В нас є чому повчитися у католиків. Акцент на гідність людини, прийняття, і на безкомпромісну боротьбу з бідністю.

Ліві багато страждають на інтелектуалізм, і часто зверхність. Це величезний барʼєр, напевно, основний для лівих. Праведність, часто бажання всіх судити, підганяти під певний ідеал, небажання розуміти людей, відмінних від них.

З іншого боку, лівий популізм часто втрачає гідність людини з виду, скидаючи її в угоду прагматизму і обережного розрахунку, кого права важливо відстоювати, а кого ні.

Останні дві тенденції, що я помічаю, це егоїзм — в першу чергу у анти-патріотичної частини лівиці, яка намагається зробити своїм стягом боротьбу проти українізації і мобілізації. Панує відсутність контексту чи спроба його применшити, щоб приховати несправедливість, і аналіз себе як найбільшої цінності, без противісу у вигляді відповідальностей перед іншими.

І остання — це страх йти проти мейнстрімної думки, або прийнятих устоїв. Найскладніше для будь-якого розвитку, це вирватися з полону старих ідей — щодо економіки, щодо історії, і часто сам факт популярності того чи іншого погляду використовується як аргумент в його правильності — чи то неоліберальної економіки, чи то культу Бандери чи Скоропадського, чи Троцького і Леніна.

Іноді для того, щоб щось змінити, справді треба змінити дискусію, бо те як і що ми обговорюємо вже завідомо може нести за собою неправильні висновки.

Я думаю, що в тій чи іншій мірі у всіх нас серед лівих активістів є якісь з цих описаних вад. Але якийсь успіх залежить від того, наскільки ми зможемо свідомо з ними боротися.

Читаючи звернення Папи Римського — я згадував текст про трансгендерного пастора в громаді, яка здебільшого була МАГА — більшість котрих ненавиділи його за банальний факт того, ким він є. Проте для людини Церква — місце прийняття, взаємодопомоги і вибудування міцної спільноти. І те, від того, чи буде це місце консенсусу, чи конфліктів, буде залежати добробут спільноти.

Власне, для всього є своє місце, і здається такого треба більше. Армія для мене в чомусь такий, але секулярний простір. Нам тут всім разом варто працювати, і щось за що б ми могли ненавидіти один одного на цивілці, ми залишаємо за межами армії.

Щодо останнього — ідейного пристосування, не випадково я назвав історію і економіку. Бо іноді прослідковуючи історію думки, стає зрозуміло як деякі ідеї зʼявляються як певне обґрунтування влади і нещастя, а не є нейтральною наукою. І часто, нещастя не свого. Ті, хто знаходяться в кращому статусі життя, мають потребу обґрунтувать, чому вони тут, а інші ні — бо в них вища освіта, бо вони найкраще стараються, бо банально бідні ледащі.

Щось з цього може бути правдивим в окремих випадках в окремий момент щодо конкретної людини, але як принцип — абсолютна нісенітниця. І можливо все ж треба зосередитися на мисленні, яке було б закликом до викорінення несправедливості, а не її раціоналізації. Про економіку, от до речі що Папа той пише:

«Теорій, що намагаються виправдати нинішній стан справ або пояснити, ніби економічне мислення вимагає від нас чекати, поки все владнають невидимі ринкові сили, не бракує. Проте гідність кожної людської особи має бути шанована вже сьогодні, а не завтра, і крайня бідність усіх тих, кому цієї гідності відмовлено, повинна постійно тиснути на наше сумління»

а що це інтервʼю тут цікаве….

осьо

У 1906, 29 депутатів Лейбористської партії опитали, які книжки вплинули на них найсильніше.

Опитуючи соціалістів, логічно було б очікувати Маркса, Енгельса, Каутського, так?

Проте реальність була зовсім інша: найбільш захоплювались лейбористи романтиком Рускіним, що писав про єдність з природою, гільдії, поет, художник і ботаніст. Народним письменником Чарльзом Дікенсом, який описував страждання бідних Британії.

Звичайно, читали Біблію. Читали національних поетів як Шекспіра, і гордість Британії в світі науки Дарвіна.

Романтиків-соціалістів як Беатріс Вебб (феміністка, авторка терміну "колективний договір"); Республіканського націоналіста і феноменальна лівого мислителя Джузеппе Мадзіні, що мріяв про єдину Італію, побудовану на принципах гуманізму, демократії і громадських чеснот;

Ліберального соціаліста Стюарта Мілля, якого називають батьком унікально "британського" соціалізму; теоретика земельної реформи Генрі Джорджа; американського поета проти рабства Джеймса Расселла.

От такий лист виходить.

В США в той же час назвали б Белламі, Генрі Джорджа, Торстейна Веблена, письменників-романтиків Громадянської війни, Тедді Рузвельта, тощо. Унікальні національні традиції, з духом епохи, і душею народу — це також не диво, що поряд з теоретиками стоять пліч о пліч, і можливо навіть домінуючи, поети, художники, творці.

Зі святами!

Сьогодні дізнався, що Сергій Бачинський (один з засновників Української Партії Соціалістів-Революціонерів) у 1918 р. вийшов з УПСР через політичні розбіжності і створив "Селянську соціалістичну партію" — надалі приймав участь в антигетьманському повстанні, член Директорії УНР (заступник міністра закордонних справ).

Він брат Євгена Бачинського — християнського революціонера, діяча УНР; і пластунського активіста Леоніда Бачинського. Всі воювали в свій час в армії Республіки.

Проте про Селянську Соціалістичну Партію я чую вперше. Єдину згадку, яку я знайшов, маю з енциклопедії. Сергій Бачинський також видавав газету про огляд військової і внутрішньої політики Директорії "Республіканець" (Катеринослав) і газету про кооперативний рух "Зоря Кращого" (Тернопільщина), про які я також знайшов небагато.

Цікаво знайти більше інформації про всіх братів Бачинських (не плутати з Юліаном Бачинським). Аж дуже цікаві персоналії, з майже нульовою інформацією, що доступна по ним

Продовжуючи відкриття сьогоднішнього дня — з цієї ж газети "Трудова Громада" побачив, що Володимир Чехівський — член Української Комуністичної Партії, автор закону про автокефалію української церкви, голова уряду Директорії, який заступив цього дня 1918 р., вважається одним з найбільш продуктивних урядів УНР — виявляється після своєї урядової діяльності, і до укапістської діяльності, був основним ідеологом і діячем християнсько-соціалістичного "Кирило-Методіївського братства". За програму воно брало "Буття українського народу" Костомарова, співзасновника оригінального братства в XIX ст.

Один з основних аргументів на користь капіталізму є його нібито модернізаційні риси. Насправді, капіталізм сам по собі може як зберігати відсталі економічні технології і практики, так і навпаки.

Що важливо, це те, як суспільство, організовує свою політичну владу над економічною сферою — як ми захищаємо свої права і регулюємо економіку. Бо насправді, функціонування нашої економіки відзеркалює політичні проблеми нашого суспільства.

Нове дослідження показує, що капіталізм може вносити позитивні зміни шляхом креативного знищення — замінення старого новим. Проте лише за вірних умов.

В дослідженні, автори проаналізували ефект підняття мінімальної заробітної плати і дійшли до висновку, що підвищення заробітної плати збільшує ефективність підприємств ціною закриття неефективних підприємств (в американських умовах це 2% фірм).

З часом, місце цих фірм займають більш ефективні підприємства, які встановлюють більшу планку ефективності в економіці.

​​Ідея змішаної конституції з'явилася в античному Римі — і означала поєднання трьох елементів, які повинні були балансувати один одного — правління одного, правління еліти і правління більшості.

Поєднання повинно було вберегти від трьох відповідних вад — тираннії, олігархії та анархії (правління товпи).

В історії, від Риму і до Французької революції таку систему пропонували, щоб балансувати владу класів і чітко розділяти їх повноваження. Зараз такий підхід був би кроком назад.

Проте, деякі автори взялись до адаптації цього амбітного проєкту ранніх республіканців до сучасності.

Натомість сучасна інтерпретація заявляє, що лише репрезентативна демократія є дизбалансованою, бо представляє правління обраного політичного класу (правління еліти) і прем'єр міністра (правління одного), і повинна підкріплятися інституціям контролю і впливу (асамблеї, трибуни, таунхоли), які б представляли подавляючу більшість

Така ідея засновується на наявності постійного конфлікту — політичної еліти, яка хоче цементувати свою владу, більшості, яка пасивно захищає свою свободу, і лідера, який має інструменти побудови диктаторської системи. Відсутність противаг, зокрема, сильної економічно-політичної влади в руках більшості (через розподіл ресурсів, кооперативи, інституції, які дозволяють протест і ініціативу з визначеними механізмами і результатами), значно підвищує можливість диктатури чи олігархії.

​​"Низова демократія" як інструмент доповнення і регулювання репрезентативної демократії.

Досвід повсюдно довів, що ці складні механізми розподілу влади, якщо нічим не підкріплені, або самі себе руйнують, або ж поряд із юридичною системою постає інша — заснована на інтригах, корупції та байдужості; так що, по суті, існують дві конституції: одна — правова й публічна, яка існує лише в юридичних збірниках, і друга — прихована, але реальна, що є результатом мовчазної домовленості між усталеними владними силами.

Республіканці вбачали цю проблему відразу, і мали відомих теоретиків, які намагались передати більше влади нагляду за демократією і контролю більшості (Маккіявеллі, Джеферсон). Під час французької революції, жирондист Кондорсе в своєму проєкті конституції (який не був реалізований через пізнішу диктатуру Якобінців) намагався в першу чергу побороти проблему «непрямого деспотизму»: де-факто олігархію, що діє в межах верховенства права, в якій представництво є «ні рівним, ні реальним».

Як альтернативу моделі поділу влади Кондорсе запропонував змішаний устрій, який, окрім представницьких інституцій, включав народні органи, здатні ініціювати закони і дискусії, накладати вето й ініціювати імпічмент, а також періодично здійснювати установчу владу.

Це були по суті районні зібрання, в яких кожен міг проявити ініціативу, згідно існуючій процедурі. Ці зібрання також могли ініціювати закон, дискусію, проєкт — який б надався на голосування сусіднім районам ланцюгом — фільтруючи ініціативи, які не підтримувала б більшість, але дозволяючи майже з точністю пройти проєктам, які підтримує більшість. В нашому випадку, це могло б бути, наприклад, ветування закону про обмеження НАБУ.

Паралельно з цим, існують сучасні теорії муніципалізму, які пропонують містам мати свої певні конституційні проєкти, які б дозволяли мати більше впливу на державну політику з боку локальної політики.

Це також ставить питання суверенітету нації — бо якщо будь-який законопроєкт чи дію парламента може відкликати більшість — то це вказує, що суверенність лежить у народі, а не у вигляді президента чи парламента, або економічної еліти. Власне, народовладдя.

Я розумію, що я йду дуже далеко — посилаючись аж на 17 століття. Але загалом це важливо, бо наразі як ліві так і праві недооцінюють важливість конституційного порядку, і загалом не мають бачення кращої конституції.

На мою думку, велика кількість наших проблем потребує кращого соціально-політичного порядку, і потребує конституції, яка б була підкреслено антиолігархічною, патріотичною (що означає надання громадянам прав і відповідальностей співтворення країни) та громадсько-партисипативною.

В Україні є лише один приклад справді унікального конституційного мислення — це проєкт конституції України від холодноярівців. Але загалом ця сфера стоїть в стороні, хоч вона неймовірно впливова.

Нерівність і авторитаризм нерозривно пов'язані — дослідження

Нове велике статистичне дослідження показує нерівність основним фактором розвитку авторитаризму.

Порівняльний статистичний аналіз вказує на один стійкий висновок: чим більш нерівномірним є розподіл доходів у демократії, тим вищий ризик обрання глави уряду, схильного до концентрації влади та руйнування демократичних норм. Навіть заможні й давні демократії, як-от Сполучені Штати, є вразливими за умов високої нерівності (хоча національне багатство може забезпечувати певну стійкість).

Насправді ці дві проблеми — нерівність і демократична ерозія — взаємопов’язані. У великому міжнаціональному статистичному дослідженні чинників ризику демократичної ерозії ми встановлюємо, що економічна нерівність є одним із найсильніших предикторів того, де й коли відбувається руйнування демократії.

Цей базовий результат вражає своєю стійкістю. Загалом ми виявляємо послідовний позитивний зв’язок між розривами в доходах або багатстві та демократичною ерозією в більш ніж 100 різних статистичних моделях.

Щоб уявити масштаб цього зв’язку, порівняймо Швецію — країну, де доходи є більш вирівняними, ніж у всіх, окрім 13% демократій (коефіцієнт Джині = 26,4 у 2017 р.), — та Сполучені Штати, де коефіцієнт Джині вищий, ніж у 60% демократій (38,4 у 2017 р.). Для такої відносно рівної країни, як Швеція, прогнозований ризик демократичної ерозії становить 4%.

Для настільки нерівної країни, як США, прогнозований ризик більш ніж подвоюється — до 8,4%.

Останніми роками Швеція не була повністю застрахована від зростання впливу ультраправої, антиіммігрантської партії; однак політичні лідери не атакують пресу чи рівноправні державні інституції, а суспільна довіра до державних інститутів залишається високою (27). Інші, більш нерівні країни перебувають під ще більшим ризиком, ніж США. Південна Африка, найбільш нерівна демократія в нашому наборі даних, мала ймовірність ерозії на рівні 31%.

Фактично шведська демократія збереглася неушкодженою, тоді як демократії США та Південної Африки зазнали помітного послаблення.

З допиту НКВС Василя Кука. Вперше чую про "лівих мельниківців". Але схоже це реальна тенденція.

Краще я буду займатися освітньою справою: Нарис про структурні кризи українських політичних (лівих) організацій

Публікую статтю Артема Ремізовського про структурні кризи лівих організацій, їх проблеми, і його розмірковування над своїм досвідом активізму.

Автор за свій час активізму пройшов велику кількість українських лівих організацій, і зіштовхнувся як з хорошим, так і разюче негативним досвідом. Ця стаття глибоко персональна, і Артем попросив мене її опублікувати.

В свою чергу, враховуючи характер матеріалу, я вирішив не погоджуватися і не заперечувати — а надати платформу для обговорення і рефлексії

У цьому контексті поширене серед самопроголошених радикалів ставлення до організацій лише як до інструменту в боротьбі за владу, заважає. Через нього, замість кропіткої організаційної роботи над тим, щоб спільнота розширювалась і посилювалась через спокійний пошук єдності в різноманітті, у політичних рухах (в усяк випадку в тих, де я був) панує макіавеллізм, “диктатура активних”, і апатія більшості.

Читати тут.