Чи обов'язково націоналізм повинен бути правим і ксенофобним?

"...На початку нульових у лавах різних націоналістичних груп і організацій було чимало молоді, чиї погляди правильніше було б віднести до лівих, аніж до правих. Ми йшли до націоналістів не тому, що поділяли фантазії якого-небудь Дмитра Донцова, ми з них відверто гнали, – а тому, що хотіли двіжу, «революції», йти проти «системи», що б це не означало. Націоналісти були єдині, хто міг нам це все запропонувати. Ну або, принаймні, пообіцяти 🙃 Ніяких вмєняємих лівих не спостерігалося..."

А продовження цих думок читайте на сайті Respublika.

Як східноєвропейські ліві відстоюють свою пам'ять про героїв, в тому числі лівих, що поклали життя за незалежність.

Вчора я писав про те, як Разем вшановує своїх полеглих (здебільшого лівих активістів) в боротьбі за незалежність.

Сьогодні ж я нагло краду пост Сергія Іщенка на вже політику пам'яті латвійських лівих — які сьогодні вийшли згадати героїв, що перемогли російських загарбників і їх поплічників. В авангарді цієї боротьби знову були соціал-демократи і соціалісти.

"Сьогодні Латвія відзначає Lāčplēša diena – день пам’яті загиблих за визволення країни. Пам’ятну дату встановили на честь перемоги латвійських загонів над об’єднаною білогвардійсько-німецькою армією генерала Бермонта на лівому березі Даугави у 1919 році.

Тут варто нагадати, що у Латвії, так само як і в Україні, рушійною силою визвольного руху були соціал-демократи і соціалісти. Коли стало відомо про підготовку наступу Бермонта на Ригу, саме Латвійська соціал-демократична робітнича партія першою попередила про це й звернулася до уряду з вимогою негайно налагодити оборону.

Соціал-демократи випустили маніфест «До зброї!», в якому закликали всіх ризьких робітників, здатних носити зброю, ставати до лав національної армії.

Цілі підрозділи були сформовані з соціал-демократів і профспілкових активістів. У боях під Лієпаєю загинув один з провідних діячів партії Радзіньш. Лідери ЛСДРП Юлійс Цельмс та Андрейс Вецкалнс за військову службу були відзначені найвищою нагородою республіки – орденом Lāčplēša.

А на фото – прихильники сучасної латвійської лівої партії Progresīvie запалюють свічки у пам’ять про загиблих за свободу Латвії на честь Lāčplēša diena.
«Lāčplēša diena нагадує нам, що у темряви багато обличь. Пильність і людяність – наш захист сьогодні. Як тоді, так і тепер світло переможе, якщо ми разом захистимо його».

#нашаMitteleuropa"

​​"Достаток" і "боротьба з олігархією" — нові економічні крила Демократичної Партії — матеріал Dsnews

"Якщо праві консерватори часом лякають комуністичним експериментом у серці Америки, ліві сподіваються, що яскрава кампанія Мамдані з апеляцією до простих людей, зокрема робітничого класу, налаштує на переможний лад наступні наступних кандидатів від Демпартії у різних куточках країни. Адже не секрет, що зараз ця політсила без явного лідера і чіткого порядку денного.

Що стосується "комунізму" Мамдані, то варто одразу відкинути цей закид, бо його обіцянки за визначенням не відповідають терміну (не йдеться про усуспільнення засобів виробництва), ми вже подавали всебічний аналіз його програми в одному з літніх випусків рубрики "У світі про економіку". Сьогодні ж розкриємо не менш цікаву, але майже не висвітлювану в українських ЗМІ тему протистояння в межах Демократичної партії США.

Видання www.nymag.com занурилося в підводні течії Демократичної партії та у масштабному матеріалі напередодні виборів розкрило протиборство двох політичних таборів, умовно названих "антиолігархами" на чолі з упливовим лівим сенатором Берні Сандерсом та технократами, прихильниками концепції "Достатку" (Abundance), викладеної в однойменному бестселері публіцистів Езри Кляйна і Дерека Томпсона.

Перша група, як зазначає видання, тяжіє до лівого популізму та виступає за суттєво більший перерозподіл доходів через податки, тоді як друга — фокусується на усуненні "вузьких місць", бюрократичних та регуляторних абсурдів"

​​Ідея "гнучкозахисту" — що це таке?

Серед деяких соціал-демократів все більше набирає популярності підхід "гнучкозахисту" — суміш неоліберально-технократичних політик з соціал-демократичними в сфері регулювання ринку праці. На думку Датських соціал-демократів, піонерів цього підходу, сучасний ринок здебільшого набагато більш динамічний і функціонує короткими контрактами та постійною зміною зайнятості.

Це створює значні виклики — в сфері освіти (надавати знання для кожної нової роботи), персонального життя і людського ресурсу (психологічна напруга з пошуком роботи, і сама кількість ресурсів, яка на це витрачається) та сфери зайнятості і капіталу (ризик безробіття, недостача робітників)

В свою чергу, якщо ми приймаємо, що сучасна економіка потребує гнучкої зайнятості — а це само по собі теза, що може піддаватися критики. Можливо замість гнучкої зайнятості нам необхідний гнучкий капітал і тяглість — з її плюсами, і регуляторні процеси, націлені на підлаштування компаній під працівників, їх перенавчання під потреби ситуації і більш тривалі проєкти — тоді нам потрібно переосмислити підхід і до регуляції ринку праці.

Датські соціал-демократи пропонують "гнучкозахист" — збільшення можливості компаній звільняти працівників, але підсилення авторитету проактивних інституцій, які гарантують нову роботу, навчання, значний соціальний захист і виплату коштів (важливо, і це підкреслюю — не "допомогу по безробіттю" — бо це не допомога, не благодійність а запорука функціонування економіки) в процесі підбору нової роботи, і максимальне спрощення цього процесу, в тому числі і пов'язаного психологічного навантаження.

Інакшими словами — гарантувати людям стабільність, яка була присутня довгій зайнятості, при більш гнучкій політиці звільнення і найму на роботу.

Для лівих, які планують організувати економіку на егалітарних, а не лише соціальних засадах, прийняття концепції гнучкої зайнятості також ставить багато викликів, бо кооперативні форми бізнесу потребують тяглості, і мають свої найсильніші сторони саме в організації сталих спільнот.

В умовах платформенної зайнятості, або політик короткотермінових контрактів, ті практики, які підсилюють кооперативи і роблять їх набагато ефективніші за звичайні приватні підприємства, стають менш релевантними.

Натомість, в таких сферах і умовах є перспектива в менш "прямих" формах демократичної власності — муніципальних і державних підприємствах, "соціалізації" ринку праці і платформених робіт (тобто їх регулювання і власність суспільством в більш широкому сенсі, а не конкретними працівниками) — або ж, як вже зазначалось раніше — пошуку вирішенню цієї дилеми шляхом більш гнучкого капіталу (перевчення працівників до нових потреб, підлаштування під навички вже наявних робітників), виділення більш короткострокових форм робіт, на самозайнятість та платформені форми зайнятості, тощо.

Стандарт праці (або ж гарантована зайнятість) — як політика проти інфляції, бідності та неякісних низькооплачуваних робочих місць

Гарантована зайнятість (GЗ) — це постійна, фінансована на федеральному рівні та адміністрована на місцевому рівні програма, яка забезпечує добровільну можливість працевлаштування із гідною оплатою праці та соціальними пільгами — на вимогу будь-кого, хто шукає таку роботу.

Вона має три ключові аспекти.
По-перше, як постійний елемент економічної політики, це структурна макроекономічна відповідь на безробіття — незалежно від його причин.

Як антициклічний економічний стабілізатор, програма створює робочі місця у періоди найбільшої потреби, наприклад, під час рецесій. Як «страхова сітка» на ринку праці, вона допомагає подолати втрату робочих місць, спричинену пандеміями, технологічними змінами чи кліматичними викликами.

Програма є також саморегульованою — скорочується, коли інші сектори економіки забезпечують достатню кількість добре оплачуваних робочих місць. Таким чином, вона виступає політичною альтернативою нинішній практиці «тонкого налаштування» монетарної чи фіскальної політики навколо так званого «природного» або «необхідного» рівня безробіття (тобто NAIRU).

По-друге, програма є ефективною політикою у сфері праці, що встановлює загальноекономічний стандарт умов праці. Забезпечуючи робочі місця з гідною оплатою «на вимогу», вона формує орієнтир для рівня заробітних плат, соціальних пільг та умов праці в усій економіці.

Цей орієнтир підсилює антиінфляційні властивості програми, стабілізуючи одну з найважливіших цін в економіці — ціну оплачуваної праці.
По-третє, Гарантована зайнятість відповідає на постійну суспільну вимогу забезпечити право та можливість кожній працездатній людині отримати гідну й добре оплачувану роботу — незалежно від її статусу на ринку праці, раси, статі, кольору шкіри чи віросповідання. Вона гарантує міжнародно визнане «право на працю, на вільний вибір зайнятості, на справедливі та сприятливі умови праці й на захист від безробіття», проголошене в Загальній декларації прав людини (1948 р.) та багатьох національних конституціях.

Така програма також дозволяє задіювати всі продуктивні сили країни, не втрачаючи доходи, час, розвиток і людський капітал на дорогу для людства політику безробіття. Так само, прихильники повної зайнятості аргументують крім значною неефективністю політики безробіття, так і її ролі для захисту економічних еліт. Завдяки безробіттю, економічні власники мають змогу притримувати частину зарплат, погрожуючи, що робоче місце відійде людині, яка готова працювати за меншу суму.

Яким чином повна зайнятість бореться з інфляцією? Тим, що вона гарантує ціну на один з основних товарів економіки (працю), стабілізуючи економіку навколо неї, і виділяючи певний відсоток грошей, які циркулюють саме задля виплати зарплатні (через податки — забираючи надлишкові гроші в економіці і направляючи їх на оплату зайнятості). Таким умовним чином, політика створює якір на найбільш базовий товар — працю, і стабілізує значну частину економіки, виходячи із стабільної і гарантованої ціни на працю.

Чого досягає така політика?

— Більш ефективного розподілу ресурсів в економіці
— Соціальної стабільності
— Контролювання інфляції і цін
— Знищення неякісних робіт

Гарантована зайнятість: пропозиція задля повної зайнтості і стабільності цін

Така програма, для її найкращої імплементтації, рекомендується як національно фінансована, локально адміністрована. Тобто таким чином, має величезний потенціал для самоуправління — шляхом створення робочих місць органами самоврядуваннями згідно з їх потребами.

В плані витрат, це самоокупна політика (в залежності від рівня соціальних гарантій і економічних умов), а соціальні гарантії і стандарт заробітних плат може бути встановленим згідно з ефективністю праці і базових соціальних потреб. Інакшими словами, витрати на програму частково чи повністю компенсуються залученою робочею силою до праці, зменшенням соціально-негативних наслідків безробіття і покращенням продуктивності інших робіт через знищення неякісних робочих місць.

Знайомий знайшов ось таке відео, де Гонгадзе доказує Медведчуку, що той не соціал-демократ.

Гонгадзе Медведчуку: "В вашій ситуації, соціал-демократія в своєму реальному розумінні [...] повинна бути в опозиції до влади [...] Кучма не створив нічого такого, щоб сьогодні могло належати до тих ідей, які ви відстоюєте по назві партії. Чи не вважаєте ви що це елементарна буржуазна схема печерного капіталізму, що не має нічого спільного з соціал-демократичними ідеями в державі, і ви як апологет цих ідей повинні бути в опозиції, а ви Кажете: Кучма класний хлопець, і у нас вся перспектива попереду"

https://www.youtube.com/watch?v=BY3PqgqNw1k

13 листопада 1892 в Канаді народився Михайло Лучкович — письменник, перекладач, і перший член Канадійського парламенту українського походження. Лучкович був співзасновником найбільшої соціалістичної та соціал-демократичної партії в Канаді — Кооперативної Федерації Співдружності (CCF)

Лучкович перекладав українську літературу і статті українською, підтримував українців по всьому світові, включаючи підтримку проти дискримінації українців у Польщі; в парламенті Лучкович представляв не лише свою провінцію, а й українську спільноту загалом — до нього звертались українці з усіх регіонів для боротьби щодо дискримінації проти імігрантів, захисту їхніх прав.

Він виграв два терміни, під час другого став співзасновником Кооперативної Федерації Співдружності, але програв третій термін консервативно-популістському політику партії Соціального кредиту. За собою залишив автобіографію: «Україно-канадець у Парламенті» та «Мої спогади»

​​Цього дня в історії, у 1918 році, Томаш Масарик був обраний президентом Чехо-Словацької Республіки. Чехо-Словаччина (саме так вона писалась у той час) стала найуспішнішою державою, що постала з доби революцій у Східній Європі та Росії — її описували як одну з небагатьох країн, якщо не єдину, де межа між “буржуазною” державою та державою “трудящих” була розмита.

Сам Масарик був поміркованим соціалістом, але передусім — патріотом і гуманістом. Він сформулював свої погляди у відомій цитаті: “Я завжди підтримував робітників, часто підтримував соціалізм, але рідко — марксизм”. Масарик, як і всі люди, стикався з критикою, однак досягнення демократичного й соціального державотворення Чехо-Словаччини є незаперечними.

Українська історія також нерозривно пов’язана з чехо-словацькою. В Австро-Угорській державі українці, чехи та словаки спільно підтримували один одного в профспілках і у Віденському парламенті. Під час Української революції чехо-словаки допомагали Україні обійти ембарго Антанти, постачаючи ліки, одяг, харчі, паливо, будівельні матеріали й зброю. Після революції Прага стала центром вільного українського життя.

На цьому фото один із лідерів Української партії соціалістів-революціонерів, важлива постать Української революції, представник її радикального лівого крила — Никифор Григоріїв — зустрічається з Масариком (1922).

На нещодавну річницю Махна, анархістський колектив Чорнозем публікує свій огляд махновської спадщини. Дещо ідеалізовано, але цікаво колектив розбирає основні ідеї і ідеали анархістського проєкту, практичні елементи його реалізації. Основний упор статті йде на конкретизацію махновських політик, і самоуправлінні махновської республіки.

Читати за посиланням.

Сьогодні дізнався, що одним з перших марксистських економістів, які дійшли до Японії, був українець Туган-Барановський, чиї роботи стали впливовими в дискусіях Японської Соціалістичної і Японської Комуністичної партій, а також вплинули на японську модель девелопменталістської держави, яка була реалізована після другої світової війни.

Один з найбільш впливових економістів у світі, Туган Барановський був цитований Шумпетером, Кейнсом, Бернштейном, Люксембург, і багатьма іншими. Вперше опублікований у Японії у 1926 р. (Апдейт — не у 1926, а у 1905!) японською

Туган-Барановський — українець, соціаліст, економіст світового рівня на чолі Міністерства фінансів УНР

​​«Я відчуваю сильну симпатію до школи авторів — Туган-Барановського, Галла, Шпітофа та Шумпетера, — серед яких Туган-Барановський був першим і найоригінальнішим» (Кейнс, A Treatise on Money, т. 2, c. 100).

Повільно наближається річниця Української Народної Республіки — першої модерної української держави, у спадщині якої глибоко закладено інноваційний та егалітарний проєкт розбудови трансформаційної соціальної Республіки. Однією зі сфер інновацій та соціального прогресу була фіскальна політика.

Туган-Барановський, мабуть, найвідоміший економіст, що вийшов з Російської імперії, українець за національністю українець, татарин за етнічністю, він став міністром фінансів новоствореної Республіки. Його підхід був у певному сенсі протокейнсіанським і дав змогу Республіці сміливо провадити фіскальні реформи. Водночас Туган-Барановський був не лише фінансовим теоретиком: він був відомим кооперативним теоретиком, автором праць з історії кооперативних підприємств, найкращих способів підтримки кооперативного руху державою, а також теоретиком форм кооперативної організації.

Його зусилля на посаді міністра фінансів УНР були спрямовані не лише на забезпечення ефективної соціальної держави, а й на активне будівництво кооперативної держави, що створювало основу для одного з найбільших кооперативних рухів у світі завдяки державній співпраці та підтримці.

Як теоретика, Туган-Барановського цитували Артур Шпітоф, Карл Каутський, Едуард Бернштейн, Жан Лескюр, Альбер Афтальйон, Веслі Мітчелл, Густав Кассель, Денніс Робертсон, Йозеф Шумпетер, Роза Люксембург. Значний вплив Бароновського також відчувався серед японських економістів, його роботи дуже рано були перекладені японською.

Як практик, він заклав фіскальні основи української держави та визначив взаємини між кооперативами і державою.

Туган-Барановський залишається одним із найважливіших економістів регіону, на одному рівні з видатним польським економістом Калецьким. Він залишив нам спадщину як ґрунтовної економічної теорії, так і її практичного втілення.

«Інтернаціоналізм», якого [танкіз і Росія] очікують від України

«У своїй заключній промові 1952 року Сталін похвалив Пальміро Тольятті та Моріса Тореза — лідерів відповідно італійської та французької комуністичних партій — за їхній “інтернаціоналізм”, тому що вони заявили, що якщо радянська армія увійде до їхніх країн, вони не боротимуться проти цього. Це і є той “інтернаціоналізм”, якого сьогоднішня Росія очікує від України».

— Славой Жижек, марксистський філософ

Сьогодні річниця Костя Левицького — одного з основних кооператорів Західної України, теоретик і практик кооперативного руху, націонал-демократ, борець за національну і соціальну справедливість.

На думку Костя Левицького, для боротьби за Українську державу, українському рухові була потрібна економічна міцність та самостійність — такий підхід привів його до відкриття першого страхового кооператива в Україні — разом, через економічну діяльність, український рух закладав основу свого політичного життя.

Свою політичну-ідеологічну діяльність проводив у Національно-демократичній партії. За поглядами дотримувався соціально-орієнтованого лібералізму

«Творити собі економічні установи може лише народ самосвідомий, а дійти до свободи національної може тільки народ економічно незалежний, заможний»

Україна зіткнулася з «безпрецедентною житловою кризою», йдеться у звіті Міжнародної організації з міграції ООН.

З 2022 року внаслідок російської агресії в Україні зруйновано понад 236 тисяч будівель, ще понад 2,5 мільйона — близько 10% житлового фонду — пошкоджено.

Крім того, близько 10,6 мільйона українців були змушені покинути свої домівки — це майже чверть довоєнного населення. Більшість з них виїхали за кордон.

В ООН дійшли висновку, що дефіцит муніципального житла, недостатньо регульований ринок і міграція населення спричинили серйозний тиск на доступність житла.

В Україні залишилося 3,7 мільйона внутрішньо переміщених осіб — дві третини з них мають труднощі з оплатою нового житла. Вони витрачають на оренду більше ніж половину свого доходу.

@babel