Підвищення зарплат і економічне зростання — тоді і зараз, Калецький

Калецький стверджував, що в умовах ідеального вільного ринку підвищення зарплат не призведе до хоч якихось змін — так як це підвищення компенсується підвищенням цін. Зазвичай тут класичні економісти закінчують свій аналіз. Калецький ж заявляв, що це не стосується сучасного капіталізму — де неефективне використання ресурсів і монополі, які виставляють ціни, а не ринок, змінюють баланс.

Профспілки в монополізованих галузях із дуже високими націнками могли домагатися підвищення зарплат, що призводило до невеликого збільшення частки заробітної плати у доході. За умов надлишкових потужностей, це мало б за наслідок підживлення економіки, а не зменшення сукупного ефективного попиту та зайнятості. Тобто, більше б ресурсів змогли би бути використані, так як з'явиться більше платоспроможного населення, як результат більше людей зможе бути найнятим, а підприємство буде мати змогу модернізуватися.

Більше того, у довгостроковій перспективі більший попит і вищі сукупні прибутки, коли економіка наближається до повної зайнятості, стимулювали б очікування прибутків, що нейтралізувало б будь-яке зниження інвестицій, спричинене зростанням частки заробітної плати.

https://telegra.ph/Pіdvishchennya-zarplat-і-ekonomіchne-zrostannya--todі-і-zaraz-Kaleckij-12-02

Планова економіка Калецького

Калецький дуже відомий своїм аналізом капіталістичної економіки. Проте також цікаве його бачення соціалістичної економіки — яке було баченням загально-планової економіки, відмінної від радянської та з обмеженими елементами ринку. Загалом, хоч планова економіка і дискредитована Радянським Союзом, дискусії про її різні концепції можуть бути корисні. Позиції Калецького відмінні від моїх, які більше тяжіють до соціальної ринкової економіки, з індикативним, а не фізичним плануванням, все ж, погляди Калецького заслуговують уваги.

У 1942 році, у зв’язку з британськими дискусіями про економічне планування, Калецький уже окреслив основні риси свого підходу до економічного планування: націоналізація найважливіших підприємств (фінансових, промислових і комунальних), координація та спрямування їхньої діяльності центральною інституцією економічного планування, відповідальною перед парламентом; повний громадський контроль над банківською та фінансовою системою, інвестиціями та зовнішньою торгівлею, а також, за можливості, розподіл основних матеріалів і продуктів. Приватно-кооперативне підприємництво все ж мало би відігравати важливу роль у промислових секторах другорядного значення — у виробництві товарів споживання, у сфері дистрибуції. Центральне планування інвестицій забезпечило б повну зайнятість праці; робітничі ради, що представляють робітників, технічний персонал та менеджерів кожного підприємства, звільнені від загрози безробіття, підтримували б економічне планування та здійснювали контроль над розвитком своїх підприємств. Громадський контроль знизу, разом з ініціативами соціалістичного уряду зверху, захищав би систему від регресу до монополістичного капіталізму (Kalecki, 1942).

Соціалістична модель Калецького зберігає, поряд із домінантним централізовано-планованим сектором, лібералізований кооперативний сектор і приватне ремесло, а також державне дрібномасштабне виробництво, що працює на подібних принципах: суто індикативні плани у вартісному вираженні, договірна співпраця з державною промисловістю та розподільчою мережею (хоча контрактування може бути зроблено обов’язковим); вільні купівлі та продажі неконтрактованої продукції на ринку (хоча продажі державі, не законтрактовані наперед, мають здійснюватися за цінами нижчими від ринкових); участь у прибутках (як не дивно, застосовується лише до технічного персоналу й менеджерів, а не до робітників у випадку кооперативів); самофінансування інвестицій, за винятком дрібних державних підприємств, де інвестиції також фінансуються місцевою владою; місцеві регуляції.

На відміну від цього, великі державні підприємства, на думку Калецького, повинні отримувати фізичні цільові показники як для кількості працівників для найму, так і для великих інвестицій у нові потужності, а також показники для чистої вартості продукції.

Спирання на ринкові сигнали веде до економічної стагнації, тоді як повністю зайнята соціалістична економіка має зростати через інвестиції; суто індикативне планування, на думку Калецького може призвести до ще гірших помилок, ніж детальне централізоване планування; ринковий прибуток є синтетичним показником ефективності, але це настільки ж перевага, наскільки ж і недлоік, оскільки немає сенсу підвищувати прибутки ціною безробіття.

У моделі Калецького ціни є фіксованими, як і в його уявленні капіталістичної економіки, — через ціноутворення за націнкою, причому середня націнка пов’язана з потребами фінансування інвестицій; ринки використовуються, але ринкові сигнали є кількісними сигналами, що визначають кількісні коригування у використанні та розширенні потужностей; інвестиції стримуються процентними платежами, що віднімаються з показників ефективності; проте ані інвестиції, ані зайнятість не визначаються міркуваннями прибутковості підприємств; центральне планування полегшується групуванням підприємств у вертикально інтегровані галузеві об’єднання.

Протидійною силою щодо центральних планувальників є не ринок, а робітничі ради: у реформаторській схемі Калецького, таким чином, демократизація замінює маркетизацію.

Загалом, така атмосфера була у 1940-х. Дискусії щодо вигляду плану були домінуючими як в капіталістичних, так і тоталітарно-соціалістичних країнах, і тільки підживлювалися військовими потребами. Більшість країн світу у золотому тридцятиріччі мало змішану економіку з елементом планування і ринку, з різними пропорціями і абсолютно різними як ринковими, так плановими механізмами (а ринки і плани бувають дуже різними, і від того, як вони сформовані, результати їх діяльності можуть бути протилежними).

Найбільш успішною стали Французька, бразильська моделі індикативного планування (дирижизму), де державні компанії формували в певній мірі ринок.

Олексій Кісець, Мамдані та нью йорська оренда

Написав малий і дуже загальний текст-пост про Мамдані. На його основі автор зі Спілки орендарів і орендарок житла написав цілу статтю про регулювання оренди та орендарів в Нью Йорку, про Мамдані і його політики.

Дуже цікавий і якісний матеріал, прошу до ознайомлення.

Посилання на телеграм Спілки.

Посилання на статтю.

Про Гетманцева і продуктивність праці

Від Олексія Шевніна (редактор ек. від. Ділової Столиці)

Як вам? А мем (на фото): «Українці мало заробляють, бо погано працюють». Обурює? Мене теж. Тож я подався на сторінку Данила Гетманцева, щоб всадити туди кілька тез:

1. Пане Гетманцев, Ви ж мали б знати, що продуктивність праці – це ВВП поділити на кількість відпрацьованих годин, якщо порівнювати країни. Тому не тероризуйте людей сухим економічним показником. Ви ж, сподіваюся, не заявляєте, що українці лінуються, тому й ВВП «на дні».

2. Пане Гетманцев, продуктивність праці – це не про лінощі чи кількість відпрацьованих годин: ТА САМА людина на ТІЙ САМІЙ посаді, переїхавши, з «другого світу» в «перший» – наприклад з України в Німеччину – різко стане продуктивнішою. Чому? А тому що вона зможе більше створити і все, що вона створить, продаватиметься дорожче.

3. Пане Гетманцев, людина зможе створити більше, коли в неї є для цього кращі засоби. Так, мають значення освіта, навички та старанність. Але якщо ТА САМА людина вже працює вісім годин, то ви не зможете підняти продуктивність в рази, лише змусивши її пахати інтенсивніше.

4. Пане Гетманцев, стрибки продуктивності в два, три, та хоч десять разів можливі завдяки кращим ТЕХНОЛОГІЯМ і ОРГАНІЗАЦІЇ робочого процесу. Приклади всюди – від ткацького верстата кінця XVIII ст. до винайдення нових методів літографії у другій половині XX ст. Від конвеєрної лінії початку XX ст. до сучасних моделей ШІ. Всі вони бустили і бустять продуктивність чи-то заводських робітників, чи-то офісних працівників у рази і рази.

5. Пане Гетманцев! Отже. За продуктивність праці передусім відповідальна еліта, роботодавці, та й Ви особисто. Наприклад, політики створюють умови, а рішення про інвестиції ухвалюють власники підприємств. А тому цинічно і тупо звинувачувати людей в лінощах, через самі умови, в яких вони не можуть розкрити свій потенціал.

Розлючений, відкриваю пост Гетманцева, щоб всадити в нього ці тези, а Гетманцев написав ТЕ САМЕ. По суті. Іноді відвертайтеся від автора – його «ореол» не має засліплювати. Не чіпляйтеся за акценти в заголовках. Не вірте мемам. Перевіряйте.

https://respublica.social/pro-produktivnist-pratsi/

Поширюю збір Ірини, учасниці команди Вольт Україна⚡️

Доєднуюся до командного збору «Електробайк для Кракена»💥

Чому все частіше військові на фронті все частіше потребують багі, мотоцикли та електробайки?

Маневреність — байк легко проїде вузькими дорогами та лісами (безпечніші ділянки), там де не пройде пікап чи бронетехніка;
Компактність та швидкість — байк дає змогу оперативно змінювати позиції, доставляти обладнання чи евакуйовувати поранених;
Тиша та непомітність — на відміну від авто чи квадроциклів, електробайки практично безшумні, що дає змогу непомітно пересуватись поблизу ворожих позицій;

Моя банка — можливість допомогти військовим і оперативно електробайк підрозділу.  Для того, щоб це сталося мені потрібні ваші донати, лайки та репости 👊

📌 Моя ціль – 10 000 грн.
📌 Загальна мета – 250 000 грн
💌 посилання на мою банку тут

Зі святом всіх причетних!

Сил, удачі і наснаги

5 грудня 1878 р. на Сумщині народився український революційний поет Олександр Олесь. Чуйний, сміливий поет, який окреслив настрої епохи. Також персонально мій улюблений поет революційної доби.

Сам Олександр Олесь був прихильником партії Соціалістів-Революціонерів і Центральної Ради, активно приймав участь в культурній діяльності УНР, з 1919 р. атташе з питань культури у посольстві УНР в Угорщині, після ж повалення УНР проводить свою діаспорську активність у Відні і Празі.

🔔 УМОВИ ПРАЦІ ОСВІТЯН: АНАЛІЗ ПРОБЛЕМ ТА ПЕРСПЕКТИВИ 🔔

🧑‍🏫 Для педагогів усіх рівнів освіти, які втомилися від мовчання.

Не теоретики , а практики, які щодня знаходяться в епіцентрі подій у Кривому Розі. Вони говорять від імені тисяч колег.

Спікерки:
· Сніжана Олексунь — педагог з досвідом, що розкаже про організаційні та бюрократичні бар’єри, які не дають вчити якісно.
· Марина Михайльова — фахівець, який заглибиться в тему психологічного клімату в колективах та соціального захисту педагогів.
· Ольга Драган — проаналізує шляхи системних змін та перспективи через призму адміністрування.

✅ Чітке розуміння кореня проблем та механізмів їх вирішення.
✅Конкретні інструменти для захисту своїх прав та покращення умов у своїй установі.
✅Мережу однодумців — зв'язки з активними педагогами та експертами.
✅Впевненість, що ви не самотні, і що зміни можливі.

🗓 Коли: 06.12 (Субота)
🕐О котрій: 12:00

📍Зустріч офлайн в місті
       Кривий Ріг та онлайн

📌 Зареєструватися

Приєднуйтесь, буде повчально!

6 грудня 1917 р. Фінляндія проголосила незалежність

Незалежність Фінляндії проходила в складних умовах між великими державами і революціями. Радикальна меншість Соціал-демократичної партії, підбурювана партією російських більшовиків, ініціювала братовбивчий конфлікт, де радикальна частина партії намагалась силою нав'язати лівий порядок. Хоч революційні сили і не були авторитарними, такими як більшовики, їх методи, що частково були обрані через загрозу авторитаризму від консервативних сил, призвели до протилежних результатів.

Все ж, навіть після поразки "Червоної" Фінляндії, "Біла" Фінляндія зробила свій вибір на користь поміркованої і республіканської фракції, і обрала у 1919 р. до влади коаліцію з Соціал-демократичної, Аграрної і Ліберальної партій, при соціал-демократичній більшості (37%).

Сьогодні — день памʼяті Василя Стефаника, «мужицького соціаліста», який присвятив свою творчо-письменну діяльність опису тяжкого і несправедливого життя українських селян, тяжкої праці, еміграції, бідності і національно-політичної неволі.

Стефаник глибоко повʼязував свою творчу діяльність з політикою, був провідним членом Радикальної Партії, і яскраво вираженим, безкомпромісним лівим популістом.

Стефаник не був теоретиком, і радше ніж боротися з нерівністю шляхом пропонування альтернативи, він її ясно висвітлював і організовував селянство на самозахист, тоді як в питаннях реформ і змін він покладався на своїх досвідченіших в цьому друзів і товаришів з Радикальної партії.

Від підтримував селянські страйки, і навіть був обраний у парламент, хоч не був надто зацікавлений парламентською діяльністю. Він зосередився на викритті невзгод селян, основні вимоги для нього були — економічна, національна свобода селян, свобода від бідності і гніту, а також школа і доступ до освіти села.

​​Угорська революція (1918)

Читаю Угорського ліберально-соціалістичного теоретика, Оскара Ясі (1875-1957 р.). Він був міністерством національностей під час забутої революції в Угорщині — революції Айстр, що встановила пацифістську і демократичну державність. Угорці загалом не поважають цю революцію — бо тоді ж міністр національностей дозволив народам, в надії на перетворення Угорщини на багатонаціональну демократичну державу, зібрати свої органи самоврядування — які в свою чергу дуже швидко вийшли за межі угорської державності, і створили або доєднались до своїх національних держав. Через це Закарпаття змогло мирно доєднатися до України.

Роззброєння та втрата територій національних меншостей призвела до Комуністичної реакції — і встановлення диктаторського комуністичного режиму на чолі з Бела Куном, який активно почав переозброювати Угорщину і вести війни на повернення втрачених територій, в першу чергу з Чехословаччиною.

Як і в минулому прикладі описаному на цьому каналі (Фінляндія), комуністичний переворот, в цьому разі беззаперечно авторитарний і жорстокий, дав дорогу до ультраправої реакції і встановлення реакційного ультраправого режиму. Республіка пала, її похоронники — тоталітарні комуністи, провели дорогу до ультраправої диктатури.

Революція Айстр є майже унікальним прикладом мирного розвалу імперії, і є рідким досвідом демократичного і соціально-свідомого урядування в Угорщині, революційних дух, який угорці повторили у 1956 р., так само знищений.

Хоч багато угорців і скептичні до революції, багато в чому через її основну якість — вона надала мільйонам людей права вибору і облаштування свого національного життя — що стало багато в чому національною трагедією для багатьох угорців; і одночасно намагалась побудувати свідому соціально-справедливу демократичну Республіку. Неймовірно цікава тема для дослідження, і тема з величезним потенціалом для Українсько-Угорських відносин.

15 грудня (наступного понеділка) в мене день народження і мене відпускають в Київ

Буду святкувати у барі Сао Мігуель о 16:00

Якщо хочете познайомитися, поспілкуватися, посперечатися чи покритикувати мене — приходьте) буду радий всім

«Неправильним є висновок із Принципів економіки, що освічений егоїзм завжди діє в інтересах суспільства. Також невірно, що егоїзм загалом є освіченим».

— Джон Мейнард Кейнс

«Соціалізм - це є безпосереднє продовження прагнення національної боротьби за рівність, визволення з-під ярма кріпацтва і підвищення рівня культури»

«Соціалізм перестав бути виключним рухом голодних мас і перетворився на культурну проблему епохи… Немає жодної тези в програмі міжнародної соціал-демократії, яка суперечила б більш витонченому патріотизму (націоналізму)»

Оскар Ясі (1875 — 1957), угорський ліберально-соціалістичний діяч, міністр національностей в Угорській Народній Республіці

Оскар Ясі (1875 — 1957) — Ліберальний соціаліст і один з найвпливовіших теоретиків лібералізму в Східній Європі.

Чим цікавий Ясі, це його наголошенням на соціалізмі як на продовженні націоналізму, чи скоріше як взаємопов'язані течії, наголос на інтелектуально-моральному і етичному підході, натомість класового. Для його соціалізму важливий був не середній клас, не "пролетаріат", робітник чи торгівець, а громадянин.

"Громадянський Радикалізм (і йдеться саме про citéoyen, громадянина, а не про буржуа чи середній клас, що мається на увазі у слові polgárság), у який я вірю і який є продовженням тієї частини класичного лібералізму, що й досі життєздатна, не прагне будувати нове суспільство засобами класової боротьби чи відповідно до ідеології класової боротьби, ані на основі диктатури однієї класової групи, а за допомогою інтелектуальних і моральних сил, через розвиток загальних культурних ідеалів і на основі добровільної та справедливої співпраці всіх соціальних груп"

Громадянський і національний посил, плюралізм, запит на соціалізм як реалізацію ідеалів романтизму і лібералізму проходили як основний посил майже всієї творчості Ясі. В цьому він вважав одним з головних ворогів соціалізму доктринальний марксизм, і класову боротьбу, тобто сприйняття ворожими людей згідно їх класу, чи сприйняття класів як рушійну силу історії, як концепцію, яка загнала соціалістів в тупик. Марксизм він вважав "фетишом" і "іконопоклонством".

Ясі багато працював задля налагодження співпраці між лівим і патріотичним крилом угорського бізнесу, фермерства-селянства, організованого робітництва і малих підприємців, як найбільш перспективне для прогресу і здобуття кращого життя для угорців.

Більшість часу Ясі присвятив спочатку боротьбі з застарілою, монархічною Угорщиною, а потім з авторитарним Комуністичним режимом, фашизмом і Комунізмом знову.

«Більшовизований розум не бере на себе відповідальності й наслідків більшовицького режиму, але використовує кожну можливу нагоду, щоб висміяти, очорнити й дискредитувати будь-який політичний чи соціальний напрям, що йому протистоїть (чи то громадянський, чи соціалістичний, чи філософський)»

А сам вбачав соціалізм як суспільство плюральне, як економічно, так і політично. Його головна проблема не була у питанні власності, а в питанні розподілу багатства і влади.

Соціалізм на його думку полягав в демократичній парламентській республіці, заснованій на гуманізмі і людських правах, культурно-інтелектуальному розвитку, зі значною кооперативною економікою і розвинутим середнім класом, як власників так і працівників, але без класу багатих.

На національне питання він також відповідав однозначно — яким би прихильниками інтернаціоналізму він не був, інтернаціоналізм проходить не всупереч, а через національне, на національній мові і культурі, і непатріотичність деяких соціал-демократів на його думку була фатальною моральною і практичною помилкою.

Він писав і про українців, як і багато інших національностей, що населяли Угорщину. Спочатку, він виступав за політичну асиміляцію, до того як під час війни різко змінив свою позицію. Він вважав, що Угорщина може існувати в своїх кордонах лише як конфедерація, з найширшою політичною автономією всіх народів.

Як міністр національностей, завдяки йому пройшла мирно передача влади українських земель від Угорської держави до Західноукраїнської Народньої Республіки, і приєднання Закарпаття. Хоч сподіваючись зберегти Угорщину в її кордонах, він з жалем, але мирно прийняв рішення народів від'єднатися і сформувати свої держави.