе це все зробить! А зокрема не думай, що якась “партія” має тобі щось дати, чи щось за тебе зробити.

(...) УНДО, хоч ніби виступає проти польського утиску, але боротися проти нього не в силі. Ясна річ, бо як можуть виступати проти уряду люде, що беруть пенсії від того уряду? На це треба відваги і рішучости, а маса інтелігенції на це неспосібна. Партії комуністів і с.-р.-бів зв’язані, як всі комуністичні партії в Европі, є під командою Москви і ясна річ, що боротися проти Москви вона не може, а може тільки вивізатися. А Москва каже нашим комуністам бути вірними слугами варшавського центру. От так вони безвольні раби!

Коло нас тиснуться з усіх боків, то ми мусимо відбиватися на всі боки! Іншої ради соціалісти-радикали не знають і не хочуть знати! Тільки люди немічні і душевні каліки люблять хитрувати. Люде, що хочуть жити, люде здорові — боряться. Ми хочемо боротися, бо хочемо жити!"

Цього дня 2022-го року, Іван Дзюба покинув цей світ.

Іван Дзюба про проблематику «вузького кругозора «патріотів»

Можна говорити про певну пов’язаність з марксизмом Івана Багряного та інших ідеологів УРДП — Української Революційно-Демократичної Партії, яка за складних умов політичного розбрату в еміграції мужньо обстоювала ідею єдності українців на основі не «філологічного паріотизму», а спільності корінних інтересів соціальної справедливості й прагнення до свободи. Ідеї Івана Багряного могли б уберегти український політикум, насамперед рухівців та пізніших «правих», від прикрих помилок та неуваги до соціальної сторони української проблематики, — але, на жаль, вони не знайшли належного відгуку та й просто місця у вузькому кругозорі наших «патріотів» (не кажучи вже про байдужих до України).

А демократія, та, яка у нас є, за умов цього дикого капіталізму і дикої анархії... Виявилося, що ця псевдодемократія не допомагає нам, а навпаки, вона стає дуже небезпечною в тому сенсі, що вона розв’язала руки і можливості всім українофобським, русифікаторським силам, які раніше сповна, може, не могли себе виявити, сьогодні вони в умовах цього розуміння демократії просто розперезалися, вони мають можливість все робити. Іван Дзюба: як би я зараз писав “Інтернаціоналізм чи русифікацію?”, Радіо Свобода 2006 р.

Ми живемо в дивному суспільстві, яке переживає дві одночасні реставрації, нібито протилежно спрямовані, але симбіотичні одна щодо одної. Перша — це реставрація дикого капіталізму (фактично вже відбулася), а друга — реставрація радянської ідеології, але вже одверто підшитої російською імперськістю (згадаймо хоча б агресивність «єдиноросів» — православців, зворушливу дружбу комуністів і правлячої еліти з московською церквою, тріумфальне відновлення всіх радянських ритуалів). Вимирання слова, 2004 р.

"…до 1968 року я вважав, що найкращим розв’язанням для нас був би демократичний соціалізм. Навіть сьогодні я іноді думаю, що все могло б мати інакший вигляд… [якби] ми пішли вслід за нею [Празькою весною]"

ПАСТКА ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ІЗ СТАЛІНИМ. П’ЯТДЕСЯТ — БЕЗ СТАЛІНА, ІВАН ДЗЮБА (фрагмент)

Ця стаття 2003 р. дуже цікава — загалом вона дуже передчасна — роздуми про західних інтелектуалів ліворадикального кшалту, що всіляко співали диферамби Радянському Союзові, ба більше — антикомуністи і праві, що також значно доклались до легітимації СРСР як "легітимної держави, з політичною системою якої ми не погоджуємося", включно з запереченням Голодомору; розмови про Радянську людину і одночасне спотворення людських відношень у світі, де ілюзія тої радянської віри впала і псевдозначення було замінено відсутністю значення.

«Я не люблю цього новообивательського слівця «совок», яким шикують претензійні напівінтелігенти і різного роду «продвинуті». Слідом за Борисом Чичібабіним міг би сказати, що, живши в тому радянському суспільстві, бачив більше або, принаймні, не менше розумних, культурних і порядних людей, ніж у нинішньому. Парадокс: атмосфера людського побуту в тому царстві несвободи була чистішою, ніж у теперішньому царстві «свободи».

"І коли впали бар’єри, коли до «простого советского человека» почали доходити голоси світу, інформація протилежного, ніж досі, характеру, часом перебільшено оптимістична, коли він, уже розчарований у «зрілому соціалізмі», побачив «зрілий капіталізм» або почув розповіді очевидців про нього, коли на нього полинув потік нової інформації та нових ідей, — він, приголомшений, кинувся в іншу крайність: дав демонстративний вихід своєму, раніше прихованому за патріотичною бравадою, почуттю меншовартості, і назвав себе «совком», уклавши в це слово бруднувату самозневагу.

Така цинічна форма нової ідентичності могла зародитися тільки в середовищі «простых советских людей», які раптом вихопилися зі своєї простоти на висоти необмеженої «продвинутості»"

Дзюба розбирає досвід радянського в певній мірі шизофренічного суспільства, повного обмежень і протиріч, які до тої ступіні нескладались, що і погубили наявний режим, і слідкуючи за тим тотальним крахом звичної системи, повної переорієнтації і дискредитація цілого ряда моральних принципів, які були спотворені Радянським Союзом, хоч є абсолютно необхідними для нормального громадського розвитку.

Дзюба прослідковує і історичну тенденцію, яку ми так очевидно і сильно відчуваємо зараз (чи вже відголосся тої тенденції, такий собі пост-більшовизм, ще більш ізольований і аморальний, фактично без минулих ширм, який сповідують зараз т. зв. "танкіз")

"Буржуазний світ кінця ХІХ — початку ХХ ст. мало що був непривабливий, він був глибоко неприйнятний для лівої, особливо ліворадикальної, гуманістичної інтелігенції Європи — соціально, етично, естетично. Вона шукала йому альтернативу. І такою альтернативою багатьом здавався більшовицький проект будівництва соціалізму в Росії — СРСР (...) У 1921—1922 роках на Захід доходить документована інформація про політичні розправи вже в мирний час та про концтабори в більшовицькій Росії. Однак економічна й політична криза в самій Європі, а потім прихід фашистів (...) відвертають увагу від більшовицьких ексцесів.

"І гіркий парадокс: на очах у всього світу Сталін виморює голодом мільйони українських селян — і світ мовчить, окремі статті журналістів лишаються непоміченими; таємні донесення дипломатів уряди кладуть під сукно; США саме тоді визнають СРСР і встановлюють з ним дипломатичні стосунки; лідер французьких соціалістів (опонент комуністів!) Леон Блюм здійснює поїздку по Україні і заперечує факт голоду…"

"Важко було розлучатися з ілюзіями про Радянський Союз, про комунізм — до них застосовували інші мірки, ніж до власних суспільств. Зразком маніпулятора таким подвійним стандартом міг би бути славетний Сартр, якого де Голль обізвав блазнем за його постійне намагання будь-що сподобатися лівацькій бунтарській молоді (...)

Він дуже суворо судив про соціальну і моральну відповідальність письменника, не попускаючи навіть своїм великим попередникам (...) Достойно сказано, однак щось не пригадується, щоб сам Сартр протестував проти терору та політичних репресій у СРСР, країнах «соцтабору», маоїстському Китаї або, скажімо, проти кривавої танкової масакри в Будапешті 1956 року. Бути в Парижі непримиренним до французької влади — справа набагато комфортніша, ніж, у тому ж Парижі бувши, зачепити СРСР і дістати тавро антикомуніста"

Ну і багато іншого — місце східний поетів, та українських, в новій радянській реальності, а потім і в пост-радянській

Пост, на жаль, не вийшло вмістити в одну публікацію, але в ньому багато цікавого, чим я хотів поділитися без значних скорочень — зокрема бо хоч і написано два десятиліття назад, якщо не більше — все ще так близько сучасному аналізові суспільства — і багато в чому навіть більш актуальне, ніж коли було написане.

​​Чому великі державні витрати зменшують дефіцит, а «держава економії» призводить до банкрутств?

Парадоксальним чином — скорочення державних витрат збільшує ризик дефіциту. Справа в тому, що коли держава під час кризи забирає гроші (зменшує державні витрати), то логічним чином зменшуються зарплати, інвестиції та податкові надходження. Економіка скорочується.

Ті підприємства, які ще якось могли зводити кінці з кінцями, у звʼязку зі зменшеною купівельною спроможністю і інвестиціями, в результаті можуть збанкрутувати і закритися.

Бізнеси будуть простоювати в умовах «жорстокої економіки», тоді ж як працівники будуть знаходитися в умовах безробіття і зубожіння, морально-фізичного занепаду, а також не будуть збільшувати свою професійну і корпоративну кваліфікацію в процесі роботи.

За класичним кейнсіанським поглядом, короткострокове збільшення дефіциту в довгостроковій перспективі призводить до меншого дефіциту, і навпаки.

Кейнсіанці вважають, що зменшення державних видатків і дефіциту допустиме в часи благополуччя, створюючи простір для збільшених витрат під час криз.

Прихильники Сучасної Монетарної Теорії вважають, що дефіцит загалом не треба закривати — а треба тримати у відповідності з наявними продуктивними силами і фізичними ресурсами. Зменшувати витрати при зменшенні реальних ресурсів економіки, і збільшувати зі збільшенням.

«Соціальне республіканство» — нова ідея для прогресистів. Інтерв’ю з британським професором Стюартом Вайтом

«Республіканство» — традиція складна й багатошарова, яка важко піддається однозначному визначенню. Вона охоплює надзвичайно різних авторів і діячів — від Аристотеля до Жан-Жака Русо, до Тараса Шевченка і Симона Петлюри. Попри розбіжності між ними, республіканську традицію об’єднує спільний нерв — прагнення до свободи як непідпорядкування.

Політичний теоретик Філіп Петтіт формулює це як центральну ідею республіканства: свобода означає відсутність свавільної влади над людиною. Йдеться не просто про невтручання, а про незалежність від довільного контролю — про стан, у якому ніхто не перебуває під владою чиєюсь примхи.

Ще виразніше цю думку артикулював Руссо у праці «Міркування про походження та підстави нерівності між людьми». Найгірше, що може статися у стосунках між людьми, писав він, — це опинитися «залежним від милості іншого». Свобода — це стан, у якому людина не живе на чиїйсь ласці, не змушена просити дозволу на власну гідність.

Виходячи з цієї засадничої тези, сучасні республіканці вибудовують свою доктрину, надаючи потужне теоретичне підґрунтя для оновленої соціал-демократичної політики. Вони наголошують на нерозривному зв’язку індивідуальної свободи та громадянської участі, а також на необхідності інституцій, що служать спільному благу — res publica, «справі громади».

Соціальне республіканство, таким чином, пропонує бачення свободи не як приватного простору «поза державою», а як результату справедливого політичного порядку. Воно нерозривно поєднує вимогу соціальної справедливості з вимогою громадянської активності та політичної демократії.

У розмові з дослідником і політичним теоретиком Стюартом Вайтом наш журнал розглядає засади цієї доктрини: її економічну та соціальну програму, ставлення до патріотизму й мобілізації, до націоналізму та анархізму, а також до міжнародної політики. Чи може республіканська ідея стати новим мовником прогресивної політики? І чи здатна вона повернути поняттю свободи його суспільний — а не лише індивідуалістичний — вимір?

Читайте повне інтерв’ю за посиланням.

https://respublica.social/sotsialnie-riespublikanstvo-nova-idieia-dlia-proghriesistiv-intierviu-z-britanskim-profiesorom-stiuartom-vaitom/

Коаліція дієвців культури підтримує вимоги бібліотекарів та закликає до реформи оплати праці всієї культурної сфери.

«Ситуація, коли кваліфіковані фахівці отримують зарплатню, нижчу за встановлений державою мінімум (через систему посадових окладів та тарифних сіток), є неприпустимою та загрожує повним руйнуванням інституційної пам'яті країни», — йдеться у заяві.

Дієвці наголосили, що проблема є значно ширшою. На їх думку, критично необхідно переглянути оплату працю працівників музеїв, клубів, театрів та філармоній, особливо у регіонах.

​​Петро Полтава — соціаліст-ідеолог УПА

Сьогодні річниця з народження головного ідеолога УПА, українського соціаліста Петра Федуна-Полтави. Він пропонував змінити назву ОУН на "ОУН: Незалежність, Соціалізм, Демократія", поборював "донцовщину" і різні негативні тенденці старого українського націоналістичного руху

"Проти засилля поліції... За побудову безкласового суспільства, за справжнє знищення експлуатації людини людиною... За демократію, проти диктатури і тоталітаризму, за свободу слова й зібрань... За забезпечення національним меншинам України всіх прав" (П. Полтава, Хто такі бандерівці і за що вони борються)

”Ми за знищення експлуатації людини людиною, за знищення капіталістичної системи, отже, боротьбу працюючих всіх держав за своє визволення вважаємо за справедливу, їх перемоги вітаємо“ (П. Полтава, Про деякі політично-пропагандивні помилки)

“Прикладом на це є сьогоднішня політика лейбористів в Англії, французьких соціалістів у Франції. Прикладом на це була в свій час політика німецьких соціял-демократів. Прикладом на це є політика соціалістичних партій у всіх інших країнах світу. (...) Зрозуміло, що мирна боротьба соціалістів за соціальні реформи є об’єктивно-прогресивна боротьба і не являє собою жодної загрози для ідеї нації” (Петро Полтава, Концепція самостійної України, том 1, ст. 158)

«The Economist» в своєму дусі написав статтю, що мінімальна зарплата по всьому світові надто висока — її треба знизити.

Логічне питання постає — а максимальні зарплати не надто високі, а надприбуток? Чому коли ми кажемо про розподіл ресурсів між капіталом (а точніше — власниками капіталу) і працею, ми ведемо розмову ніби першої частини і їх примх не існує?

Хочете динамічну економіку і економічний розвиток; хочете країни, які служать своїм громадянам, а не елітам — знижуйте максимальну заробітню плату, а не мінімальну, максимальний прибуток і концентрацію багатства.

https://www.economist.com/leaders/2025/11/20/why-governments-should-stop-raising-the-minimum-wage?

Є проєкти законів у світі (не знаю, чи є прийняті подібні) на обмеження заробітної платні середньому і вищому корпоративному менеджменту пропорційно щодо найнижчих зарплат їх робітників.

Якщо ви хороший менеджер/управлінець, що піклується про загальне благо — то маєте право і отримувати більше. Але ж якщо це менеджмент, який думає як скоротити зарплатні і максимізувати приватні прибутки? То такий менеджмент/керівництво повинен каратися.

Хоч питання виходить за межі CEO і менеджменту, логіка, яку я вважаю ми повинні прийняти в регулюванні, зрозуміла.

Маккіявеллі якось писав, що для успіху Республіки, треба прив'язати амбіції еліти не до грошових завоювань, а до слідуванню загальному благу і до визнання. Тобто, будувати мотивацію таким чином, щоб успіх одного був пов'язаний з підняттям всіх — і тоді навіть нагороди і певний рівень нерівності буде відчуватися справедливим — більшість напевно б підтримала надання надвеликих зарплат вченим, які розроблять ліки від раку, людям, які проявили якісь значні чесноти, може навіть з почуття егоїзму, але в процесі покращивши життя всім— то таке заслуговує визнання і нагород. Ситуація з максимальним прибутком повинна бути такою самою, і загалом з економічною мотивацією.

Аргумент The Economist по суті зводиться до "мінімальна зарплатня надає шкоду компаніям" — а ті менше розвивають економіку. А питання, для кого вони розвивають економіку, і хто відчує те збільшення прибутку від зменшення мінімальної заробітньої плати? Особливо з прикладом США, де середня оренда житла в декілька раз більша за ту заробітну платню.