Асаламу 1алайкум ва-рахьматуЛЛахIи ва-баракатухI,и Приветствуем всех читателей!
Хотим рассказать об опасном инциденте, который может иметь последствия далеко за пределами одной конкретной истории.

Мы будем говорить прямо.

Речь идет о НЕЗАКОННОМ лишении свободы действующего военнослужащего Вооруженных Сил Украины, Чеченца по происхождению, воюющего против российской федерации на стороне Украины.
Человека, сознательно воюющего вместе с украинцами против Путинского режима.

10 ноября 2025 года сотрудники ДСР Национальной полиции без законных оснований задержали этого человека на территории Киевской области. Это не процессуальное задержание. Это не сопровождалось правовыми основаниями. Это выглядело как похищение, и это было похищение.

Особо хотим остановиться на одном моменте, который нельзя «сгладить» никакими пояснениями. Во время этого незаконного задержания наш брат находился вместе со своим ребенком. Ребенка сотрудники ДСР просто оставили на автозаправочной станции. Без отца. Без гарантий безопасности. Без пояснений.
Это поведение не имеет оправдания даже в самых сложных условиях войны. Кто должен в этой ситуации отвечать за безопасность ребенка?

После этого военнослужащего принудительно перевезли в Черниговскую область. Его пытались поместить в «Пункт временного пребывания иностранцев». Сам факт такого решения по действующему бойцу ВСУ уже вызывает серьезные вопросы к ДСР.
Не получилось это у них лишь по тому что они ЗАБЫЛИ забрать военный билет у нашего брата, на тот момент ЭТО ЕДИНСТВЕННЫЙ документ который помешал ДСР это сделать.

Но наиболее тревожно другое.
Есть обоснованное опасение, что конечной целью ДСР могла быть передача этого человека стороне российской федерации за ДЕНЕЖНОЕ ВОЗНАГРАЖДЕНИЕ
Я хочу, чтобы все присутствовавшие осознали масштаб этого утверждения.
Речь идет не о депортации «иностранца».
Речь идет о ПЕРЕДАЧЕ ДЕЙСТВУЮЩЕГО УКРАИНСКОГО ВОЕННОСЛУЖАЩЕГО ВРАГУ ЗА ДЕНЬГИ.

Этот случай уже вызвал острую и болезненную реакцию среди чеченцев, воюющих на стороне Украины. Для нас это не абстрактная история – это вопрос личной безопасности, чести и доверия.

МЫ задаем логический вопрос:
ЕСЛИ СЕГОДНЯ ЭТО СЛУЧИЛОСЬ С ОДНИМ ИЗ НАС, ЧТО ПОМЕШАЕТ ПОЛИЦИИ ДСР ПОВТОРИТЬ ЭТО ЗАВТРА С ДРУГИМИ?

И очень важно понимать: эта тревога быстро выходит за пределы одной диаспоры и об этой ситуации знают уже много других иностранцев воюющих на стороне Украины.

Если подобные истории не получат четкой, публичной и жесткой оценки со стороны государства, последствия могут быть такими:
​• утрата доверия со стороны иностранных бойцов;
​• выход отдельных подразделений из зоны боевых действий;
​• разрушение союзнических горизонтальных связей;
​• серьезный репутационный удар по Украине как государству, декларирующему верховенство права даже в войне.

Украина не имеет права допустить ситуацию, когда воюющие против Путина люди боятся не российских спецслужб, а украинских силовиков.

Мы не говорим о мести или показательной расправе.
Мы говорим об ОТВЕТСТВЕННОСТИ.

Мы ожидаем:
​• четкой реакции руководства государства;
​• немедленной проверки действий конкретных сотрудников ДСР;
​• отстранение их от исполнения обязанностей на время расследования;
​• и самое главное — гарантии безопасности для всех, кто воюет за Украину, независимо от происхождения.

И если мы это доверие потеряем — восстановить его будет гораздо сложнее, чем выиграть любую отдельную операцию.

Telegram

"У нас є ICE вдома" — ситуація.

Журнал "Республіка" отримав свої медіа. Підписуйтеся, пропонуйте і слідкуйте за матеріалами

На фейсбуці: фб-сторінка
В інстаграмі: Соціальна Республіка
І в твіттері: Соціальна Республіка | Social Republic

Скоро до цього переліку додамо і блюскай. Будь ласка, розповсюдьте це — кожен репост і поширення допомагає з залученням нової аудиторії і побудови міцнішого руху за соціальні, економічні і демократичні зміни.

Детальніше про проєкт журналу тут!

​​Журнал “Республіка”

Журнал “Республіка” – проєкт журналу лівиці та соціальних активістів. Ми плануємо поєднати перспективи політичних активістів та правозахисників; профспілок та сталих громад і академіків та дослідників. Таким чином, ми вважаємо можливим виробити знання і практику необхідну для розвитку Соціальної України, боротьби проти олігархії і бідності.

Політичні активісти, представники громад чи профспілок та академіки і дослідники — надають енергію, сталість та силу і знання необхідні для змін. Через це ми не збираємося обмежуватися перспективою лише академічного, чи лише активістського журналу, а вважаємо за потрібне представити різні перспективи, різну теорію і практику, і в процесі, вибудовувати нові зв’язки, необхідні для Соціальної України.

Назва “Республіка” вибрана не випадково. Ми посилаємося на нащадок Української Народньої Республіки. Революції, що вперше в світі створила державу “невідʼємно зв’язаною зі своїм народом”, “трудову” державу, в якій політична і економічна влада належала більшості, а права індивіда були захищені, в тому числі від негативного впливу олігархії. Сама ж назва - res publica -  має значення як "те, що належить людям", де "люди" є не просто маси, а організоване суспільство, засноване на справедливості та турботі про загальне благо. Ми хочемо запропонувати альтернативу суспільству грошей, бідності та загального егоїзму, натомість формуючи справжнє громадянське суспільство і демократичну соціальну державу, засновану на захисті гідності людини, спільних зв’язків і взаєморозуміння. 

До журналу ми запрошуємо як молодих, починаючих авторів, і будемо готові допомогти розвиватися і знаходити свою авдиторію, так і досвідчених публіцистів чи експертів. 

Ми збираємося будувати і розвивати лівицю, а також прогресистські та інші прихильних до бачення Соціальної України рухи. Їх сили. 

Наше бачення – організованого суспільства – починається з самого формування журналу. Ми відкриваємо збір на 30 тис. гривень задля розробки сайту, стилю і дизайну. 10% від цих грошей ми відправимо на збори Колективів Солідарності для допомоги військовим. Ім’я кожного, хто долучився до зборів, ми розмістимо на сайті.

🎯Ціль: 30 000.00 ₴

🔗Посилання на банку
send.monobank.ua/jar/5mx59aJxTi

💳Номер картки банки
4441 1111 2588 7277

Журнал “Республіка”

Журнал “Республіка” – журнал соціальних змін.

Ми плануємо поєднати перспективи політичних діячів і активістів та правозахисників; профспілок та сталих громад і академіків та дослідників. Таким чином, ми вважаємо можливим виробити знання і практику необхідну для розвитку Соціальної України, боротьби проти олігархії і бідності.

Політичні активісти, представники громад чи профспілок та академіки і дослідники — надають енергію, сталість та силу і знання необхідні для змін. Через це ми не збираємося обмежуватися перспективою лише академічного, чи лише активістського журналу, а вважаємо за потрібне представити різні перспективи, різну теорію і практику, і в процесі, вибудовувати нові зв’язки, необхідні для Соціальної України.

Назва “Республіка” вибрана не випадково. Ми посилаємося на нащадок Української Народньої Республіки. Революції, що вперше в світі створила державу “невідʼємно зв’язаною зі своїм народом”, “трудову” державу, в якій політична і економічна влада належала більшості, а права індивіда були захищені, в тому числі від негативного впливу олігархії.

Сама ж назва - res publica - має значення як "те, що належить людям", де "люди" є не просто маси, а організоване суспільство, засноване на справедливості та турботі про загальне благо. Ми хочемо запропонувати альтернативу суспільству комерції, бідності та загального егоїзму, натомість формуючи справжнє громадянське суспільство і демократичну соціальну державу, засновану на захисті гідності людини, патріотизмі, спільних зв’язках, і взаєморозумінні.

До журналу ми запрошуємо як молодих, починаючих авторів, і будемо готові допомогти розвиватися і знаходити свою авдиторію, так і досвідчених публіцистів чи експертів.

Ми збираємося будувати і розвивати соціально-демократичні, а також прогресистські, соціально-орієнтовані національно-демократичні та інші прихильні до бачення Соціальної України рухи та їх сили.

Читайте нас за посиланням: https://respublica.social

Голова українського офісу Інституту Тоні Блера приєднався до збройних сил.

Ось такі вони, ці «лівацькі грантодавці».

Соціал-демократія, марксистський ревізіонізм і загроза НСДАП — які уроки можна з цього винести?

Це один з тих текстів, який я написав без необхідності аргументувати його актуальність (хоч в назві певна аргументація і є — це не та стаття, яку я написав задля лише політичного аргументу. Або точніше, задля політичного аргументу треба було б писати іншу статтю) — мені захотілось поділитися думками після прочитання книги, яку я закінчив ще влітку в полковій учебці. Вона про Соціал-демократів в останні роки перед приходом нацистів до влади.

Перемогу нацистів часто пояснюють простими формулами — Соціал-демократи були надто поміркованими\радикальними, вони "відійшли від марксизму", "закинули революцію", і діяли пасивно. Прості наративи навколо приходу нацизму використовувалися для просування політичної адженди, але як сильніше віддаляли нас від розуміння справжніх проблем, що стоять в країні наростаючих ультраправих загроз. Менш актуально для нас конкретно, але неймовірно актуально для розуміння як історії, так і світу зараз.

В процесі читання книжки, я також ознайомився з нині мені невідомою течією соціалістів-романтиків, які отримали назву "нові ревізіоністи", що перевідкривали низову мобілізацію і соціал-демократію в умовах боротьби з фашизмом. Вони стали засновниками "Залізного фронту" і лідерами антифашистської мобілізації партії. Проте, щоб зрозуміти їх, треба розуміти і великий і значний нащадок Бернштейна — без якого, можливо, марксизму зараз би і не існувало. Часто неправильно інтерпретований і фактично невідомий, як поміркованим, так і радикальним лівим, я розбираю його справжню теоретичну спадщину, і що вона значила для лівих. Значну увагу я приділяю теорії антиімперіалізму і патріотизму Бернштейна.

І як на основі Бернштейнського внеску, "нові ревізіоністи" робили з СДПН антифашистську партію.

Я думаю це також хороша стаття, щоби зрозуміти динаміку між "вулицею" і "парламентом" (або партією), державою, легальністю і екстраординарними діями, раціоналізмом і "оптимізмом волі"

https://open.substack.com/pub/vladyslavstarodubtsev/p/social-democracy-marxism-revisionism?utm_campaign=post-expanded-share&utm_medium=post%20viewer

Економічний республіканізм: як повернути владу громадянам (на приклад Прудона, Генрі Джорджа та інших)

Щоб зрозуміти термін «економічний республіканізм», важливо збагнути, як республіканська теорія розглядає владу. Це бачення сягає корінням класичної Греції та Риму. Її головна ідея полягає в організації суспільства як Res publica — «суспільної справи», де влада регулюється так, щоб гарантувати свободу громадян. Як показали Квентін Скіннер, Філіп Петтіт та інші дослідники, республіканську свободу найкраще розуміти як відсутність панування.

Людина є невільною, якщо вона живе, залежачи від чужої волі без ефективних засобів захисту. На думку республіканців, свободу підриває не лише пряме втручання в дії людини, а сама вразливість перед свавільною владою: раб із доброзичливим господарем все одно залишається невільним.

Для республіканців самоврядування є невід’ємною умовою свободи. Тільки коли прості люди відіграють значущу роль в управлінні, вони перестають залежати від доброї волі інших. Самоврядування перетворює особистостей із підданих на співавторів спільного світу.

Класичні республіканці описували домінування термінами imperium та dominium:

Imperium — свавільна державна влада (здатність монархів чи міністрів командувати без згоди народу).

Dominium — свавільна приватна влада (авторитет власників, чоловіків, батьків, а пізніше — роботодавців над тими, хто від них залежить).

Економічні республіканці XIX століття усвідомили зв’язок між економічною та політичною владою і прагнули універсалізувати обидві. Вони розширили критику домінування з конституційної на економічну сферу.

Якщо людину робить невільною залежність від чужої волі, то приватна залежність є такою ж руйнівною, як і державна. Робітник, якого можуть звільнити будь-якої миті, орендар без гарантій безпеки, боржник, скутий кредитором — кожен із них живе в системі підпорядкування, подібній до підлеглості принцу. Об’єктом республіканської підозри стали не лише королі, а й власники фабрик, монополісти та великі землевласники. Конституційна республіка, яка не чіпала ці відносини, була в їхніх очах незавершеною.

https://respublica.social/iekonomichnie-riespublikanizm-iak-poviernuti-vladu-ghromadianam/

Жодного разу я не знайшов нормального аргументу проти загального, всевключаючого визначення браків. Отак розділяти людей і нарід, створювати конфлікт на пустому місці, просуваючи якісь свої осібно-олігархічні і популістські інтереси — це треба вміти.

Настав час вже давно відходити від варварських практик, блокування інтересів один одного і виступати за рівність всіх громадян.

Ознайомтеся, важлива тема.

❗Україна готується зробити повне виключення ЛҐБТІК+ з галузі сімейних прав, анулювавши навіть невеликі наявні досягнення!

Прошу не мовчати, поширюйте!

Зараз на розгляд Верховної Ради внесений проєкт нового Цивільного кодексу (зп №14394), який фактично скасовує будь-яке, навіть часткове правове визнання одностатевих сімейних пар, виключає їх зі сфери сімейного права та прямо суперечить євроінтеграційному курсу України.

❌ Це не черговий гомофобний законопроєкт, який внесла до парламенту пара маргінальних депутатів, і за який ніхто не проголосує.

Це проєкт закону, зареєстрований великою групою депутатів, в тому числі Головою ВР Русланом Стефанчуком. Він має підтримку монобільшості та цілком імовірно буде не просто проголосованим, а ухваленим у турборежимі в найкоротші сроки.

Проєкт закону пропонує повністю скасувати чинний Сімейний кодекс та перевстановити всі норми сімейного права в оновленому Цивільному кодексі.

Ось пояснення деяких деталей, що він передбачає:

Проєкт нового ЦК повністю ігнорує можливість перебування двох осіб однієї статі у ФАКТИЧНОМУ СІМЕЙНОМУ СОЮЗІ. Точніше, не просто ігнорує, а виключає таку можливість за визначенням. Це суперечить останнім українським судовим рішенням, якими вже визнано фактичні шлюбні відносини в одностатевих парах.

Проєкт робить ретроградний крок назустріч визнанню в Україні юридичних наслідків релігійної реєстрації шлюбу (як було в Україні до 1918 року), але при цьому заперечує можливість укладання шлюбу українцями чи українками відповідно до процедур шлюбу в інших державах, якщо йдеться про одностатевий шлюб.

Проєкт нового ЦК взагалі скасовує індивідуальне право людини на шлюб, як воно є зараз. Проєкт пропонує зробити право на шлюб винятково СПІЛЬНИМ ПРАВОМ ДВОХ ОСІБ ПРОТИЛЕЖНОЇ СТАТІ. Це межує з гетеросексуальним примусом і суперечить вільному виборові людини.

Проєкт ВІД’ЄДНУЄ ШЛЮБ ВІД ШЛЮБНИХ ВІДНОСИН. За логікою проєкту можна припинити чи відновити шлюбні відносини, не чіпаючи при цьому шлюб. Тобто шлюб відверто від’єднується від шлюбного співжиття. Так є, в принципі, і зараз, але тепер про це сказано явним чином. Якщо шлюб можливий без шлюбних відносин у подружжі, то чому неможливий шлюб між двома людьми однієї статі? В чому тоді гетеросексуальна логіка шлюбу?

Проєкт нового ЦК ПРИМУСОВО РОЗРИВАЄ ШЛЮБ у подружжі, один/одна з якого змінив(ла) маркер статі в документах. Навіть зараз такий шлюб не припиняється, а триває в найкращих інтересах пари та дітей, якщо вони в парі є. Це істотний крок назад у 1990-ті.

Проєкт нового ЦК послідовно ігнорує найкращі інтереси дітей, які де-факто народжені в одностатевих парах в результаті допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ). Адже за проєктом нового ЦК тільки той окремий чоловік і та окрема жінка, які вдаються до ДРТ як індивідуали, здобувають батьківські обов’язки щодо дитини. Роль сімейного партнера чи сімейної партнерки зводиться до нуля. Хоча це можна було б легко врегулювати з урахуванням інтересів дитини.

Одностатеві шлюби, законно укладені українцями за кордоном, визнаються недійсними. При цьому іноземці в одностатевому шлюбі, ставляться раптом у привілейоване становище, бо пропонується визнавати їхній шлюб в Україні без застережень. Я не пам’ятаю такого, щоб особи з іноземним громадянством мали від України такі визначні преференції в порівнянні з самими українцями.

Сімейні права людей в одностатевих стосунках в Україні і так не забезпечені. Але невеликі кроки, які здобувалися дуже важко роками, були. Як от перше в Україні визнання судом фактичних сімейних стосунків між двома чоловіками. Новий кодекс повністю скасовує будь-які досягнення та всю боротьбу за два десятки років.

Окремо треба сказати про несексуальні одностатеві стосунки, які також повинні бути в юридичній площині. Ми країна, яка 12 років у війні. Дуже багато людей, які втратили дім, рідних чи всю сім'ю. Є сироти. Мають бути можливості реєструвати стосунки на рівні сімейних з просто близькою людиною - другом, тощо.

Але замість людяної держави депутати хочуть сім'ї лише за консервативними ідейними методичками.

Детальніше у пості Святослава Шеремета.

Складається таке відчуття, що Україна будує культ зрадників. Зараз намагаються протовкнути Болбочана, близького до російських аристократів, що воював проти українського селянства і мав персоналістсько-диктаторські амбіції; культ Скоропадського — з яким і так все зрозуміло — теж авторитарний ватажок, який виступив в свій час проти України в тяжкий момент і вів уряд, що складався з двох партій, що до глибини душі ненавиділи все українське; Бандера — який на кінець життя організовував політичні вбивства проти членів УПА. Та навіть Донцов, який виїхав з України, і з-за кордону писав, як всі українські політики, від демократів до УПА знаходяться "під впливом жидівства".

Зібрали культ такий, який відповідає ідеології і духу олігархічної держави — і ним потрохи замінюють українську історію. Подумати про це в ключі громадського виховання — які ідеали і принципи ми виховуємо? Зраду, політичні репресії, авторитаризм, однопартійність, олігархію, орієнтацію на Росію? Чим тобі і не принципи, які б ідеально підійшли до кучмівського покоління економічних атлантів. А потім власне дивуємося.

Навіщо нам російська пропаганда, якщо ми самі свою історію руйнуємо? Далі ж піде і розстріляне відродження і Хвильовий, а потім Франко, Леся Українка. Винниченко і потрохи Грушевський, і навіть Петлюра, вже стають муветоном в колі таких історичних пройдисвітів. В Україні цікава тенденція — рекордна кількість людей цікавиться історією, але рівень цього зацікавлення вихолощений до рівня тікток-історії і пропагандистських штампів. Ну і знову — маємо тоді, що маємо.

Економічний республіканізм та народна влада

Не треба бути економістом чи експертом, щоб побачити як наші економічні системи не вирішують проблем сучасності. Все більше людей зазначають своє почуття безсилля, виключенності. Нещодавн міжнародне опитування показало, що майже в кожній великій країні більшість людей вірять: економіка підлаштована на користь багатих і владних


Такі політики змушують людей звертатись до праворадикальних та інших авторитарних рухів в спробах відновити почуття контролю, де рішення у власних країнах і справжня влада належить найбагатшим, лобістам та корпораціям.

В історії часто трапляється, що сьогодення здається безпрецедентним, і жодна окрема перспектива не є повною. Проте нам не треба заглиблюватися надто далеко в минуле, щоб знайти надзвичайно популярну й потужну політику, організовану навколо ідеалу свободи, яка робила людей палкими опонентами політичного та економічного безсилля. Економічний республіканізм був однією з великих традицій західної думки XIX століття, і він приваблював тих, хто відчував себе нездатним впливати на навколишній світ.

Як мислителі минулих століть вбачали боротьбу проти «економічної аристократії», як аналізували не лише державне, а і приватне поневолення, і які уроки ми можемо винести про це для сьогодення?

Про це та більше, у перекладеній статті Шона Ірвінґа, спеціально для журналу «Республіка» за посиланням.

Військові і політика

В розмові зі своїм другом з партії "Народовладдя" я якось напівжартома сказав, що умовному прогресивному рухові в Україні "не вистачає сержантів". В ньому є багато "офіцерів" (ідеологів, довготривалих стратегів, планувальників, людей які можуть послідовно арґументовувати свою позицію і програму — я вважаю, що це дуже важливий навичок, насправді, хоч часто такі навики обезцінюються), і достатньо "солдатів" (активістів, які готові вийти на вулицю, на акцію, написати текст, анонс, пост, за потреби мобілізуватися на ту чи іншу ініціативу, подію), але фактично нема "сержантів" (короткострокових стратегів, організаторів, менеджерів середньої і нижньої ланки, лідерів і авторитетів в малих групах, які власне можуть координувати між загальним, довгостроковим, і тим що робити зараз, мають вміння, можуть швидко зорганізувати щось, можуть підтримувати зв'язок і координацією там з певною малою групою, і знають що робити, щоб розбивати всі довгострокові плани і задачі на купу маленьких завдань для малих груп людей).

І загалом, якось думаючи про це, я і не умовно почав думати — що так само проблеми з інтеграцією наших військових в політичну діяльність, з одного боку очевидне — ви там всі птсрники, нам з вами страшно, максимум що ми можемо, це організувать кружок психотерапії, бо ми на вас дивимося часто через страх і травму, а не через потенціал і місце для розвитку, не через гуманістичний погляд. Аналогічно часто інтеграція полягає в тому, що не створюється якогось особливого місця для військових — в тому плані, що ставляться до людини загально, а не індивідуально — ти такий як всі (але далеко не завжди і не всюди до ветеранів таке ставлення без косих поглядів, особливо в якихось середньокласових просторах).

Це з одного боку правильно, але з іншого це як приходити до профспілки і казати, що ми за рабочих, але в конкретному випадку їхнього конкретного підприємства казати — ну, ми вас морально підтримали, а що тут у вас — ви самі розбирайтеся, нам це не цікаво. Тобто, це і унікальні проблеми, пов'язані зі службою. Це і банально естетика, приколи які більш військові, які ігноруються, і більш важливо, це навички з якими люди приходять з армії: кількість "софт" (збирати людей, діяти в певних стресових обставинах, постійні роз'їзди, вміння працювати в дуже інклюзивних колективах з різними людьми ітд) і специфічних навичків (як я вже казав — організаційно-менеджерські навички, мотиваційні, іноді навіть деякі юридичні). І їх далеко не залучають.

Як там в Народовладді з цим я не знаю. В мене склалось враження, що набагато краще ніж могло би бути, і що загалом в цьому вони молодці. Але якщо казати загалом про умовно прогресивний рух, то проблема таки присутня. Багато в чому, зараз, і потім, робити по старому політику не можна буде. І це стосується не тільки армії, а от загалом всього. Прийдеться дуже багато чого перевчатися, від чогось відходити, щось додавати. І до цього загалом треба бути готовим.

Мені як історику стало цікаво, як власне історично з цим справлялись — трохи я писав про молоде покоління Лейбористів 1945 р., цікаво буде почитати про Францію, про Німеччину. Одночасно є приклади, де питання військово-цивільно-політичної інтеграції було багато в чому політично-центральним.

Це власне "ради солдатських депутатів", як у нас в Україні, де головував Петлюра, це офіцерська школа "Вампоа" з якої в Китаї початку 20-го століття, з якого вийшла безліч націоналістичних і комуністичних ватажків, навіть Польська революція, ірландська, і особливо турецька та чехословацька, які загалом інтегрували військово-ветеранський простір як політичну складову своєї діяльності, через республіканську ідеологію.

Тема навіть виходить за межі політики, і також є темою про естетику, культуру, соціальну-інтеграцію, банально персональне відношення. Якихось однозначних відповідей в мене нема — це не програмний текст — а загалом думки. Проте захотілось написати, в такому неструктурованому форматові.