Покоління сміливих і принципових

Учебка хуєбка, але прорвемось

Головний ідеолог УПА, полковник Петро Полтава про соціал-демократію та ідею нації.

“Прикладом на це є сьогоднішня політика лейбористів в Англії, французьких соціалістів у Франції. Прикладом на це була в свій час політика німецьких соціял-демократів. Прикладом на це є політика соціалістичних партій у всіх інших країнах світу. Всі вони залишили ідею всесвітньої пролетарської революції і борються за здобуття більшости в парламентах, за зреформування сучасного суспільного економічного ладу в тих усіх його місцях, в яких він виразно перестарілий. Зрозуміло, що мирна боротьба соціалістів за соціальні реформи є об’єктивно-прогресивна боротьба і не являє собою жодної загрози для ідеї нації”

(Петро Полтава, Концепція самостійної України, том 1, ст. 158)

У 2021 р. в Покровську в цей день відмічали річницю народження Данила Шумука.

Ті, хто за мною слідкують давно, знають, що Шумука я згадую регулярно. Це феноменальна людина — політичний дисидент, що тримає сумний рекорд — найбільше років за ґратами по політичним статтям у світі.

Він був безкомпромісним гуманістом, членом Комуністичної Партії Західної України, Української Повстанської Армії, а потім співзасновник Української Гельсінської Спілки.

Живши між двома режимами тоталітарної диктатури — радянським союзом і нацистській Німеччині, пройшовши табора напівфашистської Польщі, Райху і СРСР — Шумук виробив такий непоборний, ідеалістичний гуманізм, любов до людини як індивіда і до народу загалом, що навіть зараз залишається неймовірним натхненням і моральним вказівником.

Зі сходу України вояки Хартії перепоховали Шумука на захід, на Личаківський цвинтар у Львові. Хто має змогу — сходіть на його могилу.

https://pokrovsk.news/news/view/v-pokrovske-otmetili-godovshhinu-rozhdeniya-daniila-shumuka

«КПЗУ і ОУН - це ми, це наш народ 20-х, 30-х років. До чого ми доросли, те і створили»

«Розмови точилися довго і все це лягало на мою душу важким каменем, бо у результаті тих подій, про які йшла мова, виявилось, що все те, за що я готовий був віддати своє життя, насправді є найстрашнішим чудовиськом в історії людства. Проти тієї страшної сили виступала така ж сама страшна сила – фашизм. Тих дві сатанинські сили, дві сатанинські ідеології роздерли наш народ і витворили таку ситуацію, що ми активно стали самі себе винищувати. все людство попало наче у якусь трясовину всеохоплюючого Зла, бо на боці Росії збираються виступити Америка і Англія. Для мене це настав найстрашніший період у моєму житті, бо я втратив сенс життя»

«Трагедія нашого народу і його рухів полягає в тому, що один рух узяв собі на озброєння все, що було найгіршого на Заході, а другий від Сходу також перейняв те, що було найгіршого. Одні через своє почуття меншовартості наслідували німців у їхніх найгірших вчинках, а другі через таке саме почуття меншовартості також переймають від росіян найгірші їхні сторони. Одні орієнтувалися на Берлін, а інші на Москву»



30 грудня 1914 року народився Данило Шумук, український демократ і борець за права людини, що пройшов польські, німецькі і радянські тюрми і табори, борючись за свої переконання.

Починав своє політичне життя як активіст Комуністичної партії Західної України. За комуністичну діяльність був ув’язнений у Польщі. Проте, розчарувався в комунізмі, коли вперше зміг відчути, чим насправді є СРСР.

З другою світовою, як і багато інших українців, потрапив у німецький концтабір, звідки зміг організувати втечу. Доєднався до діяльності ОУН, хоч ніколи не був її членом. Далі — Політвиховник УПА.

За все життя не вбив жодної людини. Попавши у радянський полон, каже, що він з НВРО (Народно-визвольна революційна організація — лівий відкіл від ОУН Василя Кука і інших. Шумук радий дізнатися про демократичну течію в ОУН, відразу асоціював її з собою)

Потім — радянські табори. Співорганізація повстання в Норильську. Створення Гельсінської Спілки в Україні, коротка свобода і нові ув‘язнення, Канада, і лише потім — Незалежна Україна і спокійне життя на Донеччині.

У Києві, столиці України, досі немає пам’ятника Симону Петлюрі. У нас є багато пам’ятників постатям меншого значення або навіть таким, що не мали жодного стосунку до української визвольної боротьби чи були до неї ворожими, але водночас ми й досі не маємо нічого, що належним чином вшанувало б одного з лідерів Української революції.

Петлюра був командуючим армії, який якнайближче до серця сприймав турботи солдатів, так само як і проблеми українського народу — селян і робітників, що страждали від соціальної несправедливості та нерівності.

Він був демократичним лідером і за свого керівництва уберіг Український рух від загроз авторитаризму.

В 2026 р. Київ варто вимагати Київ нарешті прийняти рішення на користь пам'ятника Петлюри — особливо коли в Києві звільнилось місце.

В Україні пам'ять нашої історії до жаху занедбана. Навіть шукаючи патчі, можна знайти з легкістю бандерівські, нацистські символи, але нічого нормального на користь першої Української національної держави, української революції — УНР.

Сердечно дякуючи Вас і Раду Міністрів за новорічне привітання, вітаю також Вас і Раду Міністрів з Різдвяними нашими святами та Новим Роком.

Бажаю сил моральних для праці на добро нашої Державности в тих тяжких обставинах, серед яких доля судила нам свої обов'язки перед многостраждальною Батьківщиною виконувати.

Лише вірою, невсипущою працею та відданістю переможемо всі труднощі і збережемо ідею нашої державности, яким би пробам обставини її не підставляли

— Симон Петлюра до Андрія Лівицького, 1921

Зі святом, друзі!

Мені складно надавати оцінку Шухевичу — зараз це дуже політизований персонаж, і поки не проведено обʼєктивної оцінки його ролі у Волинській різні і репресіях, щось говорити важко.

Інша справа Бандера — його складно звинувачити в подіях таких масштабів — бо впливу на них він не мав. Проте разом з тим, його політичний нащадок був наповнений політичних вбивств та братовбивчих дій. Бандера намагався побудувати тоталітарний культ навколо себе, і елімінувати незгодних. Коли УПА стала на демократичні рейки, і хоч програмово зазначала себе інклюзивною організацією, Бандера намагався її навернути на шлях тоталітаризму і донцовщини.

Євген Стахів, ветеран УПА, в 2007 р. в інтервʼю зазначав:

«Бандера хотів повертати назад до тоталітаризму, що було погано для українського народу. Отже той, хто хоче зводити пам'ятник Бандері, той бажає повертатись до тоталітаризму.

Бандері, який не знав, що тут робиться, - пам'ятники, а тим, хто тут воював, що? Шухевичу мають бути пам'ятники, а не Бандері! То є кривда для тих, хто воював та гинув, бо вони гинули не за Бандеру, а за Україну»

Ми, які пережили Радянський Союз, повинні задуматися, чи ми справді хочемо повертатися в тоталітарний лад, шануватии його прихильників? Чи справді нам дорогі такі цінності, як культи персон, братовбивство, відсутність демократії?

В минулому році на цю тему я публікував такий невеликий матеріал.

https://www.europe-solidaire.org/spip.php?article73958

​​Джузеппе Мадзіні — чому нам потрібно прагнути до суспільного блага. Що означає національна революція без піклування про суспільне благо?

Де індивідуальні права здійснюються без впливу якоїсь великої думки, спільної для всіх; де інтереси кожної особи узгоджуються не через певну організацію, керовану позитивним панівним принципом і свідомістю спільної мети, загального блага, там неминуче виникає тенденція до узурпації одними прав інших.

У суспільстві, подібному до нашого, де поділ на класи — як би їх не називали — і досі існує в повній силі, кожне право неминуче зіштовхується з іншим правом, заздрісним і недовірливим до нього; кожен інтерес природно вступає в конфлікт із протилежним інтересом: інтерес землевласника — з інтересом селянина; інтерес фабриканта чи капіталіста — з інтересом робітника. По всій Європі — оскільки рівність, хоч і прийнята в теорії, була відкинута на практиці, а сума суспільного багатства зосередилася в руках нечисленних, тоді як маси здобувають лише мізерну частку завдяки виснажливій праці, — встановлення необмеженої свободи є жорстокою іронією: ви даєте нерівності нове життя, коли проголошуєте людей абсолютно вільними й закликаєте їх користуватися своїми правами.

Соціальна сфера мусить мати свій центр: центр для індивідуалістів, що штовхаються між собою всередині неї; центр для всіх розпорошених променів, які розсіюють і марнують своє світло й тепло. Теорія, що ґрунтує суспільний устрій на індивідуальних інтересах, не здатна забезпечити такий центр. Відсутність центру — або ж вибір серед протилежних інтересів того, який має найбільшу життєву силу, — означає або анархію, або привілей, тобто або безплідну боротьбу, або зародок аристократії, під якою б назвою вона не приховувалася. Це роздоріжжя, уникнути якого неможливо.

Чи цього ми прагнемо, коли закликаємо до революції, якщо революція є необхідною для переустрою нашої національності?

Отже, ми змушені звернутися до сфери принципів. Ми маємо відродити віру в них, здійснити працю віри. Логіка речей цього вимагає. Лише принципи є творчими. Ідеали ніколи не втілюються у факти без загального визнання якоїсь сильної віри.

Великі справи ніколи не здійснюються інакше, як через відмову від індивідуалізму та постійну жертву власним «я» заради спільного поступу. Самопожертва — це почуття обов’язку в дії. … Особистість є священною; її інтереси, її права — недоторканні. Але зробити їх єдиною основою політичної будови й сказати кожному індивідові, щоб він здобував своє майбутнє лише власними, нічим не підтриманими силами, — означає віддати суспільство й прогрес на волю випадковостей природи та його соціального інстинкту; насадити егоїзм у душі; і зрештою нав’язати панування сильних над слабкими, тих, хто має, над тими, хто не має.

Якщо силою прикладу ви зможете вкорінити в серці нації принцип, проголошений Французькою революцією, але так і не здійснений, — що держава зобов’язана кожному своєму членові забезпечити засоби до існування або можливість працювати задля них, і якщо ви додасте справедливе визначення самого існування, гідність — ви підготуєте тріумф права над привілеєм; кінець монополії одного класу над іншим і кінець злиденності.

Коли ви піднесете свідомість людей до віри в інший принцип — що суспільство є асоціацією трудівників, — і зможете завдяки цій вірі вивести як у теорії, так і на практиці всі його наслідки, — у вас більше не буде каст, не буде аристократій, громадянських воєн чи криз. У вас буде нація. У вас буде Народ

Мадзіні і Республіканство (1870)

Республіка (respublica, або «справа народу») — це національний уряд у руках самої нації, народу. Це правління законами, які є справжнім виразом національної волі, в якому суверенітет нації визнається керівним принципом кожного акту, центром і джерелом усієї влади ... влада народу, здійснювана народом і для народу ...

Свобода в усьому і для всіх людей. Рівність соціальних і політичних прав та обов’язків. Асоціація всіх народів і всіх вільних людей в одній місії прогресу, що охоплює все Людство… Буде утверджене право кожної людини бути судженою рівними собі — джерело суду присяжних. Обов’язком представників нації, як охоронців свободи, буде поєднати якомога більший обсяг індивідуальної незалежності з якомога більшим рівнем національного добробуту. ...

Епоха домінування необмеженого індивідуалізму завершилася; і обов’язок реформаторів — започаткувати епоху асоціації. Спілка є всемогутньою на тій землі, по якій вона ступає. Революції мають здійснюватися народом і для народу. Це — наше Слово; воно підсумовує всю нашу доктрину; це наша наука, наша релігія, наша сердечна прихильність ...

Доктрина індивідуальних прав настільки неспроможна розв’язати питання в тому вигляді, як я його тут окреслив, що вона лякається самої ідеї уряду. Її прихильники розглядають уряд як необхідне зло, з яким вони миряться за умови, що йому буде надано якомога менше влади. У їхній теорії уряд, зведений майже до функцій поліцейського, позбавлений будь-якої ініціативи, не має іншої місії, окрім запобігання. Він існує для того, щоб придушувати злочини й насильство, забезпечувати кожному індивідові здійснення його прав від будь-яких грубих посягань з боку ближніх — і нічого більше ...

Свободу було здобуто; доктрина індивідуальних прав, можна сказати, втілилася в кожній людині. Чому ж така незначна кількість отримала з цього користь? Чому кривди трудящих мас залишилися майже тими самими? Чому революції, очолювані середнім класом, буржуазією, виявилися плідними лише для цього класу? Буржуазія боролася лише за права: вона залишилася вірною своєму принципові і, здобувши власні права, не відчула потреби поширювати їх далі. Маси ж залишилися виключеними з цього завоювання ...

Свобода — це не заперечення будь-якої влади само по собі; це заперечення кожної влади, яка не репрезентує народ, і його прагнення.

Основна ідея з цього тексту, що уряд повинен бути творчим, експансивним, якомога більш децентралізованим з найширшою можливістю залучення. Мадзіні протиставляє ідеал демократії, який ще називають "старим", "афінським" — демократія як самоврядування, тобто, демократія через урядувальні інституції, демократія участі і народної волі, проти сучасного уявлення про демократію — демократію як свободи від уряду, де роль уряду поступово зменшується і зводиться до майже небачітної, яка гарантує певні права.

В такій логіці політична участь забезпечує свободу, творчість, розвиток людини, а також гарантію захисту її політичних прав. Не заперечуючи індивідуальних прав (як може здатися з критики індивідуалізму), Мадзіні навпаки підсилює цю концепцію, доповнюючи її обов'язками.

На думку Мадзіні, революції 19 і 18 століття не принесли загального добробуту якраз через домінування ідеї індивідуальних прав. Ті рушіїреволюції, завоювавши права для себе, не відчували обов'язку розширити їх для інших. Термінологія індивідуальних прав без обов'язків банально не давала аналітичних інструментів для подібної вимоги. Права розглядалися як набір антагонізмів і різних груп, що за них окремо борються, а не були загальним обов'язком. Ті права, які потребували загальний внесок, були здебільшого відкинуті, через необмежений індивідуалізм. Такі антинародні тези, як "податки — це грабунок" змусили формувати дискурс, де взаєморозвиток прав і обов'язків був неможливим, бо обов'язки, самообмеження, тощо, розглядалось як щось тиранічне.

Таким чином, з необмеженою владою в такій рамці, найсильніші соціальні групи перемогли, і не стримували себе мораллю — натомість давши дорогу домінації комерції, ринкової логіки, яка співпадала з тою дискусією щодо індивідуалізму.

Мадзіні дуже цікаво читати поряд з Арендт — яка поділяла основні ідеї першого — щодо націоналізму, республіканства, демократії. Але також вносила унікальні, абсолютно нові ідеї, іноді в тандемі, іноді в критиці.

Арендт доходить висновку, що відповідь на жахи тоталітаризму не слід шукати в особистій моралі, якою б піднесеною вона не була; лише демократичні інституції та активною участю, здатні врятувати нас від «темряви людського серця».

Бенджамін Барбер описує такий погляд на сучасну демократію:

Ліберальна демократія є «тонкою» теорією демократії — такою, в якій демократичні цінності мають інструментальний характер і тому є тимчасовими, необов’язковими та умовними, слугуючи лише засобами до суто індивідуалістичних і приватних цілей. Із такого хиткого підґрунтя не варто очікувати появи послідовної теорії громадянства, участі, публічних благ або громадянської чесноти

Проте там де Барбер вбачає нестабільність, Арендт вбачає пряму тенденцію до занепаду, авторитаризму, олігархії і тоталітаризму — які постійно нависають з посиленою небезпекою в наших масових суспільствах, суспільствах медіа, політичного естаблішменту і атомізму.

Оскільки ми є різними, плюралістичними, дія в політиці — це не справа самотніх героїв, а взаємодія між рівними; навіть найхаризматичніший лідер не може зробити більше, ніж очолювати те, що за своєю суттю є спільною справою; виходячи з цього, людські істоти найславетніші не тоді, коли їхня індивідуальність розчиняється у спартанському бойовому братерстві на полі битви, а тоді, коли вони відкривають свої унікальні ідентичності на публічній сцені.

Закон встановлює межі для дії; але що саме надає дії імпульсу й спрямовує її різними шляхами в різних типах політичних устроїв? Монтеск’є постулював три різні оживлювальні принципи — чесноту, честь і страх, — і Арендт вважає, що, зробивши це, він вказав на фундаментальні досвіди людського плюралізму, які лежать в основі політики. Досвід плюралізму є водночас досвідом рівності й відмінності: ми всі є людьми, і водночас ми всі є окремими індивідами. Як наслідок, існують два різні політичні стилі, за допомогою яких ми можемо утверджувати наш плюралізм (різність): один із них — республіканська «чеснота» (virtue) в термінах Монтеск’є — максимізує рівність, тоді як інший — монтеск’євська «честь» (honor) — максимізує можливості для відмінності.

Ще один аспект плюральності, антиполітичний, але цілком автентичний, проявляється у «страху» (fear), на якому, за Монтеск’є, ґрунтується тиранія. Адже коли будь-який індивід опиняється самотнім і безсилим у ситуації, з якою спільна дія не може впоратися, людська плюральність перетворюється на загрозу, і «одна-єдина людська істота постає перед приголомшливою більшістю всіх інших».

Арендт підкреслює важливість комбінації трьох видів урядування, які я вже тут описував: правління одного (лідера), правління декількох (умовно еліти, представників) і правління більшості (народу), як ідеальна форма вираження трьох просторів політики, які описував Монтеск'є. Для Арендт, це означало наявність одночасно рівності і можливості для диференціації, але не домінування або безсилля.

Для неї тоді основним засобом проти диктатури є не індивідуалізм як такий, тобто свобода від інших, і не радикальний колективізм, а міжлюдська взаємодія, постійна наявність місць де люди, не лише репрезентовані представники, могли б обговорювати і впливати на політику, формувати чесноти, залучатися в своєму вільному волевиявлені, і боротися проти ізоляції і атомізації.

Люди, діючи «спільно», відкривають між собою силу, що є цілковито непропорційною їхнім індивідуальним ресурсам. Для неї ця популярна публічна сила є джерелом влади; там же, де панують ізоляція і участь обмежена обраною меншістю, виникає простір для насильства, адже окремі індивіди поодинці є слабкими. Водночас вона стверджує, що зі зростанням урядового насильства "публічна сила" парадоксально зменшується, і що остаточна кульмінація тоталітаризму — коли населення повністю атомізоване, а терор розв’язано навіть проти власних поплічників диктатора — може привести лише до паралічу й безсилля.

Вони воювали в Добровольчих формуваннях, тому соціальна підтримка сім'ї фактично відсутня.

УДА збирає кошти на підтримку родини Лани Чорногорської (поз. "Саті")

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/3xKEj9cCcY