🙅🏻‍♂️ «Вибачте, нічим не можемо допомогти, тому що ми не знаємо, що ви — це саме ви».

Майже два роки війни приблизно такі відповіді на запит про виготовлення українських паспортів отримують молоді люди, які виїхали з територій ЛНР і ДНР.

Після окупації частини Донецької і Луганської областей 2014 року там залишилися діти, які після досягнення повноліття з різних причин не змогли оформити український паспорт. Із початком повномасштабного вторгнення частині з них вдалося виїхати закордон. Проте без документів на території Європи вони тривалий час жили, практично не маючи жодних прав, зокрема, на соціальну допомогу, житло, освіту й роботу.

❓Чому протягом двох років повномасштабної війни їм так і не вдалося оформити український паспорт?
❓ Як це впливає на їхнє життя та майбутні перспективи?
❓Чи робить щось українська влада, щоб допомогти цим людям?
❓ І яких змін потребує законодавство для покращення їхнього становища?

Щоб знайти відповіді на ці питання, ми поспілкувалися з Настею, Андрієм, Валерією та Федором, чиє дорослішання проходило на окупованих територіях. Кожна з їхніх історій є ще одним свідченням того, як війна ламає життя людей. Проте наші герої не втрачають надій на краще майбутнє. Про їхнє життя, спогади і мрії, — читайте в новій статті.

Відома Antifaschistische Aktion (з тим самим лого, що два прапори) включала в своїх комітетах нацистів, які за дефініцією комуністів були ситуативними союзниками проти "соціал-фашистів" — соціал-демократів, консерваторів і соціалістів та лідерства самої НСДАП.

"Яке повинно бути наше ставлення до недемократичних первнів в українській політичній традиції?

Тут у першу чергу потрібна інтелектуальна чесність, готовність бачити речі такими, якими вони насправді є. Але серед нашої громадськості панує протилежний нахил: замикати очі на небажані факти. І так заперечують існування комунізму, як української політичної течії.

Комунізм, мовляв, виступає в історії України тільки як форма чужоземної, російської інтервенції й окупації, а українські комуністи – це просто агенти Москви. Щодо нашого націоналізму, то він, мовляв, був тільки активним національно-визвольним рухом, який нічого не мав спільного з фашизмом чи гітлерізмом.

Всупереч цим самообманним течіям настоюємо на тому, що міжвоєнна доба стояла в історії України подібно як в історії більшості європейських народів, під знаком кризи демократії та гегемонії лівих і правих тоталітарних ідеологій. Незалежно від того, чи це нам подобається, чи ні, ми не можемо з української історії виключити ані комунізму, ані тоталітарного націоналізму.

Євген Коновалець, з одного боку, та Микола Скрипник, з другого, були визначними українськими політичним діячами свого часу. Дослідник української політичної думки не може поминути як Василя Шахрая чи Миколу Хвильового, так і Дмитра Донцова (Вживаємо ці імена, як символи, що репрезентують певні напрями). Але власне тому, що і комунізм, і націоналізм розгладємо як складові частини збірного досвіду нашої нації, ми зобов"язані підходити до них критично й селективно. Визнаючи за ними деякі позитивні досягнення, ми рівночасно відкидаємо тоталітарну суть і комунізму, і націоналізму. Вище була мова про недоліки старої наддніпрянської і галицької демократії. нам думається, що шлях до подолання цих слабостей - використання і позитивного, і негативного досвіду тоталітарних течій. Це можна порівняти зі щепленням, яке повинно дати нашій демократичній громадськості відпорність на рецидиви тоталітаризму".

Іван Лисяк-Рудницький. Історичні есе. Т.2. К., 2019. С.488

Дав коментар для Svidomi

Дві важливих тези:
— Зараз з‘являються нові ліві, що відходять від старих підходів 20-го століття, політик апологетизму чи авторитаризму;

— Україна своєю унікальною історією і частково через також екстраординарні труднощі і незгоди має можливість, і багато в чому попереду Західного світу, приймати участь у переосмисленні як лівого так і загального світового досвіду, підняття тем, що були табуйовані та формувати нові підходи і відповіді.

https://svidomi.in.ua/en/page/trends-and-attitudes-among-adherents-of-left-wing-ideologies-around-the-world

26-го січня 2014 р. помер Євген Стахів, лівий демократ, член ОУН і бієць УПА. Стахів значно вплинув на подальше підсилення демократичної течії.


«Я дуже вдячний мешканцям Донбасу. Два роки нас ховали та годували, ризикуючи життям. Ще раз повторюю, що це були не лише українці. Укр. підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар»

«Власне під впливом націонал-фашистської ідеології та практиі
ОУН формувався культ вожця та партії, авторитарні принципи… Ці ідеологічні засади мали вирішальний вплив на орієнтацію на Третій Рейх… Зустрівшися зі Сходом, та концепція зазнала повної поразки.

Будучи під тиском чужої тоталітарної системи, український народ не міг симпатизувати такій системі загалом, а тим більше у власній державі…

Для того щоб здобути підтримі широкого загалу і мобілізувати його на боротьбу проти німецьких окупанті ОУН мусіла висунути гасла демократії, отже, такого політичного устрою, який відповідав би інтересам народних мас…

Нова революційно-визвольна концепція, яка виникала внаслідок зустрічі зі Сходом, гарантувала рівні права національним меншинам…

Важливе значення для утвердження цих [демократичних] засад в діяльності ОУН та УПА мало залучення учасників держ. будівництва в УНР: Василя Потішка, Кирила Осьмака, Йосипа Позичанюка, Ростислава Волошина, Якова Бусела та ін., які сповідували демократичні принципи…

Саме завдяки зусиллям цих [людей] (…) Новий соціальний зміст української рев. самостійницької ідеї. Він у основу поставив (…) визволення робітника з неволі заводу, робив його співвласником усіх видів продукції.., ліквідація всіх більшовицької системи визиску людини..»

«Ми були зовсім не підготовленими до діяльності на тих теренах (…)

Немало донеччан були готові жити в незалежній Україні, але, з іншого боку, їх цікавило – якою саме вона буде?

Я зрозумів, що не можу сказати правду. Я знав, що ми [ОУН] хочемо таку ж державу, як гітлерівська чи муссолінська. Люди обурювалися: «Та ви ж фашисти! Ми не хочемо такої України!» Не слід замінювати одну диктатуру на іншу».

Не зважаючи на те, що два десятиліття жили під більшовиками, люди залишилися демократами!

На Донбасі нас переконали, що має бути соціальна справедливість, безкоштовна освіта, медицина. І ми стали пояснювати, що ми за радянську Україну без більшовиків і без Сталіна»

Грушевський Михайло - Промова біля Центральної Ради під час похорону крутянців

Солодко і гарно вмерти за отчизну (...) Се затямили вони — і не опустили тієї рідкої нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудування нашої держави і охорони вільностей і прав нашого трудящого люду. Вони стали грудьми за свою батьківщину і мали щастя полягти головами в цій святій боротьбі.

Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи. Велике щастя окупити своєю кров'ю забезпечення цієї свободи!

(...) Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щастя — вмерти за отчизну! їх слава і вдячна пам'ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині і довіку!

М. Грушевський. Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ, 1991, с. 202.

Сергій Іщенко у фейсбуці до річниці бою під Крутами ділиться прочитанням Н. Григоріїва

🍀 Захопився оце історією Сільського Руху (Ruchu Ludowego) в Польщі — читав був увесь вечір різні матеріали. Пролив скупу сльозу, коли згадав, що ми з аграріїв отримали Поплавського, а не якийсь багатогранний цікавий рух — але потім наштовхнувся на щось ще більш неочікуване.

Виявилося, що на еміґрації існувала організація CEFYM — Central European Federal Youth Movement, організація лівоцентристських та аграрних політиків, що вірили в необхідність створити в Центральній Європі федерації. Входили туди різні народи — чехи, словаки, болгари, литовці, поляки, румуни і, звичайно же, українці.
Ба більше: секретарем ради CEFYM був Голова Української Соціалістичної Партії, доктор Омелян Волинець — лікар, благодійник, організатор українських профспілок у UK та близький подвижник Ісаака Мазепи та братів Феденків.

Виходить, українці стояли в аванґарді євроінтеграції — і це без грантів та без фінансування MI6 та ЦРУ(кхе-кхе). Є чим пишатися!

«По-перше, що демократія всередині фірм покращить якість демократії в уряді держави, перетворивши нас на кращих громадян і сприяючи більшій політичній рівності між нами.

По-друге, якщо демократія є виправданою в керуванні нашої держави, то вона також виправдана в прийнятті рішень всередині фірм»

Зараз читаю чудову книжку, Robert A Dahl, Preface to Economic democracy (передмова до економічної демократії), що розбирає морально-правову аргументацію за та проти демократизації фірм, одночасно реактуалізуючи прочитання Локка, Руссо, Токвіля, Джеферсона, Мілля та інших теоретиків демократії 18-20 ст.

Більш теоретична книжка, що не ставить за свою ціль взаємодіяти з питанням: як? — а здебільшого розбирає: чому?

За УНР, українська демократія часто була розколота між позиціями демократичного і радянського соціалізму.

Цікавим трендом в майбутньому стане "Шаповалізм" — антибільшовицька, самостійницька, радянська (за владу рад, а не більшовицьку систему однопартійної диктатури) течія українського руху.

На еміграції, вона разом з соціалістами поневолених народів і меншістю російських партій лівих есерів і есерів (на чолі з В. Черновим) створили "Соціалістичну Лігу Нового Сходу", організацію, що виборювала незалежність і соціалізм для поневолених Росією і більшовиками народів.

У лютому 1918 року естонці вирішили відокремитися від Росії та створити власну державу. 28 листопада 1918 року радянсько-російські війська атакували прикордонне місто Нарва, що поклало початок Війні за незалежність Естонії.

2 лютого 1920 р. естонський соціалістичний уряд і естонській народ остаточно вибороли незалежність проти окупаційних російсько-більшовицьких армій.

Згодом, Естонія провела перші повноцінні вибори, в яких перемогла Лейбористська партія і сформувала лівоцентристський уряд.

«Республіканські» підходи і прогресисти.

Читаю зараз про так звану неореспубліканську філософію. Щось, що може бути значною альтернативою застарілим ортодоксальним-класовим підходам для лівих/прогресистів.

З опендемокрасі:

Останні два десятиліття чи близько того спостерігається відновлення інтересу в академічній політичній теорії до того, що називають «республіканізмом».

Можливо, він може створити конструктивну парадигму для роздумів про те, чого ми принципово хочемо від економічного порядку, а також про деякі інституції чи підходи, які сприятимуть досягненню цих цілей. Це може допомогти нам подумати про взаємозв’язки між суспільством, економікою та політикою.

Республіканізм складається і підкреслює такі принципи:

(1) Народний суверенітет. Легітимний політичний порядок має формувати закон і політику через процеси, які відповідним чином залучають усіх громадян. (…)Сучасні республіканці розуміють це в більш демократичних термінах, як вимогу народного суверенітету в процесі прийняття законів і політики. Це виключає олігархію: правління заможних еліт.

(2) Загальне благо. (Res Publica) Легітимний політичний порядок повинен спрямовувати закон і політику на справжнє загальне благо. Економічні устрої, будучи конструкцією політичного порядку, повинні служити цьому загальному благу.

(3) Свобода. Головною частиною загального блага громадян є інтерес кожного громадянина до свободи. У своєму «Дискурсі про походження нерівності» Жан-Жак Руссо каже, що «найгірше, що може трапитися з кимось у стосунках між людьми [sic], — це опинитися на милості іншого». (…) не жити «на милість іншого». Ми вільні, коли можемо жити, не підкоряючись свавільній волі іншого.

Отже, щоб досягти свого загального блага, народ повинен використовувати свій суверенітет для створення політичних та економічних домовленостей, які забезпечують свободу в цьому сенсі для всіх громадян. Йдеться не лише про захист особи від домінування держави, а й про конструктивне використання держави для запобігання виникненню відносин домінування в економіці та суспільстві загалом.

(4) Громадянська участь. Громадянин – це не лише особа з певним правовим статусом, але й належний учасник спільного прийняття рішень, який піклується про загальне благо та резонну співпрацю. Політичні та економічні домовленості повинні дозволяти та заохочувати таку участь.

Отже, якщо ми спробуємо перетворити ці занепокоєння, критику та прагнення на конструктивне запитання, це можна виразити так: як зробити нашу економіку республіканською? Як зробити економіку гідною громадян?

Досліджуючи це питання, саме республіканське мислення робить сильний наголос на власності та розподілі багатства (тобто не лише доходу, а й основних активів).

Таким чином, життєво важливе питання для тих, хто зацікавлений у дослідженні республіканської економіки, полягає в тому, що можна і потрібно зробити для демократизації власності та контролю над активами.

Яка роль кооперативів і схем сприяння власності працівників? А як щодо пропозицій щодо «соціальних фондів» у колективній власності, наприклад, для допомоги у фінансуванні пенсійного забезпечення, які можна використовувати для здійснення народного контролю над інвестиціями?

Або для універсальних схем грантів, які наділяють усіх громадян капіталом після закінчення терміну (пропозиція, певною мірою схожа на пропозицію щодо безумовного базового доходу)?

https://www.opendemocracy.net/en/opendemocracyuk/democratic-wealth-exploring-ideas-for-citizens-economy/

У «Дискурсі про політичну економію» Жан-Жак Руссо висловив своє бачення того, як уряд має боротися з нерівністю: «запобігати крайній нерівності доль; не шляхом перерозподілу багатства від власників, а через позбавлення всіх людей засобів для його накопичення; не будуючи лікарні для бідних, а запобігаючи бідності громадян».

Це досить гарне визначення сьогоднішнього модного слова «предистрибуція» (передрозподіл). Руссо був республіканцем, який застосував ці принципи до свого мислення про економіку, і саме ця традиція економічного республіканізму зараз переосмислюється в академічних колах.

Треба не перерозподіляти нерівність, а не допускати нерівність. Не допускати бідності.

​​​​Двадцять перше століття ставить прогресивним, ліберальним і лівим діячам неймовірні задачі. Ми знаходимося в десятилітті нерівності, кліматичної катастрофи, нерегульованих соцмереж і технологій, у кризі демократії та відродженні правого і лівого популізму.

Стає питання: що ми можемо запропонувати як відповідь на нові виклики? Старі підходи більше не є актуальними, і без переосмислення трансформаційної програми, прогресивні сили навряд зможуть мати значну актуальність. Я пропоную для прочитання фрагменти з проєкту "The Good Society". З переосмислення соціал-демократії.

На мою думку, підкреслюючи всі нові проблеми, ми повинні ставити і питання егалітарних форм власності, пропонуючи одночасно нове і сучасне, проте радикально-демократичне бачення нового світу і програми його досягнення.
---------------------------------------------------------------------------

💻 Ця епоха, визначена культурою та почуттями фабрики, була замінена епохою, визначеною настроями та культурою Facebook: одна з платформ, мереж і як концентровані, так і розпорошені форми влади.

🌐Хочемо ми це чи ні, ми розуміємо себе і своє суспільство не стільки як робітників і виробників, як раніше, а як мережевих споживачів і громадян. Це світ, у якому за нами спостерігають обидва: і держави, і учасники ринку, так, як ніколи раніше, і світ, у якому інтернет-платформи гарантують, що кожен має голос і може сказати, знати що-небудь і спілкуватися з ким завгодно.

Це мережеве суспільство породжує зовсім інший набір амбіцій, потреб, очікувань і поведінки. Влада – одночасно і більш концентрована, але також і у руках багатьох, а не обмеженої малої групи.

🫂Це вимагає іншого набору відносин між громадянином, суспільством, державою і партією. Ідея, що соціал-демократична партія буде єдиним або навіть головним агентом (провідником) змін зараз, м’яко кажучи, оскаржується. У всій складності третього десятиліття двадцять першого століття ідея про те, що одна політична віра може монополізувати зміни та протистояти викликам автоматизації та алгоритмів, старіння та самотності, великі технології та великі медіа – все від основи, що зморщується і руйнується – фантазії.

🌹 Але майбутнє для соціал-демократії має бути виходити за межі лише виборчої справи – хоч вона настільки ж критична і важка, наскільки і була, її недостатньо. Соціал-демократи мають бути при владі – тобто бути обраними у парламент – але також мати силу ідей та додаткові непарламентські, низові, суспільні сили, які дозволяють соціал-демократії бути трансформаційною.

До цього соціал-демократи повинні переосмислити себе в набагато глибший, спокусливіший і популярний спосіб, (…) і ґрунтуються на ідеях колективної свободи, часу, творчості, автономії, стійкості, безпеки та демократичного агентства.

⚡️Треба малювати і уявляти яскраву та одночасно реалістичну і переконливу картину суспільства, якого ми хочемо створити.

🏛️Ключовим питанням для соціал-демократів є розробка нової концепції лідерства двадцять першого століття. Важлива не влада над іншими, а влада з іншими для всіх. Мета полягає в тому, щоб перевернути систему до нової парадигми, у якій ці форми співпраці стануть переважаючим способом, у який суспільство вирішує речі та робить речі – так само, як машина та ринок домінували в інші, недавні епохи.

Віктор Гюго якось написав, що «романтизм і соціалізм – це одне й те саме».

Це формулювання могло б обурити соціалістів у півторастолітній традиції "наукового, матеріалістичного" підходу Маркса, але зпізно підозрюю, що погляд Гюго може впасти на більш вдячні вуха.

Спірною є моя нинішня теза: лібералізм
і соціалізм - це одне і те ж. Прикладом цієї «плутанини» є і фігура самого Гюго, який розглядався в середині ХІХ ст. як радикал, тому що він був «лібералом», і одночасно соціалістом.

У 1939 році Джон Мейнард Кейнс запропонував варіант
цього поняття:

Питання в тому, чи готові ми відійти від держави laissez-faire (необмеженого ринку) дев'ятнадцятого століття у епоху ліберального соціалізму, під чим я маю на увазі систему сприяння соціальній та економічній справедливості та поваги і захисту особистості – її свободи вибору, її віри, свободи думки і самовираження, підприємництва, і процвітання.

Я стверджую, що лібералізм і соціалізм є вираженням спільної інтелектуальної спадщини та пропонують ідентичне соціальне та політичне розуміння. Ця ідентичність не є просто побічним продуктом політичного компромісу чи ідеологічного банкрутства, ані розрядки "політичного реалізму", ані "змови", "морального боягузтва" й "буржуазного забруднення". Швидше я буду стверджувати, що лібералізм і соціалізм виникають внаслідок єдиної інтелектуальної конвергенції та спільної політичної традиції. Обидва опинилися по той самий бік революційної барикади й були віддані тим самим фундаментальним ідеям

Взято звідси:
https://www.academia.edu/29608237/Liberalism_and_Socialism_The_Same_Thing

Під час війни бюджетні кошти і кадри спецслужб йшли на відродження найгірших традицій Кучмізму — репресій і зчинення тиску проти незалежних журналістів, журналістів, що роблять нашу державу і демократію кращими. Зараз, голова СБ України намагається виправдатися, придумуючи «операціі» і покриваючи злочинців за рахунок талановитих і відданих працівників СБ. Навряд це якось допоможе Україні в будь-який спосіб.

У січні на маловідомому ресурсі «Народна правда» зʼявилися відео і матеріал про те, як деякі співробітники Bihus.info нібито вживають наркотики «на корпоративі» в заміському комплексі. Засновник проєкту Денис Бігус відреагував того ж дня і заявив, що за командою проєкту кілька місяців незаконно стежили.

Журналісти провели власне розслідування і дізнались, що за ними стежили співробітники СБУ, а саме — Департаменту захисту національної державності. В СБУ відреагували — у повідомленні голови відомства Василя Малюка сказано, що це була операція проти наркозлочинності, а операторка проєкту «причетна» до розповсюдження, але публікація відео неприпустима, тому керівника Департаменту звільнили.

«Бабель» розповідає, чому аргументи СБУ не витримують ніякої критики.

@babel

Влітку 2023 р. стало відомо про спробу українського уряду "обійти" профспілки, створивши псевдо репрезентативний орган для "діалогу" з профспілками, з можливістю обережно підібрати потрібних людей на місця.

Така ініціатива дозволить приймати рішення без профспілок і повністю виключити мільйони людей з навіть тої моделі соціального діалогу і трипартизму, що існує зараз. Так само, це стає ефективним інструментом саботажу норм Євроінтеграції, які прямо протиставляються інтересам найбагатших груп олігархії та великих власників, для яких соціальні норми ЄС є загрозою для надприбутку і непідконтрольної влади.

В кінці січня 2024 р., у відповідь, Європейська федерація профспілок (European Trade Union Congress), до якої з 2022 р. включені і українські профспілки, виступила з письмом до уряду на захист Європейської соціальної моделі та прав українських працівників і профспілківців

Наразі, знищення соціальних інституцій і діалогу з суспільством є тенденцією уряду, зокрема міністерства соцполітики, з найбільшою ініціативністю від партії Слуги Народу. Такі дії загрожують молодій українській демократії, активно вилучаючи суспільство з діалогу.

​​Планую написати свій текст щодо декомунізації, десь до літа. Зараз же хочеться наголосити на двух речах: декомунізація — це важливий процес, що в собі має одночасно деколонізаційну, антиімперіалістичну і демократичну перспективи; декомунізація, якщо ми збираємося бути відповідними цим трьом характеристикам, не може включати українську традицію націонал-комунізму.

В Києві, наприклад, наскільки я знаю, є мінімум три вулиці на честь націонал-комуністичних ватажків, вулиця Еллана-Блакитного, Володимира Винниченка, Миколи Хвильового. У Харкові існує вулиця М. Скрипника.

Ці всі прізвища виключені з декомунізаторських списків, проте адекватного і об'єктивного ставлення до націонал-комуністичної традиції української історії нема. Ми як народ повинні ще приділити багато часу і зусиль щоб повноцінно оцінити українську історію, без виправдань, відкидань і героїзацій.

Треба визнати, що Україна мала свою комуністичну течію, яку представляли видатні українці, течію, в якій були і напів-демократичні і авторитарні і тоталітарні тенденції, унікальний аналіз і антиколоніальна перспектива. Саме націонал-комуністи стали провідниками українського спротиву під час українізації, і ми повинні вміти чесно говорити про ці контроверсійні сторінки нашої історії, так само як ми маємо дискусії щодо правильної і об'єктивної оцінки УПА, її тоталітарних і напів-демократичних тенденцій, її злочинів та внеску у національно-визвольну боротьбу, так само, ті самі критерії повинні застосовуватися і до націонал-комуністів.