87% українців підтримують «м’яку українізацію». Політика, яка ще десять років тому здавалася лише мріями для найпрогресивніших українців, сьогодні є найпопулярнішою в Україні.

Дзюба, автор «Русифікація чи інтернаціоналізм», неодноразово казав в інтерв’ю, що процес русифікації в СРСР гальмувався саме завдяки компромісам між націонал-комуністами та більшовиками, інституціями, створеним на його основі; завдяки досягненням українців під час українізації.

Однак коли СРСР розпався, політика русифікації у нібито незалежній Україні вирвалася з-під будь-якого контролю. Не залишилося інституцій, що могли б стримувати асиміляцію; натомість існувала лише формальна демократія, яка давала змогу вже впливовим ставати ще впливовішими та нав’язувати своє бачення суспільству через медіа, видавництва, зв’язки з Росією, сіяння поділу між регіонами України й виховання специфічної антиукраїнської мовної ментальності. Простір для української мови та для України ставав усе більш репресивним.

Ситуація дещо змінилася під час Євромайдану. Але справжні зміни відбулися лише після 2022 року — реактивно, і тільки тепер українська мова стоїть на більш-менш рівних із російською в Україні, причому лише завдяки низовій діяльності.

Як писав український соціаліст-дисидент Бадзьо:

"Новітній імперській ідеології підкорення України не протиставлено ідеологію української правди-свободи, українського права жити. У цьому наша визначальна слабкість, у цій нашій слабкості – сила супротивника.

А правда проста і для чесних людей самозрозуміла чи може стати зрозумілою. Людина, будучи істотою унікальною і водночас суспільною, живе у своєму індивідуальному світі, природним чином (через мову, зв’язок поколінь та освіту) пов’язаному з колективним світом національної культури та історії. Жити у власному національному світі – природне право людини. На цій правовій аксіомі виросла сама ідея національної меншини, її права на автономне культурне життя.

Національний світ росіян («Русский мир»; так називається відомий благодійний фонд, поняття популярне і загальновживане в літературі), євреїв та інших національних меншин України повнокровний і безпечний, ми не втручаємося в нього, отже, для своїх носіїв він цілком комфортний, якщо, звичайно, у них немає імперських зазіхань на наші права, немає прагнення зберегти своє панівне становище в українському суспільстві.

Український світ репресований, репресивний і загрожений.

Репресований ворожим спадком минулого і потужним неоімперським зазіханням на нього уже після проголошення української державної незалежності.

Для індивідуальної свідомості він і сам репресивний своєю несформованістю, браком національної солідарності, майже повною відсутністю публічного представництва на політичному рівні (відсутність у народу повноцінного політичного проводу).

Особливо руйнівний і небезпечний останній чинник: патріотична державницька політика Президента В. Ющенка не має продовження, конкретизації, гуманітарного наповнення у вигляді цілісної політико-ідеологічної доктрини, покладеної в основу програми та публічної діяльності організованої політичної сили. Отже, український індивідуальний світ («я») залишається без психологічної підтримки з боку колективного «ми» народу – шлях для подальшої русифікації українців прокладено, природний процес нашого національного відродження потужно загальмовано"

Наше колективне «ми» досі розбите, загрожене, навіть не повністю створене. Український світ ніколи не мав автономного життя, ніколи не мав власного простору в незалежній Україні, і лише тепер він у процесі формування. Нам потрібна Україна, де українці зможуть говорити українською як рідною, а не російською, яку згодом болісно будуть перевчати в дорослому віці, щоб відновити зв’язок із власною культурою та долати травму від русифікації. Люди мають право насолоджуватися своєю культурою, мати власний культурно-мовний простір.

Зараз ми маємо ситуацію, коли російськомовних значно більше, ніж цього хотіли б самі російськомовні українці: ті, хто говорить російською, не мають достатньо сили й енергії, щоб змінити свої давні звички. Але вони хочуть, щоб їхні діти розірвали це коло, щоб вільно говорили українською, писали й співали українською, досліджували українською. Це наше завдання як прогресивних сил — дати цей шанс наступним поколінням.

Здається, єдині розбіжності тут стосуються темпу — наскільки швидко має відбуватися українізація, яким має бути баланс між революційним зламом і тяглістю, як і в який спосіб зберегти суспільну єдність під час реалізації таких революційних політик тощо. Це варта уваги дискусія, і відповіді для різних людей і середовищ можуть і навіть повинні бути різними.

Інше важливе питання — запобігання формуванню протилежної мовно-політично-культурної реакційної ідентичності — тієї, яку так ретельно плекала Росія: поділ українців на «сорти», на українців «першого» і «другого» ґатунку; боротьба за кожну людину, щоб вона не потрапила в полони російської крайньо правої ідеології через таке констроювання ідентичностей. Усунення ідеї про росіян як «старших братів», які мають «учити» українців; недопущення ідеї, нав’язуваної медіа, про окрему проросійську «східну ідентичність»; і найважливіше — не знецінювати людину через мову, якою вона розмовляє.

Зараз усе частіше мова стає політичним вибором — і це абсолютно зрозуміло. Однак у цьому процесі важливо не нав’язувати цю політичну ідентичність людям, для яких мова не є політичним маркером — не ставити дорівнює між тими, хто голосує за ультраправі проросійські сили, відстоює КДБ-Церкву та інше, і ті, які розмовляють російською, і працюють на благо України. І навіть з першими треба вчитися переконувати.

У одному зі своїх виступів український дисидент В. Чорновіл казав:
«Вони хочуть розділити нас за національністю. Я нещодавно повернувся з Луганщини, де більшість говорить російською. Окрім групки партократів — усі мене розуміли! І українці, і росіяни, і україномовні, і російськомовні, й інші. Ми не повинні замикатися у своїх "національних квартирах", ми всі, хто тут живе, є народ України, і всі разом маємо будувати тут добробут і щасливе життя — для себе, для наших синів, для онуків» — такий патріотичний підхід повинен стати в центрі дискусії.

https://english.nv.ua/amp/opituvannya-kmis-radikalna-ukrajinizaciya-priynyatna-dlya-63-ukrajinciv-50549606.html?fbclid=IwRlRTSANMNi1leHRuA2FlbQIxMQABHumjcBzI7fF8MMnpGARDngA5RXbDvTpPzT0-urYXAXy7alRm-dsGfBqaDT6q_aem_Tv5haKSiTZ_czcmH3JDR6w

У 1996 р. група «Oasis» отримує нагороду «найкращий британський гурт». Виступаючи зі сцени з промовою, виконавець Oasis Ноел Галлагер заявляє: «в цій залі є як мінімум семеро людей, що дають трохи надії молодим людям у цій країні». З семи він перераховує шість музикантів і кандидата від Лейбористської партії Тоні Блера — «Тоні Блер наша людина, владу народу!»

Любити його чи ненавидіти — ніколи у лівих, і навіть більше — у політичних сил загалом — не було такої кампанії, ні до, ні після. Змога передати настрій епохи, вловити символізм, ідентичність і бажання людей в моменті, і створити з цього щось, направлене в майбутнє — неймовірна задача для будь-якої політичної кампанії.

Прикріпляю невеличку документалку, як у Лейбор це вийшло.

https://youtu.be/_32q-dhUito?si=JJbwNNRXo7fC-iFB

18 мандатів на виборах у Чехії здобули лівоцентристські Пірати. Вони вітають всіх, і пишуть: «SPD (ультраправі) переможені, Комуністи в парламент не пройшли. Дякую всім!»

З 18 депутатів-піратів, 15 — жінки. Приєднуюсь до привітань🏴‍☠️🇨🇿

Приходьте, цікаво послухати!

💬 08.10 Як вибудувати солідарність з Україною серед західних лівих?

❓Чому частина західних лівих досі скептично ставиться до України?
❓Який образ України викликає симпатію та довіру серед європейських лівих — а який, навпаки, відштовхує?

🧐 В останні часи українські активіст_ки все активніше шукають мову, якою можна говорити з європейськими лівими: не лише про нерівність, соціальну політику, права працівників і боротьбу проти неоліберальних реформ, але й про війну. Втім, цей діалог часто ускладнюють стереотипи, різниця між історичними досвідами та викривлене сприйняття України. Як подолати ці бар’єри та збудувати справжню солідарність — про це поговоримо на лекції.

📅 Коли: 08.10 о 19:00

💻 Де м. Київ, вул. Ярославська 35

🧑‍🏫 Лектор: Михайло Мустафін — активіст «Соціального Руху» та Ukrainische Linke Initiative у Німеччині

Форма для реєстрації

Є можливість підключитись онлайн за умови попередньої реєстрації за посиланням!

Сьогодні дізнався, що перманентно поселився в головах російських лівих пропагандистів, що не дивно — українська історія страшна для росіян, ще більше її лякаються нібито «ліві» росіяни — прихильники або ж то Леніна, або Зюганова, або ж Мозгового.

​​Легалізм, протистояння фашизму, та політична нейтральність в умовах фашизму — як рефлексували прихід нацизму німецькі соціал-демократи.

Приводжу текст Міерендорфа 1933-го року, одного з головних теоретиків ліберально-соціалістичного (також кажуть — республікансько-соціалістичного чи неоревізіоністського) крила Німецької соціал-демократії

"Вірна своїм інтелектуальним традиціям, соціал-демократія прагнула зрозуміти наступ фашизму із соціологічної перспективи. Вона усвідомлювала дрібнобуржуазний і сільський характер цього руху й розуміла, що економічна загроза та соціальні потрясіння, які вразили середній клас і сільське населення, породили щось політично нове — а саме фашизм, — що не мав місця у традиційних марксистських прогнозах. Вона відкидала все явище фашизму як ірраціональне — феномен, який є водночас беззмістовним і незначущим. У своєму захисті від цього руху, який умів поєднувати романтизм своєї ідейної сфери з найжорсткішими засобами, соціал-демократія опинилася у конфлікті між ідеологією та практикою, з якого не змогла вибратися.

Як демократична партія, соціал-демократія сформувала своє уявлення про політичний лад, спираючись на західні демократії Англії та Франції. Унаслідок цього вона зазнала сильного впливу буржуазно-ліберальних ідей правової держави й тому легко та охоче, принаймні що стосується впливового правого крила цієї партії, не помічала буржуазного класового характеру цієї західної демократії. Це спричинило опозицію всередині її власних рядів — опозицію, яка була не менш нереалістичною й навіть більш догматичною, що, правильно розуміючи цю класову структуру, повністю відкидала демократію або ж ставилася до неї з безплідною байдужістю.

Проте керівництво соціал-демократії трималося принципу правової держави, можливого й бажаного лише за стабільного розподілу класових сил. Воно перебільшувало та закріплювало свої тези про поділ влад і формальну рівність перед законом, добровільно визнавало обмеження, які саме ця правова держава накладала на політичну боротьбу, дотримувалося їх сумлінно й навіть педантично — і тим самим значно звужувало можливості та перспективи власної політичної боротьби. Це самообмеження призвело до слабкості й зрештою — до безсилля, адже противниками соціал-демократії були вже не стільки буржуазні партії старої школи, скільки радикальні партії більшовицького та фашистського типу.

Обидва крила радикалізму боролися одне з одним на смерть, але їх об’єднувало спільне — відкидання конституційної демократії, непохитна віра у своє єдине та повне право на владу, а також безкомпромісна рішучість, що не зупинялася перед жодними встановленими законом правилами політичної боротьби. Проти таких супротивників боротися було важко; сили були нерівні, особливо тоді, коли власна воля до влади та її використання була ослаблена ідеологічними й темпераментними стримуваннями.

Конституційна держава й демократична конституція таким чином стали не захисним щитом, а сковуючим ланцюгом, тоді як радикальний опонент, який внутрішньо звільнився від усіх цих обмежень, міг з найбільшою свободою застосовувати всі методи й мистецтво наступальної боротьби. Це призвело до парадоксального результату: фашистський радикалізм, що за своєю природою є смертельним ворогом демократичного народовладдя, краще й ефективніше, ніж будь-яка партія, віддана демократії, зрозумів найелементарніше мистецтво демократії — керування громадською думкою та спрямування мас.

Пропаганда, невід’ємний елемент демократії, таким чином стала головною зброєю фашистського наступу проти демократії. Самі демократи — соціал-демократи та інші — залишалися замкненими в межах своїх «правил гри», метафізували право й у дусі справжньої ліберальної моралі зневажали насильство як захисний метод".

Мієрендорф, травень 1933 року

Дякую Стефану з ФЕС за надання тексту.

Наш полк вже майже бригада. Радий бути його частиною. Рекомендую послухати нове інтервʼю від нашого командира

https://m.youtube.com/watch?si=qE8uJlb5wcXgNcp-&v=yrcx9bB90IY&feature=youtu.be

Мої друзі роблять гру — вона виглядає неймовірно. Кому таке цікаво, підписуйтесь

Хочу поділитися цим постом лівого активіста з Німеччини. Загалом в нього цікавий канал, але в цьому випадку цікавіше вийшла дискусія в коментарях — справді, з документами, цитатами, допитами, і іншими матеріалами, які підтверджують наявність все-таки сильного ліво-реформістського крила ОУН і УПА, і причетність до цього крила Василя Кука (що доволі очевидно тим, хто вивчає тему)

Такі дискусії дуже корисні, а тема важлива для України, але маловідома, у лівих вона викликає страх і відразу, а ті праві, що в курсі, намагаються від ОУН і УПА відсторонитися, як від неправильних.

Як же я обожнюю Донбас.

Радий, що в нас зростає національна ідентичність. Я вважаю, що міцну і справедливу громадянську ідентичність можна побудувати лише на основі націй — «я кримський татарин, громадян України — своєї країни», захистом і плеканням цих спільнот, і подоланням цього конфлікту ідентичності на користь такій єрархії.

Взагалі, хороша статистика і динаміка.