Спілка орендарів і орендарок житла — унікальний проєкт про поки дуже слабку сферу громадянського життя в Україні — захист прав орендарів.

Діячі спілки публікують різні дослідження і дискусії, знайомлять з актуальними законами, регулюючими оренду, та представляють своє бачення доступної і стабільної житлової політики, що справедлива для орендаря.

Рекомендую підписатися, слідкувати і долучатися. Дуже потрібна ініціатива.

Сьогодні ми згадуємо жертв геноциду-Голодомору українського народу.

«Кожне слово, яке я написав з 1936 року, було написано, напряму чи непрямо проти тоталітаризму і за демократичний соціалізм в моєму розумінні цього терміну»

— Джордж Орвелл, видатний британський журналіст і письменник, одна з найвизначніших фігур лівого руху в Британії

Колись продавець коньяку Жан Моне — зараз відомий як "батько Європи" і автор економічного планування, яке запустило Францію в інноваційне століття.

Цілком природньо, що саме "капіталіст, що завжди голосує за Соціалістичну партію", став тою людиною, що з'єднала разом різні європейські країни з різними системами управління, урядами і інтересами, до Європейського спільноти сталі і вугілля.

Але перед цим, він став батьком
плану, який вивів французьку економіку з глухого кута та підштовхнув її в сучасну еру.

Країна була обтяжена промисловим механізмом, який захлинався вже десятиліттями ще до війни, і повоєнний економічний порядок денний Франції від самого початку визначався як величезною кризою платіжного балансу, так і фундаментальною потребою в модернізації. Уряд мусив дати раду першому, а на приватний сектор не можна було покладатися щодо другого. Із цих потреб і виник План Монне.

«Ви говорите про велич, — сказав Монне, — але сьогодні французи малі. Велич буде тільки тоді, коли французи матимуть таку статуру, щоб вона була виправданою… Для цього вони повинні модернізуватися — бо зараз вони не модернізовані. Матеріально країну потрібно перетворити».

План Монне полягав у визначенні пріоритетів, встановленні інвестиційних цілей і розподілі інвестиційних коштів, зосереджуючись на відбудові, особливо в базових галузях промисловості — які Монне визначав як націоналізовані електроенергетику, вугільну промисловість і залізничний транспорт, а також ненаціоналізовані сталеливарну промисловість, виробництво цементу та сільськогосподарських машин. Для Монне важливість цих цілей полягала не в досягненні науково оптимального рівня інвестицій. Скоріше, саме формування оптимістичного, спрямованого в майбутнє плану було самоціллю.

Він хотів дії, яка породжуватиме нові дії. Створення початкового імпульсу мало не дати економіці знову повернутися до своїх довоєнних, схильних до уникання ризиків звичок і знову «закристалізуватися на низькому рівні».

Монне також зумів ізолювати планувальну функцію від примх французької політики. Він здійснив блискучий адміністративний маневр, створивши плановий орган — Генеральний комісаріат з планування (Commissariat Général du Plan) — як незалежну комісію, що підпорядковувалася безпосередньо прем’єр-міністрові.

До 1950 року лише вугільні шахти перевищили початкові програми будівництва та модернізації. Франція також не виконала своїх загальних інвестиційних цілей, зростання її промислового виробництва було значно нижчим, ніж у сусідів, а агресивна інвестиційна програма сприяла інфляції.

Але те, що план усе ж зробив у вирішальний період, — це забезпечив дисципліну, напрям, бачення, упевненість і надію для нації, яка інакше могла б залишитися в глибокій і небезпечній апатії. І він поставив Францію на шлях до економічного дива 1950-х років.

«Модернізація або занепад» — таким був вибір, який Монне поставив перед Францією своїм планом. Прагнучи забезпечити, щоб вибір припав на модернізацію, він розширив роль уряду в національній економіці та створив одну з найбільш переконливих моделей цієї ролі й планування. І, зробивши це, як писав біограф Монне, «він допоміг створити консенсус щодо “змішаної економіки”» — і не лише для Франції, а й для всієї Європи.

​​«Більшість наших людей ніколи не жили так добре» — як економіка, націлена на постійний рух до загального блага створила "золоте тридцятиліття", і як змішана система планово-ринкової економіки побудувала сучасну розвинуту Європу.

Економічні здобутки західноєвропейських країн у післявоєнні десятиліття були вражаючими. Змішана економіка забезпечила рівень життя та спосіб існування, які наприкінці Другої світової війни було неможливо передбачити чи навіть уявити.

1950–1960-ті роки стали «золотим віком» держави добробуту у Великій Британії. «Більшість наших людей ніколи не жили так добре», — відповів прем’єр-міністр Гарольд Макміллан на репліку з натовпу під час політичного мітингу на футбольному полі в 1957 році. А фраза «Ви ніколи не жили так добре» стала його дуже влучним передвиборчим гаслом.

Це було правдою по всій Західній Європі. Уперше працівники могли почати купувати продукцію власної праці. У Франції страйки та загроза комуністичного перевороту відійшли в минуле. Цей період у Франції отримав назву Les Trente Glorieuses — «тридцять славних років». Німеччина, рухома своєю соціально-ринковою економікою, стала країною «економічного дива» — Wirtschaftswunder, коли країна просувалася до мети Людвіга Ерхарда — «процвітання для всіх». Обидві країни зростали на 5–6 відсотків щороку або навіть більше. До 1955 року всі країни Західної Європи перевищили свої довоєнні рівні виробництва. Біда безробіття, яка дискредитувала довоєнний порядок по всьому індустріальному світу та була головним стимулом до авторитаризму, була подолана. У Франції середній рівень безробіття між 1945 і 1969 роками становив 1,3 відсотка. У Німеччині безробіття впало до практично невидимих 0,5 відсотка у 1970 році.

Цей успіх індустріальних держав Європи підтвердив думку, що уряд має відігравати активну роль у нагляді за економікою чи її спрямуванні — а в багатьох випадках і володіти частиною її секторів — аби забезпечити добробут для всіх. Спираючись на це безпрецедентне економічне зростання, змішана економіка утвердилася як нова домінуюча система, чий вплив розширювався в наступні роки. Держава або контролювала «командні висоти», або керувала важелями фіскальної політики. Вона створила й перебрала на себе відповідальності держави добробуту й була присвячена виправленню «провалів» ринку.

Пройшов день памʼяті Голодомору — приємно баити всю підтримку світові, те визнання і нововиявлене знання про геноцид українського народу, якого не існувало до 2022 і до хвиль визнань парламентами світу Голодомору опісля.

В самій Україні, рівень памʼяті, розуміння важливості, тощо значно відчувається.

Одночасно деякі люди продовжили абсурдні олімпіади інфляції смертей за часи Голодомору, особливо з боку блогерів, «інфлюєнсерів» та політиків. Цифри 7, 10, чи вже те, що мене абсолютно дивує — більше 10 мільйонів вбитих російсько-радянською політикою. Звичайно, жодні ци цифри не мають під собою жодного історичного підґрунтя, і є скоріш антиукраїнськими — бо підважують українську науку і нашу траґедію.

Деякі діячі ж намагаються атакувати Голодомор з іншого боку — заміна його поняттям «Голоду» і конструювання міфу про нібито природний голод;

Серед більш адекватних, але все ще підважуючих як наукові дослідження, так і саму траґедію є теорії про «класову боротьбу» села і міста чи державного капіталіста, або ж чисто економічні причини голодомору — які ніяк не пояснюють тоді винищення української інтелігенції, звернення українізації і напору на українське село.

Багато, особливо лівих, відчувають певну загрозу від визнання Голодомору геноцидом, і опираються на застарілі теорії, намагаються підкреслено доказати неукраїнський характер, чи «сліпий до національності», чи лишень економічний характер Голодомору.

Але це далеко не вся картина. Ще однією центральною метою сталінської колективізації була совєтизація села, утвердження радянської влади та радянських способів буття. Період Нової економічної політики (НЕП) до 1928 року характеризувався глибокими сумнівами й тривогою всередині Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) щодо майбутнього СРСР та Комунізму. Колективізація визначалась також в питаннях безпеки і національної боротьби, і тим сильніше була, і неймовірно жорстока в регіонах, до яких російська влада відчувала паранойю через національний сепаратизм і «контрреволюційну реакцію». Голодомор став веапонізованою політикою колективізації для зламлення супротиву російському володінню і російському способу життя.

Одночасно з економічною експлуатаційною політикою, колективізація була і політичною, і національною і навіть оборонною політикою, яка була прямо направлена проти деяких народностей, зокрема української.

В нинішніх умовах важливо відкинути реакційність і антинауковість приховану розмовами про економічну сутність голодомору, чи завищення жертв, як справа, так і зліва, і достойно віднестися до памʼяті вбитих радянсько-російським режимом під час Голодомору-геноциду.

Цікавий і інформативний текст. Патріархат — страшне слово, але змістовне, це певна система цінностей, структура суспільства, яка так само часто невидима, як видима, але в обох випадках впливає на наше мислення, наші рішення, наші позиції в суспільстві.

Часто розмови про патріархат можуть зконфузити людину, злякати, в тому числі злякати перегруженністю термінів, надтим вибиванням зі звичного дискурсу, звинуватити тощо; але насправді це не така страшна тема для розуміння, і про неї варто говорити.

🔺 Патріархат — структура влади, дискурс і бажання

Коли ми говоримо про патріархат, часто уявляємо щось абстрактне: "чоловіки пригнічують жінок". Але патріархат — це не просто "погані чоловіки".
Це система влади, яка діє на трьох рівнях:
🔸 Як структура — розподіл ресурсів, позицій, можливостей
🔸 Як дискурс — мова, норми, "як треба"
🔸 Як організація бажання — що ми хочемо, кого, чому

🏛️ Патріархат як структура
Це найочевидніший рівень: хто має владу, гроші, доступ до рішень.
🔸 Більшість політиків — чоловіки
🔸 Більшість CEO — чоловіки
🔸 Жінки виконують 75% неоплачуваної праці (догляд, побут)
Емма Голдман писала:
"Жінка була і залишається економічною рабинею чоловіка."
Патріархат не існує окремо від капіталізму. Вони взаємно підсилюють один одного: капіталізм експлуатує неоплачувану працю жінок, а патріархат легітимізує це через "природність" жіночої ролі.

💬 Патріархат як дискурс
Це рівень мови, норм, сенсів.
Дискурс — це не просто слова. Це спосіб організації реальності.
🔸 "Справжній чоловік" — сильний, раціональний
🔸 "Справжня жінка" — ніжна, емоційна, турботлива
🔸 "Кар'єристка" (негативно) vs "успішний бізнесмен" (позитивно)
Мова створює реальність. Коли ми говоримо "жінка емоційна" — це не опис, а нормалізація певної ролі.
Вольтарін де Клер писала:
"Держава, церква і капітал об'єдналися, щоб зробити жінку рабинею спочатку батька, потім чоловіка."
Ми самі відтворюємо цей дискурс — у жартах, у фільмах, у щоденних розмовах.

🔥 Патріархат як організація бажання
Це найглибший рівень — і найменш помітний.
Патріархат не просто каже "як треба". Він формує, чого ти хочеш.
🔸 Що ти вважаєш привабливим?
🔸 Яку роль хочеш грати в стосунках?
🔸 Що викликає у тебе збудження, а що — відразу?
Це не "природа". Це соціально сконструйоване бажання.
Емма Ґольдман казала:
"Найбільша трагедія жінки — у тому, що вона сама стає в'язнем свого бажання відповідати очікуванням."
Наприклад:
🔸 Чому багато жінок хочуть "сильного чоловіка"? Бо патріархат каже: жінка слабка, їй потрібен захисник.
🔸 Чому багато чоловіків бояться виглядати "слабкими"? Бо патріархат каже: слабкість = жіночність = меншовартість.
Патріархат живе не лише в структурах і мові — він живе в твоєму бажанні.

🔗 Як це працює разом?
Патріархат тримається на всіх трьох рівнях одночасно:
1. Структура дає чоловікам більше ресурсів і влади.
2. Дискурс легітимізує це через "природність" ролей.
3. Бажання змушує нас хотіти цих ролей — навіть коли вони нас пригнічують.
Ми самі підтримуємо цю систему. Не лише чоловіки. Жінки теж.

💥 Чому це важливо?
Бо боротьба з патріархатом — це не лише зміна законів.
Це:
🔸 Перерозподіл ресурсів і влади
🔸 Зміна мови і норм
🔸 Трансформація бажання
Луїза Мішель писала:
"Революція без звільнення жінок — не революція."
Бо патріархат — не "жіноче питання". Це система влади, яка пронизує все: економіку, політику, культуру, інтимність.

🔥 Що робити?
1. Помічай структуру. Хто має владу? Хто виконує неоплачувану працю?
2. Аналізуй дискурс. Як ми говоримо про чоловіків і жінок?
3. Досліджуй своє бажання. Чому ти хочеш того, чого хочеш?
4. Будуй солідарність. Патріархат тримається на поділі.

💬 Останнє
Патріархат — це не "чоловіки проти жінок".
Це система влади, яка експлуатує всіх — хоч і по-різному.
Вона живе в структурах, у мові, у нашому бажанні.
І поки ми не побачимо всі три рівні —
ми не зможемо її зруйнувати.

💭 Питання:
На якому рівні патріархат найбільше впливає на твоє життя?
Структура, дискурс чи бажання?

#феменізм #поняття

🚨 НЕВИДИМА ВІЙНА: Як зупинити мобінг на роботі?

Ведучі:Світлана Федьків та Ольга Драган - активістки ГО «СОЦІАЛЬНИЙ РУХ»

🗓 Коли: 26.11. (середа)

Хто чув про мобінг? Це не просто «погані стосунки в колективі». Це — цілеспрямована психологічна війна 💣 на робочому місці, яка руйнує життя та кар'єру.

Що робити, якщо ви або ваши колеги стикаєтеся з цим? Мовчання — не вихід! Саме тому ми проведемо важливу розмову.

🔍 Як розпізнати мобінг? Невинні жарти чи системне цькування? Вчимося бачити тривожні дзвіночки.
🛡Як себе захистити? Практичні алгоритми дій, які допоможуть встояти та зберегти психологічне здоров'я.
⚖️Які ваші права? Розбираємо правові механізми боротьби та відповідальність роботодавця.
💙Як створити безпечне середовище? Формуємо культуру взаємної поваги, де кожен може рости без страху та принижень.


🗓 Коли: 26.11. (середа)
🕓Час: 16:00

📍Зустріч офлайн в місті
       Кривий Ріг та онлайн

📌 Зареєструватися

Приєднуйтесь! Бо ваш комфорт на роботі — це не привілей, а норма.🙅‍♀️🙅‍♂️

«Ми орієнтуємося на ЄС як на шлях, протилежний Росії, і наше розуміння [життя в Євросоюзі — ред.] формується цим, а не реальними політиками та реформами ЄС», — каже Владислав Стародубцев, історик Центральної та Східної Європи, лівий активіст.

«ЄС багато в чому намагається закритись від світу і бути клубом багатих країн — але одночасно презентувати себе і значною моральною силою, і репрезентацією регіону. Насправді країни [нечлени] на кордонах ЄС стають виключеними від прийняття рішень, що впливають на них, і стають “буферами” для ЄС або місцями торгової експансії. Тоді у демократичних країн є очевидна претензія: “нічого про нас без нас”», — каже Стародубцев.

Для самого ЄС, розширення і прийняття України — та інших країн-кандидаток — означає «можливість мати більшу міжнародну, моральну, економічну і регуляторну силу, а також вберегтися від стагнації, змінити розклад сил [в регіоні — ред.]», — додав Стародубцев.

https://gwaramedia.com/polshha-slovachchina-ta-chehiya-pidtrimuyut-rozshirennya-yes-ale-za-pevnih-umov-v-ukrayini-dovgij-shlyah-poperedu/?utm_source=chatgpt.com

Матеріал відносно старий — Лютий 2025, тобто фактично минулорічний. Але все ще цікавий

120 років Нілу Хасевичу, головному художнику УПА.

Юрій Литвин — річниця.

"Стоячи загалом на анархо-синдикалістичних позиціях, він розглядає правозахисний рух як протиборство суспільства, яке прагне якомога більшої свободи, з державою, яка намагається рухатися до деспотизму. Силу українського правозахисного руху він вбачає у високих моральних якостях правозахисників, що він є гідною ланкою світового правозахисного руху та що він неполітичний"

"Мені тяжко схарактеризувати тодішній світогляд Литвина, бо для цього потрібно мати хоч дещо з його творів ... Але у камерних наших розмовах у 1980 р. прохоплювалось в нього щось від української вольниці, стихійного бунтарства, і, я би сказав, від анархосиндикалізму, чого Литвин і не заперечував. Державу він вважав безумовним злом, яке потрібно витісняти, вивільняючи дедалі більше місця громадському самоврядуванню" (Світло людей : мемуари та публіцистика / В. Овсієнко)

Юрій Литвин — український дисидент-правозахисник, профспілковий діяч, анархо-синдикаліст, борець за національні і соціальні права українців.

"І це ще один доказ того, що суд і прокуратура були прямо зацікавленими сторонами, тобто учасниками вчиненої проти мене провокації. Пасивність мого адвоката МЕДВЕДЧУКА у захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержував згори, і підлеглістю: він не смів розкривати механізму вчиненої проти мене провокації. Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець — це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей “інакодумців”."

"Коли я назвав своїх насильників «фашистами» і «поліца́ями», вони заломили мені руки і, потягнувши в іншу кімнату, кинули на ліжко, прикували до нього. Потім старшина з садистичною посмішкою спитав:

— То що, я «фашист»?
— Та ще й дурний фашист, — відповів я.

Старшина вдарив мене кулаком у лице. Я назвав його дурнем «у квадраті».
Він знов ударив мене кулаком по голові. Я назвав старшину дурнем «у кубі».
Тоді він, стоячи, ударив мене кулаком у живіт. Назвати його дурнем у четвертому ступені я не зміг, бо знепритомнів.

Але я вдячний цьому типові за те, що, коли прийшов до тями, збагнув: радянська влада тільки на таких дурнях і тримається"

Литвин був знайдений в своїй тюремній камері з розпорошеним животом 5 вересня 1984 р. Лікарі не змогли його врятувати.

Я думаю, що гуманістично-демократична ідеологія українського дисиденства надто недооцінена, здвинута осторонь у дискурсі, забута разом з поколінням НРУ, але одночасно неймовірно цінна для всіх нас.

Неполітичність, якою Литвин описує тут рух, означає прийняття всім дисидентським рухом базової платформи — демокраії, соціально і національної справедливості, такого ліберально-гуманістичного комплексу цінностей, присутнім для дисидентів різних світоглядів — консервативних, як Чорновола, соціалістичних, як Дзюби і Бадзьо, анархістських, як у прикладі Литвина, ліберальних чи націоналістичних, у них у всіх був спільний знаменник — яким би різним баченням держави, цілей, майбутнього в них не було, бачення вільного громадського суспільства, або хоча б його основоположних принципів в них було фактично однакове.

Недооцінене і недовчене — для нас дисидентське покоління. Нам є дуже багато чого навчитися у тої генерації, багато що взяти на озброєння, багато чим надихатися.

Республіка інновацій — вільне суспільство для вільної і процвітаючої економіки

Ми чіпляємося за спотворене уявлення про свободу. Бути вільним, як ми зазвичай думаємо, означає бути необмеженим.

Це поширене переконання робить наші суспільства менш справедливими, оскільки воно не враховує того факту, що свобода дії може означати свободу пригнічення, домінування над іншими. Але, як стверджує Андреа Капуссела у цьому надзвичайно оригінальному поєднанні філософії та економіки, це ще не все: це також робить нас менш заможними.

Нова книга Андреа Лоренцо Капуссели «Республіка інновацій: нова політична економія свободи»
«Справжня свобода, пише Капуссела, виникає тоді, коли ніхто не підпорядковується [неспраедливій] волі іншого, будь то воля роботодавця, великих тех-компаній чи так званої еліти.

Суспільство, яке прагне до цього вищого ідеалу свободи, стає більш інноваційним, оскільки дедалі більшій кількості людей надається достатня безпека для процвітання, експериментів та ризику».

Вже йшов 162 рік з народження Кобилянської. У вже традицію каналу, публікую на цю річницю цитату.

Щоб сам якийсь нарід став великий, свобідний і сильний, то треба, щоб ідеал мужчин, жінок і дівчат був не терпеливий мужик, а нетерпеливий войовник, котрий бувби згоден орудувати в потребі більше мечем як плугом. А до того є кождий мужицький народ, котрий походить, як і Українці – призначений. Народ треба за серце хапати, а не за голову. Розумові і мудрим він не довіряє. Народ, повторяю, Що хоче бути й остатись великим, не сміє орудувати самим лише плугом, але також і зброєю, і мусить мати традиції серця героїчні (...) “
           
                                       О.Кобилянська („За ситуаціями“).

Соціалісти та «жорстока економія» (austerity) — як Кейнс зробив революцію, і як Марксисти захищали політики соціальних урізань.

У 1930-х роках соціал-демократи по всій Європі, хоча й критикували капіталізм, втратили можливість розробити переконливі плани реформ. Реформістська вимога сильнішої держави загального добробуту не узгоджувалася з фіскальною ортодоксією. Лише шведські соціал-демократи розробили та застосували таку політику.

Цікавим чином, основне протистояння йшло між інноваційними і сміливими реформаторами і марксистськими ортодоксами, перші збирались порвати з золотим стандартом, тоді як другі, виходячи з Марксистського бачення економіки (яке дуже тісно повʼязано з класичною економічною теорією), іноді відстоювали жорстку економіку (austerity).

На це було дві причини — віра, що економічна криза знесе капіталізм і природньо дасть простір до нової, соціалістичної системи, і друге — що інфляція «зʼїсть» всі позитивні внески значних державних програм. Кредит вважався майже гріховним серед соціалістів, і значні державні витрати, що переважали кількість бюджету, були табу, за єдиним виключенням інноваційної і багато в чому революційної Скандинавської соціал-демократії.

Зараз, ми як ліві приймаємо дуже багато кейнсіанських тез, навіть несвідомо. Тоді ж, ліві, як радикальні так і помірковані, як з марксистської, так і немарксистської традиції, загалом приймали ідеалізоване бачення капіталізму, як цієї динамічної, самовідтворюванної системи, і вважали політику жорсткої економіки, повʼязану з золотим запасом, як фундаментальну основу економічної стстеми, як непідважуваний закон природи. Це було правдиво як для більшовиків, так і для соціал-демократів в Німеччині, так і для немарксистських соціалістів Лейбористської Партії

Тим цікавіше були особи, що підважували ортодоксію, і пропонували інноваційні рішення, якими були як польський марксистський економіст Калецький, український соціаліст-кооператор Туган-Барановський, капіталіст-консерватор Шумпетер, лівий економіст Кейнс, і в Німеччині — профспілковий економіст Войтинський, який пропонував програму значних державних витрат на подолання безробіття і економічної кризи, та перезапуску економіки.

Про цю унікальну економічну історію можна прочитати за посиланням, на прикладі Войтинського і Хільфердінга — протокейнсіанця і профспілкового економіста супроти марксистської (і загалом на той час — загальнополітичної економічної) ортодоксії

https://brill.com/view/journals/hima/aop/article-10.1163-1569206x-bja10092/article-10.1163-1569206x-bja10092.xml?fbclid=IwZnRzaAOU9FtleHRuA2FlbQIxMQBzcnRjBmFwcF9pZAo2NjI4NTY4Mzc5AAEet5RLtBUiCLUbn_9GIKRgqt5cWp7L5Tw4-pGVuvM7i8f4Ve_BzYWkC_XUGtQ_aem_XQV9FplLkiCYJMWgCGdAAQ