Зі святом, друзі!

Мені складно надавати оцінку Шухевичу — зараз це дуже політизований персонаж, і поки не проведено обʼєктивної оцінки його ролі у Волинській різні і репресіях, щось говорити важко.

Інша справа Бандера — його складно звинувачити в подіях таких масштабів — бо впливу на них він не мав. Проте разом з тим, його політичний нащадок був наповнений політичних вбивств та братовбивчих дій. Бандера намагався побудувати тоталітарний культ навколо себе, і елімінувати незгодних. Коли УПА стала на демократичні рейки, і хоч програмово зазначала себе інклюзивною організацією, Бандера намагався її навернути на шлях тоталітаризму і донцовщини.

Євген Стахів, ветеран УПА, в 2007 р. в інтервʼю зазначав:

«Бандера хотів повертати назад до тоталітаризму, що було погано для українського народу. Отже той, хто хоче зводити пам'ятник Бандері, той бажає повертатись до тоталітаризму.

Бандері, який не знав, що тут робиться, - пам'ятники, а тим, хто тут воював, що? Шухевичу мають бути пам'ятники, а не Бандері! То є кривда для тих, хто воював та гинув, бо вони гинули не за Бандеру, а за Україну»

Ми, які пережили Радянський Союз, повинні задуматися, чи ми справді хочемо повертатися в тоталітарний лад, шануватии його прихильників? Чи справді нам дорогі такі цінності, як культи персон, братовбивство, відсутність демократії?

В минулому році на цю тему я публікував такий невеликий матеріал.

https://www.europe-solidaire.org/spip.php?article73958

​​Джузеппе Мадзіні — чому нам потрібно прагнути до суспільного блага. Що означає національна революція без піклування про суспільне благо?

Де індивідуальні права здійснюються без впливу якоїсь великої думки, спільної для всіх; де інтереси кожної особи узгоджуються не через певну організацію, керовану позитивним панівним принципом і свідомістю спільної мети, загального блага, там неминуче виникає тенденція до узурпації одними прав інших.

У суспільстві, подібному до нашого, де поділ на класи — як би їх не називали — і досі існує в повній силі, кожне право неминуче зіштовхується з іншим правом, заздрісним і недовірливим до нього; кожен інтерес природно вступає в конфлікт із протилежним інтересом: інтерес землевласника — з інтересом селянина; інтерес фабриканта чи капіталіста — з інтересом робітника. По всій Європі — оскільки рівність, хоч і прийнята в теорії, була відкинута на практиці, а сума суспільного багатства зосередилася в руках нечисленних, тоді як маси здобувають лише мізерну частку завдяки виснажливій праці, — встановлення необмеженої свободи є жорстокою іронією: ви даєте нерівності нове життя, коли проголошуєте людей абсолютно вільними й закликаєте їх користуватися своїми правами.

Соціальна сфера мусить мати свій центр: центр для індивідуалістів, що штовхаються між собою всередині неї; центр для всіх розпорошених променів, які розсіюють і марнують своє світло й тепло. Теорія, що ґрунтує суспільний устрій на індивідуальних інтересах, не здатна забезпечити такий центр. Відсутність центру — або ж вибір серед протилежних інтересів того, який має найбільшу життєву силу, — означає або анархію, або привілей, тобто або безплідну боротьбу, або зародок аристократії, під якою б назвою вона не приховувалася. Це роздоріжжя, уникнути якого неможливо.

Чи цього ми прагнемо, коли закликаємо до революції, якщо революція є необхідною для переустрою нашої національності?

Отже, ми змушені звернутися до сфери принципів. Ми маємо відродити віру в них, здійснити працю віри. Логіка речей цього вимагає. Лише принципи є творчими. Ідеали ніколи не втілюються у факти без загального визнання якоїсь сильної віри.

Великі справи ніколи не здійснюються інакше, як через відмову від індивідуалізму та постійну жертву власним «я» заради спільного поступу. Самопожертва — це почуття обов’язку в дії. … Особистість є священною; її інтереси, її права — недоторканні. Але зробити їх єдиною основою політичної будови й сказати кожному індивідові, щоб він здобував своє майбутнє лише власними, нічим не підтриманими силами, — означає віддати суспільство й прогрес на волю випадковостей природи та його соціального інстинкту; насадити егоїзм у душі; і зрештою нав’язати панування сильних над слабкими, тих, хто має, над тими, хто не має.

Якщо силою прикладу ви зможете вкорінити в серці нації принцип, проголошений Французькою революцією, але так і не здійснений, — що держава зобов’язана кожному своєму членові забезпечити засоби до існування або можливість працювати задля них, і якщо ви додасте справедливе визначення самого існування, гідність — ви підготуєте тріумф права над привілеєм; кінець монополії одного класу над іншим і кінець злиденності.

Коли ви піднесете свідомість людей до віри в інший принцип — що суспільство є асоціацією трудівників, — і зможете завдяки цій вірі вивести як у теорії, так і на практиці всі його наслідки, — у вас більше не буде каст, не буде аристократій, громадянських воєн чи криз. У вас буде нація. У вас буде Народ

Мадзіні і Республіканство (1870)

Республіка (respublica, або «справа народу») — це національний уряд у руках самої нації, народу. Це правління законами, які є справжнім виразом національної волі, в якому суверенітет нації визнається керівним принципом кожного акту, центром і джерелом усієї влади ... влада народу, здійснювана народом і для народу ...

Свобода в усьому і для всіх людей. Рівність соціальних і політичних прав та обов’язків. Асоціація всіх народів і всіх вільних людей в одній місії прогресу, що охоплює все Людство… Буде утверджене право кожної людини бути судженою рівними собі — джерело суду присяжних. Обов’язком представників нації, як охоронців свободи, буде поєднати якомога більший обсяг індивідуальної незалежності з якомога більшим рівнем національного добробуту. ...

Епоха домінування необмеженого індивідуалізму завершилася; і обов’язок реформаторів — започаткувати епоху асоціації. Спілка є всемогутньою на тій землі, по якій вона ступає. Революції мають здійснюватися народом і для народу. Це — наше Слово; воно підсумовує всю нашу доктрину; це наша наука, наша релігія, наша сердечна прихильність ...

Доктрина індивідуальних прав настільки неспроможна розв’язати питання в тому вигляді, як я його тут окреслив, що вона лякається самої ідеї уряду. Її прихильники розглядають уряд як необхідне зло, з яким вони миряться за умови, що йому буде надано якомога менше влади. У їхній теорії уряд, зведений майже до функцій поліцейського, позбавлений будь-якої ініціативи, не має іншої місії, окрім запобігання. Він існує для того, щоб придушувати злочини й насильство, забезпечувати кожному індивідові здійснення його прав від будь-яких грубих посягань з боку ближніх — і нічого більше ...

Свободу було здобуто; доктрина індивідуальних прав, можна сказати, втілилася в кожній людині. Чому ж така незначна кількість отримала з цього користь? Чому кривди трудящих мас залишилися майже тими самими? Чому революції, очолювані середнім класом, буржуазією, виявилися плідними лише для цього класу? Буржуазія боролася лише за права: вона залишилася вірною своєму принципові і, здобувши власні права, не відчула потреби поширювати їх далі. Маси ж залишилися виключеними з цього завоювання ...

Свобода — це не заперечення будь-якої влади само по собі; це заперечення кожної влади, яка не репрезентує народ, і його прагнення.

Основна ідея з цього тексту, що уряд повинен бути творчим, експансивним, якомога більш децентралізованим з найширшою можливістю залучення. Мадзіні протиставляє ідеал демократії, який ще називають "старим", "афінським" — демократія як самоврядування, тобто, демократія через урядувальні інституції, демократія участі і народної волі, проти сучасного уявлення про демократію — демократію як свободи від уряду, де роль уряду поступово зменшується і зводиться до майже небачітної, яка гарантує певні права.

В такій логіці політична участь забезпечує свободу, творчість, розвиток людини, а також гарантію захисту її політичних прав. Не заперечуючи індивідуальних прав (як може здатися з критики індивідуалізму), Мадзіні навпаки підсилює цю концепцію, доповнюючи її обов'язками.

На думку Мадзіні, революції 19 і 18 століття не принесли загального добробуту якраз через домінування ідеї індивідуальних прав. Ті рушіїреволюції, завоювавши права для себе, не відчували обов'язку розширити їх для інших. Термінологія індивідуальних прав без обов'язків банально не давала аналітичних інструментів для подібної вимоги. Права розглядалися як набір антагонізмів і різних груп, що за них окремо борються, а не були загальним обов'язком. Ті права, які потребували загальний внесок, були здебільшого відкинуті, через необмежений індивідуалізм. Такі антинародні тези, як "податки — це грабунок" змусили формувати дискурс, де взаєморозвиток прав і обов'язків був неможливим, бо обов'язки, самообмеження, тощо, розглядалось як щось тиранічне.

Таким чином, з необмеженою владою в такій рамці, найсильніші соціальні групи перемогли, і не стримували себе мораллю — натомість давши дорогу домінації комерції, ринкової логіки, яка співпадала з тою дискусією щодо індивідуалізму.

Мадзіні дуже цікаво читати поряд з Арендт — яка поділяла основні ідеї першого — щодо націоналізму, республіканства, демократії. Але також вносила унікальні, абсолютно нові ідеї, іноді в тандемі, іноді в критиці.

Арендт доходить висновку, що відповідь на жахи тоталітаризму не слід шукати в особистій моралі, якою б піднесеною вона не була; лише демократичні інституції та активною участю, здатні врятувати нас від «темряви людського серця».

Бенджамін Барбер описує такий погляд на сучасну демократію:

Ліберальна демократія є «тонкою» теорією демократії — такою, в якій демократичні цінності мають інструментальний характер і тому є тимчасовими, необов’язковими та умовними, слугуючи лише засобами до суто індивідуалістичних і приватних цілей. Із такого хиткого підґрунтя не варто очікувати появи послідовної теорії громадянства, участі, публічних благ або громадянської чесноти

Проте там де Барбер вбачає нестабільність, Арендт вбачає пряму тенденцію до занепаду, авторитаризму, олігархії і тоталітаризму — які постійно нависають з посиленою небезпекою в наших масових суспільствах, суспільствах медіа, політичного естаблішменту і атомізму.

Оскільки ми є різними, плюралістичними, дія в політиці — це не справа самотніх героїв, а взаємодія між рівними; навіть найхаризматичніший лідер не може зробити більше, ніж очолювати те, що за своєю суттю є спільною справою; виходячи з цього, людські істоти найславетніші не тоді, коли їхня індивідуальність розчиняється у спартанському бойовому братерстві на полі битви, а тоді, коли вони відкривають свої унікальні ідентичності на публічній сцені.

Закон встановлює межі для дії; але що саме надає дії імпульсу й спрямовує її різними шляхами в різних типах політичних устроїв? Монтеск’є постулював три різні оживлювальні принципи — чесноту, честь і страх, — і Арендт вважає, що, зробивши це, він вказав на фундаментальні досвіди людського плюралізму, які лежать в основі політики. Досвід плюралізму є водночас досвідом рівності й відмінності: ми всі є людьми, і водночас ми всі є окремими індивідами. Як наслідок, існують два різні політичні стилі, за допомогою яких ми можемо утверджувати наш плюралізм (різність): один із них — республіканська «чеснота» (virtue) в термінах Монтеск’є — максимізує рівність, тоді як інший — монтеск’євська «честь» (honor) — максимізує можливості для відмінності.

Ще один аспект плюральності, антиполітичний, але цілком автентичний, проявляється у «страху» (fear), на якому, за Монтеск’є, ґрунтується тиранія. Адже коли будь-який індивід опиняється самотнім і безсилим у ситуації, з якою спільна дія не може впоратися, людська плюральність перетворюється на загрозу, і «одна-єдина людська істота постає перед приголомшливою більшістю всіх інших».

Арендт підкреслює важливість комбінації трьох видів урядування, які я вже тут описував: правління одного (лідера), правління декількох (умовно еліти, представників) і правління більшості (народу), як ідеальна форма вираження трьох просторів політики, які описував Монтеск'є. Для Арендт, це означало наявність одночасно рівності і можливості для диференціації, але не домінування або безсилля.

Для неї тоді основним засобом проти диктатури є не індивідуалізм як такий, тобто свобода від інших, і не радикальний колективізм, а міжлюдська взаємодія, постійна наявність місць де люди, не лише репрезентовані представники, могли б обговорювати і впливати на політику, формувати чесноти, залучатися в своєму вільному волевиявлені, і боротися проти ізоляції і атомізації.

Люди, діючи «спільно», відкривають між собою силу, що є цілковито непропорційною їхнім індивідуальним ресурсам. Для неї ця популярна публічна сила є джерелом влади; там же, де панують ізоляція і участь обмежена обраною меншістю, виникає простір для насильства, адже окремі індивіди поодинці є слабкими. Водночас вона стверджує, що зі зростанням урядового насильства "публічна сила" парадоксально зменшується, і що остаточна кульмінація тоталітаризму — коли населення повністю атомізоване, а терор розв’язано навіть проти власних поплічників диктатора — може привести лише до паралічу й безсилля.

Вони воювали в Добровольчих формуваннях, тому соціальна підтримка сім'ї фактично відсутня.

УДА збирає кошти на підтримку родини Лани Чорногорської (поз. "Саті")

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/3xKEj9cCcY

Прощання з Ланою Чорногорською відбудеться 6 січня о 09:00 у великій меморіальній залі (купол) на території крематорію Байкового кладовища в Києві.

Про це повідомили побратими Лани з підрозділу «Удачники».

​​Нещодавно читав про китайського націоналіста Сунь Ятсена (на жаль, більшість робіт навколо нього — це пропаганда КПК). Найбільше мене цікавила його конституційна теорія. Сунь Ятсен описує поділ влади на п'ять гілок, а не на три. Дві нові гілки — екзаменаційна і контрольна — на мою думку, дуже цікава ідея.

- Екзаменаційна гілка влади — гілка, яка повністю стосується державних службовців, престижу державної служби, її якості, відповідності навиків, справедливої плати за значні обов'язки. Якщо коротко, це гілка влади, яка постійно моніторить якість державної служби, слідкує, щоб вона виконувалась не лише найбільш ефективним способом, а ще й мала людські умови праці і повагу суспільства, асоційовану з такою важливою функцією.

- Контрольна гілка влади — виконує приблизно схожу роль, що в нас зайняла НАБУ — це гілка, яка бореться проти корупції, зловживань, невідповідної поведінки представник влади. По суті, це орган контролю і цензурування влади, якщо та переходить певні звичаї (наприклад, спекулює, займається популізмом), займається корупцією, втрачає зв'язок з тими, кого вона представляє, тощо. Ця гілка влади повинна функціонувати паралельно іншим, і існувати також на локальному рівні — контролюючи муніципалітет, і будучи зв'язною частиною між громадянами і їхніми представниками.

Мені ці конституційні пропозиції дуже відгукнулись. Я вже раніше писав, і неодноразово, що не існує успішних держав, які зневажають своїх держслужбовців. Наша політична культура — яка вимагає від державної служби дуже мало, і дає державній службі дуже мало, а також загалом вважає чиновника чимось зневажливим (зокрема через загальну недовіру до держави і політики, що справедливо в нинішніх умовах) — не здатна відповідати на виклики епохи. Я часто приводжу приклад Бразилії, яка змогла зорганізувати період економічного процвітання за рахунок побудови дуже престижної сфери державного управління — зі значним відбором і вимогами до професіоналізму, особливо в сфері державного банку і державного планування. Саме завдяки цьому, Бразилія змогла стати світовою державою і вийти на небачітний в світі рівень літакобудування.

Також, такі конституційні інновації вбачаються мені, як значно підсилюючи демократичний потенціал країни.

Кейнс, ринкова мораль і соціалізація інвестицій

Замість того, щоб грати в лотереї на добробуті і житті інших людей, Кейнс вважав, що суспільство може і мусить узяти “контроль над власними справами”.

Кейнс вважав економіку "моральною наукою" — яка на відміну від "точних наук", набагато більш тісно переплетена з етикою і психологією. Майже в усьому Кейнс інкорпорував елементи психології і соціології в економічну дискусію, а саму економіку вважав перш за все питанням етики: хто повинен отримувати що, і чому, для чого, за що?

Найбільша проблема економіки як науки, на думку Кейнса, була не у відсутності оригінальних думок, і навіть не в технократично-математичному підході до неї, який би виключав всяку мораль (що в принципі неможливо), а по суті, в "полонині старих ідей"

В кінці, на заміну ринковій моралі, де ідеальний ринок призводить суспільство до рівного і чесного розподілу за потребою і попитом, і де люди отримують те, що заробили, Кейнс описує своє бачення домінуючого ринкового суспільства: суспільство, де результати відділені від рішень; рішення, які проходять через пелену туману і неведення, яку ніяк неможливо розрахувати — і які потім інтерпретуються як індивідуальний успіх чи невдача, стають критерією оцінювання.

— Хороше рішення, яке окрема людина може прийняти, якщо воно буде прийняте більшістю, може стати катастрофічним і провальним для всіх, і економічна координація стає дилемою в'язня — Внесок, очікувані результати і реальні результати також неймовірно різняться.

Праця на якусь ціль може привести до протилежної. І це в ідеальних ринкових умовах — яких не існує і не може існувати — в реальному світові на це накладається політична сила і воля монополій, корпорацій, фінансових спекуляцій і підваженню цінностей — коли все більше і більше людських взаємодій стають комерціалізованими, і в цьому втрачають своє значення і сенс.

Натомість Кейнс пропонує регуляції, які б зменшували розрив між діяльністю і результатом, пропонує також, збільшити координацію між споживачами, і виробниками, та споживачами між собою, як і виробниками між собою.

«Певна, досить широка соціалізація інвестицій виявиться єдиним засобом забезпечити наближення до повної зайнятості; хоча це зовсім не мусить виключати всілякі компроміси та механізми, за допомогою яких публічна влада співпрацюватиме з приватними інвестиціями. Однак поза цим не проглядається очевидних підстав для системи державного соціалізму, яка охоплювала б більшу частину економічного життя суспільства. Для держави важливо не те, щоб вона перебрала у власність засоби виробництва. Якщо держава здатна визначати сукупний обсяг ресурсів, спрямованих на розширення цих засобів, а також базову винагороду тих, хто ними володіє, вона здійснить усе необхідне».

Кейнс підтримує і вважає дуже важливою підприємницьку діяльність, але вважає, що при підприємницькій діяльності, інвестиції повинні бути соціалізованими (одержавленні).

Інакшими словами, рамки і напрямок цієї діяльності повинні бути визначені, і умовні пропорції, на що йде національне багатство, при збережені в межах цих напрямких і цих соціалізованих і координованих інвестиціях підприємницької діяльності, автономії, прийнятті рішень, ризику, тощо.

Сьогодні — день народження Романа Легара

В анархістському русі його знали як Ревні, а коли доєднався до війська, то отримав позивний Ісус.

У день народження Романа члени колективу «Чорнозем» вирішили пригадати, яким він був за життя, та поділитися цими спогадами.

Якщо спробувати його охарактеризувати, то перше, що спадає на думку, — це була людина справи. Ревні усвідомив себе як анархіста під час Революції Гідності, у якій приймав активну участь.

Через кілька років Рома з товаришами поїхав боротися з диктатурою у Білорусь. Тоді там якраз проходили протести проти «закону про дармоїдів». Через те, що Рома приймав участь у протестах, його на місяць закрили в ізоляторі тимчасового утримування. Після цього Ревні депортували та заборонили в'їжджати до Білорусі та РФ протягом наступних 10 років.

Роман також потрапив під репресії СБУ, але сприйняв їх як виклик а не вирок, й витримав з гідністю.

Ревні служив у батальйоні К12 бригади «Азов», де був пілотом БпЛА. Загинув під час виконання бойового завдання.

Більше про життєвий шлях Романа можна дізнатися, прочивши спогади його товаришів з організації «Революційна Дія»:

«Молодість у боротьбі: пам'яті Романа «Ісуса» Легара»

Заклик до українців Нью-Йорка купувати та читати "найліпшу робітничу часопись" під не зовсім пролетарською назвою "Гайдамаки". Це 1914 рік.