Сергій Іщенко в фейсбуці:

Поки прогресивне людство міркує, з яким настроєм сьогодні прокинувся Трамп і куди подівся диван з кабінету Труханова, триває війна і гинуть люди. Щоби стримувати ворога, потрібні дрони. Багато.

Дуже прошу підтримати збір на десятидюймові FPV-дрони для нашої 81 ОАеМБр. Ціль – 210 000 гривень.

Вже зібрали близько третини.

Посилання на банку у коменті (https://send.monobank.ua/jar/9xLWAB9LCH?fbclid=IwY2xjawNpYOlleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFlWjZFSGZDMFhKb0xaUTBvAR4dZM6-y5lwIyYWoYKFIxRxS1Cgz6gP_ZlNBZrJkLi7bX2E6kZXT2VxcSQK-A_aem_Vc-ma0sY_odjJAgaz9Z1Yg)
Усі звіти в телеграм-каналі «Волонтери на Таврії»

​​Дуже хороший фейсбук-пост вже згаданого вище Сергія Іщенка — про Соціалістичну Партію України. (1 частина з 2)

"Сьогодні 34 роки з дня створення Соціалістичної партії України. Зараз про неї якщо й згадують, то лише у зв’язку з останніми, цілком безславними сторінками її історії. Але були й інші, трошки про них нагадаю. Партію створювали колишні функціонери КПРС середньої ланки. Більшість з них тільки й мріяли про час, коли можна буде відновити організацію під «комуністичною» вивіскою. Та поряд з ними була й досить згуртована меншість, що зберігала вірність демократично-соціалістичним ідеалам часів «перебудови». До неї належали люди, які у радянській партійній структурі перебували на третіх ролях, а деякі навіть були налаштовані опозиційно до верхівки. Коли у 1993 році відновила свою діяльність Комуністична партія, «вірні ленінці» переважно повернулись туди. А СПУ почала повільний, важкий і не завжди прямий шлях у бік демократичного соціалізму й соціал-демократії.
На відміну від комуністів, соціалісти підтримували незалежність і цілісність України.

Наприклад, під час спалаху сепаратизму в Криму у 1994 або спроби РФ захопити острів Тузла у 2003. Вони так і не позбулися ностальгії за Радянським Союзом, та водночас, не замовчували і не виправдовували злочинів СРСР. Зокрема, голосували у парламенті за визнання Голодомору геноцидом. У своїх виданнях СПУ все частіше зверталася не до радянських кумирів, а до власне української соціалістичної традиції – Драгоманова, Франка, Лесі Українки, Грушевського і Винниченка. Наприкінці 90-х – на початку 2000-х СПУ виступала за соціальні гарантії й кейнсіанську економіку, проти «дикого капіталізму» й «олігархічної моделі влади», посилаючись при цьому на приклади європейських соціалістів.

Тоді Соцпартія взагалі була однією з найбільш проєвропейських політичних сил – не «прозахідних», а саме проєвропейських, відстоюючи впровадження в Україні європейських політичних і соціальних стандартів.
Соціалісти і особисто їх лідер, популярний на той час політик Олександр Мороз багато зробили для прийняття української Конституції й для того, щоби вона була демократичною. А на межі тисячоліть СПУ взагалі перетворилася на одного з флагманів демократичної опозиції авторитарним нахилам тодішнього президента Кучми. На виборах 1999 року Мороз вважався найнебезпечнішим суперником діючого голови держави.

Соціалісти очолили кампанію проти спроб Кучми обмежити повноваження парламенту за допомогою референдуму у 2000 році, ініціювали протести «України без Кучми», брали участь в акціях «Повстань, Україно!» та Помаранчевій революції – разом з лібералами і націонал-демократами.

За Соцпартію масово голосувало українське село – особливо у центральних і північних областях, де запоєм читали близьку до неї газету «Сільські вісті». А Мороз тоді вважався чи не найбільш чесним, порядним і принциповим персонажем української політичної сцени. Про нього з повагою відгукувалися навіть ідейні й політичні опоненти.

СПУ мала постійне представництво у Верховній Раді, а після Помаранчевої революції увійшла до уряду.

Чи була СПУ повноцінною партією демократичного соціалізму? Скоріше ні – вона зберігала забагато родимих плям радянського минулого. Але могла нею стати.

Якби власноруч не перекреслила весь свій попередній розвиток. Зазвичай моментом гріхопадіння соціалістів називають входження до коаліції з Януковичем. Втім, насправді, це сталося ще раніше.

Коли Соцпартія стала частиною уряду, до неї потяглися бізнесмени і чиновники, яких не надто цікавила соціал-демократія, але дуже цікавила близькість до влади. Так у виборчому списку соціалістів опинився, наприклад, одіозний Андрій Деркач. У деяких місцевих радах фракції СПУ майже повністю складалися з представників місцевого бізнесу та перебіжчиків з колишньої «партії влади».

Судячи з усього, саме тиск бізнес-лобі вкупі з особистими амбіціями Мороза привели партію до самогубного рішення про союз з кумівським капіталом.

За це лідер соціалістів отримав крісло голови Верховної Ради – на рік, і тавро зрадника – на все життя.

Те, що відбувалося з СПУ згодом – вже не цікаво. Приватизація партії Кивою та подальша заборона як проросійської – це, власне, закономірний підсумок її деградації. Історія краху СПУ – це про те, що виборці можуть виявитися не такими дурними, як вважають політики, й не пробачити тим, кому довіряли. А ще – про шанс на появу в Україні нормальної ліво-демократичної партії, який так і залишився невикористаним.

На Республіці. Посилання

"Сьогодні 34 роки з дня створення Соціалістичної партії України. Зараз про неї якщо й згадують, то лише у зв’язку з останніми, цілком безславними сторінками її історії. Але були й інші, трошки про них нагадаю. Партію створювали колишні функціонери КПРС середньої ланки. Більшість з них тільки й мріяли про час, коли можна буде відновити організацію під «комуністичною» вивіскою. Та поряд з ними була й досить згуртована меншість, що зберігала вірність демократично-соціалістичним ідеалам часів «перебудови». До неї належали люди, які у радянській партійній структурі перебували на третіх ролях, а деякі навіть були налаштовані опозиційно до верхівки"

Сергій Іщенко, автор матеріалу, зараз у Збройних Силах України, його підрозділ (81 ОАеМБр) потребує десятидюймові FPV-дрони. Допомогти в зборах можна за посиланням. Усі звіти будуть опубліковані в телеграм-каналі «Волонтери на Таврії»

Прослухав нещодавно репортаж - набір інтерв'ю від Громадське про те, як гомофобія шкодить армії. Всі ці дурні розмови про те, що "геїв в армії нема" зазвичай зводяться до того, що вони є, їх багато, їх в упор на бачать, а коли бачать, намагаються посунути з позиції, щоб там "перед пацанами підрозділ не позорили". І далі маємо що маємо

Серйозна проблема, яка симптоматична загалом ситуації у війську, і часто не тільки щодо ЛГБТК+, рекомендую послухати.

📣🏳️‍🌈 «Армія — це не зріз суспільства, тут немає 50% жінок», — каже Лана Саті, доброволиця та операторка БпЛА, у першому випуску нового сезону YouTube-шоу Ани Море «Хтось когось любить».

У цьому випуску говоримо про тему, яку намагаються стерти консервативні організації — присутність ЛГБТІК+ людей у війську.

Гості: Емілі, трансгендерна жінка та ветеранка; Саті, небінарні військові; Віктор Пилипенко, співзасновник «Військові ЛГБТ+», ветеран.

💥 Дивіться шоу на новому YouTube-каналі Громадського радіо: https://cutt.ly/ErBxrlo2

​​Андрій Ніковський і наші 20-ті

Сьогодні 140 років Андрію Ніковському (1885–1942). В енциклопедії його діяльність яко літературознавця згадано передостанньою в списку: політик, громадський діяч, міністр закордонних справ в уряді УНР, активний діяч двох політичних партій — Товариства українських поступовців та Української партії соціалістів-федералістів. Нарешті літературознавець і мовознавець.

З таким службовим списком, ясна річ, репресований, а тому важко вповні відновити його діяльність у наших 20-х. Проте є два неспростовні факти. Ніковський — автор глибоких і влучних студій про Павла Тичину, Якова Савченка, Михайля Семенка, Юрія Яновського і Валер’яна Підмогильного. Ніковський уважний і прозорливий, а ще він просто дружив з цими людьми.

Про Ніковського з акцентом на Одесі (він уродженець Одещини) можна почитати у статті Вероніки Стягайло.

На фото зліва направо: Микола Бажан (?), Валер’ян Підмогильний, невідомий, Константін Федін, Борис Антоненко-Давидович, невідома, Наталя Карпенко, Андрій Ніковський, Юрій Яновський, Григорій Косинка. Київ, кінець 20-х.
Фото зберігається в Державному музеї К. О. Федіна (Саратов, РФ).

#наші20

Ілюстрація з українського канадійського журналу "Точило"

"Ще крок ступлять, небораки, Й підуть у море — на раки!"

1941 р., карикатура на Мусоліні та Гітлера

Іван Багряний - моральний рушій української лівиці

В часи політик роз’єднаності, економічної нерівності і олігархії, протиставлення українського “сходу” і “заходу”, і популізму, талановита постать Багряного як голос розуму і добрий орієнтир прогресивної політики.

https://respublica.social/ivan-baghrianii-zabutii-livii-rievoliutsionier

Матеріал про Одеську ініціативу допомоги безхатькам САД — на Суспільному!

https://suspilne.media/odesa/1116040-caj-liki-i-maluvanna-ak-v-odesi-dopomagaut-ludam-bez-domu/?utm_source=telegram&utm_medium=ps

Соціальний радикалізм Шевченка і братства

Ідея української державності завжди мала під собою егалітарне значення. Моя стаття про Кирило-Мефодіївське братство, його радикальний егалітаризм і прагнення до соціально-економічної і політичної рівності, антиімперіалізм і значний посил проти рабства і кріпацтва.

Найбільш цікаво порівнювати українське братство з Міцкевичем і його прихильниками, які були християнськими соціалістам, але обґрунтовували необхідність великої Польщі, як цивілізатора і провідника християнської моралі. Українські братчики, що теж надавали Україні унікальну роль, але ця роль була — першим серед рівних підняти меч проти імперської неволі. В цьому дусі братчики солідаризуються як з мусульманськими горцями, так і католицькою Польщею — невільниками російського орла.

https://www.rosalux.de/en/news/id/53470/social-radicalism-of-taras-shevchenko-brotherhood

Політика для початківців #2

Журнал молодих, креативних студентів, митців, активістів і всіх, кому щось не так.

Більше есе, неструктурованих думок і переживань, критики і критики критики. Неймовірний журнал і платформа для волевиявлення

Обожнюю такі проєкти, і сам теж прийняв участь. Передзамовити можна тут

Партія "Народовладдя" опублікувала свій фінансовий звіт. З усіх партій в Україні, абсолютну більшість (з відривом фактично в 200 разів більше, ніж будь-яка інша партія) внесків зібрала саме Народовладдя.

Приклад наскільки наша партійна система з популістсько-олігархічними партіями насправді недемократична,

https://www.narodovladdia.com/post/2910251

Все менше української молоді користується українською мовою — укрінформ

"Спостерігається відкат у використанні української мови в побуті серед підлітків та молоді. Зокрема, у 2022 році 46% дітей користувалися українською мовою постійно, у 2023-му - 55%, а у 2024-му - 49%.

"З позитивного - постійно зростає рівень компетентності дітей у використанні української мови. Тобто, вони її знають: у 2022 році 61% дітей і молоді вважали, що вільно володіють українською, у 2023-му - 72%, а у 2024-му - 75%. Тобто на сьогодні діти краще з кожним роком знають і володіють українською мовою, але порівняно з минулим роком, вони менше нею користуються в побуті"

Уряд на жаль не достатньо займається фінансуванням і розвитком української культури і долученням нових митців (хоча є і прогрес — зокрема у сфері кіно, книгодруку і видавництва. Хоча і щодо кіно — можна згадати спробу прикрити Довженко Центр)

Одночасно ми маємо ситуацію, де на еміграції діаспорі приходиться своїми силами організовувати мовний простір, часто при негативному впливі російської діаспори, та відсутності державної допомоги на освітно-культурну діяльність українською.

Маємо повне культурне винищення українців в Росії, і культурне, а також фізичне у окупованих територіях.

В Україні багато вертаються до старих звичок, а нове покоління не завжди навіть знає українську. Простору для справді вільного розвитку української створено не було, хоч прогрес є. Але більшість цього прогресі тримається чисто на величезній персональній ініціативі конкретних людей, і не має чіткої стратегії. Звичайно, людям складно.

За інформацією Радіо Свободи, Росія намагається просунути в розмову про мирні перемовини певну русифікацію України і повну легалізацію КДБ-Церкви.

На жаль, в мене є підстави для песимізму. Це також хороший спосіб зазначити справжній стан речей, і поставити перед собою правильні задачі і правильну політику.

Знаю, що є крило лівих, у яких аналіз зводиться до «російська — мова пригнічених», а «українська — мова еліти», в усіх можливих ітераціях, але це знову політика розʼєднання і консерватизму, до того ж дуже безконтекстуальна.

Одночасно з протилежного флангу — з більш ліберальних середовищ зʼявляється підхід, який я не можу назвати ніяк, окрім перформативної українізації — дискусії про «мовні патрулі» від людей, які не мають жодного звʼязку зі спільнотою, вчительських навичків, тощо, і зазвичай лише створює соціальної напругу задля показової, не реальної українізації.

Одна позиція — неправильний аналіз, з якого виходять консервативні і реакційні політики. Інша ж — неправильна практика, яка призводить до погіршення ситуації.

Підтримайте сьогодні своїх улюблених творців, письменників. Підтримайте знайомих, яким складно переходити до української, але які намагаються, або які роблять перші кроки в мистецькому, публіцистичному світові, вчителів, тощо.

Ультраконсервативні групи в парламенті Латвії проголосували за вихід країни зі Стамбульської конвенції

Стамбульська конвенція криміналізує насильство проти жінок в різних видах, детально їх визначає, та вводить міри попередження насильства та допомоги після нього.

Ультраправі та ультраконсервативні сили вважають це порушенням традицій і пропагуванням т. зв. «гендерної ідеології». Тоді ж як центристсько-праві і ліві сили намагаються всіма методами протистояти цьому правовому відкату, який робить Латвію більш небезпечною, кримінальною країною.

Тільки вчора написав цей текст, то вже маємо заяву народного депутата від «Слуги Народу» Бужанського: «задля мирної угоди доведеться відмотати назад мовний апартеїд».

Цілком імовірно, що в майбутньому ми будемо бачити створення популістської партії проти української культури і мови, які будуть будувати свою політтехнологічну модель на приниженні української мови і протиставленні її розвитку загальним людським правам.

Соціалізм зі свого зародження завжди був пов'язаний з сектами, ритуалами, гуртками вільної любові, містикою і релігією.

Зараз я бачу багато протиставлення "серйозному", "практичному", "прагматичному", структурному і системному, та протилежному — "несистемному", невизначеному, в чомусь архаїчному, анархістському.

Правда проста — у соціалізму є багато душ, він багатогранній, і охоплює безліч сфер і способів життя і одна його версія без іншої слабшає.

До Геллоуїна я вирішив розібратися в соціалізмі містики, релігійному, ритуальному.

У середині 19 століття значною популярності набув французький соціалізм, лідуючої течією з якого було Сен-Сімоніанство, що проповідувало нову релігію, засновану на ідеалах братерства. Різні секти Сен-Сімоніанців приносили різні інтерпретації, але основне в їх т. зв. "Новому християнстві" була ідея релігії без Бога, де замість Бога — людські відносини, і гармонія з природою.

З цього поставали як і більш секулярно-кооперативні громади, так і містичні. Окультизм зароджується як пошук соціалістичної релігії. Так само значну роль відіграють ритуали, які створюють зв'язки і об'єднання між спільнотами на думку Сен-Сімоніанців.

Деякі секти Сен-Сімоніанців були матріархальними — вони вбачали в "жіночому початку" ідеалі соціалізму і шукали жіночого пророку — чи як фізичну людину, чи як концепт, яка б повинна була сформулювати нову мораль, засновану на материнстві і любові, замість конкуренції і війни.

Ключовими ідеями Сен-Сімоніанців були поняття «універсальної науки» та божественного закону (ідеалістичного і матеріального), створення гармонійного синтезу людського й божественного знання, а також цілковите оновлення соціального світу, що мало привести до встановлення небесного царства на землі.

Можливо, найважливішим нащадком їхнього впливу став сучасний окультизм. Зв'язуючою ланкою між окультним і революційно-соціалістичним був ексцентричний диякон Альфонс-Луї Констан, радикальний французький соціаліст і католик, який неодноразово потрапляв до в’язниці через свою революційну діяльність під час Весни Народів.

Сьогодні, однак, Констан більш відомий під псевдонімом Еліфас Леві, який він узяв у 1850-х роках і під яким написав деякі з найвпливовіших творів сучасного окультизму — зокрема Dogme et rituel de la haute magie, Histoire de la magie та La clef des grands mystères. Ці праці справили глибокий вплив на такі рухи, як Theosophical Society, що, своєю чергою, створило надзвичайно впливову глобальну мережу, яка розвивала й поширювала ідеї про окультні здібності, таємні історії, політичні реформи та духовне перетворення у світі, що модернізувався.