​​Ідея змішаної конституції з'явилася в античному Римі — і означала поєднання трьох елементів, які повинні були балансувати один одного — правління одного, правління еліти і правління більшості.

Поєднання повинно було вберегти від трьох відповідних вад — тираннії, олігархії та анархії (правління товпи).

В історії, від Риму і до Французької революції таку систему пропонували, щоб балансувати владу класів і чітко розділяти їх повноваження. Зараз такий підхід був би кроком назад.

Проте, деякі автори взялись до адаптації цього амбітного проєкту ранніх республіканців до сучасності.

Натомість сучасна інтерпретація заявляє, що лише репрезентативна демократія є дизбалансованою, бо представляє правління обраного політичного класу (правління еліти) і прем'єр міністра (правління одного), і повинна підкріплятися інституціям контролю і впливу (асамблеї, трибуни, таунхоли), які б представляли подавляючу більшість

Така ідея засновується на наявності постійного конфлікту — політичної еліти, яка хоче цементувати свою владу, більшості, яка пасивно захищає свою свободу, і лідера, який має інструменти побудови диктаторської системи. Відсутність противаг, зокрема, сильної економічно-політичної влади в руках більшості (через розподіл ресурсів, кооперативи, інституції, які дозволяють протест і ініціативу з визначеними механізмами і результатами), значно підвищує можливість диктатури чи олігархії.

​​"Низова демократія" як інструмент доповнення і регулювання репрезентативної демократії.

Досвід повсюдно довів, що ці складні механізми розподілу влади, якщо нічим не підкріплені, або самі себе руйнують, або ж поряд із юридичною системою постає інша — заснована на інтригах, корупції та байдужості; так що, по суті, існують дві конституції: одна — правова й публічна, яка існує лише в юридичних збірниках, і друга — прихована, але реальна, що є результатом мовчазної домовленості між усталеними владними силами.

Республіканці вбачали цю проблему відразу, і мали відомих теоретиків, які намагались передати більше влади нагляду за демократією і контролю більшості (Маккіявеллі, Джеферсон). Під час французької революції, жирондист Кондорсе в своєму проєкті конституції (який не був реалізований через пізнішу диктатуру Якобінців) намагався в першу чергу побороти проблему «непрямого деспотизму»: де-факто олігархію, що діє в межах верховенства права, в якій представництво є «ні рівним, ні реальним».

Як альтернативу моделі поділу влади Кондорсе запропонував змішаний устрій, який, окрім представницьких інституцій, включав народні органи, здатні ініціювати закони і дискусії, накладати вето й ініціювати імпічмент, а також періодично здійснювати установчу владу.

Це були по суті районні зібрання, в яких кожен міг проявити ініціативу, згідно існуючій процедурі. Ці зібрання також могли ініціювати закон, дискусію, проєкт — який б надався на голосування сусіднім районам ланцюгом — фільтруючи ініціативи, які не підтримувала б більшість, але дозволяючи майже з точністю пройти проєктам, які підтримує більшість. В нашому випадку, це могло б бути, наприклад, ветування закону про обмеження НАБУ.

Паралельно з цим, існують сучасні теорії муніципалізму, які пропонують містам мати свої певні конституційні проєкти, які б дозволяли мати більше впливу на державну політику з боку локальної політики.

Це також ставить питання суверенітету нації — бо якщо будь-який законопроєкт чи дію парламента може відкликати більшість — то це вказує, що суверенність лежить у народі, а не у вигляді президента чи парламента, або економічної еліти. Власне, народовладдя.

Я розумію, що я йду дуже далеко — посилаючись аж на 17 століття. Але загалом це важливо, бо наразі як ліві так і праві недооцінюють важливість конституційного порядку, і загалом не мають бачення кращої конституції.

На мою думку, велика кількість наших проблем потребує кращого соціально-політичного порядку, і потребує конституції, яка б була підкреслено антиолігархічною, патріотичною (що означає надання громадянам прав і відповідальностей співтворення країни) та громадсько-партисипативною.

В Україні є лише один приклад справді унікального конституційного мислення — це проєкт конституції України від холодноярівців. Але загалом ця сфера стоїть в стороні, хоч вона неймовірно впливова.

Нерівність і авторитаризм нерозривно пов'язані — дослідження

Нове велике статистичне дослідження показує нерівність основним фактором розвитку авторитаризму.

Порівняльний статистичний аналіз вказує на один стійкий висновок: чим більш нерівномірним є розподіл доходів у демократії, тим вищий ризик обрання глави уряду, схильного до концентрації влади та руйнування демократичних норм. Навіть заможні й давні демократії, як-от Сполучені Штати, є вразливими за умов високої нерівності (хоча національне багатство може забезпечувати певну стійкість).

Насправді ці дві проблеми — нерівність і демократична ерозія — взаємопов’язані. У великому міжнаціональному статистичному дослідженні чинників ризику демократичної ерозії ми встановлюємо, що економічна нерівність є одним із найсильніших предикторів того, де й коли відбувається руйнування демократії.

Цей базовий результат вражає своєю стійкістю. Загалом ми виявляємо послідовний позитивний зв’язок між розривами в доходах або багатстві та демократичною ерозією в більш ніж 100 різних статистичних моделях.

Щоб уявити масштаб цього зв’язку, порівняймо Швецію — країну, де доходи є більш вирівняними, ніж у всіх, окрім 13% демократій (коефіцієнт Джині = 26,4 у 2017 р.), — та Сполучені Штати, де коефіцієнт Джині вищий, ніж у 60% демократій (38,4 у 2017 р.). Для такої відносно рівної країни, як Швеція, прогнозований ризик демократичної ерозії становить 4%.

Для настільки нерівної країни, як США, прогнозований ризик більш ніж подвоюється — до 8,4%.

Останніми роками Швеція не була повністю застрахована від зростання впливу ультраправої, антиіммігрантської партії; однак політичні лідери не атакують пресу чи рівноправні державні інституції, а суспільна довіра до державних інститутів залишається високою (27). Інші, більш нерівні країни перебувають під ще більшим ризиком, ніж США. Південна Африка, найбільш нерівна демократія в нашому наборі даних, мала ймовірність ерозії на рівні 31%.

Фактично шведська демократія збереглася неушкодженою, тоді як демократії США та Південної Африки зазнали помітного послаблення.

З допиту НКВС Василя Кука. Вперше чую про "лівих мельниківців". Але схоже це реальна тенденція.

Краще я буду займатися освітньою справою: Нарис про структурні кризи українських політичних (лівих) організацій

Публікую статтю Артема Ремізовського про структурні кризи лівих організацій, їх проблеми, і його розмірковування над своїм досвідом активізму.

Автор за свій час активізму пройшов велику кількість українських лівих організацій, і зіштовхнувся як з хорошим, так і разюче негативним досвідом. Ця стаття глибоко персональна, і Артем попросив мене її опублікувати.

В свою чергу, враховуючи характер матеріалу, я вирішив не погоджуватися і не заперечувати — а надати платформу для обговорення і рефлексії

У цьому контексті поширене серед самопроголошених радикалів ставлення до організацій лише як до інструменту в боротьбі за владу, заважає. Через нього, замість кропіткої організаційної роботи над тим, щоб спільнота розширювалась і посилювалась через спокійний пошук єдності в різноманітті, у політичних рухах (в усяк випадку в тих, де я був) панує макіавеллізм, “диктатура активних”, і апатія більшості.

Читати тут.

«Трудове право є чи не найважливішою сферою права, тому що після Конституції це та річ, якою ви користуєтесь щодня», – наголошує директор ГО «Трудові ініціативи» Георгій Сандул.

У програмі «Активізація з Людмилою Тягнирядно» Георгій розповідає про:

- як змінилися трудові норми за час повномасштабного вторгнення;
- які закони ще потребують вдосконалення;
- що таке мобінг та як його розпізнати;
- які порушення трудових прав наразі фіксуються найчастіше.

Відновлення історичної пам’яті: Українська Народна Республіка

Спадщина української історії для радикальних лівих у світі: демократія рад, кооперативи та боротьба за українську свободу.

https://againstthecurrent.org/atc240/retrieving-history-ukrainian-peoples-republic/

Покоління сміливих і принципових

Учебка хуєбка, але прорвемось

Головний ідеолог УПА, полковник Петро Полтава про соціал-демократію та ідею нації.

“Прикладом на це є сьогоднішня політика лейбористів в Англії, французьких соціалістів у Франції. Прикладом на це була в свій час політика німецьких соціял-демократів. Прикладом на це є політика соціалістичних партій у всіх інших країнах світу. Всі вони залишили ідею всесвітньої пролетарської революції і борються за здобуття більшости в парламентах, за зреформування сучасного суспільного економічного ладу в тих усіх його місцях, в яких він виразно перестарілий. Зрозуміло, що мирна боротьба соціалістів за соціальні реформи є об’єктивно-прогресивна боротьба і не являє собою жодної загрози для ідеї нації”

(Петро Полтава, Концепція самостійної України, том 1, ст. 158)

У 2021 р. в Покровську в цей день відмічали річницю народження Данила Шумука.

Ті, хто за мною слідкують давно, знають, що Шумука я згадую регулярно. Це феноменальна людина — політичний дисидент, що тримає сумний рекорд — найбільше років за ґратами по політичним статтям у світі.

Він був безкомпромісним гуманістом, членом Комуністичної Партії Західної України, Української Повстанської Армії, а потім співзасновник Української Гельсінської Спілки.

Живши між двома режимами тоталітарної диктатури — радянським союзом і нацистській Німеччині, пройшовши табора напівфашистської Польщі, Райху і СРСР — Шумук виробив такий непоборний, ідеалістичний гуманізм, любов до людини як індивіда і до народу загалом, що навіть зараз залишається неймовірним натхненням і моральним вказівником.

Зі сходу України вояки Хартії перепоховали Шумука на захід, на Личаківський цвинтар у Львові. Хто має змогу — сходіть на його могилу.

https://pokrovsk.news/news/view/v-pokrovske-otmetili-godovshhinu-rozhdeniya-daniila-shumuka

«КПЗУ і ОУН - це ми, це наш народ 20-х, 30-х років. До чого ми доросли, те і створили»

«Розмови точилися довго і все це лягало на мою душу важким каменем, бо у результаті тих подій, про які йшла мова, виявилось, що все те, за що я готовий був віддати своє життя, насправді є найстрашнішим чудовиськом в історії людства. Проти тієї страшної сили виступала така ж сама страшна сила – фашизм. Тих дві сатанинські сили, дві сатанинські ідеології роздерли наш народ і витворили таку ситуацію, що ми активно стали самі себе винищувати. все людство попало наче у якусь трясовину всеохоплюючого Зла, бо на боці Росії збираються виступити Америка і Англія. Для мене це настав найстрашніший період у моєму житті, бо я втратив сенс життя»

«Трагедія нашого народу і його рухів полягає в тому, що один рух узяв собі на озброєння все, що було найгіршого на Заході, а другий від Сходу також перейняв те, що було найгіршого. Одні через своє почуття меншовартості наслідували німців у їхніх найгірших вчинках, а другі через таке саме почуття меншовартості також переймають від росіян найгірші їхні сторони. Одні орієнтувалися на Берлін, а інші на Москву»



30 грудня 1914 року народився Данило Шумук, український демократ і борець за права людини, що пройшов польські, німецькі і радянські тюрми і табори, борючись за свої переконання.

Починав своє політичне життя як активіст Комуністичної партії Західної України. За комуністичну діяльність був ув’язнений у Польщі. Проте, розчарувався в комунізмі, коли вперше зміг відчути, чим насправді є СРСР.

З другою світовою, як і багато інших українців, потрапив у німецький концтабір, звідки зміг організувати втечу. Доєднався до діяльності ОУН, хоч ніколи не був її членом. Далі — Політвиховник УПА.

За все життя не вбив жодної людини. Попавши у радянський полон, каже, що він з НВРО (Народно-визвольна революційна організація — лівий відкіл від ОУН Василя Кука і інших. Шумук радий дізнатися про демократичну течію в ОУН, відразу асоціював її з собою)

Потім — радянські табори. Співорганізація повстання в Норильську. Створення Гельсінської Спілки в Україні, коротка свобода і нові ув‘язнення, Канада, і лише потім — Незалежна Україна і спокійне життя на Донеччині.

У Києві, столиці України, досі немає пам’ятника Симону Петлюрі. У нас є багато пам’ятників постатям меншого значення або навіть таким, що не мали жодного стосунку до української визвольної боротьби чи були до неї ворожими, але водночас ми й досі не маємо нічого, що належним чином вшанувало б одного з лідерів Української революції.

Петлюра був командуючим армії, який якнайближче до серця сприймав турботи солдатів, так само як і проблеми українського народу — селян і робітників, що страждали від соціальної несправедливості та нерівності.

Він був демократичним лідером і за свого керівництва уберіг Український рух від загроз авторитаризму.

В 2026 р. Київ варто вимагати Київ нарешті прийняти рішення на користь пам'ятника Петлюри — особливо коли в Києві звільнилось місце.

В Україні пам'ять нашої історії до жаху занедбана. Навіть шукаючи патчі, можна знайти з легкістю бандерівські, нацистські символи, але нічого нормального на користь першої Української національної держави, української революції — УНР.

Сердечно дякуючи Вас і Раду Міністрів за новорічне привітання, вітаю також Вас і Раду Міністрів з Різдвяними нашими святами та Новим Роком.

Бажаю сил моральних для праці на добро нашої Державности в тих тяжких обставинах, серед яких доля судила нам свої обов'язки перед многостраждальною Батьківщиною виконувати.

Лише вірою, невсипущою працею та відданістю переможемо всі труднощі і збережемо ідею нашої державности, яким би пробам обставини її не підставляли

— Симон Петлюра до Андрія Лівицького, 1921

Зі святом, друзі!

Мені складно надавати оцінку Шухевичу — зараз це дуже політизований персонаж, і поки не проведено обʼєктивної оцінки його ролі у Волинській різні і репресіях, щось говорити важко.

Інша справа Бандера — його складно звинувачити в подіях таких масштабів — бо впливу на них він не мав. Проте разом з тим, його політичний нащадок був наповнений політичних вбивств та братовбивчих дій. Бандера намагався побудувати тоталітарний культ навколо себе, і елімінувати незгодних. Коли УПА стала на демократичні рейки, і хоч програмово зазначала себе інклюзивною організацією, Бандера намагався її навернути на шлях тоталітаризму і донцовщини.

Євген Стахів, ветеран УПА, в 2007 р. в інтервʼю зазначав:

«Бандера хотів повертати назад до тоталітаризму, що було погано для українського народу. Отже той, хто хоче зводити пам'ятник Бандері, той бажає повертатись до тоталітаризму.

Бандері, який не знав, що тут робиться, - пам'ятники, а тим, хто тут воював, що? Шухевичу мають бути пам'ятники, а не Бандері! То є кривда для тих, хто воював та гинув, бо вони гинули не за Бандеру, а за Україну»

Ми, які пережили Радянський Союз, повинні задуматися, чи ми справді хочемо повертатися в тоталітарний лад, шануватии його прихильників? Чи справді нам дорогі такі цінності, як культи персон, братовбивство, відсутність демократії?

В минулому році на цю тему я публікував такий невеликий матеріал.

https://www.europe-solidaire.org/spip.php?article73958

​​Джузеппе Мадзіні — чому нам потрібно прагнути до суспільного блага. Що означає національна революція без піклування про суспільне благо?

Де індивідуальні права здійснюються без впливу якоїсь великої думки, спільної для всіх; де інтереси кожної особи узгоджуються не через певну організацію, керовану позитивним панівним принципом і свідомістю спільної мети, загального блага, там неминуче виникає тенденція до узурпації одними прав інших.

У суспільстві, подібному до нашого, де поділ на класи — як би їх не називали — і досі існує в повній силі, кожне право неминуче зіштовхується з іншим правом, заздрісним і недовірливим до нього; кожен інтерес природно вступає в конфлікт із протилежним інтересом: інтерес землевласника — з інтересом селянина; інтерес фабриканта чи капіталіста — з інтересом робітника. По всій Європі — оскільки рівність, хоч і прийнята в теорії, була відкинута на практиці, а сума суспільного багатства зосередилася в руках нечисленних, тоді як маси здобувають лише мізерну частку завдяки виснажливій праці, — встановлення необмеженої свободи є жорстокою іронією: ви даєте нерівності нове життя, коли проголошуєте людей абсолютно вільними й закликаєте їх користуватися своїми правами.

Соціальна сфера мусить мати свій центр: центр для індивідуалістів, що штовхаються між собою всередині неї; центр для всіх розпорошених променів, які розсіюють і марнують своє світло й тепло. Теорія, що ґрунтує суспільний устрій на індивідуальних інтересах, не здатна забезпечити такий центр. Відсутність центру — або ж вибір серед протилежних інтересів того, який має найбільшу життєву силу, — означає або анархію, або привілей, тобто або безплідну боротьбу, або зародок аристократії, під якою б назвою вона не приховувалася. Це роздоріжжя, уникнути якого неможливо.

Чи цього ми прагнемо, коли закликаємо до революції, якщо революція є необхідною для переустрою нашої національності?

Отже, ми змушені звернутися до сфери принципів. Ми маємо відродити віру в них, здійснити працю віри. Логіка речей цього вимагає. Лише принципи є творчими. Ідеали ніколи не втілюються у факти без загального визнання якоїсь сильної віри.

Великі справи ніколи не здійснюються інакше, як через відмову від індивідуалізму та постійну жертву власним «я» заради спільного поступу. Самопожертва — це почуття обов’язку в дії. … Особистість є священною; її інтереси, її права — недоторканні. Але зробити їх єдиною основою політичної будови й сказати кожному індивідові, щоб він здобував своє майбутнє лише власними, нічим не підтриманими силами, — означає віддати суспільство й прогрес на волю випадковостей природи та його соціального інстинкту; насадити егоїзм у душі; і зрештою нав’язати панування сильних над слабкими, тих, хто має, над тими, хто не має.

Якщо силою прикладу ви зможете вкорінити в серці нації принцип, проголошений Французькою революцією, але так і не здійснений, — що держава зобов’язана кожному своєму членові забезпечити засоби до існування або можливість працювати задля них, і якщо ви додасте справедливе визначення самого існування, гідність — ви підготуєте тріумф права над привілеєм; кінець монополії одного класу над іншим і кінець злиденності.

Коли ви піднесете свідомість людей до віри в інший принцип — що суспільство є асоціацією трудівників, — і зможете завдяки цій вірі вивести як у теорії, так і на практиці всі його наслідки, — у вас більше не буде каст, не буде аристократій, громадянських воєн чи криз. У вас буде нація. У вас буде Народ