Forwarded from В(ік)ибори
Три тижні підрахунку голосів, або що взагалі відбувається у Гондурасі?
30 листопада у Гондурасі відбулися президентські вибори, на яких балотувалось 5 кандидатів по всьому стандартному політичному спектру. Від популістичних лівих, типових для Латинської Америки, а саме партія Свобода та відродження, або Лібре, чинної президентки Сіомари Кастро; якісь випадкові соціал-демократи, Партія інновації та соціал-демократичної єдності, або ПІСДЄ (іспанською абревіатура звучить краще, повірте); ліберали з однойменною Ліберальною партією Гондурасу, або ЛПГ; трошки правіше, але не дуже, Християнсько-демократична партія Гондурасу, або ХДПГ; ну і найбільш права сила, принаймні серед тих, що балотувались: Національна партія Гондурасу, або НПГ. Але для загального розуміння ситуації, знати потрібно буде лише три з цих, а саме Лібре, ЛПГ та НПГ.
Отже, the stage is set, і ось, день виборів. Хоча, ще трохи контексту: як я вже згадав вище, Лібре – партія при владі у Гондурасі на даний момент, і там дуже довга та заплутана з формуванням партії, про що можна буде пізніше написати, але для загального розуміння, нині партія президентки Кастро, представлена колишньою міністеркою оборони (2024–25) та фінансів (2022–24), Ріксі Монкадою. Ліберали ж на своїх праймеріз обрали Сальвадора Насраллу, двічі кандидата у презденти (2013, 2017) та віцепрезидента Кастро до відставки у 2024 році. І ще один кандидат, тепер вже від НПГ, Насрі Асфура, колишній мер столиці, Тегусігальпи, та кандидат на виборах у 2021 році, який так само і Насралла є палестинцем (що доволі смішно, але і сумно, враховуючи контекст).
Проблема у тому, що на трьох у них всіх разов приблизно 95% голосів виборах, порівну за кожного, а президент обирається за мажоритарним принципом, або FPTP, або простіше кажучи, хто буде першим, той і переміг, навіть якщо не має 50%+1. До того ж, за Асфурою стоять Сполучені Штати, тоді як президент Трамп відкрито підтримав Асфуру навіть помилував колишнього президента від НПГ Хуана Орландо Ернандеса буквально наступного ж дня після виборів.
Власне, самі вибори відбулись, і до певного моменту, все велося до того, що буде дуже близький результат, і скоріше за все Насралла переможе. Останній набирав 39-40% за попередніми результатами, Асфура 40-41%, а Монкада – 19-20%. Але от незадача, тим самим моментом стала така собі поламка сайту виборчої комісії, і одразу почались питання, а Трамп навіть заявив, що вибори можуть бути сфальсифіковані, хоча його кандидат був попереду на момент поламки сайту. Але підрахунок продовжився, але жахливо повільно. На сьомий день підрахунку, Монкада та Лібре почали казати про "переворот" з боку Штатів та Трампа, а Національна виборча комісія (НВК) заявила про 14-15% бюлетеней, які мали деякі "невідповідності", і потребували перегляду, що тільки подовжило підрахунок. І всі ці події на фоні зростаючого невдоволення місцевого населення, та особливо виборців Насралли та партії Лібре, які звинувачують Асфуру та Америки у спробах фальсифікації.
18 грудня, через 11 днів після оголошення НВК щодо "невідповідних" бюлетеней, спеціально сформована Комісія верифікації та підрахунку, сформована з членів трьох партій почала ручний перегляд 2773 бюлетеней, що триває і дотепер.
Загалом ситуація доволі сумна, на жаль, і показова. Холодна війна ніколи не зупинялась, вона лише стала трохи косметично іншою. А з іншого боку, доволі серйозні внутрішні проблеми у самому Гондурасі, який вже 16 років роздирається між трьома політичними силами. Крайній термін для сертифікації результатів виборів – 30 грудня, і чи встигне НВК повністю порахувати, та з точністю сертифікувати результати – питання відкрите. Інше ж питання, як розвиватимуться події у країні у випадку перемоги будь-якого з кандидатів. Адже перемога Асфури дорівнює виступам проти фальсифікації та втручання США, а перемога Насралли – виступи проти фальсифікацій Лібре, та загострення відносим зі Штатами, якого Трамп назвав "майже комуністом".
Сумно та страшно, на жаль.
30 листопада у Гондурасі відбулися президентські вибори, на яких балотувалось 5 кандидатів по всьому стандартному політичному спектру. Від популістичних лівих, типових для Латинської Америки, а саме партія Свобода та відродження, або Лібре, чинної президентки Сіомари Кастро; якісь випадкові соціал-демократи, Партія інновації та соціал-демократичної єдності, або ПІСДЄ (іспанською абревіатура звучить краще, повірте); ліберали з однойменною Ліберальною партією Гондурасу, або ЛПГ; трошки правіше, але не дуже, Християнсько-демократична партія Гондурасу, або ХДПГ; ну і найбільш права сила, принаймні серед тих, що балотувались: Національна партія Гондурасу, або НПГ. Але для загального розуміння ситуації, знати потрібно буде лише три з цих, а саме Лібре, ЛПГ та НПГ.
Отже, the stage is set, і ось, день виборів. Хоча, ще трохи контексту: як я вже згадав вище, Лібре – партія при владі у Гондурасі на даний момент, і там дуже довга та заплутана з формуванням партії, про що можна буде пізніше написати, але для загального розуміння, нині партія президентки Кастро, представлена колишньою міністеркою оборони (2024–25) та фінансів (2022–24), Ріксі Монкадою. Ліберали ж на своїх праймеріз обрали Сальвадора Насраллу, двічі кандидата у презденти (2013, 2017) та віцепрезидента Кастро до відставки у 2024 році. І ще один кандидат, тепер вже від НПГ, Насрі Асфура, колишній мер столиці, Тегусігальпи, та кандидат на виборах у 2021 році, який так само і Насралла є палестинцем (що доволі смішно, але і сумно, враховуючи контекст).
Проблема у тому, що на трьох у них всіх разов приблизно 95% голосів виборах, порівну за кожного, а президент обирається за мажоритарним принципом, або FPTP, або простіше кажучи, хто буде першим, той і переміг, навіть якщо не має 50%+1. До того ж, за Асфурою стоять Сполучені Штати, тоді як президент Трамп відкрито підтримав Асфуру навіть помилував колишнього президента від НПГ Хуана Орландо Ернандеса буквально наступного ж дня після виборів.
Власне, самі вибори відбулись, і до певного моменту, все велося до того, що буде дуже близький результат, і скоріше за все Насралла переможе. Останній набирав 39-40% за попередніми результатами, Асфура 40-41%, а Монкада – 19-20%. Але от незадача, тим самим моментом стала така собі поламка сайту виборчої комісії, і одразу почались питання, а Трамп навіть заявив, що вибори можуть бути сфальсифіковані, хоча його кандидат був попереду на момент поламки сайту. Але підрахунок продовжився, але жахливо повільно. На сьомий день підрахунку, Монкада та Лібре почали казати про "переворот" з боку Штатів та Трампа, а Національна виборча комісія (НВК) заявила про 14-15% бюлетеней, які мали деякі "невідповідності", і потребували перегляду, що тільки подовжило підрахунок. І всі ці події на фоні зростаючого невдоволення місцевого населення, та особливо виборців Насралли та партії Лібре, які звинувачують Асфуру та Америки у спробах фальсифікації.
18 грудня, через 11 днів після оголошення НВК щодо "невідповідних" бюлетеней, спеціально сформована Комісія верифікації та підрахунку, сформована з членів трьох партій почала ручний перегляд 2773 бюлетеней, що триває і дотепер.
Загалом ситуація доволі сумна, на жаль, і показова. Холодна війна ніколи не зупинялась, вона лише стала трохи косметично іншою. А з іншого боку, доволі серйозні внутрішні проблеми у самому Гондурасі, який вже 16 років роздирається між трьома політичними силами. Крайній термін для сертифікації результатів виборів – 30 грудня, і чи встигне НВК повністю порахувати, та з точністю сертифікувати результати – питання відкрите. Інше ж питання, як розвиватимуться події у країні у випадку перемоги будь-якого з кандидатів. Адже перемога Асфури дорівнює виступам проти фальсифікації та втручання США, а перемога Насралли – виступи проти фальсифікацій Лібре, та загострення відносим зі Штатами, якого Трамп назвав "майже комуністом".
Сумно та страшно, на жаль.
❤5🔥1
Сьогодні річниця батька-засновника Грузинської Демократичної Республіки, соціаліста-меншовика Ноя Жорданія (1868–1953)
«До революції серед соціалістів утвердилося переконання, що соціалістична влада можлива лише за умови соціальної революції й після неї, а доти політичним господарем залишатиметься буржуазія. Ця теоретична концепція, заснована на соціальних відносинах передових країн, у нас виявилася неспроможною вже при першому зіткненні з життям. На чолі буржуазної революції стали соціалісти і силоміць тягнули за собою буржуазію, тобто сталося те, чого не було ніде, ні в жодній революції. Історія не повторилася, ми не пішли європейським шляхом. І це було цілком у порядку речей — логічним, неминучим наслідком усієї попередньої суспільної історії відсталої країни. ...
Отже, поява політичної демократії під проводом соціалістів, довіра, отримана ними від народу — і в революції, і на виборах до Установчих зборів (у Росії, в Україні та Грузії), куди й більшовики обиралися як соціалісти, — була явищем не випадковим, а цілком заслуженим їхньою багаторічною невтомною боротьбою.
Найтяжчий злочин більшовиків полягає в тому, що вони перервали цей природний історичний процес і створили можливість приходу до влади буржуазії, яка не має для цього жодних заслуг. Оскільки більшовики створили суспільні умови, що сприяють “палацовому”, військовому або будь-якому іншому перевороту, поза і без участі мас, остільки буржуазія може розраховувати на прихід до влади».
Варто зазначити, що такий спосіб аналізу — спосіб відшукати "революційний клас", як на мене, в корені є неймовірно помилковим. Ной Жорданія його приймає як сам спосіб мислення, в першу чергу через свій марксизм, але модернізує виходячи з реальності. Одночасно, в одних місцях тодішні ліві були полоненими своєї теорії, в інших — виходили глибоко за її межі, і творили найбільш впливові і важливі революції в своїх країнах і світі. Грузія, Україна — важливі приклади.
Своїм аналізом Жорданія правильно підкреслив, що більшовики дали легітимність майбутньому приходу до влади буржуазії, яка не мала жодних заслуг перед суспільством, і підважила, делегітимізувала багато народніх форм управління і політичної демократії. Хоч Жорданія помилився з часом, його діагноз повністю справдився після 1991 р. — дивлячись на формування пострадянської олігархії. Важливо тут зазначити, що багато меншовиків вважали більшовицький уряд не міцним, і не могли уявити, до яких жахіттів приведе майже вікове панування цього режиму. Натомість, їх аналізом більшовизм був скоріше перехідною ланкою до фашизму, як це сталось в Угорщині.
«До революції серед соціалістів утвердилося переконання, що соціалістична влада можлива лише за умови соціальної революції й після неї, а доти політичним господарем залишатиметься буржуазія. Ця теоретична концепція, заснована на соціальних відносинах передових країн, у нас виявилася неспроможною вже при першому зіткненні з життям. На чолі буржуазної революції стали соціалісти і силоміць тягнули за собою буржуазію, тобто сталося те, чого не було ніде, ні в жодній революції. Історія не повторилася, ми не пішли європейським шляхом. І це було цілком у порядку речей — логічним, неминучим наслідком усієї попередньої суспільної історії відсталої країни. ...
Отже, поява політичної демократії під проводом соціалістів, довіра, отримана ними від народу — і в революції, і на виборах до Установчих зборів (у Росії, в Україні та Грузії), куди й більшовики обиралися як соціалісти, — була явищем не випадковим, а цілком заслуженим їхньою багаторічною невтомною боротьбою.
Найтяжчий злочин більшовиків полягає в тому, що вони перервали цей природний історичний процес і створили можливість приходу до влади буржуазії, яка не має для цього жодних заслуг. Оскільки більшовики створили суспільні умови, що сприяють “палацовому”, військовому або будь-якому іншому перевороту, поза і без участі мас, остільки буржуазія може розраховувати на прихід до влади».
Варто зазначити, що такий спосіб аналізу — спосіб відшукати "революційний клас", як на мене, в корені є неймовірно помилковим. Ной Жорданія його приймає як сам спосіб мислення, в першу чергу через свій марксизм, але модернізує виходячи з реальності. Одночасно, в одних місцях тодішні ліві були полоненими своєї теорії, в інших — виходили глибоко за її межі, і творили найбільш впливові і важливі революції в своїх країнах і світі. Грузія, Україна — важливі приклади.
Своїм аналізом Жорданія правильно підкреслив, що більшовики дали легітимність майбутньому приходу до влади буржуазії, яка не мала жодних заслуг перед суспільством, і підважила, делегітимізувала багато народніх форм управління і політичної демократії. Хоч Жорданія помилився з часом, його діагноз повністю справдився після 1991 р. — дивлячись на формування пострадянської олігархії. Важливо тут зазначити, що багато меншовиків вважали більшовицький уряд не міцним, і не могли уявити, до яких жахіттів приведе майже вікове панування цього режиму. Натомість, їх аналізом більшовизм був скоріше перехідною ланкою до фашизму, як це сталось в Угорщині.
❤6🔥1
Християнська демократія — брат-близнюк соціальної демократії
Нещодавно, особливо в католицькому світові, відбулися деякі зміни — був обраний новий папа римський, який закликав до соціально-свідомих політик, толерантності і діалогу з мусульманською та іншими релігіями, натомість апеляції до Російської імперії — як минулий Папа — нарешті зайняв однозначну позицію проти Росії і її агресії, за підтримку України.
Одночасно Папа Римський Лев XIV висловлював занепокоєння щодо потенціалу ШІ підірвати «відкритість людства до істини й краси» та заплутати «нашу відмінну здатність осягати й опрацьовувати реальність». Ба більше, додає він, «найбільш систематичний аналіз» ШІ з боку Курії на сьогодні підкреслює, що:
«ШІ може зосередити владу в руках жменьки корпорацій; позбавити працівників їхніх навичок (…) призвести до масових втрат робочих місць і, зрештою, знецінити саме поняття людського інтелекту й творчості».
Є сенс говорити про великий перетин між соціалізмом і християнською соціальною традицією. Позаминулий Пара Римський Бенедикт XVI, якого назагал вважають вкрай консервативним, заявляв — «У багатьох аспектах демократичний соціалізм був і залишається близьким до католицької соціальної доктрини»
Одночасно в сфері найбільших розбіжностей — перегляд релігійних поглядів щодо ролі сексуальних бажань, трансгендерності, т. зв. неісторичних національностей, прав жінок прибрав значну частину впливу корумпованої еліти та доктринальних, застарілих уяалень. В багатьох християнських спільнотах відбувається перегляд підходів до сексуальності, гендерної ідентичності та національної приналежності — процес суперечливий і незавершений
Різні християнські деномінації акцентують різні морально-етичні цінності, підкреслюючи ті чи інші моральні ідеали — від милосердя і соціальної рівності до особистої відповідальності та дисципліни. Відповідно, існування діаметрально відмінних християнських доктрин і форм їх політичної реалізації — християнського фашизму, поширеного в США, християнської демократії в Європі та Латинській Америці — є фундаментально різним. При цьому і перші, і другі уже мають небагато спільного з християнською доктриною: у США — через відхід від її базових положень, а в Німеччині — через їх заміну платформою ринкового консерватизму.
Проте все ж про яку різнобарвну кількість християнських течій не говорилось, в центрі опиняється ідея солідарності й захисту вразливих, основа християнської етики, яка відрізняє християнство від псевдохристиянства. Саме в цій фундаментальній етиці політичне християнство найближче підходить до соціал-демократичного бачення суспільства.
Саме тому, наприклад, найбільш цікава і успішна ліва партія Європи — Лейбористська партія, базувала себе на основі «християнського соціалізму».
Все ж, сама фраза "соціальна справедливість" пішла від християнського теоретика Луїджі Тапареллі (що ще іронічніше, коли згадати, як в Америці ультраправі і фашистські політики, нібито проповідуючи християнство — постійно борються проти "social justice warriors" і використовують це як пейоратив)
Відсутність ідеологічної дискусії в українському суспільстві, наявність технократичних і олігархічних партій, які не обговорюють глибокі моральні засади, а рішення моральних питань залишають корумпованому ринку — є великою проблемою. Поява ідеологічної християнсько-демократичної партії може докласти до вирішення цієї проблеми.
В України вже існували як християнські партії, консервативна християнсько-суспільна партія на Заході (яка ніколи не набирала більше відсотка), і революційне Кирило-Мефодіївське братство (близьке до соціалізму), націонал-комуністична діяльність Чехівського, соціального консерватора Шептицького, соціал-демократичний посол УНР Євген Бачинський (не плутати з трьома іншими Бачинськими — з есерівської, радикальної і есдеківської партій). Тощо.
Хоч це секулярний канал, і в мене немає свідомих наявних релігійних вірувань, я неодноразово публікував тут праці християнських соціалістів, в основному з Британської лейбористської партії, розбирав християнсько-егалітарнв погляди Тараса Шевченка, Міцкевича, тощо.
Нещодавно, особливо в католицькому світові, відбулися деякі зміни — був обраний новий папа римський, який закликав до соціально-свідомих політик, толерантності і діалогу з мусульманською та іншими релігіями, натомість апеляції до Російської імперії — як минулий Папа — нарешті зайняв однозначну позицію проти Росії і її агресії, за підтримку України.
Одночасно Папа Римський Лев XIV висловлював занепокоєння щодо потенціалу ШІ підірвати «відкритість людства до істини й краси» та заплутати «нашу відмінну здатність осягати й опрацьовувати реальність». Ба більше, додає він, «найбільш систематичний аналіз» ШІ з боку Курії на сьогодні підкреслює, що:
«ШІ може зосередити владу в руках жменьки корпорацій; позбавити працівників їхніх навичок (…) призвести до масових втрат робочих місць і, зрештою, знецінити саме поняття людського інтелекту й творчості».
Є сенс говорити про великий перетин між соціалізмом і християнською соціальною традицією. Позаминулий Пара Римський Бенедикт XVI, якого назагал вважають вкрай консервативним, заявляв — «У багатьох аспектах демократичний соціалізм був і залишається близьким до католицької соціальної доктрини»
Одночасно в сфері найбільших розбіжностей — перегляд релігійних поглядів щодо ролі сексуальних бажань, трансгендерності, т. зв. неісторичних національностей, прав жінок прибрав значну частину впливу корумпованої еліти та доктринальних, застарілих уяалень. В багатьох християнських спільнотах відбувається перегляд підходів до сексуальності, гендерної ідентичності та національної приналежності — процес суперечливий і незавершений
Різні християнські деномінації акцентують різні морально-етичні цінності, підкреслюючи ті чи інші моральні ідеали — від милосердя і соціальної рівності до особистої відповідальності та дисципліни. Відповідно, існування діаметрально відмінних християнських доктрин і форм їх політичної реалізації — християнського фашизму, поширеного в США, християнської демократії в Європі та Латинській Америці — є фундаментально різним. При цьому і перші, і другі уже мають небагато спільного з християнською доктриною: у США — через відхід від її базових положень, а в Німеччині — через їх заміну платформою ринкового консерватизму.
Проте все ж про яку різнобарвну кількість християнських течій не говорилось, в центрі опиняється ідея солідарності й захисту вразливих, основа християнської етики, яка відрізняє християнство від псевдохристиянства. Саме в цій фундаментальній етиці політичне християнство найближче підходить до соціал-демократичного бачення суспільства.
Саме тому, наприклад, найбільш цікава і успішна ліва партія Європи — Лейбористська партія, базувала себе на основі «християнського соціалізму».
Все ж, сама фраза "соціальна справедливість" пішла від християнського теоретика Луїджі Тапареллі (що ще іронічніше, коли згадати, як в Америці ультраправі і фашистські політики, нібито проповідуючи християнство — постійно борються проти "social justice warriors" і використовують це як пейоратив)
Відсутність ідеологічної дискусії в українському суспільстві, наявність технократичних і олігархічних партій, які не обговорюють глибокі моральні засади, а рішення моральних питань залишають корумпованому ринку — є великою проблемою. Поява ідеологічної християнсько-демократичної партії може докласти до вирішення цієї проблеми.
В України вже існували як християнські партії, консервативна християнсько-суспільна партія на Заході (яка ніколи не набирала більше відсотка), і революційне Кирило-Мефодіївське братство (близьке до соціалізму), націонал-комуністична діяльність Чехівського, соціального консерватора Шептицького, соціал-демократичний посол УНР Євген Бачинський (не плутати з трьома іншими Бачинськими — з есерівської, радикальної і есдеківської партій). Тощо.
Хоч це секулярний канал, і в мене немає свідомих наявних релігійних вірувань, я неодноразово публікував тут праці християнських соціалістів, в основному з Британської лейбористської партії, розбирав християнсько-егалітарнв погляди Тараса Шевченка, Міцкевича, тощо.
CNN
Leo XIV speaks out on ‘dictatorship’ of economic inequality and support for migrants in first major text
Pope Leo XIV, writing in the first major document of his pontificate, has denounced the “dictatorship” of economic inequality while insisting the Catholic Church is committed to supporting “rejected” migrants.
❤9🔥1💔1
Forwarded from Воля народам. Воля людині! (𝙋𝙧𝙤𝙝𝙛𝙛𝙚𝙨𝙨𝙤𝙧)
Опозиція(ОУНб в Україні/ЗЧ УГВР): Ми за безклясове суспільство!
Бандера: Безклясове суспільство — це ухил в бік большевизму!
Пояснення ідеї "безклясового" суспільства в майбутній Українській Державі членами провода ОУН на українських землях, 1949 рік.
Провід ОУН під кер. Р. Шухевича писав до Проводу ЗЧ(під керівництвом Бандери) таке:
Джерело: ОУН в Україні ОУНз і ЗЧ ОУН. Роман Кричевський. ст. 71
#ОУНб
Бандера: Безклясове суспільство — це ухил в бік большевизму!
Пояснення ідеї "безклясового" суспільства в майбутній Українській Державі членами провода ОУН на українських землях, 1949 рік.
Провід ОУН під кер. Р. Шухевича писав до Проводу ЗЧ(під керівництвом Бандери) таке:
"... В питанні соціяльного ладу в Українській Державі, ми стоїмо на становищі безклясового суспільства. Під безклясовим суспільством ми розуміємо суспільство без визискувачів і визискуваних, суспільство вільних неексплуатованих селян, робітників і трудової інтелігенції. Досвід показав, що експлуататорські кляси можуть творитися як на ґрунті приватної власности, так і на ґрунті усуспільнення знарядь і засобів виробництва, якщо відсутня політична демократія; якщо при владі стоїть не народ, а одна тоталітарна партія. Тому ми проти повороту капіталізму в Україну і за повне знищення большевицької експлуататорської системи в організації промисловости, транспорту, банків та колгоспно-кріпацької системи в організації сільсь. госп. Наше безклясове суспільство хочемо будувати на суспільній і трудовій власності на знаряддя і засоби виробництва, з одного боку, та політичній демократії, з другого боку, що виключить можливість творення експлуататорських кляс капіталістичного чи большевицького типів"
Джерело: ОУН в Україні ОУНз і ЗЧ ОУН. Роман Кричевський. ст. 71
#ОУНб
❤9🔥1
Український поступ
Християнська демократія — брат-близнюк соціальної демократії Нещодавно, особливо в католицькому світові, відбулися деякі зміни — був обраний новий папа римський, який закликав до соціально-свідомих політик, толерантності і діалогу з мусульманською та іншими…
В нас є чому повчитися у католиків. Акцент на гідність людини, прийняття, і на безкомпромісну боротьбу з бідністю.
Ліві багато страждають на інтелектуалізм, і часто зверхність. Це величезний барʼєр, напевно, основний для лівих. Праведність, часто бажання всіх судити, підганяти під певний ідеал, небажання розуміти людей, відмінних від них.
З іншого боку, лівий популізм часто втрачає гідність людини з виду, скидаючи її в угоду прагматизму і обережного розрахунку, кого права важливо відстоювати, а кого ні.
Останні дві тенденції, що я помічаю, це егоїзм — в першу чергу у анти-патріотичної частини лівиці, яка намагається зробити своїм стягом боротьбу проти українізації і мобілізації. Панує відсутність контексту чи спроба його применшити, щоб приховати несправедливість, і аналіз себе як найбільшої цінності, без противісу у вигляді відповідальностей перед іншими.
І остання — це страх йти проти мейнстрімної думки, або прийнятих устоїв. Найскладніше для будь-якого розвитку, це вирватися з полону старих ідей — щодо економіки, щодо історії, і часто сам факт популярності того чи іншого погляду використовується як аргумент в його правильності — чи то неоліберальної економіки, чи то культу Бандери чи Скоропадського, чи Троцького і Леніна.
Іноді для того, щоб щось змінити, справді треба змінити дискусію, бо те як і що ми обговорюємо вже завідомо може нести за собою неправильні висновки.
Я думаю, що в тій чи іншій мірі у всіх нас серед лівих активістів є якісь з цих описаних вад. Але якийсь успіх залежить від того, наскільки ми зможемо свідомо з ними боротися.
Читаючи звернення Папи Римського — я згадував текст про трансгендерного пастора в громаді, яка здебільшого була МАГА — більшість котрих ненавиділи його за банальний факт того, ким він є. Проте для людини Церква — місце прийняття, взаємодопомоги і вибудування міцної спільноти. І те, від того, чи буде це місце консенсусу, чи конфліктів, буде залежати добробут спільноти.
Власне, для всього є своє місце, і здається такого треба більше. Армія для мене в чомусь такий, але секулярний простір. Нам тут всім разом варто працювати, і щось за що б ми могли ненавидіти один одного на цивілці, ми залишаємо за межами армії.
Щодо останнього — ідейного пристосування, не випадково я назвав історію і економіку. Бо іноді прослідковуючи історію думки, стає зрозуміло як деякі ідеї зʼявляються як певне обґрунтування влади і нещастя, а не є нейтральною наукою. І часто, нещастя не свого. Ті, хто знаходяться в кращому статусі життя, мають потребу обґрунтувать, чому вони тут, а інші ні — бо в них вища освіта, бо вони найкраще стараються, бо банально бідні ледащі.
Щось з цього може бути правдивим в окремих випадках в окремий момент щодо конкретної людини, але як принцип — абсолютна нісенітниця. І можливо все ж треба зосередитися на мисленні, яке було б закликом до викорінення несправедливості, а не її раціоналізації. Про економіку, от до речі що Папа той пише:
«Теорій, що намагаються виправдати нинішній стан справ або пояснити, ніби економічне мислення вимагає від нас чекати, поки все владнають невидимі ринкові сили, не бракує. Проте гідність кожної людської особи має бути шанована вже сьогодні, а не завтра, і крайня бідність усіх тих, кому цієї гідності відмовлено, повинна постійно тиснути на наше сумління»
Ліві багато страждають на інтелектуалізм, і часто зверхність. Це величезний барʼєр, напевно, основний для лівих. Праведність, часто бажання всіх судити, підганяти під певний ідеал, небажання розуміти людей, відмінних від них.
З іншого боку, лівий популізм часто втрачає гідність людини з виду, скидаючи її в угоду прагматизму і обережного розрахунку, кого права важливо відстоювати, а кого ні.
Останні дві тенденції, що я помічаю, це егоїзм — в першу чергу у анти-патріотичної частини лівиці, яка намагається зробити своїм стягом боротьбу проти українізації і мобілізації. Панує відсутність контексту чи спроба його применшити, щоб приховати несправедливість, і аналіз себе як найбільшої цінності, без противісу у вигляді відповідальностей перед іншими.
І остання — це страх йти проти мейнстрімної думки, або прийнятих устоїв. Найскладніше для будь-якого розвитку, це вирватися з полону старих ідей — щодо економіки, щодо історії, і часто сам факт популярності того чи іншого погляду використовується як аргумент в його правильності — чи то неоліберальної економіки, чи то культу Бандери чи Скоропадського, чи Троцького і Леніна.
Іноді для того, щоб щось змінити, справді треба змінити дискусію, бо те як і що ми обговорюємо вже завідомо може нести за собою неправильні висновки.
Я думаю, що в тій чи іншій мірі у всіх нас серед лівих активістів є якісь з цих описаних вад. Але якийсь успіх залежить від того, наскільки ми зможемо свідомо з ними боротися.
Читаючи звернення Папи Римського — я згадував текст про трансгендерного пастора в громаді, яка здебільшого була МАГА — більшість котрих ненавиділи його за банальний факт того, ким він є. Проте для людини Церква — місце прийняття, взаємодопомоги і вибудування міцної спільноти. І те, від того, чи буде це місце консенсусу, чи конфліктів, буде залежати добробут спільноти.
Власне, для всього є своє місце, і здається такого треба більше. Армія для мене в чомусь такий, але секулярний простір. Нам тут всім разом варто працювати, і щось за що б ми могли ненавидіти один одного на цивілці, ми залишаємо за межами армії.
Щодо останнього — ідейного пристосування, не випадково я назвав історію і економіку. Бо іноді прослідковуючи історію думки, стає зрозуміло як деякі ідеї зʼявляються як певне обґрунтування влади і нещастя, а не є нейтральною наукою. І часто, нещастя не свого. Ті, хто знаходяться в кращому статусі життя, мають потребу обґрунтувать, чому вони тут, а інші ні — бо в них вища освіта, бо вони найкраще стараються, бо банально бідні ледащі.
Щось з цього може бути правдивим в окремих випадках в окремий момент щодо конкретної людини, але як принцип — абсолютна нісенітниця. І можливо все ж треба зосередитися на мисленні, яке було б закликом до викорінення несправедливості, а не її раціоналізації. Про економіку, от до речі що Папа той пише:
«Теорій, що намагаються виправдати нинішній стан справ або пояснити, ніби економічне мислення вимагає від нас чекати, поки все владнають невидимі ринкові сили, не бракує. Проте гідність кожної людської особи має бути шанована вже сьогодні, а не завтра, і крайня бідність усіх тих, кому цієї гідності відмовлено, повинна постійно тиснути на наше сумління»
❤9💯3👀1
Forwarded from ставок з рибками імені кучалавок
Суспільне | Новини
Вийшов другий випуск зину "Політика для початківців" від Readellion Publishing: Богдана Ковальчук і Марія Д'якова
Богдана Ковальчук і Марія Д'якова про другий випуск зіну Політика для початківців, який вийшов у видавництві Readellion Publishing — Суспільне Культура
❤3
3-й Всеукраїнський військовий з'їзд. Виступ Петлюри (1917)
Тут нема „ваших” і „наших”, тут всі наші. Ми всі є єдине революційне українське військо (оплески).
Але як раніш, так і тепер, я скажу, що разом з тим всі ми є переодягнуті робітники і селяни. Тому їх думки, їх ідеї — мусять бути нашими думками, нашими ідеалами.
В справах політичних, отже, ми повинні йти шляхом, наміченим Центральною Радою. Ніяких сепаратних ліній від тих, які ведуть селяни і робітники в Цен[тральній] Раді не повинно бути.
Виробивши сильну думку, спільне слово, ми скажемо, що це слово для кожної частини, для кожного козака є закон.
Ось в чому наша сила!
Тут нема „ваших” і „наших”, тут всі наші. Ми всі є єдине революційне українське військо (оплески).
Але як раніш, так і тепер, я скажу, що разом з тим всі ми є переодягнуті робітники і селяни. Тому їх думки, їх ідеї — мусять бути нашими думками, нашими ідеалами.
В справах політичних, отже, ми повинні йти шляхом, наміченим Центральною Радою. Ніяких сепаратних ліній від тих, які ведуть селяни і робітники в Цен[тральній] Раді не повинно бути.
Виробивши сильну думку, спільне слово, ми скажемо, що це слово для кожної частини, для кожного козака є закон.
Ось в чому наша сила!
❤7🔥1
У 1906, 29 депутатів Лейбористської партії опитали, які книжки вплинули на них найсильніше.
Опитуючи соціалістів, логічно було б очікувати Маркса, Енгельса, Каутського, так?
Проте реальність була зовсім інша: найбільш захоплювались лейбористи романтиком Рускіним, що писав про єдність з природою, гільдії, поет, художник і ботаніст. Народним письменником Чарльзом Дікенсом, який описував страждання бідних Британії.
Звичайно, читали Біблію. Читали національних поетів як Шекспіра, і гордість Британії в світі науки Дарвіна.
Романтиків-соціалістів як Беатріс Вебб (феміністка, авторка терміну "колективний договір"); Республіканського націоналіста і феноменальна лівого мислителя Джузеппе Мадзіні, що мріяв про єдину Італію, побудовану на принципах гуманізму, демократії і громадських чеснот;
Ліберального соціаліста Стюарта Мілля, якого називають батьком унікально "британського" соціалізму; теоретика земельної реформи Генрі Джорджа; американського поета проти рабства Джеймса Расселла.
От такий лист виходить.
Опитуючи соціалістів, логічно було б очікувати Маркса, Енгельса, Каутського, так?
Проте реальність була зовсім інша: найбільш захоплювались лейбористи романтиком Рускіним, що писав про єдність з природою, гільдії, поет, художник і ботаніст. Народним письменником Чарльзом Дікенсом, який описував страждання бідних Британії.
Звичайно, читали Біблію. Читали національних поетів як Шекспіра, і гордість Британії в світі науки Дарвіна.
Романтиків-соціалістів як Беатріс Вебб (феміністка, авторка терміну "колективний договір"); Республіканського націоналіста і феноменальна лівого мислителя Джузеппе Мадзіні, що мріяв про єдину Італію, побудовану на принципах гуманізму, демократії і громадських чеснот;
Ліберального соціаліста Стюарта Мілля, якого називають батьком унікально "британського" соціалізму; теоретика земельної реформи Генрі Джорджа; американського поета проти рабства Джеймса Расселла.
От такий лист виходить.
❤🔥8❤2
Український поступ
У 1906, 29 депутатів Лейбористської партії опитали, які книжки вплинули на них найсильніше. Опитуючи соціалістів, логічно було б очікувати Маркса, Енгельса, Каутського, так? Проте реальність була зовсім інша: найбільш захоплювались лейбористи романтиком…
В США в той же час назвали б Белламі, Генрі Джорджа, Торстейна Веблена, письменників-романтиків Громадянської війни, Тедді Рузвельта, тощо. Унікальні національні традиції, з духом епохи, і душею народу — це також не диво, що поряд з теоретиками стоять пліч о пліч, і можливо навіть домінуючи, поети, художники, творці.
❤3🔥1
Сьогодні дізнався, що Сергій Бачинський (один з засновників Української Партії Соціалістів-Революціонерів) у 1918 р. вийшов з УПСР через політичні розбіжності і створив "Селянську соціалістичну партію" — надалі приймав участь в антигетьманському повстанні, член Директорії УНР (заступник міністра закордонних справ).
Він брат Євгена Бачинського — християнського революціонера, діяча УНР; і пластунського активіста Леоніда Бачинського. Всі воювали в свій час в армії Республіки.
Проте про Селянську Соціалістичну Партію я чую вперше. Єдину згадку, яку я знайшов, маю з енциклопедії. Сергій Бачинський також видавав газету про огляд військової і внутрішньої політики Директорії "Республіканець" (Катеринослав) і газету про кооперативний рух "Зоря Кращого" (Тернопільщина), про які я також знайшов небагато.
Цікаво знайти більше інформації про всіх братів Бачинських (не плутати з Юліаном Бачинським). Аж дуже цікаві персоналії, з майже нульовою інформацією, що доступна по ним
Він брат Євгена Бачинського — християнського революціонера, діяча УНР; і пластунського активіста Леоніда Бачинського. Всі воювали в свій час в армії Республіки.
Проте про Селянську Соціалістичну Партію я чую вперше. Єдину згадку, яку я знайшов, маю з енциклопедії. Сергій Бачинський також видавав газету про огляд військової і внутрішньої політики Директорії "Республіканець" (Катеринослав) і газету про кооперативний рух "Зоря Кращого" (Тернопільщина), про які я також знайшов небагато.
Цікаво знайти більше інформації про всіх братів Бачинських (не плутати з Юліаном Бачинським). Аж дуже цікаві персоналії, з майже нульовою інформацією, що доступна по ним
esu.com.ua
Бачинський Сергій Васильович
Бачинський Сергій Васильович – громадсько-політичний діяч. Енциклопедія Сучасної України.
❤5
В процесі знайшов таку місцеву газету УПСР — "Трудова громада" (серпень 1919)
Дуже цікава газета, в основному описує життя селян і селянських з'їздів.
"Ви добули землю і волю. Ваш обов'язок боронити віру" — націонал-комуніст і зорганізатор автокефалії Чехівський
Хроніки селянського спротиву більшовикам в Умані
"Учительство вірить, що селянство не дозволить панувати чужинцям на своїй землі; учительство також вірить, що селянство підтримає рідну школу"
Оголошення: армія шукає діловода на посаду. "Армія мусить бути міцною підпорою самостійної Української Республіки"
З'їзд хотів відправити привітання уряду і армії, але вийшов диспут — ми бачимо що робить армія, а що ж робить уряд? Чого його вітати?
І тому подібне.
Дуже цікава газета, в основному описує життя селян і селянських з'їздів.
"Ви добули землю і волю. Ваш обов'язок боронити віру" — націонал-комуніст і зорганізатор автокефалії Чехівський
Хроніки селянського спротиву більшовикам в Умані
"Учительство вірить, що селянство не дозволить панувати чужинцям на своїй землі; учительство також вірить, що селянство підтримає рідну школу"
Оголошення: армія шукає діловода на посаду. "Армія мусить бути міцною підпорою самостійної Української Республіки"
З'їзд хотів відправити привітання уряду і армії, але вийшов диспут — ми бачимо що робить армія, а що ж робить уряд? Чого його вітати?
І тому подібне.
❤🔥6
Продовжуючи відкриття сьогоднішнього дня — з цієї ж газети "Трудова Громада" побачив, що Володимир Чехівський — член Української Комуністичної Партії, автор закону про автокефалію української церкви, голова уряду Директорії, який заступив цього дня 1918 р., вважається одним з найбільш продуктивних урядів УНР — виявляється після своєї урядової діяльності, і до укапістської діяльності, був основним ідеологом і діячем християнсько-соціалістичного "Кирило-Методіївського братства". За програму воно брало "Буття українського народу" Костомарова, співзасновника оригінального братства в XIX ст.
❤6
Один з основних аргументів на користь капіталізму є його нібито модернізаційні риси. Насправді, капіталізм сам по собі може як зберігати відсталі економічні технології і практики, так і навпаки.
Що важливо, це те, як суспільство, організовує свою політичну владу над економічною сферою — як ми захищаємо свої права і регулюємо економіку. Бо насправді, функціонування нашої економіки відзеркалює політичні проблеми нашого суспільства.
Нове дослідження показує, що капіталізм може вносити позитивні зміни шляхом креативного знищення — замінення старого новим. Проте лише за вірних умов.
В дослідженні, автори проаналізували ефект підняття мінімальної заробітної плати і дійшли до висновку, що підвищення заробітної плати збільшує ефективність підприємств ціною закриття неефективних підприємств (в американських умовах це 2% фірм).
З часом, місце цих фірм займають більш ефективні підприємства, які встановлюють більшу планку ефективності в економіці.
Що важливо, це те, як суспільство, організовує свою політичну владу над економічною сферою — як ми захищаємо свої права і регулюємо економіку. Бо насправді, функціонування нашої економіки відзеркалює політичні проблеми нашого суспільства.
Нове дослідження показує, що капіталізм може вносити позитивні зміни шляхом креативного знищення — замінення старого новим. Проте лише за вірних умов.
В дослідженні, автори проаналізували ефект підняття мінімальної заробітної плати і дійшли до висновку, що підвищення заробітної плати збільшує ефективність підприємств ціною закриття неефективних підприємств (в американських умовах це 2% фірм).
З часом, місце цих фірм займають більш ефективні підприємства, які встановлюють більшу планку ефективності в економіці.
💯13🆒1
Ідея змішаної конституції з'явилася в античному Римі — і означала поєднання трьох елементів, які повинні були балансувати один одного — правління одного, правління еліти і правління більшості.
Поєднання повинно було вберегти від трьох відповідних вад — тираннії, олігархії та анархії (правління товпи).
В історії, від Риму і до Французької революції таку систему пропонували, щоб балансувати владу класів і чітко розділяти їх повноваження. Зараз такий підхід був би кроком назад.
Проте, деякі автори взялись до адаптації цього амбітного проєкту ранніх республіканців до сучасності.
Натомість сучасна інтерпретація заявляє, що лише репрезентативна демократія є дизбалансованою, бо представляє правління обраного політичного класу (правління еліти) і прем'єр міністра (правління одного), і повинна підкріплятися інституціям контролю і впливу (асамблеї, трибуни, таунхоли), які б представляли подавляючу більшість
Така ідея засновується на наявності постійного конфлікту — політичної еліти, яка хоче цементувати свою владу, більшості, яка пасивно захищає свою свободу, і лідера, який має інструменти побудови диктаторської системи. Відсутність противаг, зокрема, сильної економічно-політичної влади в руках більшості (через розподіл ресурсів, кооперативи, інституції, які дозволяють протест і ініціативу з визначеними механізмами і результатами), значно підвищує можливість диктатури чи олігархії.
Поєднання повинно було вберегти від трьох відповідних вад — тираннії, олігархії та анархії (правління товпи).
В історії, від Риму і до Французької революції таку систему пропонували, щоб балансувати владу класів і чітко розділяти їх повноваження. Зараз такий підхід був би кроком назад.
Проте, деякі автори взялись до адаптації цього амбітного проєкту ранніх республіканців до сучасності.
Натомість сучасна інтерпретація заявляє, що лише репрезентативна демократія є дизбалансованою, бо представляє правління обраного політичного класу (правління еліти) і прем'єр міністра (правління одного), і повинна підкріплятися інституціям контролю і впливу (асамблеї, трибуни, таунхоли), які б представляли подавляючу більшість
Така ідея засновується на наявності постійного конфлікту — політичної еліти, яка хоче цементувати свою владу, більшості, яка пасивно захищає свою свободу, і лідера, який має інструменти побудови диктаторської системи. Відсутність противаг, зокрема, сильної економічно-політичної влади в руках більшості (через розподіл ресурсів, кооперативи, інституції, які дозволяють протест і ініціативу з визначеними механізмами і результатами), значно підвищує можливість диктатури чи олігархії.
👍5
"Низова демократія" як інструмент доповнення і регулювання репрезентативної демократії.
Досвід повсюдно довів, що ці складні механізми розподілу влади, якщо нічим не підкріплені, або самі себе руйнують, або ж поряд із юридичною системою постає інша — заснована на інтригах, корупції та байдужості; так що, по суті, існують дві конституції: одна — правова й публічна, яка існує лише в юридичних збірниках, і друга — прихована, але реальна, що є результатом мовчазної домовленості між усталеними владними силами.
Республіканці вбачали цю проблему відразу, і мали відомих теоретиків, які намагались передати більше влади нагляду за демократією і контролю більшості (Маккіявеллі, Джеферсон). Під час французької революції, жирондист Кондорсе в своєму проєкті конституції (який не був реалізований через пізнішу диктатуру Якобінців) намагався в першу чергу побороти проблему «непрямого деспотизму»: де-факто олігархію, що діє в межах верховенства права, в якій представництво є «ні рівним, ні реальним».
Як альтернативу моделі поділу влади Кондорсе запропонував змішаний устрій, який, окрім представницьких інституцій, включав народні органи, здатні ініціювати закони і дискусії, накладати вето й ініціювати імпічмент, а також періодично здійснювати установчу владу.
Це були по суті районні зібрання, в яких кожен міг проявити ініціативу, згідно існуючій процедурі. Ці зібрання також могли ініціювати закон, дискусію, проєкт — який б надався на голосування сусіднім районам ланцюгом — фільтруючи ініціативи, які не підтримувала б більшість, але дозволяючи майже з точністю пройти проєктам, які підтримує більшість. В нашому випадку, це могло б бути, наприклад, ветування закону про обмеження НАБУ.
Паралельно з цим, існують сучасні теорії муніципалізму, які пропонують містам мати свої певні конституційні проєкти, які б дозволяли мати більше впливу на державну політику з боку локальної політики.
Це також ставить питання суверенітету нації — бо якщо будь-який законопроєкт чи дію парламента може відкликати більшість — то це вказує, що суверенність лежить у народі, а не у вигляді президента чи парламента, або економічної еліти. Власне, народовладдя.
Досвід повсюдно довів, що ці складні механізми розподілу влади, якщо нічим не підкріплені, або самі себе руйнують, або ж поряд із юридичною системою постає інша — заснована на інтригах, корупції та байдужості; так що, по суті, існують дві конституції: одна — правова й публічна, яка існує лише в юридичних збірниках, і друга — прихована, але реальна, що є результатом мовчазної домовленості між усталеними владними силами.
Республіканці вбачали цю проблему відразу, і мали відомих теоретиків, які намагались передати більше влади нагляду за демократією і контролю більшості (Маккіявеллі, Джеферсон). Під час французької революції, жирондист Кондорсе в своєму проєкті конституції (який не був реалізований через пізнішу диктатуру Якобінців) намагався в першу чергу побороти проблему «непрямого деспотизму»: де-факто олігархію, що діє в межах верховенства права, в якій представництво є «ні рівним, ні реальним».
Як альтернативу моделі поділу влади Кондорсе запропонував змішаний устрій, який, окрім представницьких інституцій, включав народні органи, здатні ініціювати закони і дискусії, накладати вето й ініціювати імпічмент, а також періодично здійснювати установчу владу.
Це були по суті районні зібрання, в яких кожен міг проявити ініціативу, згідно існуючій процедурі. Ці зібрання також могли ініціювати закон, дискусію, проєкт — який б надався на голосування сусіднім районам ланцюгом — фільтруючи ініціативи, які не підтримувала б більшість, але дозволяючи майже з точністю пройти проєктам, які підтримує більшість. В нашому випадку, це могло б бути, наприклад, ветування закону про обмеження НАБУ.
Паралельно з цим, існують сучасні теорії муніципалізму, які пропонують містам мати свої певні конституційні проєкти, які б дозволяли мати більше впливу на державну політику з боку локальної політики.
Це також ставить питання суверенітету нації — бо якщо будь-який законопроєкт чи дію парламента може відкликати більшість — то це вказує, що суверенність лежить у народі, а не у вигляді президента чи парламента, або економічної еліти. Власне, народовладдя.
❤4👍4