АД’ЮТАНТ ПЕТЛЮРИ ТА АСИСТЕНТ ДОВЖЕНКА

8 лютого минає 130 років з дня народження Василя Бутенка (Хмурого) – військового діяча УНР, журналіста, мистецтвознавця, театрального оглядача, одного із перших дослідників авангардного мистецтва в Україні.
Народився у селі Рашівка на Полтавщині, у селянській родині. Здобув освіту у вчительській семінарії селища Великі Сорочинці.

У 1915 року мобілізований на до війська, брав участь у Першій світовій війні. Навесні 1917 року відряджений до 2-го українського полку, який стояв у селі Меджибожі на Вінниччині
У лютому 1918 року брав участь у боях з більшовиками у Києві. Служив в штабі Симона Петлюри, який тоді командував Гайдамацьким кошем Слобідської України. Пізніше обіймав посади коменданта ставки, командира куреня, начальника канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри.

Після поразки українських військ потрапив у табір для інтернованих вояків Армії УНР у Калиші (Польща), де читав там лекції з історії української літератури і брав участь у виданні таборового журналу.

У 1922 році повернувся в Україну. Спершу мешкав в Ромнах, а згодом у Харкові. Друкувався у журналах «Культура і побут», «Сільський театр». Був секретарем журналу «Нове мистецтво», який висвітлював театральне, музичне, образотворче й кіномистецтво.

У 1929 році працював асистентом режисера Олександра Довженка на зйомках фільму «Земля». Із титрів стрічки прізвище Бутенка вилучено через те, що був репресований.
Займався перекладами технічної літератури, з літа 1932 року працював у харківському видавництві «Рух». Автор низки книг з мистецтвознавства: «Нотатки про театр, кіно та просторове мистецтво» й дослідження «Мар’ян Крушельницький», «Театральні строї Анатоля Петрицького», «Олекса Новаківський», «Театральні строї», «Йосип Гірняк», «Іван Труш».

Заарештований органами НКВД у 1937 році. Засуджений судовою трійкою до 10 років ув'язнення. Помер 27 січня 1940 року в Самартаборі у віці 44 років.

Ім'я Хмурого (Бутенка) закарбовано на Меморіалі жертвам репресій (художникам), встановленому в Києві, поряд з такими іменами, як Михайло Бойчук та Олександр Мурашко.

Ще тим відрізняється УНР, наскільки її уряд і оточення було наповнене культурологами, поетами, народними митцями, людьми багатьох талантів. Чи може вихолощений олігархічний уряд похизуватися чимось подібним?

Останній такий уряд в нас існував хіба в 90-х, коли міністерські портфелі тримали деякі дисидентські діячі, такі от як Іван Дзюба. І те, скоріше в межах виключення.

Чи треба ще щось додати? Люди, які захищають насильство проти дітей — ті самі, які підтримують гомофобію.

Те, що ці люди взагалі за своє життя були допущені до парламентського місця — величезний злочин супроти нашого суспільства.

Війна змінює ролі в українських родинах 💔

Через масову міграцію, розрив сімей і руйнування систем догляду підлітки й молодь дедалі частіше беруть на себе відповідальність за сім’ю 👧

Вони доглядають за молодшими, ведуть побут — але їхній власний емоційний стан часто лишається поза увагою.

«Війна краде їхнє дитинство, змушуючи дорослішати надто швидко», — наголошують дослідники.

👩‍👧‍👦 Жінки залишаються самі з дітьми, літніми батьками та величезним тягарем відповідальності

😔 Невисловлені втрати, травми й вигорання накопичуються

⚠️ Це може призводити до психологічного виснаження й домашнього насильства — особливо в сім’ях без дому та стабільного доходу

Що можна зробити:
✔️ інвестувати в доступ до психологів і соцпрацівників
✔️ підтримувати опікунів фінансово
✔️ визнати доглядову працю як критично важливу для відновлення країни 💛

|🔺Наш сайт| 🔺FB
|🔺YouTube  |🔺Viber

Цікаво, наскільки сильним є непрямий вплив Фелісіте Робер де Ла Менне у творчості Шевченка та Костомарова.

Я б сказав, що між Ла Менне — Міцкевич — Костомаров/Шевченко існує чіткий мотив, оскільки їхні філософії та християнський світогляд досить схожі, і якщо важко сказати, чи є прямий вплив Ла Менне на українських радикальних егалітарних християн, то безперечно, що вплив Міцкевича є значним.

Ла Менне вважав, що християни повинні влаштувати міцний альянс з республіканськими і лівими силами проти монархії, бо аристократі і королі стають посередниками між людиною та Богом, і віддаляють робітників і селян від віри, заважають покращенню соціальної реальності.

Тоді як Міцкевич вважав, що проблема лежить в національному просторі, і народ зможе відновити себе, відродитися, як соціалістичне братерство, де соціалістичне чи не синонім «національного» і «народного».

Обидва мотиви представлені в діяльності Кирило-Мефодіївського братства, і зокрема «Книзі буття…», програмовому документі братства, написаного Костомаровим.

Шевченко та Костомаров, мабуть, є найцікавішими постатями в Україні в традиції «християнських лівих», якщо її можна так назвати.

Також не дивно, що визначальним поетом України є радикально егалітарний республіканець, кріпак, який мріє про рівність та самоврядування свого народу.

Про Никифора Григоріїва я пишу регулярно. Один з лідуючих діячів Української революції, голова київської солдатської ради, член УПСР, разом з Микитою Шаповалом напевно основний представник соціал-революційної еміграції. Він же засновник українського Голосу Америки.

Сьогодні його річниця. Публікації по темі на каналі можна знайти за пошуком «Никифор», «Никифір», «Григоріїв». Проте також хочу поділиться публікацією по темі від РУХівців — приємно, що таких персон лівого і національного руху памʼятають.

​​Цього дня народився Никифор Григоріїв, соціаліст, представник української антибільшовицької радянської течії українського руху

Н. Григоріїв все життя приймав участь у розбудову українського руху, займаючись організаціями «Просвіти» і приймаючи участь у Товаристві Українських Поступовців. Він організовував багато читацьких клубів та нелегальні збори для вивчення української історіі, організатор підпільних музичних і поетичних вечорів для молоді;

Після розвалу Російської Імперії, активно приймає участь у Центральній раді і діяльності Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) Міністр освіти УНР у січні 1918 р.

Коли від УПСР відкололися «боротьбісти», очолив антибільшовицьку радикальну течію, що ставила більшість у УПСР (центр. т.). Його радикальна концепція України як держави соціалістичної, демократичної і радянської (в демократичному сенсі багатопартійних робітничо-селянських рад)

Відступаючи від російсько-більшовицької окупації, опинився за кордоном і приймав участь в організації багатьох лівих, лівоцентристських коаліцій з українськими силами або організаціями народів, поневолених більшовиками.

На еміграції він написав багато праць, зокрема, борючися з міфами про українську революцію:

Не менш злочинно-брехливим єсть твердження, буцім то українські соціялісти руйнували українську державу.

Факт, що якраз Українська Центральна Рада, переповнена соціялістами, переважно соціялістами-революціонерами, створила самостійну Українську Народню Республику. (...) Під проводом українських соціялістів-революціонерів українські селяни розбивали всі зусилля Тимчасового Уряду, а потім почасти й большевицького, повалити українську державу.

Соціялістична ідеологія не штучна вигадка, а натуральний вияв дійсних та неминучих потреб української поневоленої, ограбованої нації, що для своєї самостійности потребує не лише політичної волі, а й господарських скарбів та соціяльної рівноправности.

З того ж часу, як під натиском московської комуністичної зброї, з одного боку, та облесливих обіцянок московської, німецької, польської й іншої міжнародньої буржуазії (...) почали відпадати від того єдиного фронту й шукати собі (а не всій нації) порятунку у сусідів.

("незалежники" соціял-демократи та "боротьбисти" соціял-революціонери і українські комуністи "укаписти” на службі московським комуністам, де й загинули; (...) праві елементи в спілці з московськими чорносотенцями, а ліберальні "радикальні демократи" - в спілці з міжнародньою та особливо польською буржуазією)

З того часу єдиний український (...) фронт з єдиною українською ідеологією на підставі українських інтересів ослаб і розпався.

На ще одну дату.

Як холодноярівці написали найбільш унікальну і радикальну конституцію в історії України?

Конституція Української Трудової Республіки визначала Україну як парламентсько-президентську Республіку, надавала права народної законотворчості, вибору суддів і широкі права референдуму, відклику представників та значні економічні свободи.

Холодноярівці відійшли від суто парламентської форми правління УНР і внесли посаду Президента (Посадника). Президент повинен назначити частину суддів, уряд (з підтвердженням парламенту), та назначати референдум про розпуск парламенту.

В свою чергу, повноваження парламенту були схожими на ті, що ми маємо зараз, але зі значним нюансом — широкими правами відклику і референдуму, по суті, контролю над депутатами з боку народу. Також, народ має законотворчу ініціативу і може подавати закон сам, який б був пріоритетним від парламенту, якщо набирає 100.000 підписів.

- Була передбачена значна децентралізація.

Жителі області могли б пропонувати закони лише для своєї області, набравши 25.000 підписів, так само регіональна влада мала змогу на прийняття законів, які не протиставляються державним законам; така ж логіка поширюється вниз.

- В економічній сфері конституція заявляла про «скасування» капіталізму.

Натомість конституція регулювала економічні відносини як взаємодію кооперативних союзів, державного виробництва, та приватно-трудової (малий бізнес і сільські господарства) власності.

Конституція Холодного Яру передбачала соціалізацію фабрик, і їх передачу до працівників. Велика торгівля також стає предметом державної і кооперативної діяльності.


- Економічно-суспільні питання повинен був вирішувати конгрес профспілок

Додатково холодноярівці пропонували створення «Трудового конгресу» в першу чергу з профспілок, а також кооператорів. За трудовим конгресом є управління Центральним банком, прийняття рішень щодо соціально-економічної політики та реалізація прийнятого парламентом бюджету. У випадку, якщо закони Трудового Конгресу викликають протест парламенту, то вони переходять до розгляду власне до парламенту.

- Оренда та володіння другим домом скасовувалась.

Вкрай радикальною була конституція Холодного Яру проти рантьє. Вона наголошувала на праві на житло і заборону оренди. Громадяни мали право на одну житлову одиницю на сімʼї чи людину. Ба більше, ті, хто мали маєток чи велику квартиру, мусили здавати її муніципалітету для реалізації місцевих потреб і заселення інших, з компенсацією.

Громадяни не мали право самі здавати житло в оренду, і брати з інших гроші. Володіння житлом було лише для власного користування.

Ознаоймитися з конституцією України, прийнятій холодноярівцями, можна за посиланням: https://constituanta.blogspot.com/2012/10/1919_24.html?m=1

​​. Галина Мазепа — символ культурного обміну українського мистецтва і Венесуели

Перші роки школи провела у Дніпрі, де її навчав Микола Погрібняк, імовірно який і відкрив їй жагу до подальшого заняття мистецтвом. Проте сімʼя Галини не могла продовжувати своє життя у Дніпрі, і з наступом російських військ і відходом УНР була вимушена мігрувати з України разом зі своїм батьком Ісааком Мазепою (головою уряду УНР, провідним діячем УСДРП і одним з фундаторів УНР в екзилі) всього у тринадцятирічному віці, і вже отримувала освіту в Празі.

Там, вона вчилась у видатних українців, таких як Роберт Лісовський, ілюструвала казки Олександра Олеся (про обох цих діячів української культури я писав на каналі).

Війну прожила у Празі, де майже вся її сімʼя померла під час американських бомбардувань у 1945 р. Згодом, в нових повоєнних реаліях, вимушена мігрувати і переїзджає до Венесуели, де робила ілюстрації до Венесуельських мультфільмів від «Болівар-фільм», робила ілюстрації на українські тематики (під значним впливом Венесуельської культури).

Її роботи стали певним значним культурним обміном між українцями і венесуельцями, обмінами мотивів і стилей, і зробили значний внесок, виграючи багато конкурсів і премій.

Померла Галина Мазепа у 85 років у 1995 р. Після декомунізації, Дніпро здобув вулицю на її честь.

За мотивами поста в твітері “Ukraine art history” що веде талановита Оксана Семенюк

День саморепостів :)

Новий цивільний кодекс антигромадянський і вкрай шкідливий.

Інтенція зрозуміла — з одного боку, спроба захистити дітей від розвалу шлюбу. Але чи справді шлюб, що тримається на юридичних заборонах, найкраща надія для добробуту дитини? Чи навпаки — загроза для добробуту всіх? (А що щодо ситуацій, коли дітей нема!)

Ми маємо дуже простий кейс, коли держава ще й до того продовжує відхиляти будь-яку відповідальність щодо допомоги і опіки за дітьми, і в гонитві за якимись «традиційними цінностями» покладає додаткове і додаткове навантаження на сімʼю, створюючи дуже руйнівни умови для подружжя.

Така сама логіка зі шлюбами щодо 14-х річних — замість прийняття певної колективної відповідальності за дітей, «Слузі Народу» легше фактично легалізувати насилля над дітьми і мʼяко кажучи, абсолютну неволю і психологічне приниження.

З іншого боку — просто принизити ЛГБТК+ — бо можуть. Бо що ще робити, не вносити ж законопроєкти, які борються з бідністю, допомагають ВПО, підсилюють армію. Тут нема жодної «обʼєктивної» мотивації, лишень провокація конфлікту задля політичних класів і копіювання трампізму.

Це — приклад, куди доводить політика абсолютного нігілізму, відсутності відповідальності за свої дії і безкарності людей, які настільки довго сидять у влади, разом з підтримкою економічної еліти, що думають, що можуть все.

Лише нещодавно, скандал в США показав, наскільки таке всевладдя руйнує будь-які моральні, національні устої, принципи і емпатію. В чомусь, це та сама тенденція, лише в Україні.