Про історичні права малих народів на самовизначення (Бернштейн).

Уведені в оману подібною оманливою грою з поняттями, які звучать споріднено, як-от та, що лежить в основі ототожнення малих держав із малими підприємствами, соціалісти, на яких вплинув Маркс, приписали монополістичному, владолюбному імперіалізму сучасності історичну місію, якої насправді він зовсім не має.

Цей імперіалізм не прокладає шлях до соціалізму, а перешкоджає йому — він не його повитуха, а його вбивця, якщо взагалі під соціалізмом розуміти демократичну організацію й кооперацію людства.

Соціал-демократи у великих державах стали полоненими імперіалізму не лише матеріально, а й інтелектуально.

Так само ми повинні з’ясувати, які сили поділяють інтерес у перебудові Європи й розширенні її у справжній союз народів (Verband der Völker). Але до таких сьогодні належать передусім ті європейські держави, які не є або не хочуть бути великими державами. Недаремно вони вбачають у гонці озброєнь та у владних зазіханнях великих держав загрозу своєму існуванню й своєму вільному розвитку, і це примушує їх шукати безпеки — гарантії свого життєвого розвитку — там, де прогрес культури поза межами імперіалізму полягає у формуванні й зміцненні міжнародного права.

Прогрес людства полягає не в централізмі, уособленому завойовницьким імперіалізмом. Цей централізм став зайвим, навіть шкідливим. Ми пізнали його як руйнівника культури, як силу, що розриває цивілізоване людство; його апостоли мріють про грабунок і гноблення, проповідують ненависть і сіють відчай.

Прогрес людства полягає у поєднанні сил вільних народів для великих спільних справ, що не потребують надзвичайної військової потуги, яка стояла б над народами.

— Едуард Бернштейн

В цій же статті він непрямо висловлює свою підтримку і незалежності або автономії Україні, висловлюючись про "підтримку державності неросійських народів Західної Росії"

Єрмак починає театральщину і активно робить з себе жертву — «не захистили ті, хто знали правду», і як фінальний акт театру — йде в армію, що для мене і інших військовослужбовців виглядає жалюгідно і комічно — армія це не чистилище для впливових корупціонерів.

Єрмак намагався зробити все, щоб централізувати владу і знищити антикорупційні агенції, але з цією задачею не справився.

І тепер хіба лоялісти будь-якої влади, такі як Корчинський, захищають зі своїми тітушками Єрмака, якого вже навіть сама влада не може утримувати.

​​Європейська соціал-демократія в занепаді, але може стати рушієм нового антитоталітарного, революційного руху

— Українська Революційно-Демократична партія (Багряного), (1940-і)

“Європейський соціалізм вступив у смугу кризи і поразок”. — Так пише найвидатніший теоретик і провідник старої російської соціал-демократичної робітничої партії Р. Абрамович у своєму органі “Соціалістичний вісник” № 11, від 23. ХІ. 1946 р.

Це своє твердження він основано на аналізі політичної тактики і стратегії французької, англійської та італійської соціалістичних партій, на підставі чого робить загальні наслідки про ті шляхи, якими європейський соціалізм мусить вийти із кризи, що опанувала його.

Для нас, молодої партії демократичної революції УРДП Багряного, важить саме це категоричне твердження старого європейського соціаліста. Тим тому, що воно стисло обіймає з напевно оцінкою, за нашим твердженням, не лише питання соціалізму в Західній Європі, але й переживань сучасного світу. Що все ж воно в якійсь мірі всеє дією старих схем. Що навряд чи та або інша гальмування їх, або інші рецепти, застосовані до програмових засад.

Неминуче повинна родитись нова революційна сила, як антитло, як антиречевина тоталітарних, антидемократичних систем — усіх форм від фашистських (з усіма їх загумінково-мільцевими модифікаціями) починаючи і більшовицькими кінчаючи.

Революційна сила, яка, виростаючи з соціального тупика повоєння і конкретної дійсності нової боротьби з фашизмом і більшовизмом, в останній фазі дасть світові нову творчу мисль і революційний розмах.

Для такого руху старий європейський демократичний соціалізм, вичерпавши себе в основі своїх формах, може стати за пульсуючу силу, виробити сучасну нову революційну силу, перейти в нову якість — чинну і конструктивну в наступних боях за демократію.

Як Уенерівські соціалісти і демократи, хвильовісти, УПА і Поліська Січ формували новий український повоєнний рух.

"Виростаючи з одного боку: з ґрунту жорсткої підсовєтської дійсности, з тих революційних груп і політичних концепцій, що в умовах масового терору большевицького, (...) боролися, як могли, а коли нічого більше не залишилось — пішли на смерть і заслання (хвильовизм, СУМ);

З другого — з тих революційних гуртків думаючої і діючої української молоді Волині, Західної України, Буковини та Закарпаття, що в умовах масового націоналістичного психозу, вбачали глибину хибність цих шляхів для українського національного руху, відгумінювались від них і почали намічувати, серед темної європейської ночі, нові шляхи для нашого національного визволення. („Поліська Січ“, опозиція ОУН на чолі з Іваном Мітрингою, УНДП).

(...) Вони зрозуміли що борються вони проти цих тоталітарних систем поневолення людини, не з позицій утікання назад до ста­рих часів Росії — Миколи ІІ, чи Австрії — Франца Йосифа, чи Гетьмана П. Скоропадського, чи навіть УНР 1918 р., а з позицій сьогоднішнього прогресивного революційно­го українства, з позицій реально-заснованих в Україні наших днів соціально-економічних стосунків, з позицій теперішніх рушійних сил нашої визвольно-національної революції (робітники, селяни, інтелігенція), з позицій руху вперед від сьогоднішнього дня і ні кроку назад. Бо крокування назад — це відсталість"

Така постанова питань стала близькою навіть для багатьох думаючи з т.зв бандерівського табору — в такому дусі Т. Залужний стверджує далі про поступ навіть в таборі УПА. Він цитує члена УПА Старинку:

«Смішною і нереальною фантазією було б сьогодні говорити про поворот України на старі капіталістичні шляхи, тоді коли з них і сліду в Україні не осталось, в час коли навіть такі старі капіталістичні країни, як Анґлія, переходять безкровну революцію в напрямі перебудови свого соціального устрою»… «доба капіталізму минула… світ переходить на нові устроєві форми, більше або менше зближені до соціялізму»

. (О. Старинка, «Концепція України», «Час» 15 грудня 1946).

"Ми уявляємо собі той жах на обличчі ортодоксальних провідників бандерівщини, коли вони прочитали цю «єресь»

Фото — книга видавництва таборських активістів для переміщенних людей — саме там формувались українські еміграційні політичні сили після Другої Світової ВІйни.

Я розумію, що пости великі, але складно їх зробити меншими не порушивши купу правил цитування. Але цікаві, варті прочитання — про Багряністську УРДП, і їх погляди та формування.

Трохи про те, як соціалістична література набирає популярність в Україні. Книжка Кравченка різко вибивається від всього того пропагандистського дискурсу, який намагається навіть ненависного всім Скоропадського легалізувати як спасенника України. Натомість — свідомий підхід до УНР. Про книжку пише читомо

Книгу — всім рекомендую!

Рік тому почались протести проти авторитаризму у Сакартвело (Грузії)

Рік тому почалась битва за Алеппо, після якої режим проросійського диктатора, одного з найжорстокіших тиранів в світі, почав своє стрімке падіння і розвал.

Як Троцький з одних з головних противників України, і прихильника "Єдиної і Неделимої", почав дослухатися, хоч і в своїх інтересах, до українців.

"Слухати" правда не означало "втілювати пропозиції" — як пише Геннадій Єфіменко. Проте означало явну зміну тактики більшовиків, зміна, яка допомогла захопити і утримати Україну.

Але, якщо вірити Бела Куну, то Троцький справді довше всіх ігнорував національне питання. "Ще не так давно Ленін, Троцький, Радек, Роза Люксембурґ та я стояли на позиціях, ворожих до національної справи. Але з того часу і Ленін, і Радек, і я змінили свої думки в цій справі. Роза Люксембурґ - покійниця. На старих позиціях стоїть Троцький", - казав Бела Кун в часи існування (з 21 березня до 6 серпня 1919-го) радянської Угорщини. Але, як визнав наступного року український соціаліст Микола Шраг, який і навів ті слова Куна, незабаром і Троцький "не вдержався"

Для боротьби з українськими повстанцями, Троцький активно намагався створити ілюзію підтримки української самостійності більшовиками, разом з тим, він виступав за формування українських частин з найлояльніших серед україномовних, і їх використовувати для роззброєння інших українських частин і селянських партизан. Логіка була проста — створити "вітрину" українськості, щоб не допустити створення справжніх українських частин, які могли б повстати проти більшовиків.

У пізньому 1919 р. Троцький підняв гасло "Хай живе вільна незалежна Радянська Україна!" — що співпадало з гаслами українських повстанців. Тоді, багато українців це сприймали за зміну політики. Навіть такі діячі українського руху, як Грушевський та Винниченко, повіривши гаслам, підтримали більшовиків.

Проте гасла не відповідали реальності, і стикались з реакційною політикою на місцях. Коли українські ватажки, та українські селяни і робітники зрозуміли реальність ситуації — було вже пізно.

Взявши уроки зі свого бойового досвіду в Україні, Троцький, хоч і непослідовно і не завжди, прийняв, що без певного компромісу з українцями, Росія соціалізм не побудує, і в майбутніх дебатах відстоював автономні права УРСР.

Той компроміс, що дозволив більшовикам захопити Україну і влаштувати тут свою колонію, також дав простір і для українського руху, націонал-комуністичної опозиції, і українського відродження, яке ставало дедалі сильнішою опозицією Кремлю — проте вже було утоплене в кривавих сталінських репресіях.

Про історію Троцького і його боротьбу з українськими повстанцями пише український історик Геннадій Єфіменко — за посиланням https://www.academia.edu/41237479/

"Сила робітників в спільній обороні своїх прав перед нападами капіталістів. Так само і сила українських акторів, коли вони хотять вибитись з того злиденного становища, в якому зараз бідують, тільки в організації – в цьому могутньому засобі, до якого звертаються робітники на цілому світі в своїй боротьбі з капіталом"

— відомий театральний критик і актор, хоровий співак Симон Петлюра, з закликом до творення професійної спілки акторів.

Як у 1940 р. молода група Троцькістів порвала з Троцьким і підтримала Східну Європу, і при чому тут Демократичні Соціалісти Америки?

У 1939 р. Троцький підтримує гасло незалежної України у Квітні 1939, вже у Листопаді 1939 р., Троцький змінює позицію у зв'язку з війною — він підтримує "Радянізацію" Польщі, і пише, що Сталін привносить в Польщу "революцію згори", так само підтримує вторгнення у Фінляндію для "захисту революції".

Що цікаво, це не перемінність позиції Троцького, а ті Американські троцькісти, що наперекір своєму інтелектуальному лідеру підтримали Фінляндію і засудили вторгнення у Польщу — т.зв. "Шахтманісти"

Група Троцькістів-Шахтманістів аналізували, що підтримка сталінізму у 1939 р. недопустима, і послідовні ліві сили повинні підтримати як Польщу і Фінляндію, так і антифашистські сили. У 1940 р. Шахтман заявляє, що на відміну від Троцького, не відмовляється від гасла Незалежної України. Разом з іншими троцькістськими теоретиками, вже у 1943 р. Шахтман теоретизує, що СРСР скоріш за все захопить Східну Європу і встановить на її території тоталітарний режим, який заслуговує так само на осуд, як і Німецький чи Італійський тоталітаризм.

Поки більшість троцькістів (і насправді, величезна частина лівого руху), критично підтримували Радянський Союз, і пізніше, у 1944-1945, вітали "Революцію у Східній Європі", Шахтманісти заявили свою критичну позицію: Підтримка демократичних рухів в Східній Європі і східноєвропейського спротиву сталінізму. Це включало підтримку студентських виступів, але також і повстанців.

Цікавим чином, саме з цієї групи згодом буде заснована організація — Демократичні Соціалісти Америки. Проте, зараз, ДСА не має нічого спільного з її першопочатковим демократичним і соціалістичним баченням, прийнявши величезну кількість прихильників Сталіна, Росії, Китаю, тощо, ДСА змінилась до невпізнаття.

Калецький — головний макроекономіст лівиці

Цікавий матеріал у журналі Re/Visions. Міхал Калецький вважається одним з канонічних кейнсіанських економістів (хоч писав він незалежно від впливу Кейнса). Марксистський економіст, він запропонував економічну теорію, вільну від ортодоксії і доктринерства.

Як зазначає сам Калецький, на нього значно вплинув український економіст Туган-Барановський, і німецько-польська економістка Роза Люксембург, так їхні економічні суперечки в тогочасних лівих журналах. В своїй економічній теорії, він пов'язав фінанси і макроекономіку з видозміненою теорією класової боротьби, державного втручання в економіку, і теорію цін, до якої він сам значно доклався, яка зазначала, що ціни не результат рівняння між попитом і пропозицією, а результат політично-класового контролю економіки, де економічні сили ставлять свою ціну виходячи з того, яку владу вони мають на ринку.

Основні економічні концепції Калецького підкреслювали важливість державних інвестицій в економіку, та абсолютної неефективності і фантастичності неолібералізму. Основну проблему капіталістичної економіки Калецький зазначав так: нездатність капіталізму забезпечити раціональне використання ресурсів через значну політичну, соціальну та фінансову влади класу капіталістів.

Внесок Калецького був настільки значний, що він був номінований на Нобелівську премію з економіки, проте помер в тому ж році. Калецький залишається одним з найважливіших економістів для лівих, щоб зрозуміти економіку, фінанси, роботу всієї системи так як вона є, а не так як її викладають прихильники Ілона Маска, з усім політичним брудом їй притаманним, з політичним конфліктом, зі слабкими інвестиціями, тощо.

Калецький також один з моїх улюблених економістів, які найбільше вплинули персонально на мене.

Далі цитую матеріал:

"Смілива економічна візія Міхала Калецького виходила з гіркого усвідомлення наслідків Великої депресії 1930-х років, яка занурила Польщу та інші країни Центральної Європи у вир повсюдної бідності, міжетнічної напруги й політичного радикалізму. Для більшості сучасних західних істориків і економістів Калецький — передусім теоретик, чиї критичні погляди допомогли закласти основи соціально орієнтованого капіталізму другої половини ХХ століття. Проте він був також мислителем зі своїм баченням альтернативного майбутнього Європи: він вважав, що націоналізм може бути й прогресивною силою, а побудувати етнічно інклюзивну національну державу можна через економічні рішення"

https://revisionsjournal.com/page/michal-kalecki

Підвищення зарплат і економічне зростання — тоді і зараз, Калецький

Калецький стверджував, що в умовах ідеального вільного ринку підвищення зарплат не призведе до хоч якихось змін — так як це підвищення компенсується підвищенням цін. Зазвичай тут класичні економісти закінчують свій аналіз. Калецький ж заявляв, що це не стосується сучасного капіталізму — де неефективне використання ресурсів і монополі, які виставляють ціни, а не ринок, змінюють баланс.

Профспілки в монополізованих галузях із дуже високими націнками могли домагатися підвищення зарплат, що призводило до невеликого збільшення частки заробітної плати у доході. За умов надлишкових потужностей, це мало б за наслідок підживлення економіки, а не зменшення сукупного ефективного попиту та зайнятості. Тобто, більше б ресурсів змогли би бути використані, так як з'явиться більше платоспроможного населення, як результат більше людей зможе бути найнятим, а підприємство буде мати змогу модернізуватися.

Більше того, у довгостроковій перспективі більший попит і вищі сукупні прибутки, коли економіка наближається до повної зайнятості, стимулювали б очікування прибутків, що нейтралізувало б будь-яке зниження інвестицій, спричинене зростанням частки заробітної плати.

https://telegra.ph/Pіdvishchennya-zarplat-і-ekonomіchne-zrostannya--todі-і-zaraz-Kaleckij-12-02

Планова економіка Калецького

Калецький дуже відомий своїм аналізом капіталістичної економіки. Проте також цікаве його бачення соціалістичної економіки — яке було баченням загально-планової економіки, відмінної від радянської та з обмеженими елементами ринку. Загалом, хоч планова економіка і дискредитована Радянським Союзом, дискусії про її різні концепції можуть бути корисні. Позиції Калецького відмінні від моїх, які більше тяжіють до соціальної ринкової економіки, з індикативним, а не фізичним плануванням, все ж, погляди Калецького заслуговують уваги.

У 1942 році, у зв’язку з британськими дискусіями про економічне планування, Калецький уже окреслив основні риси свого підходу до економічного планування: націоналізація найважливіших підприємств (фінансових, промислових і комунальних), координація та спрямування їхньої діяльності центральною інституцією економічного планування, відповідальною перед парламентом; повний громадський контроль над банківською та фінансовою системою, інвестиціями та зовнішньою торгівлею, а також, за можливості, розподіл основних матеріалів і продуктів. Приватно-кооперативне підприємництво все ж мало би відігравати важливу роль у промислових секторах другорядного значення — у виробництві товарів споживання, у сфері дистрибуції. Центральне планування інвестицій забезпечило б повну зайнятість праці; робітничі ради, що представляють робітників, технічний персонал та менеджерів кожного підприємства, звільнені від загрози безробіття, підтримували б економічне планування та здійснювали контроль над розвитком своїх підприємств. Громадський контроль знизу, разом з ініціативами соціалістичного уряду зверху, захищав би систему від регресу до монополістичного капіталізму (Kalecki, 1942).

Соціалістична модель Калецького зберігає, поряд із домінантним централізовано-планованим сектором, лібералізований кооперативний сектор і приватне ремесло, а також державне дрібномасштабне виробництво, що працює на подібних принципах: суто індикативні плани у вартісному вираженні, договірна співпраця з державною промисловістю та розподільчою мережею (хоча контрактування може бути зроблено обов’язковим); вільні купівлі та продажі неконтрактованої продукції на ринку (хоча продажі державі, не законтрактовані наперед, мають здійснюватися за цінами нижчими від ринкових); участь у прибутках (як не дивно, застосовується лише до технічного персоналу й менеджерів, а не до робітників у випадку кооперативів); самофінансування інвестицій, за винятком дрібних державних підприємств, де інвестиції також фінансуються місцевою владою; місцеві регуляції.

На відміну від цього, великі державні підприємства, на думку Калецького, повинні отримувати фізичні цільові показники як для кількості працівників для найму, так і для великих інвестицій у нові потужності, а також показники для чистої вартості продукції.

Спирання на ринкові сигнали веде до економічної стагнації, тоді як повністю зайнята соціалістична економіка має зростати через інвестиції; суто індикативне планування, на думку Калецького може призвести до ще гірших помилок, ніж детальне централізоване планування; ринковий прибуток є синтетичним показником ефективності, але це настільки ж перевага, наскільки ж і недлоік, оскільки немає сенсу підвищувати прибутки ціною безробіття.

У моделі Калецького ціни є фіксованими, як і в його уявленні капіталістичної економіки, — через ціноутворення за націнкою, причому середня націнка пов’язана з потребами фінансування інвестицій; ринки використовуються, але ринкові сигнали є кількісними сигналами, що визначають кількісні коригування у використанні та розширенні потужностей; інвестиції стримуються процентними платежами, що віднімаються з показників ефективності; проте ані інвестиції, ані зайнятість не визначаються міркуваннями прибутковості підприємств; центральне планування полегшується групуванням підприємств у вертикально інтегровані галузеві об’єднання.

Протидійною силою щодо центральних планувальників є не ринок, а робітничі ради: у реформаторській схемі Калецького, таким чином, демократизація замінює маркетизацію.

Загалом, така атмосфера була у 1940-х. Дискусії щодо вигляду плану були домінуючими як в капіталістичних, так і тоталітарно-соціалістичних країнах, і тільки підживлювалися військовими потребами. Більшість країн світу у золотому тридцятиріччі мало змішану економіку з елементом планування і ринку, з різними пропорціями і абсолютно різними як ринковими, так плановими механізмами (а ринки і плани бувають дуже різними, і від того, як вони сформовані, результати їх діяльності можуть бути протилежними).

Найбільш успішною стали Французька, бразильська моделі індикативного планування (дирижизму), де державні компанії формували в певній мірі ринок.