«Ми були зовсім не підготовленими до діяльності на тих теренах (…)

Немало донеччан були готові жити в незалежній Україні, але, з іншого боку, їх цікавило – якою саме вона буде?

Я зрозумів, що не можу сказати правду. Я знав, що ми [ОУН] хочемо таку ж державу, як гітлерівська чи муссолінська. Люди обурювалися: «Та ви ж фашисти! Ми не хочемо такої України!» Не слід замінювати одну диктатуру на іншу».

Не зважаючи на те, що два десятиліття жили під більшовиками, люди залишилися демократами!

На Донбасі нас переконали, що має бути соціальна справедливість, безкоштовна освіта, медицина. І ми стали пояснювати, що ми за радянську Україну без більшовиків і без Сталіна»

Грушевський Михайло - Промова біля Центральної Ради під час похорону крутянців

Солодко і гарно вмерти за отчизну (...) Се затямили вони — і не опустили тієї рідкої нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудування нашої держави і охорони вільностей і прав нашого трудящого люду. Вони стали грудьми за свою батьківщину і мали щастя полягти головами в цій святій боротьбі.

Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи. Велике щастя окупити своєю кров'ю забезпечення цієї свободи!

(...) Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щастя — вмерти за отчизну! їх слава і вдячна пам'ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині і довіку!

М. Грушевський. Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ, 1991, с. 202.

Сергій Іщенко у фейсбуці до річниці бою під Крутами ділиться прочитанням Н. Григоріїва

🍀 Захопився оце історією Сільського Руху (Ruchu Ludowego) в Польщі — читав був увесь вечір різні матеріали. Пролив скупу сльозу, коли згадав, що ми з аграріїв отримали Поплавського, а не якийсь багатогранний цікавий рух — але потім наштовхнувся на щось ще більш неочікуване.

Виявилося, що на еміґрації існувала організація CEFYM — Central European Federal Youth Movement, організація лівоцентристських та аграрних політиків, що вірили в необхідність створити в Центральній Європі федерації. Входили туди різні народи — чехи, словаки, болгари, литовці, поляки, румуни і, звичайно же, українці.
Ба більше: секретарем ради CEFYM був Голова Української Соціалістичної Партії, доктор Омелян Волинець — лікар, благодійник, організатор українських профспілок у UK та близький подвижник Ісаака Мазепи та братів Феденків.

Виходить, українці стояли в аванґарді євроінтеграції — і це без грантів та без фінансування MI6 та ЦРУ(кхе-кхе). Є чим пишатися!

«По-перше, що демократія всередині фірм покращить якість демократії в уряді держави, перетворивши нас на кращих громадян і сприяючи більшій політичній рівності між нами.

По-друге, якщо демократія є виправданою в керуванні нашої держави, то вона також виправдана в прийнятті рішень всередині фірм»

Зараз читаю чудову книжку, Robert A Dahl, Preface to Economic democracy (передмова до економічної демократії), що розбирає морально-правову аргументацію за та проти демократизації фірм, одночасно реактуалізуючи прочитання Локка, Руссо, Токвіля, Джеферсона, Мілля та інших теоретиків демократії 18-20 ст.

Більш теоретична книжка, що не ставить за свою ціль взаємодіяти з питанням: як? — а здебільшого розбирає: чому?

За УНР, українська демократія часто була розколота між позиціями демократичного і радянського соціалізму.

Цікавим трендом в майбутньому стане "Шаповалізм" — антибільшовицька, самостійницька, радянська (за владу рад, а не більшовицьку систему однопартійної диктатури) течія українського руху.

На еміграції, вона разом з соціалістами поневолених народів і меншістю російських партій лівих есерів і есерів (на чолі з В. Черновим) створили "Соціалістичну Лігу Нового Сходу", організацію, що виборювала незалежність і соціалізм для поневолених Росією і більшовиками народів.

У лютому 1918 року естонці вирішили відокремитися від Росії та створити власну державу. 28 листопада 1918 року радянсько-російські війська атакували прикордонне місто Нарва, що поклало початок Війні за незалежність Естонії.

2 лютого 1920 р. естонський соціалістичний уряд і естонській народ остаточно вибороли незалежність проти окупаційних російсько-більшовицьких армій.

Згодом, Естонія провела перші повноцінні вибори, в яких перемогла Лейбористська партія і сформувала лівоцентристський уряд.

«Республіканські» підходи і прогресисти.

Читаю зараз про так звану неореспубліканську філософію. Щось, що може бути значною альтернативою застарілим ортодоксальним-класовим підходам для лівих/прогресистів.

З опендемокрасі:

Останні два десятиліття чи близько того спостерігається відновлення інтересу в академічній політичній теорії до того, що називають «республіканізмом».

Можливо, він може створити конструктивну парадигму для роздумів про те, чого ми принципово хочемо від економічного порядку, а також про деякі інституції чи підходи, які сприятимуть досягненню цих цілей. Це може допомогти нам подумати про взаємозв’язки між суспільством, економікою та політикою.

Республіканізм складається і підкреслює такі принципи:

(1) Народний суверенітет. Легітимний політичний порядок має формувати закон і політику через процеси, які відповідним чином залучають усіх громадян. (…)Сучасні республіканці розуміють це в більш демократичних термінах, як вимогу народного суверенітету в процесі прийняття законів і політики. Це виключає олігархію: правління заможних еліт.

(2) Загальне благо. (Res Publica) Легітимний політичний порядок повинен спрямовувати закон і політику на справжнє загальне благо. Економічні устрої, будучи конструкцією політичного порядку, повинні служити цьому загальному благу.

(3) Свобода. Головною частиною загального блага громадян є інтерес кожного громадянина до свободи. У своєму «Дискурсі про походження нерівності» Жан-Жак Руссо каже, що «найгірше, що може трапитися з кимось у стосунках між людьми [sic], — це опинитися на милості іншого». (…) не жити «на милість іншого». Ми вільні, коли можемо жити, не підкоряючись свавільній волі іншого.

Отже, щоб досягти свого загального блага, народ повинен використовувати свій суверенітет для створення політичних та економічних домовленостей, які забезпечують свободу в цьому сенсі для всіх громадян. Йдеться не лише про захист особи від домінування держави, а й про конструктивне використання держави для запобігання виникненню відносин домінування в економіці та суспільстві загалом.

(4) Громадянська участь. Громадянин – це не лише особа з певним правовим статусом, але й належний учасник спільного прийняття рішень, який піклується про загальне благо та резонну співпрацю. Політичні та економічні домовленості повинні дозволяти та заохочувати таку участь.

Отже, якщо ми спробуємо перетворити ці занепокоєння, критику та прагнення на конструктивне запитання, це можна виразити так: як зробити нашу економіку республіканською? Як зробити економіку гідною громадян?

Досліджуючи це питання, саме республіканське мислення робить сильний наголос на власності та розподілі багатства (тобто не лише доходу, а й основних активів).

Таким чином, життєво важливе питання для тих, хто зацікавлений у дослідженні республіканської економіки, полягає в тому, що можна і потрібно зробити для демократизації власності та контролю над активами.

Яка роль кооперативів і схем сприяння власності працівників? А як щодо пропозицій щодо «соціальних фондів» у колективній власності, наприклад, для допомоги у фінансуванні пенсійного забезпечення, які можна використовувати для здійснення народного контролю над інвестиціями?

Або для універсальних схем грантів, які наділяють усіх громадян капіталом після закінчення терміну (пропозиція, певною мірою схожа на пропозицію щодо безумовного базового доходу)?

https://www.opendemocracy.net/en/opendemocracyuk/democratic-wealth-exploring-ideas-for-citizens-economy/

У «Дискурсі про політичну економію» Жан-Жак Руссо висловив своє бачення того, як уряд має боротися з нерівністю: «запобігати крайній нерівності доль; не шляхом перерозподілу багатства від власників, а через позбавлення всіх людей засобів для його накопичення; не будуючи лікарні для бідних, а запобігаючи бідності громадян».

Це досить гарне визначення сьогоднішнього модного слова «предистрибуція» (передрозподіл). Руссо був республіканцем, який застосував ці принципи до свого мислення про економіку, і саме ця традиція економічного республіканізму зараз переосмислюється в академічних колах.

Треба не перерозподіляти нерівність, а не допускати нерівність. Не допускати бідності.

​​​​Двадцять перше століття ставить прогресивним, ліберальним і лівим діячам неймовірні задачі. Ми знаходимося в десятилітті нерівності, кліматичної катастрофи, нерегульованих соцмереж і технологій, у кризі демократії та відродженні правого і лівого популізму.

Стає питання: що ми можемо запропонувати як відповідь на нові виклики? Старі підходи більше не є актуальними, і без переосмислення трансформаційної програми, прогресивні сили навряд зможуть мати значну актуальність. Я пропоную для прочитання фрагменти з проєкту "The Good Society". З переосмислення соціал-демократії.

На мою думку, підкреслюючи всі нові проблеми, ми повинні ставити і питання егалітарних форм власності, пропонуючи одночасно нове і сучасне, проте радикально-демократичне бачення нового світу і програми його досягнення.
---------------------------------------------------------------------------

💻 Ця епоха, визначена культурою та почуттями фабрики, була замінена епохою, визначеною настроями та культурою Facebook: одна з платформ, мереж і як концентровані, так і розпорошені форми влади.

🌐Хочемо ми це чи ні, ми розуміємо себе і своє суспільство не стільки як робітників і виробників, як раніше, а як мережевих споживачів і громадян. Це світ, у якому за нами спостерігають обидва: і держави, і учасники ринку, так, як ніколи раніше, і світ, у якому інтернет-платформи гарантують, що кожен має голос і може сказати, знати що-небудь і спілкуватися з ким завгодно.

Це мережеве суспільство породжує зовсім інший набір амбіцій, потреб, очікувань і поведінки. Влада – одночасно і більш концентрована, але також і у руках багатьох, а не обмеженої малої групи.

🫂Це вимагає іншого набору відносин між громадянином, суспільством, державою і партією. Ідея, що соціал-демократична партія буде єдиним або навіть головним агентом (провідником) змін зараз, м’яко кажучи, оскаржується. У всій складності третього десятиліття двадцять першого століття ідея про те, що одна політична віра може монополізувати зміни та протистояти викликам автоматизації та алгоритмів, старіння та самотності, великі технології та великі медіа – все від основи, що зморщується і руйнується – фантазії.

🌹 Але майбутнє для соціал-демократії має бути виходити за межі лише виборчої справи – хоч вона настільки ж критична і важка, наскільки і була, її недостатньо. Соціал-демократи мають бути при владі – тобто бути обраними у парламент – але також мати силу ідей та додаткові непарламентські, низові, суспільні сили, які дозволяють соціал-демократії бути трансформаційною.

До цього соціал-демократи повинні переосмислити себе в набагато глибший, спокусливіший і популярний спосіб, (…) і ґрунтуються на ідеях колективної свободи, часу, творчості, автономії, стійкості, безпеки та демократичного агентства.

⚡️Треба малювати і уявляти яскраву та одночасно реалістичну і переконливу картину суспільства, якого ми хочемо створити.

🏛️Ключовим питанням для соціал-демократів є розробка нової концепції лідерства двадцять першого століття. Важлива не влада над іншими, а влада з іншими для всіх. Мета полягає в тому, щоб перевернути систему до нової парадигми, у якій ці форми співпраці стануть переважаючим способом, у який суспільство вирішує речі та робить речі – так само, як машина та ринок домінували в інші, недавні епохи.

Віктор Гюго якось написав, що «романтизм і соціалізм – це одне й те саме».

Це формулювання могло б обурити соціалістів у півторастолітній традиції "наукового, матеріалістичного" підходу Маркса, але зпізно підозрюю, що погляд Гюго може впасти на більш вдячні вуха.

Спірною є моя нинішня теза: лібералізм
і соціалізм - це одне і те ж. Прикладом цієї «плутанини» є і фігура самого Гюго, який розглядався в середині ХІХ ст. як радикал, тому що він був «лібералом», і одночасно соціалістом.

У 1939 році Джон Мейнард Кейнс запропонував варіант
цього поняття:

Питання в тому, чи готові ми відійти від держави laissez-faire (необмеженого ринку) дев'ятнадцятого століття у епоху ліберального соціалізму, під чим я маю на увазі систему сприяння соціальній та економічній справедливості та поваги і захисту особистості – її свободи вибору, її віри, свободи думки і самовираження, підприємництва, і процвітання.

Я стверджую, що лібералізм і соціалізм є вираженням спільної інтелектуальної спадщини та пропонують ідентичне соціальне та політичне розуміння. Ця ідентичність не є просто побічним продуктом політичного компромісу чи ідеологічного банкрутства, ані розрядки "політичного реалізму", ані "змови", "морального боягузтва" й "буржуазного забруднення". Швидше я буду стверджувати, що лібералізм і соціалізм виникають внаслідок єдиної інтелектуальної конвергенції та спільної політичної традиції. Обидва опинилися по той самий бік революційної барикади й були віддані тим самим фундаментальним ідеям

Взято звідси:
https://www.academia.edu/29608237/Liberalism_and_Socialism_The_Same_Thing

Під час війни бюджетні кошти і кадри спецслужб йшли на відродження найгірших традицій Кучмізму — репресій і зчинення тиску проти незалежних журналістів, журналістів, що роблять нашу державу і демократію кращими. Зараз, голова СБ України намагається виправдатися, придумуючи «операціі» і покриваючи злочинців за рахунок талановитих і відданих працівників СБ. Навряд це якось допоможе Україні в будь-який спосіб.

У січні на маловідомому ресурсі «Народна правда» зʼявилися відео і матеріал про те, як деякі співробітники Bihus.info нібито вживають наркотики «на корпоративі» в заміському комплексі. Засновник проєкту Денис Бігус відреагував того ж дня і заявив, що за командою проєкту кілька місяців незаконно стежили.

Журналісти провели власне розслідування і дізнались, що за ними стежили співробітники СБУ, а саме — Департаменту захисту національної державності. В СБУ відреагували — у повідомленні голови відомства Василя Малюка сказано, що це була операція проти наркозлочинності, а операторка проєкту «причетна» до розповсюдження, але публікація відео неприпустима, тому керівника Департаменту звільнили.

«Бабель» розповідає, чому аргументи СБУ не витримують ніякої критики.

@babel

Влітку 2023 р. стало відомо про спробу українського уряду "обійти" профспілки, створивши псевдо репрезентативний орган для "діалогу" з профспілками, з можливістю обережно підібрати потрібних людей на місця.

Така ініціатива дозволить приймати рішення без профспілок і повністю виключити мільйони людей з навіть тої моделі соціального діалогу і трипартизму, що існує зараз. Так само, це стає ефективним інструментом саботажу норм Євроінтеграції, які прямо протиставляються інтересам найбагатших груп олігархії та великих власників, для яких соціальні норми ЄС є загрозою для надприбутку і непідконтрольної влади.

В кінці січня 2024 р., у відповідь, Європейська федерація профспілок (European Trade Union Congress), до якої з 2022 р. включені і українські профспілки, виступила з письмом до уряду на захист Європейської соціальної моделі та прав українських працівників і профспілківців

Наразі, знищення соціальних інституцій і діалогу з суспільством є тенденцією уряду, зокрема міністерства соцполітики, з найбільшою ініціативністю від партії Слуги Народу. Такі дії загрожують молодій українській демократії, активно вилучаючи суспільство з діалогу.

​​Планую написати свій текст щодо декомунізації, десь до літа. Зараз же хочеться наголосити на двух речах: декомунізація — це важливий процес, що в собі має одночасно деколонізаційну, антиімперіалістичну і демократичну перспективи; декомунізація, якщо ми збираємося бути відповідними цим трьом характеристикам, не може включати українську традицію націонал-комунізму.

В Києві, наприклад, наскільки я знаю, є мінімум три вулиці на честь націонал-комуністичних ватажків, вулиця Еллана-Блакитного, Володимира Винниченка, Миколи Хвильового. У Харкові існує вулиця М. Скрипника.

Ці всі прізвища виключені з декомунізаторських списків, проте адекватного і об'єктивного ставлення до націонал-комуністичної традиції української історії нема. Ми як народ повинні ще приділити багато часу і зусиль щоб повноцінно оцінити українську історію, без виправдань, відкидань і героїзацій.

Треба визнати, що Україна мала свою комуністичну течію, яку представляли видатні українці, течію, в якій були і напів-демократичні і авторитарні і тоталітарні тенденції, унікальний аналіз і антиколоніальна перспектива. Саме націонал-комуністи стали провідниками українського спротиву під час українізації, і ми повинні вміти чесно говорити про ці контроверсійні сторінки нашої історії, так само як ми маємо дискусії щодо правильної і об'єктивної оцінки УПА, її тоталітарних і напів-демократичних тенденцій, її злочинів та внеску у національно-визвольну боротьбу, так само, ті самі критерії повинні застосовуватися і до націонал-комуністів.

Правильність військових рішень (або нерішучості) побачимо в майбутньому. Зараз я просив би менше спекулювати, особливо журналістів, які шукають медійних сенсацій. Спільні справи породжують недовіру, коли ми не дуже впевнені в їх повному успіху. Ми тоді шукаємо винних та неправильних. Найважливіше перебороти це бажання та бути згуртованими і спокійними

​​Цього дня народився Никифор Григоріїв, соціаліст, представник української антибільшовицької радянської течії українського руху

Н. Григоріїв все життя приймав участь у розбудову українського руху, займаючись організаціями «Просвіти» і приймаючи участь у Товаристві Українських Поступовців. Він організовував багато читацьких клубів та нелегальні збори для вивчення української історіі, організатор підпільних музичних і поетичних вечорів для молоді;

Після розвалу Російської Імперії, активно приймає участь у Центральній раді і діяльності Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) Міністр освіти УНР у січні 1918 р.

Коли від УПСР відкололися «боротьбісти», очолив антибільшовицьку радикальну течію, що ставила більшість у УПСР (центр. т.). Його радикальна концепція України як держави соціалістичної, демократичної і радянської (в демократичному сенсі багатопартійних робітничо-селянських рад)

Відступаючи від російсько-більшовицької окупації, опинився за кордоном і приймав участь в організації багатьох лівих, лівоцентристських коаліцій з українськими силами або організаціями народів, поневолених більшовиками.

На еміграції він написав багато праць, зокрема, борючися з міфами про українську революцію:

Не менш злочинно-брехливим єсть твердження, буцім то українські соціялісти руйнували українську державу.

Факт, що якраз Українська Центральна Рада, переповнена соціялістами, переважно соціялістами-революціонерами, створила самостійну Українську Народню Республику. (...) Під проводом українських соціялістів-революціонерів українські селяни розбивали всі зусилля Тимчасового Уряду, а потім почасти й большевицького, повалити українську державу.

Соціялістична ідеологія не штучна вигадка, а натуральний вияв дійсних та неминучих потреб української поневоленої, ограбованої нації, що для своєї самостійности потребує не лише політичної волі, а й господарських скарбів та соціяльної рівноправности.

З того ж часу, як під натиском московської комуністичної зброї, з одного боку, та облесливих обіцянок московської, німецької, польської й іншої міжнародньої буржуазії (...) почали відпадати від того єдиного фронту й шукати собі (а не всій нації) порятунку у сусідів.

("незалежники" соціял-демократи та "боротьбисти" соціял-революціонери і українські комуністи "укаписти” на службі московським комуністам, де й загинули; (...) праві елементи в спілці з московськими чорносотенцями, а ліберальні "радикальні демократи" - в спілці з міжнародньою та особливо польською буржуазією)

З того часу єдиний український (...) фронт з єдиною українською ідеологією на підставі українських інтересів ослаб і розпався.

Слова мають значення

Візьмемо приклад – фразу «податкові оазиси», яка зазвичай використовується партіями по всій Європі для позначення місць із низьким оподаткуванням, таких як Ліхтенштейн чи Швейцарія. Термін «оазиси» означає, що місця з низьким оподаткуванням є місцями притулку в середовищі, яке загрожує існуванню. Через таку структуру, рамку, податки інтерпретуються як екзистенційна загроза. Слова мають значення. Вони день за днем ​​визначають нашу інтерпретацію соціальних і політичних реалій.

Оподаткування можна розуміти зовсім по-іншому, а саме як систему для спільного використання спільного багатства для загального блага: систему, яка приносить користь індивіду і забезпечує свободу, розширення можливостей і захист для всіх. Зауважте, що на основі цього різного морального тлумачення оподаткування така фраза, як «податкові оазиси», втратить сенс.

The New Language of Social Democracy
Elisabeth Wehling and George Lakoff

​​Ідея прагматичного анархізму

Анархісти традиційно наслідували марксистів вірою у «стрибок до свободи» шляхом революції, яка в момент розірвала б кайдани пригноблених». Але
історії 20-го ст.,не продемонструвала правдоподібність цієї тези. Свободу «потрібно завойовувати дюйм за дюймом, знищуючи наші власні ланцюги, які ми наклали на себе, перш ніж ми зможемо діяти як відповідальні людські істоти»

«Держава – це не щось, що може бути знищено революцією, але є певними відносини між людьми, структурою, способом поведінки людини; ми знищуємо державу укладаючи інші відносини, поводячись по-різному»

Анархіст повинен цінувати «соціальні зміни, чи революційним чи реформістським методом, головне, за допомогою якого люди розширюють свою автономію та зменшують свою
підпорядкування зовнішній владі».

Революція — це питання засобів; але як щодо мети? Цікаву відповідь надає "прагматичний анархізм" Уорда: скептицизм щодо самої ідеї «анархічного суспільства».

Спосіб соціальної організації, якому віддають перевагу анархісти навряд чи коли-небудь досягне загальної згоди і буде бажаним для всього людства (яка соціальна система взагалі може мати універсальну згоду?). Отже, анархістське суспільство неможливе без застосування сили, примусу і насилля для його реалізації і підтримки. Але такий підхід суперечив би основним цінностям анархізму. Отже, анархістське суспільство, для всіх практичних цілей, є
неможливістю.

Для Уорда суспільство неминуче втілює в собі безліч різних організацій, у тому числі ринкових, державних, і анархістських спільнот взаємодопомоги: «Кожне людське суспільство, крім найбільш тоталітарних утопій чи антиутопій є плюральне суспільство з великим простором, який не відповідає загальноприйнятим поглядам і ідеології»

Однак, якщо анархізм не має на меті створення анархічного суспільства, то який це анархізм? Одна відповідь, яка мала певну підтримку серед американських і британських анархістів
в 1950-х і 1960-х роках, полягає в тому, що анархізм стосується особистого звільнення і індивідуального опору державі. Як сказав Уорд: «Одна з розумних реакцій — знову заявлять, як Роберт Фрост і Аммон Хеннасі: «Я вірю в революцію однієї людини». Однак Уорд не задоволений тим, що справа закінчується цим «постійним індивідуальним протестом». Анархісти повинні зберегти прагнення трансформувати соціальні структури і соціальну практику. Бо хоча «повністю вільне суспільства - недосяжність, вільніше суспільство – є можливим».

З цієї точки зору ідея «анархічного суспільства» з’являється знову, але в інший спосіб: «...викинувши
ідею анархістського суспільства з головних дверей», – пише Уорд, – «я хочу дозволити їй прослизнути з заднього вікна. Не як мета, яку потрібно досягти, а як мірило, як спосіб оцінки реальності...». Хоч суспільство не може бути повністю анархічним, проте воно може бути більш анархічним.

Making anarchism respectable? The Social Philosophy of Colin Ward
STUART WHITE

У своєму твіттері я написав хоч трохи фантастичний (в тому плані, що нема політичної сили, яка б такий план реалізувала. До того ж, «офіс простих рішень»), але, на мою думку обґрунтований підхід як відповісти на значні соціально-економічні і політичні проблеми, що існують зараз в Україні

Однією з пропозицій є проведення муніципальних виборів або збір тимчасових органів громадського контролю за владою — трибун чи ассамблей — на короткий термін, для боротьби з муніципальною корупцією, домінацією забудовників та відчуженістю від потреб країни зараз.

Зараз Кличко планує побудувати десять ТРЦ за два роки. Під час війни, у місті, яке вже перенасичено ТРЦ, що стоять полупустими. Звичайно, на це йде простір, гроші і зусилля, що могли б піти на покращення міста.