Сьогодні річниця з народження Матвія Стахіва (1895 — 1978) — західноукраїнського політика, правника, історика, соціолога, голови Союзу Селянських Спілок, секретаря Української Соціалістично-Радикальної Партії (партії Івана Франка).

Матвій Стахів, на жаль, забута фігура українського лівого руху — і сам я про річницю згадав лише завдяки нашим активним діаспорським виданням — які активно висвітляють діяльність еміграції, левова частина якої очевидно була соціалістична.

Життя Стахіва загалом запам'яталось його академічною діяльністю — і працею з історії. Проте політична діяльність також заслуговує уваги. В молодому віці, і займаючи високі політичні позиції, інтелектуал Стахів пішов добровольцем в Українську Галицьку Армію, де швидко став старшиною. Протягом своєї політичної кар'єри будував мости між Соціалістами-Радикалами і Націонал-Демократами, був другом націонал-демократичної феміністичної активістки Мілени Рудницької.

Стахів був компромісним політиком єдності, й одним з головних теоретиків Соціалістично-Радикальної партії. Він виділяв два типи соціалізму:

- матеріалістичний (Маркс, Каутський, Лассаль), в основі якого була теза про унікально-революційну роль робітничого класу, лінійний розвиток історії до соціалізму і класовий аналіз як основа історії.

- ідеалістичний (Прудон, Драгоманов, Британські лейбористи) — який вважав, що історія може піти в будь-якому напрямку, і не детермінована класами, а цілою купою соціологічних і історичних процесів. Натомість віри в неминучість соціалізму ставилась невизначенність історії і важливість активізму, замість революційної ролі робітництва — роль народу, який живе зі своєї праці, натомість революції як першочергово зміни відносин у виробництві, революція — як зміна моралі, побудова і панування справедливого ладу.

З основного становища ідеалістичного соціялізму, під якого впливом розвивалася УСРП, випливають такі висновки:

1) Наш рух основується на ідеї, що у взаєминах між людьми має панувати моральна справедливість. У цій ідеї моральної справедливости міститься ідея природних прав кожної людини, яких їй ніхто не має права відбирати, коли вона сповняє свої суспільні обовязки.

2) Наш рух основується, як видно з попереднього, на змаганні за рівне право для всіх. Нація має статися суспільством рівноправних людей, товаришів. Таким чином змагає соціялізм до переведення в життя моральної засади про братерську любов ближнього. Наш соціялізм це не тільки сама політична демократія (народовластя), але й демократія соціальна, господарська й культурна. Такі мають бути відносини унутрі нації. Та сама засада має також панувати між націями

3) Таким чином нашою першою метою є загальне добро всіх членів нації та її найкращий розвиток. Соціялістичний лад не є для нас метою самою для себе, бо він вигідно з основами нашої ідеології є лише засобом до переведення загального добра цілого українського працюючого народу.

Такі є позитивні думки нашої ідеології. З тих позитивних думок випливає також той негативний висновок, що треба поборювати в житті все те, що суперечить тим моральним засадам справедливости

Основним ж нащадком, який залишив Стахів, є об'ємні праці про оборону Західної України від польської агресії (Західня Україна: Збройна і дипломатична оборона в 1919-1923 в 6 Томах), фундаментальна історія Директорії (Україна в добі Директорії УНР. в 7 Томах), та дослідження радянського періоду (Перша совєтська республіка в Україні, Звідки взялася совєтська влада в Україні та хто її будував?, Друга совєтська республіка в Україні). Вступна праця щодо історії українського соціалістичного руху на Заході України (Проти хвиль. Історичний розвиток українського соціялістичного руху на західних українських землях), теоретичні праці (Демократія, соціялізм та національна справа) і англійською (Drahomanov's impact on Ukrainian politics).

Цим різниться український радикальний соціялізм від усіх інших політичних організацій у нас.

Фашистські „націоналісти“ всіх толків, а зокрема звід знаку ОУН, у самій своїй ідеольоґії відкидають моральні засади в своїй діяльності. Для них провідною ідеєю є виключно гнізд до сили, а не до правди і справедливости. Фашистські націоналісти не признають рівних прав для всіх, а тільки обовязки для всіх, головно обовязок слухати сліпо їх згори накиненого проводу.

Подібно є з комуністами. Ріжниця між ними є та, що комуністи замість слова „нація“, котре має заступити фашистську диктатуру, ставлять слово „пролетаріят“, котре має маскувати комісарську диктатуру

Матвій Стахів.

🚩 13 грудня у криворізькому осередку ГО «Соціальний Рух» відбулася тепла й насичена лекція-семінар «Молодіжне крило: підсумки та горизонти»

🗣 Говорили про історію українського лівого та визвольного руху з живою дискусією і чіткими паралелями із сьогоденням.

📖 Наш активіст, викладач суспільних дисциплін ВСП «ГЕМФК КНУ», Олександр Горбуля підготував цікаву лекцію про видатних українських політиків і письменників у лівому русі. Згадували Тараса Шевченка як послідовного антиімперіаліста й антимонархіста, ідеї Михайла Драгоманова, Івана Франка, Миколи Порша, Володимира Винниченка, Сергія Подолинського та діяльність братства тарасівців.

🙍‍♂️🙎‍♀️ Також виступили наші активісти Віолета та Марко, доклавши цікави доповіді про Лесю Українку та Михайла Грушевського.

🇺🇦📣 Ключовий меседж зустрічі простий: український лівий рух завжди був пов’язаний із національною ідеєю та ставив у центр людину, її гідність і свободу, а не державу чи партійні інтереси.

👉 Молодь завжди була й залишається двигуном боротьби за визволення українського народу — як у часи Франка і Лесі Українки, так і сьогодні.

🤝 Долучайтеся до Молодіжного Крила «Соціального Руху» та ставайте частиною покоління, яке справді змінить Україну!

Телеграма Симона Петлюри Державному секретаріату ЗУНР про незадоволення солдатів УГА і населення [соціальною] політикою уряду, 1919 р.

Маю цілком певні повідомлення про неспокій у військах і серед населення на ґрунті незадоволення політикою Державного Секретаріату в соціальних питаннях, а особливо по земельних. Це може скінчитися катастрофою і розвитком більшовизму, тим більше, що більшовики вживають заходів до того. В державних інтересах утримання боєздатності галицької армії, а також спокою в тилу (…)

Соціальні реформи, а особливо в земельному питанні, а також припинення процесів за відшкодуванням поміщицьких збитків, які обурюють галицьке селянство і настроюють його проти влади, мусять бути розв’язані позитивно в першу чергу. Кожний день протягання справи веде неминуче до катастрофи. Прошу звернути на це увагу і вжити відповідних заходів, продиктованих державною мудрістю і передбачанням неминучих конфліктів в житті населення Західної України.

Одна з найцікавіших, і одночасно дуже дискусійних статей, яку я нещодавно читав, — це есе про підлітковий гормональний перехід: що це таке і чому він важливий. Автор пояснює, чому ця тема викликає стільки суперечок і чому це не просто «культурна війна», а ключове питання трансгендерних прав.

"Гормони мають сильний і довготривалий вплив на наше тіло: зріст, голос, волосся, форму обличчя, стегна. Деякі зміни можливі й у дорослому віці, але найважливіші формуються саме під час статевого дозрівання — зокрема кістки та загальна будова тіла. Більшість цих змін майже неможливо повністю скасувати.

Журналістка Нора Вінсент показала, наскільки сильно ставлення суспільства залежить від того, як тебе сприймають. Проживши рік як чоловік, вона відчула зовсім інше ставлення до себе, ніж раніше як жінка. Дослідниця Аліс Еванс також описує, що жінки часто відчувають на вулиці постійний тиск — погляди чоловіків і приховану загрозу насильства.

Але справа не лише в безпеці. Як писав Руссо, люди живуть у поглядах інших. Те, як нас бачать, впливає на те, ким ми себе відчуваємо, як поводимося і що переживаємо. Досвід Вінсент це підтверджує: постійне життя в «чужій ролі» призвело в неї до сильного внутрішнього конфлікту й важкої психологічної кризи.

Саме тому підлітковий перехід має таке значення. Більшість видимих статевих ознак — голос, риси обличчя, м’язи, ширина плечей і стегон — формуються під впливом гормонів у пубертаті. Гормональна терапія в цей період часто означає, що транслюди в дорослому віці майже не відрізняються від цислюдей.

Скажу прямо: що раніше починається перехід, то легше людині виглядати «звичайною» в очах суспільства. Заборона або примус чекати до 18 років робить транслюдей помітно «інакшими» — не лише символічно, а й фізично.

Зовнішність має значення не тільки особисто, а й політично. Антитранс-рух недарма показує найбільш «помітних» трансжінок, щоб викликати відразу. І так само невипадково, що перша трансгендерна конгресвумен США Сара Макбрайд виглядає цілком звичайно.

У цьому сенсі історія повторюється: рух за одностатеві шлюби переміг тоді, коли суспільству показали просту річ — що геї це звичайні люди, які хочуть звичайного життя"

Стаття не критикує людей, за вигляд "не так", проте вказує на важливу реальність — естетика займає величезне місце в дебатах, а зовнішність для людей має неймовірне психічне і соціальне значення. Обмеження, які не дають деяким людям вписуватися в стандарти зовнішньості призводять до значнпх проблем — соціальних, політичних, психологічних і часто несе за собою невиправдані страждання. Стаття не обговорює і не оцінює стандарти зовнішнього вигляду, не дає моральної оцінки, чи вони щось хороше чи ні, але підкреслює, як здебільшого люди хочуть бути нормальною частиною суспільства, бути прийнятими і сприйнятими, і це загалом одне з основних питань трансгендерної політики.

https://www.liberalcurrents.com/the-biopolitics-of-youth-transition/

Башкіри надихались прикладом України (1917) і Казахстану (1916), зокрема книжка «історія України-Русі» Грушевського була популярна серед мусульманських політичних фракцій Росії, які потім стануть важливими діячами своїх незалежницьких рухів. Цінна книжка Грушевського була тим, що показала історію народу поза, незалежно Росії, і так і сприймалася в пригноблених народах — навіть тоді, коли офіційною вимогою руху була «автономія»

20 декабря отмечается День башкирской армии. Этот день приурочен к созданию башкирского войска, которое храбро сражалось за самостоятельность и существование Башкортостана.

Интересно, что на могилах башкирских солдат отображена эмблема с полумесяцем и саблями. Я думаю, что это эмблема башкирского войска. Мы восстановим её в качестве эмблемы армии независимого Башкортостана.

Подписывайтесь на Голос башкир.

#голосбашкир_история

​​Грецька меншина під час Української революції (1917 - 1921)

Текст авторства Володимира Романцова. На жаль, він вже видалений з інтернету, але залишився у веб архіві — за посиланням.

Важливу роль у формуванні Маріупольської спілки грецького народу відіграв з’їзд представників грецького народу Маріуполя та Маріупольського повіту, який проходив 2 грудня 1917 р. Серед 43 делегатів з’їзду більшість становили представники грецької сільської спільноти — від рад селянських депутатів, волосних земств, сільських сходів 23, с. 60. Маріупольська спілка еллінів, заснована на демократичних засадах, визнала себе автономним відділом Загальноросійської спілки еллінів і водночас висловилася на користь Української Центральної Ради.

На з’їзді представники грецької громади підняли питання про створення на Маріупольщині грецьких національних військових частин. У відповідь на цю пропозицію в 24-му українському запасному полку, який дислокувався в Маріуполі, розпочалося формування окремих грецьких сотень. За сприяння підприємця Балджі передбачалося створення грецької дивізії.

У Маріупольській спілці грецького народу переважали ліберальні кола, тоді як у грецькій сільській громаді посилювалися радикальні революційні настрої. Їх носіями здебільшого були солдати, які поверталися з фронту. За цих умов з’їзд представників грецького народу не отримав необхідної підтримки серед грецької громади й був розігнаний більшовицькими збройними формуваннями.

На початку квітня 1918 р. у Маріуполі розгорілася друга після грудня 1917 р. гостра політична криза, яка вилилася у збройне протистояння. 8–9 квітня за участю солдатів-фронтовиків та грецьких легіонерів у місті стався переворот.

На думку Л. Якубової, він мав антибільшовицьку спрямованість 23, с. 62. За твердженням співробітниці Маріупольського краєзнавчого музею Т. Булі, криза була спровокована диктаторською схильністю голови Маріупольської ради, військового комісара, начальника штабу Червоної армії В. Варганова, якого почали звинувачувати в узурпації влади. Отже, дослідниця заперечує антибільшовицький характер перевороту, вважаючи, що він був спрямований лише проти В. Варганова та його помічників.

Унаслідок збройного повстання колишнього голову Маріупольської ради та очолюваних ним червоногвардійців було вигнано з міста. Після цього влада зосередилася в руках Тимчасового виконавчого комітету, який представляв різні соціалістичні партії, робітничі, військові та громадські організації Маріуполя 2, с. 140. Маріупольські події мали вплив на весь повіт, у тому числі на грецькі села.

Як зазначається, завдяки прослушці в офісі Кісєля Національне антикорупційне бюро змогло зафіксувати його конфіденційні контакти не лише з колишнім першим помічником президента Сергієм Шефіром, а й з іншими численними високопосадовцями, чутливими для Банкової.

Першу справу про тіньові виплати депутатам НАБУ розслідувало ще тоді, коли його директором був Артем Ситник. Тоді на фоні розслідування нині покійний народний депутат Антон Поляков заявив, що депутатам партії платять зарплати в конвертах: по 5 тисяч доларів - звичайним депутатам, а 10-15 тисяч отримують голови та заступники голів комітетів. А згодом НАБУ вибило з гри й касира Олександра Трухіна.

Джерело: https://censor.net/ua/n3591548

[1/2] Нынешние границы Башкортостана были окончательно оформлены только в середине 1930-х годов. До этого границы неоднократно менялись, причём, как вы понимаете, не в нашу пользу. Советский оккупационный режим вырезал составные части Башкирской республики, передавая их своим искусственным образованиям, чтобы ослабить наше государство и нашу нацию, усилив при этом соседние русские области за наш счёт.

Первая республика имела два проекта: проект «Большого Башкортостана» и «Малого Башкортостана». Первый включал большую часть нынешней Третьей республики, при этом некоторые территории на западе, на северо-западе, на севере, на северо-востоке и востоке, которые сейчас входят в состав Третьей республики, в проекте не указывались. Зато в него входили Мензелинск, Кувандык, Аргаяш, челябинский пояс, западный берег реки Урал и некоторые территории пермских башкир. Второй проект располагал куда более скудными территориями, лишь половиной от заявленного в первом проекте. Строительством бумажных замков никто не занимался. Заявленные и вполне законные претензии башкир на указанные земли были обоснованными и разумными.

В годы зарождения Второй республики, образованной в марте 1919 года, произошли основные изменения. Вторая республика получила признание советской власти, а потому её статус был официально закреплён, пусть даже в условиях России. В 1922 году искусственное образование Уфимская губерния было упразднено, а часть ранее подконтрольных ей территорий была возвращена в состав Башкортостана. Однако Мензелинск и окрестные земли были переданы соседнему государству. Важно отметить, что башкиры оставались в меньшинстве в своём же государстве, поскольку в это же время Советская Россия устроила второй геноцид башкир, нацеленный на сокращение и ослабление башкирского народа. Башкирский историк Акрам Бииш, автор одного из лучших трудов по нашей истории «История башкирского народа и его борьба за свободу», приводит данные в 57% погибших от всего числа башкир. Диссидент Александр Солженицын говорил о 58,7%. В любом случае, мы можем говорить, что Советская Россия убила более половины всех башкир. Затем она продолжила и только усилила политику по заселению Башкортостана русскими колонистами. Таким образом, мы оказались в меньшинстве. Это была и остаётся намеренная политика, часть антибашкирского заговора. Только сейчас, спустя более 100 лет, мы кое-как, худо-бедно выправляем эту ситуацию, хотя сама Россия своими фальсификациями не хочет это признавать.

В 1922 году Советская Россия вычленела Яланский кантон из состава Башкирской республики и передала его Челябинской губернии, а в 1934 году она украла у нас Аргаяш и передала его тому же Челябинску. Примечательно, что с января по ноябрь 1934 года существовал Аргаяшский национальный округ, но он был упразднён и стал обычным районом. В 1924 году Ток-Чуранский кантон был присоединён в состав Оренбургской губернии, которая тогда находилась в составе Казахстана. В 1925 году губерния перешла в состав РСФСР. Все эти кантоны являлись эксклавами, то есть не имели границы с основной частью Башкортостана. При этом были более мелкие единицы, в том же Оренбуржье, которые у нас также были украдены.

При Сталине советский режим старался расширить границы Оренбуржья, поскольку общая граница Башкортостана и Казахстана представляла для оккупантов угрозу. Шаг за шагом, деревня за деревней они вычленяли у нас и у казахов земли, образовывая искусственный барьер. Именно по этой причине мы не получили статус союзной республики, хотя наши экономические показатели были выше, чем у некоторых из союзных республик. В 1936 году Сталин лично указал это в качестве причины отказа в союзном статусе. В 1991 году признанную независимость обрели лишь союзные республики, а автономные этой независимости не получили.

Тим часом Поступ дійшов до того рівня розвитку, коли з нього нагло списують публікації, стираючи авторство

Мій друг і підписник «Поступу» створив телеграм канал про вибори і політику в Україні та у світі.

Він також веде агрегатор опитувань і новин про вибори в Україні, та їх історію, візуалізації минулих електоральних компаній та їх результатів на Ukraine Elects, та автор легкої для розуміння графіки щодо виборів для вікіпедії.

Рекомендую підписатися. Сам вже давно його читаю.

Три тижні підрахунку голосів, або що взагалі відбувається у Гондурасі?

30 листопада у Гондурасі відбулися президентські вибори, на яких балотувалось 5 кандидатів по всьому стандартному політичному спектру. Від популістичних лівих, типових для Латинської Америки, а саме партія Свобода та відродження, або Лібре, чинної президентки Сіомари Кастро; якісь випадкові соціал-демократи, Партія інновації та соціал-демократичної єдності, або ПІСДЄ (іспанською абревіатура звучить краще, повірте); ліберали з однойменною Ліберальною партією Гондурасу, або ЛПГ; трошки правіше, але не дуже, Християнсько-демократична партія Гондурасу, або ХДПГ; ну і найбільш права сила, принаймні серед тих, що балотувались: Національна партія Гондурасу, або НПГ. Але для загального розуміння ситуації, знати потрібно буде лише три з цих, а саме Лібре, ЛПГ та НПГ.

Отже, the stage is set, і ось, день виборів. Хоча, ще трохи контексту: як я вже згадав вище, Лібре – партія при владі у Гондурасі на даний момент, і там дуже довга та заплутана з формуванням партії, про що можна буде пізніше написати, але для загального розуміння, нині партія президентки Кастро, представлена колишньою міністеркою оборони (2024–25) та фінансів (2022–24), Ріксі Монкадою. Ліберали ж на своїх праймеріз обрали Сальвадора Насраллу, двічі кандидата у презденти (2013, 2017) та віцепрезидента Кастро до відставки у 2024 році. І ще один кандидат, тепер вже від НПГ, Насрі Асфура, колишній мер столиці, Тегусігальпи, та кандидат на виборах у 2021 році, який так само і Насралла є палестинцем (що доволі смішно, але і сумно, враховуючи контекст).

Проблема у тому, що на трьох у них всіх разов приблизно 95% голосів виборах, порівну за кожного, а президент обирається за мажоритарним принципом, або FPTP, або простіше кажучи, хто буде першим, той і переміг, навіть якщо не має 50%+1. До того ж, за Асфурою стоять Сполучені Штати, тоді як президент Трамп відкрито підтримав Асфуру навіть помилував колишнього президента від НПГ Хуана Орландо Ернандеса буквально наступного ж дня після виборів.

Власне, самі вибори відбулись, і до певного моменту, все велося до того, що буде дуже близький результат, і скоріше за все Насралла переможе. Останній набирав 39-40% за попередніми результатами, Асфура 40-41%, а Монкада – 19-20%. Але от незадача, тим самим моментом стала така собі поламка сайту виборчої комісії, і одразу почались питання, а Трамп навіть заявив, що вибори можуть бути сфальсифіковані, хоча його кандидат був попереду на момент поламки сайту. Але підрахунок продовжився, але жахливо повільно. На сьомий день підрахунку, Монкада та Лібре почали казати про "переворот" з боку Штатів та Трампа, а Національна виборча комісія (НВК) заявила про 14-15% бюлетеней, які мали деякі "невідповідності", і потребували перегляду, що тільки подовжило підрахунок. І всі ці події на фоні зростаючого невдоволення місцевого населення, та особливо виборців Насралли та партії Лібре, які звинувачують Асфуру та Америки у спробах фальсифікації.

18 грудня, через 11 днів після оголошення НВК щодо "невідповідних" бюлетеней, спеціально сформована Комісія верифікації та підрахунку, сформована з членів трьох партій почала ручний перегляд 2773 бюлетеней, що триває і дотепер.

Загалом ситуація доволі сумна, на жаль, і показова. Холодна війна ніколи не зупинялась, вона лише стала трохи косметично іншою. А з іншого боку, доволі серйозні внутрішні проблеми у самому Гондурасі, який вже 16 років роздирається між трьома політичними силами. Крайній термін для сертифікації результатів виборів – 30 грудня, і чи встигне НВК повністю порахувати, та з точністю сертифікувати результати – питання відкрите. Інше ж питання, як розвиватимуться події у країні у випадку перемоги будь-якого з кандидатів. Адже перемога Асфури дорівнює виступам проти фальсифікації та втручання США, а перемога Насралли – виступи проти фальсифікацій Лібре, та загострення відносим зі Штатами, якого Трамп назвав "майже комуністом".

Сумно та страшно, на жаль.

Сьогодні річниця батька-засновника Грузинської Демократичної Республіки, соціаліста-меншовика Ноя Жорданія (1868–1953)

«До революції серед соціалістів утвердилося переконання, що соціалістична влада можлива лише за умови соціальної революції й після неї, а доти політичним господарем залишатиметься буржуазія. Ця теоретична концепція, заснована на соціальних відносинах передових країн, у нас виявилася неспроможною вже при першому зіткненні з життям. На чолі буржуазної революції стали соціалісти і силоміць тягнули за собою буржуазію, тобто сталося те, чого не було ніде, ні в жодній революції. Історія не повторилася, ми не пішли європейським шляхом. І це було цілком у порядку речей — логічним, неминучим наслідком усієї попередньої суспільної історії відсталої країни. ...

Отже, поява політичної демократії під проводом соціалістів, довіра, отримана ними від народу — і в революції, і на виборах до Установчих зборів (у Росії, в Україні та Грузії), куди й більшовики обиралися як соціалісти, — була явищем не випадковим, а цілком заслуженим їхньою багаторічною невтомною боротьбою.

Найтяжчий злочин більшовиків полягає в тому, що вони перервали цей природний історичний процес і створили можливість приходу до влади буржуазії, яка не має для цього жодних заслуг. Оскільки більшовики створили суспільні умови, що сприяють “палацовому”, військовому або будь-якому іншому перевороту, поза і без участі мас, остільки буржуазія може розраховувати на прихід до влади».

Варто зазначити, що такий спосіб аналізу — спосіб відшукати "революційний клас", як на мене, в корені є неймовірно помилковим. Ной Жорданія його приймає як сам спосіб мислення, в першу чергу через свій марксизм, але модернізує виходячи з реальності. Одночасно, в одних місцях тодішні ліві були полоненими своєї теорії, в інших — виходили глибоко за її межі, і творили найбільш впливові і важливі революції в своїх країнах і світі. Грузія, Україна — важливі приклади.

Своїм аналізом Жорданія правильно підкреслив, що більшовики дали легітимність майбутньому приходу до влади буржуазії, яка не мала жодних заслуг перед суспільством, і підважила, делегітимізувала багато народніх форм управління і політичної демократії. Хоч Жорданія помилився з часом, його діагноз повністю справдився після 1991 р. — дивлячись на формування пострадянської олігархії. Важливо тут зазначити, що багато меншовиків вважали більшовицький уряд не міцним, і не могли уявити, до яких жахіттів приведе майже вікове панування цього режиму. Натомість, їх аналізом більшовизм був скоріше перехідною ланкою до фашизму, як це сталось в Угорщині.

Християнська демократія — брат-близнюк соціальної демократії

Нещодавно, особливо в католицькому світові, відбулися деякі зміни — був обраний новий папа римський, який закликав до соціально-свідомих політик, толерантності і діалогу з мусульманською та іншими релігіями, натомість апеляції до Російської імперії — як минулий Папа — нарешті зайняв однозначну позицію проти Росії і її агресії, за підтримку України.

Одночасно Папа Римський Лев XIV висловлював занепокоєння щодо потенціалу ШІ підірвати «відкритість людства до істини й краси» та заплутати «нашу відмінну здатність осягати й опрацьовувати реальність». Ба більше, додає він, «найбільш систематичний аналіз» ШІ з боку Курії на сьогодні підкреслює, що:

«ШІ може зосередити владу в руках жменьки корпорацій; позбавити працівників їхніх навичок (…) призвести до масових втрат робочих місць і, зрештою, знецінити саме поняття людського інтелекту й творчості».

Є сенс говорити про великий перетин між соціалізмом і християнською соціальною традицією. Позаминулий Пара Римський Бенедикт XVI, якого назагал вважають вкрай консервативним, заявляв — «У багатьох аспектах демократичний соціалізм був і залишається близьким до католицької соціальної доктрини»

Одночасно в сфері найбільших розбіжностей — перегляд релігійних поглядів щодо ролі сексуальних бажань, трансгендерності, т. зв. неісторичних національностей, прав жінок прибрав значну частину впливу корумпованої еліти та доктринальних, застарілих уяалень. В багатьох християнських спільнотах відбувається перегляд підходів до сексуальності, гендерної ідентичності та національної приналежності — процес суперечливий і незавершений

Різні християнські деномінації акцентують різні морально-етичні цінності, підкреслюючи ті чи інші моральні ідеали — від милосердя і соціальної рівності до особистої відповідальності та дисципліни. Відповідно, існування діаметрально відмінних християнських доктрин і форм їх політичної реалізації — християнського фашизму, поширеного в США, християнської демократії в Європі та Латинській Америці — є фундаментально різним. При цьому і перші, і другі уже мають небагато спільного з християнською доктриною: у США — через відхід від її базових положень, а в Німеччині — через їх заміну платформою ринкового консерватизму.

Проте все ж про яку різнобарвну кількість християнських течій не говорилось, в центрі опиняється ідея солідарності й захисту вразливих, основа християнської етики, яка відрізняє християнство від псевдохристиянства. Саме в цій фундаментальній етиці політичне християнство найближче підходить до соціал-демократичного бачення суспільства.

Саме тому, наприклад, найбільш цікава і успішна ліва партія Європи — Лейбористська партія, базувала себе на основі «християнського соціалізму».

Все ж, сама фраза "соціальна справедливість" пішла від християнського теоретика Луїджі Тапареллі (що ще іронічніше, коли згадати, як в Америці ультраправі і фашистські політики, нібито проповідуючи християнство — постійно борються проти "social justice warriors" і використовують це як пейоратив)

Відсутність ідеологічної дискусії в українському суспільстві, наявність технократичних і олігархічних партій, які не обговорюють глибокі моральні засади, а рішення моральних питань залишають корумпованому ринку — є великою проблемою. Поява ідеологічної християнсько-демократичної партії може докласти до вирішення цієї проблеми.

В України вже існували як християнські партії, консервативна християнсько-суспільна партія на Заході (яка ніколи не набирала більше відсотка), і революційне Кирило-Мефодіївське братство (близьке до соціалізму), націонал-комуністична діяльність Чехівського, соціального консерватора Шептицького, соціал-демократичний посол УНР Євген Бачинський (не плутати з трьома іншими Бачинськими — з есерівської, радикальної і есдеківської партій). Тощо.

Хоч це секулярний канал, і в мене немає свідомих наявних релігійних вірувань, я неодноразово публікував тут праці християнських соціалістів, в основному з Британської лейбористської партії, розбирав християнсько-егалітарнв погляди Тараса Шевченка, Міцкевича, тощо.

В нас є чому повчитися у католиків. Акцент на гідність людини, прийняття, і на безкомпромісну боротьбу з бідністю.

Ліві багато страждають на інтелектуалізм, і часто зверхність. Це величезний барʼєр, напевно, основний для лівих. Праведність, часто бажання всіх судити, підганяти під певний ідеал, небажання розуміти людей, відмінних від них.

З іншого боку, лівий популізм часто втрачає гідність людини з виду, скидаючи її в угоду прагматизму і обережного розрахунку, кого права важливо відстоювати, а кого ні.

Останні дві тенденції, що я помічаю, це егоїзм — в першу чергу у анти-патріотичної частини лівиці, яка намагається зробити своїм стягом боротьбу проти українізації і мобілізації. Панує відсутність контексту чи спроба його применшити, щоб приховати несправедливість, і аналіз себе як найбільшої цінності, без противісу у вигляді відповідальностей перед іншими.

І остання — це страх йти проти мейнстрімної думки, або прийнятих устоїв. Найскладніше для будь-якого розвитку, це вирватися з полону старих ідей — щодо економіки, щодо історії, і часто сам факт популярності того чи іншого погляду використовується як аргумент в його правильності — чи то неоліберальної економіки, чи то культу Бандери чи Скоропадського, чи Троцького і Леніна.

Іноді для того, щоб щось змінити, справді треба змінити дискусію, бо те як і що ми обговорюємо вже завідомо може нести за собою неправильні висновки.

Я думаю, що в тій чи іншій мірі у всіх нас серед лівих активістів є якісь з цих описаних вад. Але якийсь успіх залежить від того, наскільки ми зможемо свідомо з ними боротися.

Читаючи звернення Папи Римського — я згадував текст про трансгендерного пастора в громаді, яка здебільшого була МАГА — більшість котрих ненавиділи його за банальний факт того, ким він є. Проте для людини Церква — місце прийняття, взаємодопомоги і вибудування міцної спільноти. І те, від того, чи буде це місце консенсусу, чи конфліктів, буде залежати добробут спільноти.

Власне, для всього є своє місце, і здається такого треба більше. Армія для мене в чомусь такий, але секулярний простір. Нам тут всім разом варто працювати, і щось за що б ми могли ненавидіти один одного на цивілці, ми залишаємо за межами армії.

Щодо останнього — ідейного пристосування, не випадково я назвав історію і економіку. Бо іноді прослідковуючи історію думки, стає зрозуміло як деякі ідеї зʼявляються як певне обґрунтування влади і нещастя, а не є нейтральною наукою. І часто, нещастя не свого. Ті, хто знаходяться в кращому статусі життя, мають потребу обґрунтувать, чому вони тут, а інші ні — бо в них вища освіта, бо вони найкраще стараються, бо банально бідні ледащі.

Щось з цього може бути правдивим в окремих випадках в окремий момент щодо конкретної людини, але як принцип — абсолютна нісенітниця. І можливо все ж треба зосередитися на мисленні, яке було б закликом до викорінення несправедливості, а не її раціоналізації. Про економіку, от до речі що Папа той пише:

«Теорій, що намагаються виправдати нинішній стан справ або пояснити, ніби економічне мислення вимагає від нас чекати, поки все владнають невидимі ринкові сили, не бракує. Проте гідність кожної людської особи має бути шанована вже сьогодні, а не завтра, і крайня бідність усіх тих, кому цієї гідності відмовлено, повинна постійно тиснути на наше сумління»

а що це інтервʼю тут цікаве….

осьо

У 1906, 29 депутатів Лейбористської партії опитали, які книжки вплинули на них найсильніше.

Опитуючи соціалістів, логічно було б очікувати Маркса, Енгельса, Каутського, так?

Проте реальність була зовсім інша: найбільш захоплювались лейбористи романтиком Рускіним, що писав про єдність з природою, гільдії, поет, художник і ботаніст. Народним письменником Чарльзом Дікенсом, який описував страждання бідних Британії.

Звичайно, читали Біблію. Читали національних поетів як Шекспіра, і гордість Британії в світі науки Дарвіна.

Романтиків-соціалістів як Беатріс Вебб (феміністка, авторка терміну "колективний договір"); Республіканського націоналіста і феноменальна лівого мислителя Джузеппе Мадзіні, що мріяв про єдину Італію, побудовану на принципах гуманізму, демократії і громадських чеснот;

Ліберального соціаліста Стюарта Мілля, якого називають батьком унікально "британського" соціалізму; теоретика земельної реформи Генрі Джорджа; американського поета проти рабства Джеймса Расселла.

От такий лист виходить.