Факельна хода соціалістів із партії Разем на честь річниці незалежності Польщі. Партійне членство прийшло відзначити памʼять тих, хто воював за незалежність Польщі, більшість з яких також були соціалістами.

Сучасна політична агітація за права геїв, лесбійок і трансгендерних людей почалася наприкінці XIX століття з німецьких соціалістів.

Понад сто років тому німецький сексолог-гей доктор Магнус Гіршфельд став піонером у розумінні людської сексуальності та захисті прав лесбійок, геїв, бісексуальних, трансгендерних і інтерсекс-людей (ЛГБТІ) у часи, коли це було вкрай непопулярно. Це вимагало надзвичайної мужності — й рішучості. Він боровся проти неуцтва та забобонів, що накопичувалися століттями.

Поки Оскар Вайльд був у в'язниці, Гіршфельд заснував у Берліні першу у світі організацію на захист прав геїв. Якщо Вайльд лише оплакував переслідування ЛГБТІ-людей, то Гіршфельд організував політичну боротьбу проти неї.

Його Науково-гуманітарний комітет, створений у Німеччині в 1897 році, проклав шлях у боротьбі за визволення гомосексуалів. Подібний рух у Британії з’явився лише у 1960-х роках — більш ніж через пів століття потому. Він справді був людиною, що випередила свій час.

Гіршфельд народився 1868 року в консервативній єврейській родині у Пруссії. У дитинстві він розвинув цікавість і захоплення темою сексуальності. Всупереч звичаям своєї епохи та моралізаторству старших, навіть у юному віці він сприймав сексуальність як щось цілком природне й здорове.
Під час навчання в медичній школі його глибоко вразила лекція про «сексуальну дегенерацію», на якій гомосексуального чоловіка — ув’язненого в психіатричній лікарні вже 30 років через його орієнтацію — виставили оголеним перед студентами, наче лабораторну тварину.

Гіршфельд був єдиним студентом, кого обурило таке поводження. Усі інші, навіть його найкращий друг, вважали це нормальним і виправданим.

Еквівалентом британської ЛГБТ-організації Stonewall у 1890-х роках був Науково-гуманітарний комітет (SHC), гаслом якого було: «Справедливість через науку». Деякі з його більш радикально налаштованих прихильників адаптували бойовий клич Французької революції, вимагаючи: «Свобода, рівність, братерство, гомосексуальність!»

Завдяки невтомним кампаніям Гіршфельда в 1898 році німецький парламент уперше обговорив скасування Параграфа 175 (криміналізація гомосексуальності). Очолив заклик до його відміни Авґуст Бебель, лідер лівих соціал-демократів (сам Гіршфельд також був видатним членом Соціал-Демократичної партії).

Хоча ініціатива зазнала поразки, саме це обговорення вперше винесло питання рівності гомосексуалів на порядок денний загальнонаціональної політики.

https://workersliberty.org/story/2025-11-05/magnus-hirschfeld-lgbt-pioneer

Депутатка чеської піратської партії, що відвідувала Україну влітку, на Геллоуїн зробила собі костюм Берні Сандерса

Чи обов'язково націоналізм повинен бути правим і ксенофобним?

"...На початку нульових у лавах різних націоналістичних груп і організацій було чимало молоді, чиї погляди правильніше було б віднести до лівих, аніж до правих. Ми йшли до націоналістів не тому, що поділяли фантазії якого-небудь Дмитра Донцова, ми з них відверто гнали, – а тому, що хотіли двіжу, «революції», йти проти «системи», що б це не означало. Націоналісти були єдині, хто міг нам це все запропонувати. Ну або, принаймні, пообіцяти 🙃 Ніяких вмєняємих лівих не спостерігалося..."

А продовження цих думок читайте на сайті Respublika.

Як східноєвропейські ліві відстоюють свою пам'ять про героїв, в тому числі лівих, що поклали життя за незалежність.

Вчора я писав про те, як Разем вшановує своїх полеглих (здебільшого лівих активістів) в боротьбі за незалежність.

Сьогодні ж я нагло краду пост Сергія Іщенка на вже політику пам'яті латвійських лівих — які сьогодні вийшли згадати героїв, що перемогли російських загарбників і їх поплічників. В авангарді цієї боротьби знову були соціал-демократи і соціалісти.

"Сьогодні Латвія відзначає Lāčplēša diena – день пам’яті загиблих за визволення країни. Пам’ятну дату встановили на честь перемоги латвійських загонів над об’єднаною білогвардійсько-німецькою армією генерала Бермонта на лівому березі Даугави у 1919 році.

Тут варто нагадати, що у Латвії, так само як і в Україні, рушійною силою визвольного руху були соціал-демократи і соціалісти. Коли стало відомо про підготовку наступу Бермонта на Ригу, саме Латвійська соціал-демократична робітнича партія першою попередила про це й звернулася до уряду з вимогою негайно налагодити оборону.

Соціал-демократи випустили маніфест «До зброї!», в якому закликали всіх ризьких робітників, здатних носити зброю, ставати до лав національної армії.

Цілі підрозділи були сформовані з соціал-демократів і профспілкових активістів. У боях під Лієпаєю загинув один з провідних діячів партії Радзіньш. Лідери ЛСДРП Юлійс Цельмс та Андрейс Вецкалнс за військову службу були відзначені найвищою нагородою республіки – орденом Lāčplēša.

А на фото – прихильники сучасної латвійської лівої партії Progresīvie запалюють свічки у пам’ять про загиблих за свободу Латвії на честь Lāčplēša diena.
«Lāčplēša diena нагадує нам, що у темряви багато обличь. Пильність і людяність – наш захист сьогодні. Як тоді, так і тепер світло переможе, якщо ми разом захистимо його».

#нашаMitteleuropa"

​​"Достаток" і "боротьба з олігархією" — нові економічні крила Демократичної Партії — матеріал Dsnews

"Якщо праві консерватори часом лякають комуністичним експериментом у серці Америки, ліві сподіваються, що яскрава кампанія Мамдані з апеляцією до простих людей, зокрема робітничого класу, налаштує на переможний лад наступні наступних кандидатів від Демпартії у різних куточках країни. Адже не секрет, що зараз ця політсила без явного лідера і чіткого порядку денного.

Що стосується "комунізму" Мамдані, то варто одразу відкинути цей закид, бо його обіцянки за визначенням не відповідають терміну (не йдеться про усуспільнення засобів виробництва), ми вже подавали всебічний аналіз його програми в одному з літніх випусків рубрики "У світі про економіку". Сьогодні ж розкриємо не менш цікаву, але майже не висвітлювану в українських ЗМІ тему протистояння в межах Демократичної партії США.

Видання www.nymag.com занурилося в підводні течії Демократичної партії та у масштабному матеріалі напередодні виборів розкрило протиборство двох політичних таборів, умовно названих "антиолігархами" на чолі з упливовим лівим сенатором Берні Сандерсом та технократами, прихильниками концепції "Достатку" (Abundance), викладеної в однойменному бестселері публіцистів Езри Кляйна і Дерека Томпсона.

Перша група, як зазначає видання, тяжіє до лівого популізму та виступає за суттєво більший перерозподіл доходів через податки, тоді як друга — фокусується на усуненні "вузьких місць", бюрократичних та регуляторних абсурдів"

​​Ідея "гнучкозахисту" — що це таке?

Серед деяких соціал-демократів все більше набирає популярності підхід "гнучкозахисту" — суміш неоліберально-технократичних політик з соціал-демократичними в сфері регулювання ринку праці. На думку Датських соціал-демократів, піонерів цього підходу, сучасний ринок здебільшого набагато більш динамічний і функціонує короткими контрактами та постійною зміною зайнятості.

Це створює значні виклики — в сфері освіти (надавати знання для кожної нової роботи), персонального життя і людського ресурсу (психологічна напруга з пошуком роботи, і сама кількість ресурсів, яка на це витрачається) та сфери зайнятості і капіталу (ризик безробіття, недостача робітників)

В свою чергу, якщо ми приймаємо, що сучасна економіка потребує гнучкої зайнятості — а це само по собі теза, що може піддаватися критики. Можливо замість гнучкої зайнятості нам необхідний гнучкий капітал і тяглість — з її плюсами, і регуляторні процеси, націлені на підлаштування компаній під працівників, їх перенавчання під потреби ситуації і більш тривалі проєкти — тоді нам потрібно переосмислити підхід і до регуляції ринку праці.

Датські соціал-демократи пропонують "гнучкозахист" — збільшення можливості компаній звільняти працівників, але підсилення авторитету проактивних інституцій, які гарантують нову роботу, навчання, значний соціальний захист і виплату коштів (важливо, і це підкреслюю — не "допомогу по безробіттю" — бо це не допомога, не благодійність а запорука функціонування економіки) в процесі підбору нової роботи, і максимальне спрощення цього процесу, в тому числі і пов'язаного психологічного навантаження.

Інакшими словами — гарантувати людям стабільність, яка була присутня довгій зайнятості, при більш гнучкій політиці звільнення і найму на роботу.

Для лівих, які планують організувати економіку на егалітарних, а не лише соціальних засадах, прийняття концепції гнучкої зайнятості також ставить багато викликів, бо кооперативні форми бізнесу потребують тяглості, і мають свої найсильніші сторони саме в організації сталих спільнот.

В умовах платформенної зайнятості, або політик короткотермінових контрактів, ті практики, які підсилюють кооперативи і роблять їх набагато ефективніші за звичайні приватні підприємства, стають менш релевантними.

Натомість, в таких сферах і умовах є перспектива в менш "прямих" формах демократичної власності — муніципальних і державних підприємствах, "соціалізації" ринку праці і платформених робіт (тобто їх регулювання і власність суспільством в більш широкому сенсі, а не конкретними працівниками) — або ж, як вже зазначалось раніше — пошуку вирішенню цієї дилеми шляхом більш гнучкого капіталу (перевчення працівників до нових потреб, підлаштування під навички вже наявних робітників), виділення більш короткострокових форм робіт, на самозайнятість та платформені форми зайнятості, тощо.

Стандарт праці (або ж гарантована зайнятість) — як політика проти інфляції, бідності та неякісних низькооплачуваних робочих місць

Гарантована зайнятість (GЗ) — це постійна, фінансована на федеральному рівні та адміністрована на місцевому рівні програма, яка забезпечує добровільну можливість працевлаштування із гідною оплатою праці та соціальними пільгами — на вимогу будь-кого, хто шукає таку роботу.

Вона має три ключові аспекти.
По-перше, як постійний елемент економічної політики, це структурна макроекономічна відповідь на безробіття — незалежно від його причин.

Як антициклічний економічний стабілізатор, програма створює робочі місця у періоди найбільшої потреби, наприклад, під час рецесій. Як «страхова сітка» на ринку праці, вона допомагає подолати втрату робочих місць, спричинену пандеміями, технологічними змінами чи кліматичними викликами.

Програма є також саморегульованою — скорочується, коли інші сектори економіки забезпечують достатню кількість добре оплачуваних робочих місць. Таким чином, вона виступає політичною альтернативою нинішній практиці «тонкого налаштування» монетарної чи фіскальної політики навколо так званого «природного» або «необхідного» рівня безробіття (тобто NAIRU).

По-друге, програма є ефективною політикою у сфері праці, що встановлює загальноекономічний стандарт умов праці. Забезпечуючи робочі місця з гідною оплатою «на вимогу», вона формує орієнтир для рівня заробітних плат, соціальних пільг та умов праці в усій економіці.

Цей орієнтир підсилює антиінфляційні властивості програми, стабілізуючи одну з найважливіших цін в економіці — ціну оплачуваної праці.
По-третє, Гарантована зайнятість відповідає на постійну суспільну вимогу забезпечити право та можливість кожній працездатній людині отримати гідну й добре оплачувану роботу — незалежно від її статусу на ринку праці, раси, статі, кольору шкіри чи віросповідання. Вона гарантує міжнародно визнане «право на працю, на вільний вибір зайнятості, на справедливі та сприятливі умови праці й на захист від безробіття», проголошене в Загальній декларації прав людини (1948 р.) та багатьох національних конституціях.

Така програма також дозволяє задіювати всі продуктивні сили країни, не втрачаючи доходи, час, розвиток і людський капітал на дорогу для людства політику безробіття. Так само, прихильники повної зайнятості аргументують крім значною неефективністю політики безробіття, так і її ролі для захисту економічних еліт. Завдяки безробіттю, економічні власники мають змогу притримувати частину зарплат, погрожуючи, що робоче місце відійде людині, яка готова працювати за меншу суму.

Яким чином повна зайнятість бореться з інфляцією? Тим, що вона гарантує ціну на один з основних товарів економіки (працю), стабілізуючи економіку навколо неї, і виділяючи певний відсоток грошей, які циркулюють саме задля виплати зарплатні (через податки — забираючи надлишкові гроші в економіці і направляючи їх на оплату зайнятості). Таким умовним чином, політика створює якір на найбільш базовий товар — працю, і стабілізує значну частину економіки, виходячи із стабільної і гарантованої ціни на працю.

Чого досягає така політика?

— Більш ефективного розподілу ресурсів в економіці
— Соціальної стабільності
— Контролювання інфляції і цін
— Знищення неякісних робіт

Гарантована зайнятість: пропозиція задля повної зайнтості і стабільності цін

Така програма, для її найкращої імплементтації, рекомендується як національно фінансована, локально адміністрована. Тобто таким чином, має величезний потенціал для самоуправління — шляхом створення робочих місць органами самоврядуваннями згідно з їх потребами.

В плані витрат, це самоокупна політика (в залежності від рівня соціальних гарантій і економічних умов), а соціальні гарантії і стандарт заробітних плат може бути встановленим згідно з ефективністю праці і базових соціальних потреб. Інакшими словами, витрати на програму частково чи повністю компенсуються залученою робочею силою до праці, зменшенням соціально-негативних наслідків безробіття і покращенням продуктивності інших робіт через знищення неякісних робочих місць.