15 грудня (наступного понеділка) в мене день народження і мене відпускають в Київ

Буду святкувати у барі Сао Мігуель о 16:00

Якщо хочете познайомитися, поспілкуватися, посперечатися чи покритикувати мене — приходьте) буду радий всім

«Неправильним є висновок із Принципів економіки, що освічений егоїзм завжди діє в інтересах суспільства. Також невірно, що егоїзм загалом є освіченим».

— Джон Мейнард Кейнс

«Соціалізм - це є безпосереднє продовження прагнення національної боротьби за рівність, визволення з-під ярма кріпацтва і підвищення рівня культури»

«Соціалізм перестав бути виключним рухом голодних мас і перетворився на культурну проблему епохи… Немає жодної тези в програмі міжнародної соціал-демократії, яка суперечила б більш витонченому патріотизму (націоналізму)»

Оскар Ясі (1875 — 1957), угорський ліберально-соціалістичний діяч, міністр національностей в Угорській Народній Республіці

Оскар Ясі (1875 — 1957) — Ліберальний соціаліст і один з найвпливовіших теоретиків лібералізму в Східній Європі.

Чим цікавий Ясі, це його наголошенням на соціалізмі як на продовженні націоналізму, чи скоріше як взаємопов'язані течії, наголос на інтелектуально-моральному і етичному підході, натомість класового. Для його соціалізму важливий був не середній клас, не "пролетаріат", робітник чи торгівець, а громадянин.

"Громадянський Радикалізм (і йдеться саме про citéoyen, громадянина, а не про буржуа чи середній клас, що мається на увазі у слові polgárság), у який я вірю і який є продовженням тієї частини класичного лібералізму, що й досі життєздатна, не прагне будувати нове суспільство засобами класової боротьби чи відповідно до ідеології класової боротьби, ані на основі диктатури однієї класової групи, а за допомогою інтелектуальних і моральних сил, через розвиток загальних культурних ідеалів і на основі добровільної та справедливої співпраці всіх соціальних груп"

Громадянський і національний посил, плюралізм, запит на соціалізм як реалізацію ідеалів романтизму і лібералізму проходили як основний посил майже всієї творчості Ясі. В цьому він вважав одним з головних ворогів соціалізму доктринальний марксизм, і класову боротьбу, тобто сприйняття ворожими людей згідно їх класу, чи сприйняття класів як рушійну силу історії, як концепцію, яка загнала соціалістів в тупик. Марксизм він вважав "фетишом" і "іконопоклонством".

Ясі багато працював задля налагодження співпраці між лівим і патріотичним крилом угорського бізнесу, фермерства-селянства, організованого робітництва і малих підприємців, як найбільш перспективне для прогресу і здобуття кращого життя для угорців.

Більшість часу Ясі присвятив спочатку боротьбі з застарілою, монархічною Угорщиною, а потім з авторитарним Комуністичним режимом, фашизмом і Комунізмом знову.

«Більшовизований розум не бере на себе відповідальності й наслідків більшовицького режиму, але використовує кожну можливу нагоду, щоб висміяти, очорнити й дискредитувати будь-який політичний чи соціальний напрям, що йому протистоїть (чи то громадянський, чи соціалістичний, чи філософський)»

А сам вбачав соціалізм як суспільство плюральне, як економічно, так і політично. Його головна проблема не була у питанні власності, а в питанні розподілу багатства і влади.

Соціалізм на його думку полягав в демократичній парламентській республіці, заснованій на гуманізмі і людських правах, культурно-інтелектуальному розвитку, зі значною кооперативною економікою і розвинутим середнім класом, як власників так і працівників, але без класу багатих.

На національне питання він також відповідав однозначно — яким би прихильниками інтернаціоналізму він не був, інтернаціоналізм проходить не всупереч, а через національне, на національній мові і культурі, і непатріотичність деяких соціал-демократів на його думку була фатальною моральною і практичною помилкою.

Він писав і про українців, як і багато інших національностей, що населяли Угорщину. Спочатку, він виступав за політичну асиміляцію, до того як під час війни різко змінив свою позицію. Він вважав, що Угорщина може існувати в своїх кордонах лише як конфедерація, з найширшою політичною автономією всіх народів.

Як міністр національностей, завдяки йому пройшла мирно передача влади українських земель від Угорської держави до Західноукраїнської Народньої Республіки, і приєднання Закарпаття. Хоч сподіваючись зберегти Угорщину в її кордонах, він з жалем, але мирно прийняв рішення народів від'єднатися і сформувати свої держави.

Наскільки ж величезні спроби дискредитувати ліву історію в Україні і саму УНР, навіть загальніше — все, що є або може здатися лівим. Є звичайно мейнстрімні історики, як Грицак чи Плохій що стараються ставитися з певним професіоналізмом до теми, але здебільшого багато істориків стали пропагандистами, а не науковцями. Від Алфьорова, голови нинішнього УІНП, що колись казав, що треба було всі соціалістів розстріляти. Сам він фанат проросійського Гетьманату. До фактично всього інтернет-мейнстріму, який презентує своє правоконсервативне бачення як справжню історію і догму.

В цьому напевно і важливість таких от каналів, як цей, опираючись на факти і освідченість, протистояти всій цій пропаганді, яка вже виростає в просте антиукраїнство, де ми винищуємо значну частину нашої історії і державності, щоб проповідувати певне право-олігархічне бачення.

Сподіваюсь також на молодих і сміливих істориків, які не побояться піти на перекір тренду.

Як холодноярівці написали найбільш унікальну і радикальну конституцію в історії України?

Конституція Української Трудової Республіки визначала Україну як парламентсько-президентську Республіку, надавала права народної законотворчості, вибору суддів і широкі права референдуму, відклику представників та значні економічні свободи.

Холодноярівці відійшли від суто парламентської форми правління УНР і внесли посаду Президента (Посадника). Президент повинен назначити частину суддів, уряд (з підтвердженням парламенту), та назначати референдум про розпуск парламенту.

В свою чергу, повноваження парламенту були схожими на ті, що ми маємо зараз, але зі значним нюансом — широкими правами відклику і референдуму, по суті, контролю над депутатами з боку народу. Також, народ має законотворчу ініціативу і може подавати закон сам, який б був пріоритетним від парламенту, якщо набирає 100.000 підписів.

- Була передбачена значна децентралізація.

Жителі області могли б пропонувати закони лише для своєї області, набравши 25.000 підписів, так само регіональна влада мала змогу на прийняття законів, які не протиставляються державним законам; така ж логіка поширюється вниз.

- В економічній сфері конституція заявляла про «скасування» капіталізму.

Натомість конституція регулювала економічні відносини як взаємодію кооперативних союзів, державного виробництва, та приватно-трудової (малий бізнес і сільські господарства) власності.

Конституція Холодного Яру передбачала соціалізацію фабрик, і їх передачу до працівників. Велика торгівля також стає предметом державної і кооперативної діяльності.


- Економічно-суспільні питання повинен був вирішувати конгрес профспілок

Додатково холодноярівці пропонували створення «Трудового конгресу» в першу чергу з профспілок, а також кооператорів. За трудовим конгресом є управління Центральним банком, прийняття рішень щодо соціально-економічної політики та реалізація прийнятого парламентом бюджету. У випадку, якщо закони Трудового Конгресу викликають протест парламенту, то вони переходять до розгляду власне до парламенту.

- Оренда та володіння другим домом скасовувалась.

Вкрай радикальною була конституція Холодного Яру проти рантьє. Вона наголошувала на праві на житло і заборону оренди. Громадяни мали право на одну житлову одиницю на сімʼї чи людину. Ба більше, ті, хто мали маєток чи велику квартиру, мусили здавати її муніципалітету для реалізації місцевих потреб і заселення інших, з компенсацією.

Громадяни не мали право самі здавати житло в оренду, і брати з інших гроші. Володіння житлом було лише для власного користування.

Ознаоймитися з конституцією України, прийнятій холодноярівцями, можна за посиланням: https://constituanta.blogspot.com/2012/10/1919_24.html?m=1

дуже сумно від останніх новин про довженко-центр. колеги переходять на дводенний режим роботи, проте всі події продовжуються.
сподіваюсь, що не доведеться знову ходити на суди, а кіноархіву дозволять нормально працювати.
дц потребує підтримки спільноти. поки найкраща підтримка — це завітати на виставку, добірку українського метру та обов’язково на покази американського кіноавангарду.

Сандел, як я вже багато разів писав, мій улюблений сучасний політичний теоретик. Це його лекція: «Тиранія заслуг: чи можемо ми знайти спільне благо?» — Як суспільства, побудовані на необмеженому індивідуалізмі та культі індивідуального успіху, заслуг, призводять до нерівності, несправедливості, роз'єднаності. Як міф, що індивідуальний успіх залежить лише від індивіда, без урахування суспільства, підважує нашу логіку і наше бачення світу, закриває нам дороги до майбутнього, побудованого на розвитку, справедливості, емпатії і загальному добробуту.

Сандел вводить у проблему і дискутує, як же ми можемо знайти вихід з цієї пропасти несправедливості вийти до загального блага?

На початку лекції, і доволі симптоматично до нинішнього суперіндивідуалізму і економічно-політичній системі, заснованій на егоїзмі, цитували Арендт. Це також одна з моїх улюблених її цитат.

«Те, що готує людей до тоталітарного панування в нетоталітарному світі, — це те, що самотність, яка колись була граничним досвідом, властивим зазвичай певним маргінальним соціальним умовам, як-от старість, стала повсякденним досвідом…»

— з «Джерела тоталітаризму» (1951) Ганни Арендт

Як капіталізм вкрав наш моральний вокабуляр — перевідкриваючи британського лейбориста Р. Тоуні

Неймовірно цікава стаття про економічного історика Р. Тоуні (1880 - 1962), видатного християнського соціаліста і одного з ідейних надихачів ранньої Лейбористської партії

Тоуні поєднував моральне, християнське бачення з цілком секулярними аргументами за перегляд суспільного порядку на користь більш патріотичного, соціал-демократичного. Він зосередив свою критику супроти суспільства набування на користь суспільства емпатії, національної єдності і взаємної праці.

«Мало знайдеться хитрощів невишуканого розуму більш дивних, ніж наївна психологія бізнесмена, який приписує свої успіхи власним, нічим не підтриманим зусиллям, перебуваючи в безтурботному нерозумінні того, що без безперервної підтримки та пильного захисту з боку суспільства він був би немов ягня, що бекає посеред пустелі.

Ці ідеологічні та психологічні засади, стверджував Тоуні, і забезпечили те, що він влучно назвав «набувальним суспільством»: суспільним ладом, який наголошує на правах замість обов’язків, на власності без зобов’язань і на багатстві без служіння загальному благу.

Ця ідеологія наділяла нерівність моральним змістом. Багаті виглядали доброчесними й працелюбними; натомість бідних змальовували як ледачих, нерозторопних і таких, що нібито заслуговують на свою долю.

Якщо етична основа суспільства припускала, що багатство виникає з наполегливої праці, ощадливості й доброго характеру, тоді бідність мусила тлумачитися як доказ пороку»

https://christiansocialism.com/2025/12/08/has-capitalism-stolen-moral-vocabulary-rediscovering-r-h-tawneys-christian-socialist-ethics/

Якщо ви політик-початківець, не початківець, або не політик — в будь-якому разі вийшов дуже цікавий зін, також неймовірно оформлений і приємний на огляд.

Для зіну Богданки я написав статтю про дві течії українського фемінізму, і не очікуваний поділ на "соціалістичний" і "ліберальний", а набагато цікавіший:

Фемінізм як підкреслення унікальної ролі і позиції жінки в суспільстві, участь жінки в співтворенні світу — умовно фемінізму різності;

Фемінізму рівних прав і соціального детермінізму — фемінізму рівності, на прикладі двох важливих феміністичних авторок — Ольги Кобилянської і Мілени Рудницької.

вийшов дуууже довгоочікуваний другий випуск зіну під кураторством Богданки і вам це треба! навіть якщо ви не початківці

«Політика для початківців» тут: https://zbirka.shop/shop/politika-dlya-pochatkivtsiv-2/

Цікава дискусійна стаття як питання підтримки трансгендерних прав насправді не було пріоритетним питанням для Американських виборців. Міф, що Камалу Гарріс не вибрали нібито через її підтримку трансгендерних прав, сиплеться, як тільки подивитися на статистику.

Реальність ж на думку авторки набагато простіша — у більшості людей немає чіткої позиції, так як їх це прямо не стосується. Показова трансфобія, яка зараз стала популярною в США, також не транслюється на результати виборів — люди, які проти трансгендерних прав, все одно голосували за кандидатів, що підтримували трансгендерні права, якщо вважали, що їхні економічні політики їм ближче.

Далі йде переклад фрагментів зі статті.

Важко перебільшити масштаб провалу трансфобної стратегії. У Вірджинії віцегубернаторка Вінсом Ерл-Сірс запустила серію рекламних роликів проти своєї опонентки, які були буквально заміною «Ctrl-F» тексту з теперішньої обраної губернаторки Абігейл Спанбергер, заявляючи: «Абігейл Спанбергер підтримує they/them!» 57% витрат Республіканської партії Вірджинії на рекламу були присвячені виключно транс-питанням.

Результат полягав у тому, що Ерл-Сірс програла з розгромною різницею у 15 відсоткових пунктів.

Наприклад, імовірні виборці у Вірджинії насправді більше довіряли Абігейл Спанбергер у питаннях, пов’язаних із транслюдьми, ніж Вінсом Ерл-Сірс — із перевагою у 13 пунктів; інше опитування показало, що «питання, пов’язані з трансгендерами», посідають останнє місце серед пріоритетів виборців. У цьому опитуванні близько 27% імовірних виборців сказали, що транс-питання є «дуже важливими» для їхнього вибору (і знову ж, зверніть увагу: тут не уточнюється, чи йдеться про підтримку або опозицію щодо трансправ). Це видається значною цифрою, доки не побачиш, що економіка є «дуже важливою» для майже вісімдесяти відсотків опитаних імовірних виборців.

Ще переконливіше свідчення того, що навіть реальна неприязнь виборців до трансправ недостатня, щоб зробити цих виборців надійними республіканцями: Спанбергер отримала близько 23% голосів від людей, які прямо заявили, що підтримка транслюдей «зайшла надто далеко».

Коротко кажучи, якщо запитати, багато американців мають певну думку про транслюдей. Але більшість просто не настільки переймається, щоб використати свій один цінний голос для вираження цієї думки.

Ця динаміка визначає значущість — або її відсутність — транс-питань у США сьогодні. Нас, всупереч поширеним у найпохмуріших куточках соцмереж переконанням, не масово ненавидять. Але й не особливо люблять. Натомість домінує настрій байдужості серед цисгендерної більшості. Ми — радше побіжна цікавинка, джерело легкого інтересу або легкого огиди, але надто малочисельні, надто абстрактні, щоб становити бодай порошинку в чиємусь оці.

Тривала значущість економічних питань, навпаки, полягає в очевидному факті: вони є повсюдними й щоденними турботами. Незалежно від гендерної ідентичності, ми всі сплачуємо щомісячні рахунки, регулярно купуємо продукти, а ті з нас, хто водить авто, заправляються кожні кілька днів. Незалежно від того, наскільки правильно люди визначають причини зростання цін, такі питання набагато важливіші для звичайних виборців і частіше визначають їхні рішення на виборах.

Масова байдужість до транслюдей історично була нашим союзником. Вона забезпечувала захисну парасольку для поступу транс-прав упродовж останніх двох десятиліть. Адже оскільки публічне визнання наших прав і гідності нікому не завдає шкоди, більшість людей не схильна це помічати — тим паче обурюватися. Щоб відкрито протистояти гідності транслюдей, потрібна ідеологічна відданість і, часто, перетворення цього на всю свою особистість. У більшості людей на таке просто немає часу.

Дав інтервʼю польському журналу «Громади» щодо Майдану: чим був майдан і чим він не був, яку позицію займали ліві сили. Закінчую інтервʼю тезою:

«Досі лівим не вдалося сформувати образ патріотичної сили. Не в правому сенсі, де це означає, наприклад, антиміграційні настрої, а в сенсі розуміння спільних інтересів інших людей і демонстрації здатності боротися за свою спільноту.

Лівиця не організувала добровольчі батальйони, коли почалася війна, а також не зайняла однозначної позиції підтримки Майдану, бо залишалася під сильним впливом західних танкіз.

Тепер ми маємо показати лівицю як голос соціально орієнтованого патріотизму. Сказати, що «всі соціальні групи воюють в армії, тож всьому народу належить справедлива частка багатства України».

Щодо олігархів, найважливіше — усунути їх від влади. Так зробили з Коломойським, коли націоналізували його банк. Тож одним із шляхів є націоналізація з метою вилучення їхніх ресурсів. Інший варіант — змусити їх ділитися багатством і владою із працівниками.

Вважаю, що ми повинні поєднати вимоги націоналізації та участі працівників у власності підприємств і поступово спробувати усунути олігархію з владних позицій»

https://www.gromady.pl/po-majdanie-ukraina-potrzebuje-rewolucji-spolecznej-rozmowa/

Цього дня вперше в ефірі пролунав Український «Голос Америки»

12 грудня 1949 р. почала роботу українська служба Голосу Америки. Першим директором служби став український соціаліст, один з лідерів Української Партії Соціалістів-Революціонерів і Ліги Соціалістичного Сходу, Никифор Григоріїв.

Детальніше матеріал Ольги Сухобокової: https://www.facebook.com/share/1EXQFCtWUy/?mibextid=wwXIfr

Трохи про самого Григоріїва

"Ця ідеологія наділяла нерівність моральним змістом. Багаті виглядали доброчесними й працелюбними; натомість бідних змальовували як ледачих, нерозторопних і таких, що нібито заслуговують на свою долю"

От приклад такого антисоціального мислення від наших політиків

Моральні обов'язки, наша спільність і патріотизм

Нещодавно я подивився чудовий діалог між Пікетті та Санделом про те, як ми пов’язуємо ці етичні дискусії з економічними вимогами; за ними обома йде Маццукатто, яка зараз стоїть на чолі переосмислення політичної економії та повернення дискусії про відповідальність і спільне благо.

Але я хочу наголосити на іншій дуже цікавій лекції. Вона актуальна не лише для лівих. Вона загалом актуальна для українців. Чи існують зобов'язання, які ми свідомо не вибирали? Які наші обов'язки перед один одним і нашою спільнотою, країною, нацією? Як все це говорить про те, хто ми є, і як ми концептуалізуємо себе.

Неймовірний матеріал.

«Кант вважає, що політика повинна поважати індивідуальну свободу. Люди завжди повинні поважати свободу інших людей робити власний вибір — це універсальний обов’язок перед людяністю — але для Канта не існує іншого джерела морального обов’язку. Обговорення погляду Канта підводить до вступу в комунітарну філософію. Комунітаристи стверджують, що, окрім добровільних та універсальних обов’язків, ми також маємо зобов’язання членства, солідарності й лояльності. Ці зобов’язання не обов’язково ґрунтуються на згоді.

Ми успадковуємо наше минуле й нашу ідентичність від родини, міста чи країни. Але що відбувається, якщо наші зобов’язання перед родиною чи спільнотою вступають у суперечність з нашими універсальними обов’язками перед людяністю?

Професор Сандел пропонує дискусію про аргументи за й проти зобов’язань солідарності та членства. Чи винні ми більше своїм співгромадянам, ніж громадянам інших країн? Чи є патріотизм чеснотою, чи упередженням на користь “своїх”? Якщо наша ідентичність визначається конкретними спільнотами, у яких ми живемо, то що стається з універсальними правами людини? Використовуючи різні сценарії, студенти обговорюють, чи можуть зобов’язання лояльності коли-небудь переважити універсальні обов’язки справедливості».

Лекція за посиланням

"Людина по суті є наративною істотою. Це означає, що я можу відповісти на запитання “що мені робити?” лише тоді, коли зможу відповісти на попереднє запитання: частиною якої історії я почуваюсь?"

— Аласдер Макінтайр, марксистський, а пізніше християнський політичний теоретик

Через цю наративну логіку, він аналізує людину через спільноти, частинами якої вона є, внутрішніми відносинами і наративами цих спільнот.

Теж неймовірний автор, який допомагає як сформувати політичну етику, місце людини і нації, народу, країни. Ось це вміння думати про людину через спільноти, і думати про спільноти через їх історії — дуже потужний інструмент для аналізу світу і політики, а також власне для пошуку виходів з нинішньої кризи неолібералізму.

​​Цього дня у 1917 р. було проголошено Кримську Народну Республіку.

Кримська Народна Республіка була першою мусульманською країною, що мала повноцінний парламент та рівні виборчі права для жінок. Це також була перша мусульманська країна з соціалістичною партією на чолі.

Кримські татари, обʼєднані навколо Татарської Соціалістичної Партії, відвоювали своє право на самовизначення. Засновник партії, поет і муфтій, Номан Челебіджіхан, став першим головою уряду. Його вірш «Я поклявся» став гімном кримськотатарського руху, таким залишається і по нині.

Кримська Народна Республіка вбачала свій державний лад схожим на Швейцарський, з всіма народами Криму обʼєднаними у демократичну федерацію. Щодо економічної програми, Крим орієнтувався на ідеї соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. Релігійно ж Кримська Народна Республіка стала прапороносцем джадидизму — ісламського реформізму, який поєднував необхідність модернізації, культурно-демократичного розвитку з ісламською вірою.

Республіка стала місцем розвитку мусульманського руху за права жінок, найбільш відомою представницою якого стала Шефіка Гаспринська, делегатка Курултаю кримськотатарського народу. Завдяки її діяльності, рівність жінки та чоловіка були закріплені Курултаєм.

Республіка прожила недовго, і була знищена за результатами більшовицько-російської агресії. Протягом наступних двох місяців, завдяки впливу на флот, більшовики змогли захопити Крим і знищити кримськотатарське самоврядування, запровадивши маріонеткову республіку і терор.

Цікавий матеріал. НАТО як блеф: як Європа адаптувалась перед загрозою війни з Радянським Союзом і страхами перед Німеччиною?

"НАТО було разючим нововведенням. Ще у 1947 році мало хто міг передбачити, що Сполучені Штати зобов’яжуться взяти участь у європейському військовому союзі. Справді, у Конгресі США було чимало тих, хто відверто неохоче погоджувався на статтю V Договору (яка зобов’язувала членів НАТО приходити один одному на допомогу в разі нападу), і Договір отримав схвалення Конгресу лише після трьох місяців обговорень — завдяки тому, що його подали як пакт атлантичної оборони, а не як євро-американський союз. Більше того, коли Дін Ачесон представляв позицію адміністрації в Сенаті, він особливо наголошував, що Америка не розгортатиме в Європі значні сухопутні сили.

Саме по собі НАТО нічого не змінило у військовому балансі Європи: з чотирнадцяти дивізій, розміщених у Західній Європі, лише дві були американськими. Західні союзники й надалі поступалися в сухопутних силах [Росії] у співвідношенні 12:1.

Водночас із європейського боку все виглядало інакше. Американці не надавали великого значення військовим союзам; але європейці, як казав своїм колегам у Групі з планування політики Державного департаменту Волтер Беделл Сміт, «надають значно більшої ваги клаптику паперу з обіцянкою підтримки, ніж ми будь-коли надавали».

Це, мабуть, не дивно — у них не було нічого іншого. Британці принаймні залишалися острівною державою. А от французи, як і всі інші, були такими ж уразливими, як і раніше: перед німцями — і тепер уже перед росіянами. Тому НАТО мало для Парижа подвійну привабливість: воно відсовувало лінію оборони від радянських сил далі на схід, «єдиний слабкий елемент упевненості, за який [французи] тримаються, полягає в тому, що американські війська, якими б незначними вони не були чисельно, стоять між ними та Червоною армією»

І, можливо, ще важливіше — НАТО слугувало страховкою від німецького реваншизму. Справді, лише завдяки обіцянці захисту з боку НАТО французький уряд, маючи свіжу пам’ять про наслідки Першої світової війни, погодився на створення західнонімецької держави.

НАТО було блефом. Як зауважив у своїх мемуарах Деніс Гілі, майбутній міністр оборони Великої Британії, «для більшості європейців НАТО не мало жодної цінності, якщо воно не могло запобігти новій війні; воювати в ній вони не прагнули».

Навесні 1950 року у Вашингтоні все ще ламали голову над тим, як пояснити французам та іншим європейцям, що єдиною реалістичною надією на оборону Західної Європи є переозброєння Німеччини — тема, яка всіх тривожила і, як вважалося, могла спровокувати непередбачувану реакцію Сталіна. До того ж ніхто не хотів витрачати дорогоцінні ресурси на переозброєння. Привабливість нейтралітету — як альтернативи беззахисному протистоянню — зростала як у Німеччині, так і у Франції. Якби Корейська війна не спалахнула саме в цей момент (що є цілком припустимим контрфактичним припущенням, адже вона ледь не не почалася), обриси новітньої європейської історії могли б виглядати зовсім інакше.

Підтримка Сталіним вторгнення Кім Ір Сена до Південної Кореї 25 червня 1950 року стала його найсерйознішою помилкою з усіх. Американці та західноєвропейці негайно дійшли (помилкового) висновку, що Корея була відволікаючим маневром або прелюдією, і що наступною стане Німеччина — висновку, якому сприяла необережна хвалькуватість Вальтера Ульбріхта про те, що Федеративна Республіка буде наступною, хто впаде. Радянський Союз успішно випробував атомну бомбу лише за вісім місяців до того, що спонукало американських військових експертів перебільшувати радянську готовність до війни; але навіть за цих умов збільшення бюджету, запропоновані в документі Ради національної безпеки № 68 (представленому 7 квітня 1950 року), майже напевно не були б схвалені, якби не корейський напад.

Ризик європейської війни був значно перебільшений, але не був цілковито відсутнім. Сталін розмірковував над можливістю нападу — на Югославію, а не на Західну Німеччину, — але відмовився від цієї ідеї перед лицем західного переозброєння"