Якщо ви політик-початківець, не початківець, або не політик — в будь-якому разі вийшов дуже цікавий зін, також неймовірно оформлений і приємний на огляд.

Для зіну Богданки я написав статтю про дві течії українського фемінізму, і не очікуваний поділ на "соціалістичний" і "ліберальний", а набагато цікавіший:

Фемінізм як підкреслення унікальної ролі і позиції жінки в суспільстві, участь жінки в співтворенні світу — умовно фемінізму різності;

Фемінізму рівних прав і соціального детермінізму — фемінізму рівності, на прикладі двох важливих феміністичних авторок — Ольги Кобилянської і Мілени Рудницької.

вийшов дуууже довгоочікуваний другий випуск зіну під кураторством Богданки і вам це треба! навіть якщо ви не початківці

«Політика для початківців» тут: https://zbirka.shop/shop/politika-dlya-pochatkivtsiv-2/

Цікава дискусійна стаття як питання підтримки трансгендерних прав насправді не було пріоритетним питанням для Американських виборців. Міф, що Камалу Гарріс не вибрали нібито через її підтримку трансгендерних прав, сиплеться, як тільки подивитися на статистику.

Реальність ж на думку авторки набагато простіша — у більшості людей немає чіткої позиції, так як їх це прямо не стосується. Показова трансфобія, яка зараз стала популярною в США, також не транслюється на результати виборів — люди, які проти трансгендерних прав, все одно голосували за кандидатів, що підтримували трансгендерні права, якщо вважали, що їхні економічні політики їм ближче.

Далі йде переклад фрагментів зі статті.

Важко перебільшити масштаб провалу трансфобної стратегії. У Вірджинії віцегубернаторка Вінсом Ерл-Сірс запустила серію рекламних роликів проти своєї опонентки, які були буквально заміною «Ctrl-F» тексту з теперішньої обраної губернаторки Абігейл Спанбергер, заявляючи: «Абігейл Спанбергер підтримує they/them!» 57% витрат Республіканської партії Вірджинії на рекламу були присвячені виключно транс-питанням.

Результат полягав у тому, що Ерл-Сірс програла з розгромною різницею у 15 відсоткових пунктів.

Наприклад, імовірні виборці у Вірджинії насправді більше довіряли Абігейл Спанбергер у питаннях, пов’язаних із транслюдьми, ніж Вінсом Ерл-Сірс — із перевагою у 13 пунктів; інше опитування показало, що «питання, пов’язані з трансгендерами», посідають останнє місце серед пріоритетів виборців. У цьому опитуванні близько 27% імовірних виборців сказали, що транс-питання є «дуже важливими» для їхнього вибору (і знову ж, зверніть увагу: тут не уточнюється, чи йдеться про підтримку або опозицію щодо трансправ). Це видається значною цифрою, доки не побачиш, що економіка є «дуже важливою» для майже вісімдесяти відсотків опитаних імовірних виборців.

Ще переконливіше свідчення того, що навіть реальна неприязнь виборців до трансправ недостатня, щоб зробити цих виборців надійними республіканцями: Спанбергер отримала близько 23% голосів від людей, які прямо заявили, що підтримка транслюдей «зайшла надто далеко».

Коротко кажучи, якщо запитати, багато американців мають певну думку про транслюдей. Але більшість просто не настільки переймається, щоб використати свій один цінний голос для вираження цієї думки.

Ця динаміка визначає значущість — або її відсутність — транс-питань у США сьогодні. Нас, всупереч поширеним у найпохмуріших куточках соцмереж переконанням, не масово ненавидять. Але й не особливо люблять. Натомість домінує настрій байдужості серед цисгендерної більшості. Ми — радше побіжна цікавинка, джерело легкого інтересу або легкого огиди, але надто малочисельні, надто абстрактні, щоб становити бодай порошинку в чиємусь оці.

Тривала значущість економічних питань, навпаки, полягає в очевидному факті: вони є повсюдними й щоденними турботами. Незалежно від гендерної ідентичності, ми всі сплачуємо щомісячні рахунки, регулярно купуємо продукти, а ті з нас, хто водить авто, заправляються кожні кілька днів. Незалежно від того, наскільки правильно люди визначають причини зростання цін, такі питання набагато важливіші для звичайних виборців і частіше визначають їхні рішення на виборах.

Масова байдужість до транслюдей історично була нашим союзником. Вона забезпечувала захисну парасольку для поступу транс-прав упродовж останніх двох десятиліть. Адже оскільки публічне визнання наших прав і гідності нікому не завдає шкоди, більшість людей не схильна це помічати — тим паче обурюватися. Щоб відкрито протистояти гідності транслюдей, потрібна ідеологічна відданість і, часто, перетворення цього на всю свою особистість. У більшості людей на таке просто немає часу.

Дав інтервʼю польському журналу «Громади» щодо Майдану: чим був майдан і чим він не був, яку позицію займали ліві сили. Закінчую інтервʼю тезою:

«Досі лівим не вдалося сформувати образ патріотичної сили. Не в правому сенсі, де це означає, наприклад, антиміграційні настрої, а в сенсі розуміння спільних інтересів інших людей і демонстрації здатності боротися за свою спільноту.

Лівиця не організувала добровольчі батальйони, коли почалася війна, а також не зайняла однозначної позиції підтримки Майдану, бо залишалася під сильним впливом західних танкіз.

Тепер ми маємо показати лівицю як голос соціально орієнтованого патріотизму. Сказати, що «всі соціальні групи воюють в армії, тож всьому народу належить справедлива частка багатства України».

Щодо олігархів, найважливіше — усунути їх від влади. Так зробили з Коломойським, коли націоналізували його банк. Тож одним із шляхів є націоналізація з метою вилучення їхніх ресурсів. Інший варіант — змусити їх ділитися багатством і владою із працівниками.

Вважаю, що ми повинні поєднати вимоги націоналізації та участі працівників у власності підприємств і поступово спробувати усунути олігархію з владних позицій»

https://www.gromady.pl/po-majdanie-ukraina-potrzebuje-rewolucji-spolecznej-rozmowa/

Цього дня вперше в ефірі пролунав Український «Голос Америки»

12 грудня 1949 р. почала роботу українська служба Голосу Америки. Першим директором служби став український соціаліст, один з лідерів Української Партії Соціалістів-Революціонерів і Ліги Соціалістичного Сходу, Никифор Григоріїв.

Детальніше матеріал Ольги Сухобокової: https://www.facebook.com/share/1EXQFCtWUy/?mibextid=wwXIfr

Трохи про самого Григоріїва

"Ця ідеологія наділяла нерівність моральним змістом. Багаті виглядали доброчесними й працелюбними; натомість бідних змальовували як ледачих, нерозторопних і таких, що нібито заслуговують на свою долю"

От приклад такого антисоціального мислення від наших політиків

Моральні обов'язки, наша спільність і патріотизм

Нещодавно я подивився чудовий діалог між Пікетті та Санделом про те, як ми пов’язуємо ці етичні дискусії з економічними вимогами; за ними обома йде Маццукатто, яка зараз стоїть на чолі переосмислення політичної економії та повернення дискусії про відповідальність і спільне благо.

Але я хочу наголосити на іншій дуже цікавій лекції. Вона актуальна не лише для лівих. Вона загалом актуальна для українців. Чи існують зобов'язання, які ми свідомо не вибирали? Які наші обов'язки перед один одним і нашою спільнотою, країною, нацією? Як все це говорить про те, хто ми є, і як ми концептуалізуємо себе.

Неймовірний матеріал.

«Кант вважає, що політика повинна поважати індивідуальну свободу. Люди завжди повинні поважати свободу інших людей робити власний вибір — це універсальний обов’язок перед людяністю — але для Канта не існує іншого джерела морального обов’язку. Обговорення погляду Канта підводить до вступу в комунітарну філософію. Комунітаристи стверджують, що, окрім добровільних та універсальних обов’язків, ми також маємо зобов’язання членства, солідарності й лояльності. Ці зобов’язання не обов’язково ґрунтуються на згоді.

Ми успадковуємо наше минуле й нашу ідентичність від родини, міста чи країни. Але що відбувається, якщо наші зобов’язання перед родиною чи спільнотою вступають у суперечність з нашими універсальними обов’язками перед людяністю?

Професор Сандел пропонує дискусію про аргументи за й проти зобов’язань солідарності та членства. Чи винні ми більше своїм співгромадянам, ніж громадянам інших країн? Чи є патріотизм чеснотою, чи упередженням на користь “своїх”? Якщо наша ідентичність визначається конкретними спільнотами, у яких ми живемо, то що стається з універсальними правами людини? Використовуючи різні сценарії, студенти обговорюють, чи можуть зобов’язання лояльності коли-небудь переважити універсальні обов’язки справедливості».

Лекція за посиланням

"Людина по суті є наративною істотою. Це означає, що я можу відповісти на запитання “що мені робити?” лише тоді, коли зможу відповісти на попереднє запитання: частиною якої історії я почуваюсь?"

— Аласдер Макінтайр, марксистський, а пізніше християнський політичний теоретик

Через цю наративну логіку, він аналізує людину через спільноти, частинами якої вона є, внутрішніми відносинами і наративами цих спільнот.

Теж неймовірний автор, який допомагає як сформувати політичну етику, місце людини і нації, народу, країни. Ось це вміння думати про людину через спільноти, і думати про спільноти через їх історії — дуже потужний інструмент для аналізу світу і політики, а також власне для пошуку виходів з нинішньої кризи неолібералізму.

​​Цього дня у 1917 р. було проголошено Кримську Народну Республіку.

Кримська Народна Республіка була першою мусульманською країною, що мала повноцінний парламент та рівні виборчі права для жінок. Це також була перша мусульманська країна з соціалістичною партією на чолі.

Кримські татари, обʼєднані навколо Татарської Соціалістичної Партії, відвоювали своє право на самовизначення. Засновник партії, поет і муфтій, Номан Челебіджіхан, став першим головою уряду. Його вірш «Я поклявся» став гімном кримськотатарського руху, таким залишається і по нині.

Кримська Народна Республіка вбачала свій державний лад схожим на Швейцарський, з всіма народами Криму обʼєднаними у демократичну федерацію. Щодо економічної програми, Крим орієнтувався на ідеї соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. Релігійно ж Кримська Народна Республіка стала прапороносцем джадидизму — ісламського реформізму, який поєднував необхідність модернізації, культурно-демократичного розвитку з ісламською вірою.

Республіка стала місцем розвитку мусульманського руху за права жінок, найбільш відомою представницою якого стала Шефіка Гаспринська, делегатка Курултаю кримськотатарського народу. Завдяки її діяльності, рівність жінки та чоловіка були закріплені Курултаєм.

Республіка прожила недовго, і була знищена за результатами більшовицько-російської агресії. Протягом наступних двох місяців, завдяки впливу на флот, більшовики змогли захопити Крим і знищити кримськотатарське самоврядування, запровадивши маріонеткову республіку і терор.

Цікавий матеріал. НАТО як блеф: як Європа адаптувалась перед загрозою війни з Радянським Союзом і страхами перед Німеччиною?

"НАТО було разючим нововведенням. Ще у 1947 році мало хто міг передбачити, що Сполучені Штати зобов’яжуться взяти участь у європейському військовому союзі. Справді, у Конгресі США було чимало тих, хто відверто неохоче погоджувався на статтю V Договору (яка зобов’язувала членів НАТО приходити один одному на допомогу в разі нападу), і Договір отримав схвалення Конгресу лише після трьох місяців обговорень — завдяки тому, що його подали як пакт атлантичної оборони, а не як євро-американський союз. Більше того, коли Дін Ачесон представляв позицію адміністрації в Сенаті, він особливо наголошував, що Америка не розгортатиме в Європі значні сухопутні сили.

Саме по собі НАТО нічого не змінило у військовому балансі Європи: з чотирнадцяти дивізій, розміщених у Західній Європі, лише дві були американськими. Західні союзники й надалі поступалися в сухопутних силах [Росії] у співвідношенні 12:1.

Водночас із європейського боку все виглядало інакше. Американці не надавали великого значення військовим союзам; але європейці, як казав своїм колегам у Групі з планування політики Державного департаменту Волтер Беделл Сміт, «надають значно більшої ваги клаптику паперу з обіцянкою підтримки, ніж ми будь-коли надавали».

Це, мабуть, не дивно — у них не було нічого іншого. Британці принаймні залишалися острівною державою. А от французи, як і всі інші, були такими ж уразливими, як і раніше: перед німцями — і тепер уже перед росіянами. Тому НАТО мало для Парижа подвійну привабливість: воно відсовувало лінію оборони від радянських сил далі на схід, «єдиний слабкий елемент упевненості, за який [французи] тримаються, полягає в тому, що американські війська, якими б незначними вони не були чисельно, стоять між ними та Червоною армією»

І, можливо, ще важливіше — НАТО слугувало страховкою від німецького реваншизму. Справді, лише завдяки обіцянці захисту з боку НАТО французький уряд, маючи свіжу пам’ять про наслідки Першої світової війни, погодився на створення західнонімецької держави.

НАТО було блефом. Як зауважив у своїх мемуарах Деніс Гілі, майбутній міністр оборони Великої Британії, «для більшості європейців НАТО не мало жодної цінності, якщо воно не могло запобігти новій війні; воювати в ній вони не прагнули».

Навесні 1950 року у Вашингтоні все ще ламали голову над тим, як пояснити французам та іншим європейцям, що єдиною реалістичною надією на оборону Західної Європи є переозброєння Німеччини — тема, яка всіх тривожила і, як вважалося, могла спровокувати непередбачувану реакцію Сталіна. До того ж ніхто не хотів витрачати дорогоцінні ресурси на переозброєння. Привабливість нейтралітету — як альтернативи беззахисному протистоянню — зростала як у Німеччині, так і у Франції. Якби Корейська війна не спалахнула саме в цей момент (що є цілком припустимим контрфактичним припущенням, адже вона ледь не не почалася), обриси новітньої європейської історії могли б виглядати зовсім інакше.

Підтримка Сталіним вторгнення Кім Ір Сена до Південної Кореї 25 червня 1950 року стала його найсерйознішою помилкою з усіх. Американці та західноєвропейці негайно дійшли (помилкового) висновку, що Корея була відволікаючим маневром або прелюдією, і що наступною стане Німеччина — висновку, якому сприяла необережна хвалькуватість Вальтера Ульбріхта про те, що Федеративна Республіка буде наступною, хто впаде. Радянський Союз успішно випробував атомну бомбу лише за вісім місяців до того, що спонукало американських військових експертів перебільшувати радянську готовність до війни; але навіть за цих умов збільшення бюджету, запропоновані в документі Ради національної безпеки № 68 (представленому 7 квітня 1950 року), майже напевно не були б схвалені, якби не корейський напад.

Ризик європейської війни був значно перебільшений, але не був цілковито відсутнім. Сталін розмірковував над можливістю нападу — на Югославію, а не на Західну Німеччину, — але відмовився від цієї ідеї перед лицем західного переозброєння"

Мови впливають на те, як ми сприймаємо світ і як на нього реагуємо. І навпаки, наше сприйняття впливає на мови.

Кожна мов несе із собою не лише власні звукові патерни й способи впорядкування слів, а й свої соціальні звички та свої судження про те, що варто прощати, що — засуджувати, а що — шанувати.

Маджид та її команда вимірювали кодовність п’яти чуттів у двадцяти географічно віддалених мовах, зокрема в трьох неспоріднених мовах жестів. Англійська — єдина розмовна західноєвропейська мова в цій вибірці — виявилася також єдиною, що демонструвала високу кодовність для зору й слуху та низьку — для всього іншого.

Як з’ясували дослідники, панувала «разюча варіативність».

Носії англійської мови губилися, описуючи дотик (реагуючи на наждачний папір, повсть, гуму тощо), тоді як носії деяких інших мов — зокрема догул-дом у Малі та сіву в Гані — схильні були узгоджувати свої описи.

У багатьох мовах, зокрема лаоській, фарсі, юкатекській та кантонській, смак виявився найбільш виразним чуттям.

Так само ми розширили своє уявлення про метафори, за допомогою яких відбувається мапування понять. Англійська описує акустичну висоту тону за допомогою метафори вертикальності (високий — низький), однак дослідження фахівців із музичного пізнання показало, що люди в усьому світі використовують щонайменше тридцять п’ять інших відповідників, зокрема «малий — великий», «пильний — сонний», «гарний — потворний», «напружений — розслаблений», «літо — зима» і — у випадку деяких традиційних зімбабвійських інструменталістів — «крокодил» (низький тон) та «ті, хто йдуть за крокодилами» (високий тон).

У нещодавньому огляді наукової літератури мовознавець Даміан Е. Блазі разом із Маджид та іншими перелічив численні когнітивні домени, на які, здається, впливає англійська мова, зокрема пам’ять, теорію свідомості, просторове мислення, обробку подій, естетичні вподобання та чутливість до ритму й мелодії.

Мови формують світи, у яких ми живемо, не стільки через кілька граматичних правил, скільки через незліченну кількість тонких розрізнень.

Місце англійської мови в Індії: англійська — має величезний вплив. Відклавши убік економічні можливості, які вона відкриває, вони розглядають мову як психосоціальну силу — таку, що вкорінена в її чужоземному походженні й яка, подібно до індуїстської божественної тріади, може створювати, підтримувати або руйнувати соціальні порядки. Звідси — і припущення Бурдьє, що поширення англійської є формою когнітивної гегемонії.

Проте також важливим фактором є, що англійська мова в Індії відрізняється від англійської у Британії.

Таке локальне переосмислення є повсюдним. У Сінгапурі англійська з’єдналася з малайською, тамільською, хоккієнською та іншими азійськими мовами, породивши наповнену «lah» говірку, відому як сінґліш — креольську мову, яку нелокальним носіям англійської важко зрозуміти.

Сім років тому BBC почала пропонувати новини онлайн західноафриканською піджин-англійською, якою розмовляє понад сто мільйонів людей і яка зазнала настільки сильного впливу місцевих африканських мов, що деякі лінгвісти вважають її тональною.

Існує безліч подібних прикладів, у яких англійський «каркас» пристосувався до потреб і культурної спадщини своїх мовців — від ямайського патуа до ток-пісіну в Новій Гвінеї.

Власне, небагато мов так яскраво ілюструють постійно мінливу природу мови, як так звана стандартна англійська, яка після тисячоліть завоювань, навернень і торгівлі набула словникового запасу, приблизно на сімдесят відсотків неґерманського, а також спрощеної граматики, що полегшує її поширення серед дорослих.

Бурдьє мав рацію в тому, що мовні патерни впливають на нас. Проте, якщо спиратися на найкращі етнографічні та соціально-наукові дослідження, його страх перед «промиванням мізків» був перебільшеним. Якщо способи мовлення можуть змінювати способи мислення, то способи мислення так само можуть змінювати способи мовлення. Динамічна взаємодія між ними є частиною тривалої історії наших спроб зробити світ зрозумілим для себе — і зробити себе зрозумілими одне для одного.

​​Передрук важливого поста від Ukraine Global Faculty: Експортний стрибок та нова індустріалізація України

Ключові тези із семінару директора ДП «Укрпромзовнішекспертиза», к.е.н. 🎓 Володимира Власюка «Експортний стрибок та нова індустріалізація України»

🟠Експорт є ключовим драйвером економічного розвитку України, особливо в умовах війни та скорочення внутрішнього ринку. Без виходу на глобальні ринки неможливе прискорене економічне зростання.

🟠Експортний стрибок має вимірюватися не відсотками, а кратним зростанням, зокрема подвоєнням обсягів експорту та суттєвим збільшенням його частки у ВВП.

🟠Визначальним є не обсяг експорту, а частка доданої вартості, яку країна експортує. Саме вона формує ВВП, робочі місця, доходи населення та бюджету.

🟠Сировинна структура експорту веде до “економіки бідності”, оскільки більша частина доходів від експорту йде на імпорт ресурсів, техніки та технологій, а створення основної доданої вартості віддається іншим країнам.

🟠Україна критично відстає за рівнем переробної промисловості, частка якої у ВВП значно нижча, ніж у країнах ЄС, що є головною причиною низького рівня добробуту.

🟠Новітня індустріалізація — обов’язкова умова експортного стрибка, яка передбачає створення тисяч нових переробних підприємств та залучення масштабних інвестицій.

🟠Експортна стратегія не може існувати без промислової стратегії, адже експортувати можна лише те, що виробляється всередині країни.

🟠Держава має активно підтримувати промислових підприємців, компенсуючи частину ризиків через інфраструктуру, фінансові інструменти, податкові преференції, страхування воєнних ризиків та доступ до довгострокового кредитування.

🟠Економічний успіх можливий лише через фокус на переробці, інноваціях і технологіях, що дозволяє Україні вигідно інтегруватися у глобальні ланцюги доданої вартості та забезпечити стале післявоєнне відновлення.

З матеріалами семінару можна ознайомитися в нашому тг-каналі UGF - https://t.me/UkraineGlobalFaculty.

📖Семінар є частиною курсу "Шлях до процвітання України на основі досвіду Німеччини", який реалізується Академія КМЕФ за підтримки Фонду ім. Фрідріха Еберта FES Ukraine.

🤝Ukraine Global Faculty відкритий для всіх бажаючих та безкоштовний завдяки підтримці фінтех-компанії Activitis.

​​Привітання зі з'їздом друзів з "Народовладдя"

Хочу привітати підписників-членів партії "Народовладдя" зі з'їздом.

Народовладдя — соціально-орієнтована антиолігархічна партія, що позиціонує себе як партія людей праці.

Це значне досягнення для партії, яка адаптувалась до умов війни, створила волонтерський центр "UAHELP", змогла інтегрувати у свої ряди жителів міст і провінції, цивільних активістів, та солдатів і офіцерів.

Одночасно з цим, розшируючи унікальну для української політики систему внесків — яка замість фінансування від державних чи західних програм, або донацій великого бізнесу, повністю опирається на невеликі внески кожного члена і симпатика — всі які максимально легкі для оформлення, та прозорі. Народовладдя наразі є єдиною партією, яка документує і збирає реальні внески. За інформацією Національного агенства з питань запобігання корупції — Народовладдя зібрало у 210 разів більше внесків ніж всі інші українські парламентські партії разом (у другому кварталі 2025 ЄС відзвітувало про 3 членських внески, Батьківщина — про один, Народовладдя — про 840 внесків від партійного членства).

В цьому році, член Народовладдя пройшов свій шлях до звання майора в армії — показуючи наявний не тільки цивільно-політичний, а і мілітарний талант членів партії. Народовладдя також більше почало взаємодіяти з історією — організовуючи події щодо героїв Холодного Яру, спадку Тараса Шевченка, і потрохи, невеликими кроками, підходячи до величезного спадку УНР.

Окремого розвитку зазнали медіа — де члени Народовладдя все більше виступають на телебаченні і радіо, видні в ютубі, блогах УП і твіттері, де також на них посилаються інші автори. Так само окрема вдячність за взаємні репости з цього каналу.

Були встановлені міжнародні зв'язки, з Британцями, Датчанами, та Американцями. Міжнародні активістки Народовладдя долучались до компаній проти проросійських ультраправих у Уельсі, активно залучались у викритті шарлатанів партії "Reform".

Загалом, приємно дивитися за таким поступовим (від слова поступ) розвитком партії, далі — більше. Я сам хоч і не член партії, активно дивлюся за її розвитком, підписаний на внески і стараюсь помагати за можливості і доречності. Ви також можете підписатися на внески за посиланням. Сподіваюсь партія буде рости і набиратися досвіду — так само як і інші організації і ліві, соціально-демократичні (свідомі, проукраїнські) рухи в Україні.

Деякі деталі можуть бути описані неточно — так як я зовнішній споглядач за всією цією історією, тому в процесі можу уточнювати цей пост.

​​17-го грудня 1917 р. пройшов перший Загальнобілоруський Конгрес

Перший Загальнобілоруський конгрес, організований Білоруською Соціалістичною Громадою, обʼєднав білорусів всіх сфер життя, і зібрав представницький зʼїзд на 1872 делегата. Зʼїзд прийняв рішення про проголошення автономії Білорусі у демократичній Російській республіці, виступив проти розділення Білорусі між різними країнами.

Конгрес також вибрав тимчасову Раду і її голову — Яна Середу.

Конгрес заклав підвалини Білоруської Народної Республіки, але був збройно розпущений місцевою більшовицькою організацією, а повнота влади на території Білорусі зорганізувалась навколо губернії «Західної області Росії», під більшовицьким контролем.

Тобто, на той момент більшовики не були навіть формально готові визнати автономію Білорусі, бо вважали білорусів не самостійної нацією, а частиною російської народності (рішення від якого більшовики відійдуть у 1919 р., завдяки білоруським націонал-комуністам і зміні стратегії)

Хоч конгрес був репресований, обрані лідери продовжували підпільну працю, яка згодом прийме значну участь у формуванні незалежної Білоруської Народної Республіки.

Насправді не існує жодної ключової технології в iPhone, яка не була б профінансована державою.

— Маріана Маццукатто.

Розвиток смартфонів, а також інтернету знайшли свій початок з фінансувань програми Аполло, і суміжних досліджень, що проводились армією та НАСА, здебільшого під керівництвом Аге́нтства передови́х оборо́нних дослідни́цьких проєктів (DARPA)

На основі великих технологічних проривів державної військово-космічної сфери, державні економічні агенства дивестували фінансування і ресурси для найкращого використання військових доробок в цивільному секторі. Так і зʼявився Apple, і насправді, навіть інтернет.

Основний двигун технологічного прогресу — державні інвестиції, бо вони можуть дозволити собі ризикувати, і мають місію, яка часто виходить за межі отримання доходу. Серед держави в вістрі технологічного прогресу в останньому столітті стояла армія і військово-промисловий комплекс. Успішна економічна політика багато в чому заключається в розвитку армії і інтеграції нових технологій на споживницько-цивільний ринок.

​​Переклав невелику статтю по Макінтайру, про соціальні ролі, чесноти, етику і мораль. Ділюсь, бо зараз я його читаю і ознайомлююсь.

"Багато марксистів у 1950–60-х роках перетворилися на апологетів варварських авторитарних режимів. Вони були готові виправдовувати будь-яку поведінку — навіть створення й функціонування огидних тоталітарних режимів — якщо їм здавалося, що це просуває справу соціалізму. Буржуазна мораль, на їхню думку, могла лише заважати.

Водночас нові ліві, які критично ставилися до Радянського Союзу й прагнули поєднати політику з мораллю, мислили про мораль у вкрай обмежений спосіб. Вони формулювали універсальні правила й застосовували їх без розбору, не зважаючи на контекст. Вони відривали людський розум від наших психологічних мотивацій, а потім вимагали, щоб ми діяли лише з міркувань розуму, позбавляючи нас здатності діяти з любові. Не дивно, що ці моральні теорії почали здаватися чужими політиці.

Макінтайр провів 1960-ті роки в соціалістичних організаціях, намагаючись змінити їх зсередини. Наприкінці десятиліття його розчарування ставало дедалі очевиднішим. У 1970 році він заявив, що студентський рух був «більше схожий на хрестовий похід дітей, ніж на революційний рух». А коли марксисти все ж починають рухатися до влади, вони переходять до «бюрократичного» й «менеджерського» способу дії. Або вони залишаються незрілими — бо застрягли в неадекватній моральній теорії, — або ж стають жорстокими, прагматично обираючи будь-які найзручніші засоби, незалежно від їхніх наслідків для проголошуваних цілей.

Не зумівши вивести марксистів із цього подвійного глухого кута, він почав іти власним шляхом. У 1981 році він опублікував After Virtue («Після чесноти»). Невдовзі після цього він навернувся до католицизму.

У цій праці Макінтайр стверджує, що благо слід розуміти у зв’язку з нашими соціальними ролями. Ми осмислюємо його у відношенні до конкретних ролей, які виконуємо. Взяти на себе роль означає зобов’язатися зрозуміти, як виконувати її добре, і набути чеснот — людських здібностей, необхідних для її здійснення. Ми намагаємося бути добрими друзями, добрими партнерами, добрими батьками, добрими громадянами. Іноді наша робота — це не просто робота, а покликання — щось, що кличе нас до певної ролі (тут важливо зазначити, що роль не зводиться до роботи, а скоріше відповідає те, в якому наративі людина себе бачить, частиною чого, частиною якої історії: я такий-то, тому таке-то...).

Моральний виклик життя полягає в тому, щоб з’ясувати, які ролі варто прийняти, а від яких утриматися, і вирішити, які ролі мають пріоритет у разі конфлікту між ними. Різні люди беруть на себе різні ролі, проте всі ці ролі, кожна по-своєму, є шляхами, якими ми пізнаємо благо й стаємо тими, хто здатен жити добре. У результаті постає не єдине бачення доброго життя, а множинність бачень, укорінених у різних ролях, що виконуються в різних контекстах.

Сформулювати таку позицію в умовах модерності стає складно, адже сучасні етичні теорії намагаються абстрагувати моральне міркування від конкретних соціальних ролей. Модерність подає соціальні ролі як гамівні сорочки, як кайдани для людської свободи. Тож сучасних суб’єктів натомість «оснащують» для економіки — їх готують до виконання різноманітних робіт, жодна з яких не вимагає й не передбачає покликання. Ба більше, покликання є економічною перешкодою — воно змушує відмовлятися від інших форм зайнятості, які могли б бути прибутковішими.

Як спрямовувати людей, які виходять із припущення, що вони ніде й ні до чого не належать? Сучасні моралісти намагаються робити це, створюючи абстрактні, універсальні моральні теорії, які, як стверджується, застосовні до будь-якої ситуації без винятку.

Друга частина

Але, нав’язуючи один набір моральних правил у всіх контекстах, сучасні моралісти насправді обмежують свободу. Замість того щоб надавати нам осмислений вибір щодо того, які ролі приймати, сучасне життя позбавляє нас усіх ролей і водночас підпорядковує єдиній системі правил. Неминуче сучасний суб’єкт повстає проти цих «правил нізвідки», наполягаючи, що індивід має право вигадувати власні правила на ходу або ж обходитися без правил узагалі, що призводить до занепаду.

Та марксисти не були готові розпочати цю боротьбу — вони не могли або не хотіли вести між собою діалог про свободу в межах спільності, а не лише індивідуальності. Тож для Макінтайра не було очевидного способу реалізувати це. Оскільки марксисти були замкнені в тих самих способах мислення, які прагнули подолати, вони виявилися нездатними створити необхідні форми організації.

Ні марксисти, ні католики не змогли дати нового святого Бенедикта, не змогли породити нову форму спільноти, співмірну із завданням Макінтайра. Це покликання — цей заклик — досі залишається без відповіді. Воно потребувало б чеснот, яких сьогоднішня лівиця не має. І в глибині душі лівиця це знає"

Я радий, що це не цілком тематично-партійний канал, читим паче агітаційний канал і я можу опублікувати текст про етику, який мене персонально зачепив, який може знайдуть цікавим всього дві-три людини; що загалом можу мати гнучкість тем, все одно зберігаючи якусь спільну тематику. Одним буде цікаво щось одне, іншим інше, а в деяких випадках і взагалі буде цікаво лише мені.

Стараюсь такий формат у «Поступі» і тримати.

​​Соломон Ґольдельман — єврейський соціал-демократ, член Центральної Ради, ключовий ініціатор створення єврейської автономії в Україні

140 років тому народився Соломон Ґольдельман — економіст, кооператор, один з лідуючих членів соціал-демократичної сіоністської партії «Поалец-Ціон», і секретар з питань національних меншин Центральної Ради.

В своїй діяльності, Ґольдельман заклав основи національної політики УЦР, був ключовим автором закона про національно-персональну автономію УНР. Як економіст, він докладався до кооперативної справи, як політик — він захищав права українських євреїв, і активно проповідував підтримку української незалежності.

Як людина щира, він боровся з міфами щодо українсько-єврейських відносин, критикуючи як і українську пресу за часті антисемітські пасквілі і пропаганду, так і єврейський рух за межами України, що викривляв події революції через російську пропаганду, непорозуміння чи задля політичної вигоди.

В своїх доробках він висвітлював історію і діяльність єврейської автономії в Україні, захищав Петлюру від несправедливих нападок (хоч сам був опозиційно налаштований до першого через союз з Польщею і окупацію Галичини) і обʼєктивно розбирав нелюдяний погромізм деяких отоманів і військових зʼєднань УНР.

Він боровся з міфами про жидобольшевизм, пояснював засади соціалістичного сіонізму (статті Ідеологія трудової Палестини" та "Ідеологія соціалістичного сіонізму"), видав декілька лекцій з економічного аналізу і кооперативної теорії, історично-автобіографичних праць, тощо. Закликав радянських євреїв не вестися на радянські проєкти по організації Єврейської держави в Криму. Став першопроходцем в дослідженні закономірностей економік національних діаспор.

Тікаючи від нацизму у 1939 р., він оселився в Палестині. Зі створенням держави Ізраїль, Гольдельман став критиком більш радикальних течій сіонізму як зліва, так справа, зокрема, у 1950 р. стає одним з організаторів Ліги проти релігійного примусу в Ізраїлі

В невеликій нотатці про Гольдельмана, підсумовуючи його життя, сучасний український історик Павло Гай-Нижник пише:

«С.І.Гольдельман до кінця життя не поривав зв'язків з українським демократично-соціалістичним рухом діаспори, часто зустрічався з його діячами, що, як і він, змушені були залишити Україну, проте ніколи не покидали її в своєму серці»

З його найцікавіших праць є

Соломон Ізраїлевич Ґольдельман. «Листи жидівського соціял-демократа про Україну. Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за часів революції». Відень, 1921; перевид. 

Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 рр.

Patterns in the life of Ethnic minority

Нарис по теорії акційного підприємства