Напевно найбільшу помилку яку ліві можуть зробити, і насправді, повторюють регулярно протягом десятиліть, це мати технократичний підхід.

Ознайомившись з соціальними опитуваннями, ліві партії беруть найбільш популярні соціальні політики, чи навіть так — дивляться опитування, за якими, абсолютна більшість вже виступає за всіма основними пунктами їх програми. Але чомусь кожен раз, коли відбуваються вибори, вони програють.

В чому ж проблема? Ліві не борються за душу виборця. Вони не враховують морально-етичні позиції людини, психологію, і замість апелювання до людського, опираються на занадтий раціоналізм. Люди готові з набагато більшою впевненістю проголосувати за людину, що розділяє їхні моральні принципи, ніж політики, або яка презентувала себе в певному ключі, встановила асоціацію з «процвітанням», «майбутнім», «традиціями і сімʼєю», «змінами», тощо.

Часто, людина чи то партія уособлює щось, щось що одночасно впливає на ідентичність партії, і на ідентичність самого виборця (згадаємо, партія Х — «партія робочого класу». Тоді людина, що вважає робочий клас якоюсь поганою асоціацією чи застарілою, чи асоціює це з бідністю, увійде у конфлікт, голосуючи за таку партію — бо ким тоді цей голос робить виборця? А голосування за «партію середнього класу», з іншого боку, може викликати конфлікт у тих, хто асоціює середній клас з бездільством і відстороненістю). Ким стане людина з консервативної сімʼї, що проголосувала за ліберальну партію? Чи це не стане приводом соціального давління і виключення?

Так само впливають слова. На що вони акцентують? Одну політику можна пропагувати з абсолютно різних моральних позицій, і від цього рух чи партія комусь буде ближче, комусь далі.

Наприклад. З чим асоціюється ЄС у українця, і з чим він асоціювався у британця під час голосування за брекзіт? В цьому випадку реальний стан речей у Європейському Союзі навіть не береться до уваги, а лише те, чим він являється у свідомості — сильним чи слабким, демократичним чи авторитарним, експлуатативним, противником традиційних цінностей, лівим, гарантією цивілізації і розвитку, верховенства права, і незалежності від Росії? Наскільки важлива і як поняття «Захід» — «Схід», «Північ» —«Південь» (особливо «Глобальна»)

Які символи використовує рух? Яку реакцію вони викликають у людей, яке значення мають?

Партія, що використовує в своїй айдентиці корпоративний стиль малюнків? Назва партії і колір, або банально шрифт, який скоріше походить з націоналістично-правої традиції, при лівій програмі, чи вплине це на виборця?


Банально, яка музика асоціюється з партією чи рухом.

І далі вже йде сама енергія кампанії.

Таким чином, в політиці етика, психологія, ідентичність, соціальні звʼязки і сигнали, і навіть театральне дійство кампанії є як мінімум таким ж важливим, як програма, чи навіть «практичні результати» — економічні досягнення, розвиток, покращення життя від політики чи тих чи інших ініціатив.

І розуміючи все це, тільки тоді можна вести агітацію так, щоб показати сильні сторони руху, кампанії, і викристалізувати ті позитивні зміни і користь, надію, які принесе її урядування.

Надто часто я бачив ліву кампанію, що йде за логікою «ми пропонуємо найбільш прихильні для електората політики, але з тріском програємо правому популісту, який презентував свої жахливі політики в словах, близьких до людей», за якою слідує кампанія «ну ми бачили, що наш опонент виграв, тому ми змінимо наші політики, щоб більше відповідати політикам нашого опонента, якщо це те, чого хоче електорат», після чого програють з ще більшим неймовірним тріском. Третім кроком після цього залишається: «давайте вже тоді чекати, поки наш опонент сам програє, і ми презентуємо себе як ті, хто виправить невдалі помилки», і якщо опонент — авторитарний популіст — то вже на цьому моменті будь-яка надія опозиційної партії закінчується, а країна стає диктатурою. Ось це от «після Гітлера — ми».

​​Чому території це ніколи не просто території?

Часто можна побачити фразу «люди, а не території», проте наскільки ж «території» — наявність дому, місць, де людина зростала, дружила, мала перше кохання, бачила батьків, працювала має величезне сентиментальне значення. Це місце безпеки чи емоцій, місце яке саме собою відзеркалює тебе і твій зріст, і як давно його не відвідував, викликає спогади, як воно під загрозою — то відчуття болі. Це місце яке створює ідентичність, і його втрата — створює ще одну ідентичність.

«Втрата місця дому була найважливішою умовою, яка вплинула на самоідентичність, соціальні зв'язки та світоглядну стстему переселенців. Ці аспекти були класифіковані на екзистенційні зміни, втрачені зв'язки та зміни в ідентичності. Переселення після стихійного лиха загрожує відчуттю сенсу, цілісності себе та відчуттю приналежності людей, впливає на кожен аспект повсякденного життя та руйнує внутрішню та зовнішню гармонію» (на висновках дослідження після землетрусу в Сичуані 2008 р.)

«Туан (1977) стверджує, що місця зберігають якість сталості та діють як «центри відчутної цінності», де підтримуються наші фізичні та психосоціальні потреби та безпека. Ґрунтуючись на теорії, запропонованій Ентоні Гідденсом, «місце» концептуалізується ідеєю локальності, яка стосується фізичних умов соціальної діяльності, географічно розташованих. Людська діяльність, така як соціальна активність, релігійні чи поминальні служби, громадські церемонії, усні історії громади чи сім'ї та поховання, відбуваються в визначених просторах, і люди перетворюють простори на значущі місця, щоб створити відчуття місця, яке служить основою почуття приналежності. Відчуття приналежності ґрунтує те, ким є людина (ідентичність) та звідки вона походить (місце)»

«Туга за домівкою живе в кожному з нас, у безпечне місце, куди ми можемо піти такими, як є, і нас не будуть сумнівати». І, як романтизує філософ Гастон Башляр, наш дім дитинства підходив нам як рукавичка, досі врізаний у нашу тілесну пам'ять і залишається шаблоном для проживання в усіх місцях, які ми зустрічаємо після цього. Для цих письменників дім — це доброзичливе, усміхнене обличчя серед натовпу хаотичних насуплених поглядів, що характеризують місця повсякденного існування»

Зараз, деякі місця «дому» назавжди змінені, несуть новий сенс або ж його болісну, неймовірно травмуючу втрату. Деякі мріють повернутися, деякі формують нове місце, на досвіді минулого — можливо повторюючі ті практики, чи навіть спогади, які вже не існують в тому початковому місці. Деякі тримають свій дом — дорогу, чи природу, чи місце, де вони можуть знайти квітку, що зростала «саме там» — як щось дуже гнучке і відвторюване в різній географії.

Проте що важливо — дім, місце привʼязаності, «belonging», повинно враховуватися у політиці, і у повсякденних рішеннях. Це про важливість памʼяті і сенсу. Це також про важливість організації нашого простору, того, в якому ми знаходимося в силу обставин, вибору чи просто умов життя. Рідне місце це також там, де ми формуємо свою освіту, ідентичність, соціальні звʼязки, навички, асоціації, зазвичай проводять велику частину свого життя і також значення.

Розумію, що це болісний текст. Всіх обіймаю

​​
Мистецтво як громадсько-соціалістичний пріоритет

За мотивами тексту-рекомендації Фабіанців у Лейбористській партії у 2016 р.

Культура і мистецтво не є пріоритетом більшості політичних сил. Вона першою попадає під урізання, коли уряд скорочує фінансування програм.

Проте фінансування культурно-мистецьких заходів і інституцій підвищують співпрацю людей, формують простори, де люди можуть віднаходити свої таємні таланти, формувати нові міцні соціальні звʼязки — дружби і стосунки, а також вчить людей співпраці і громадського духу. Саме мистецтво стає предметом одночасно індивідуальної і колективної гордості — місцеві мистецькі досягнення для громад стають таким же предметом патріотизму і гордості, як на національному рівні спортивні досягнення своїх спортсменів, чи перемога на Євробаченні.

Мистецтво формує простір, в якому люди живуть кожен день, і якщо воно достатньо інтегроване в спільноти, децентралізоване, опирається на місцеві таланти і бачення місцевих жителів, а не навʼязані згори арт-проєкти, значно покращує якість життя людей.

Мистецтво стає школою самоврядування, і може розвиватися шляхом, схожим на партисипативне бюджетування в Києві.

Автори бачення пропонують співпрацю між муніципалітетом та спільнотами, в тому числі допомогу органайзерів, які б вчили людей самоорганізації, і допомагали з реалізацією проєктів. Замість відсторонення, і скидання величезного навантаження на неоплачуваних волонтерів, вони пропонують підхід, який навчає навичкам самоорганізації.

Вони приводять приклади уроків танців, малюнків, скульптур, вечорів поезії, театру (в першу чергу місцевого, не національного) з локальними виставами. Звичайно, в цей список ми можемо з легкістю додати кіно, музику, тощо.

Такий підхід, опертий на регіоналізм, і навіть скоріше локалізм, допомагає сформувати відчуття патріотизму і привʼязаності, надати можливість створювати більш значеннєві звʼязки з місцями, знаходити прихисток в близьких місцях у нашому незахищеному і глобалізованому світові, створювати місця соціалізації і навіть альтернативу негативним наслідкам інтернет-залежності і соціальних медіа.

Це також важлива опора супроти «приватизації» життя і збереження публічних просторів.

Як пишуть автори пропозиції:

«Культурні установи відіграють центральну роль у громадянській ідентичності, а театри, футбольні клуби та концертні зали є величезними джерелами місцевої гордості. Оскільки глобалізація продовжує підживлювати відчуття дислокації, а цифрова комунікація розширює горизонти, мистецтво та культура підтримують яскраве полум'я громадянської ідентичності»

Мистецтво також може показати політичну направленість, колективну ідентичність і бачення майбутнього. В 1950х уряд Лейбористів провів виставку на мільйон відвідувачів, «Фестиваль Британії», де післявоєнна Британія побачила надію на майбутнє у вичурних образах, які стали асоціюватися з програмою і баченням Лейбор.

В кінці-кінців, відходячи від утилітарної логіки, мистецтво само по собі є ціллю. Воно надає нам напрямки, захоплення, пробуджує відчуття, дозволяє краще пізнати себе, розширює горизонти мислення та відчуттів.

Тому лівим потрібна програма мистецтв, і важливим чином, програма децентралізована, локальна, місцева, публічна, а не приватна. Разом з національними інвестиціями в мистецтво (наприклад, у популярні гурти і великі концертні холи, школами мистецтв, тощо), основний розвиток мистецтва повинен зосередитися в місці і просторі, бути включеним в демократичний порядок дня, і фінансований.

Захист мистецтва від урізання, і його розвиток таким чином стає захистом людської душі, громадської участі і навіть демократії.

Програма на ознайомлення була написана Фабіанцями Лейбористської партії у 2016 під назвою «Громадський соціалізм».

Важливий програмовий текст, хоч розумію що великий. Про децентралізований підхід до мистецтва, і чому фінансування мистецтва не можна відкладати на задній план.

1945 рік, соціалісти перемогли на виборах. Вперше, в британський парламент увішли розгублені нові парламентери-соціалісти, жінки і чоловіки, останні — ще в військовій формі, без купонів на цивільний одяг, навіть не демобілізовані.

Новий уряд, з молодих, ще зовсім нових в політиці, патріотів і егалітаристів, символічним чином засідає в палаті Лордів — раніше ізольованим місцем еліти — через знищений Люфтваффе будинок нижньої палати парламента.

Звідси почнуться найважливіші реформи для всього британського народу, які дадуть надію на повоєнне процвітання і розвиток, захищенність і справжню соціальну демократію.

​​А це Едвард Карпентер, один із засновників Лейбористської партії, активіст за права геїв, християнин і профспілковий організатор. Поет і вегетеріанець.

Як і зараз, у 19-у столітті ліві не були однородною масою, а різносторонніми індивідами, зі своїми пріоритетами і способами мислення. Так само, ЛГБТК+ рух був нерозривно звʼязаний з лівим. Карпентер — творець і талановитий організатор, спірітична людина, і його бачення соціалізму було засновано як на поєднанні популярних на той час соціалістичних теорій, християнства, романтизму і концепції вільної любові.

В той же час, у 1897 р. в Німеччині під егідою Соціал-демократичної партії зʼявляється перший сучасний рух за права сексуальних меншин, а згодом, лідуючий активіст Соціал-демократичної партії Магнус Гіршфельд заснував «Інститут сексології». На відміну від Карпентера, який брав натхнення в орієнталізмі та спірітичності, Гіршфельд базувався на науковому підході. Свою діяльність і політику партію він зосередив на криміналізації і боротьбою із зґвалтуваннями, легалізацією «гомосексуалізму» і «зміни полу», «транссексуалізму»

Читаючи ліву історію не можна не помітити, наскільки все ж різність, заснована на політичних ідеалах демократії, соціалізму і рівних прав, доповнювала рухи, і грала фундаментальну роль у діяльності, так само як утворенні сильної інтелектуально-політичної бази рухів.

Напевно от цей інтелектуально-вільний дух, та широкі національні та соціальні коаліції, патріотичний романтизм і надія на зміни, були одним зі значних аттрибутом та причиною успіхів лівих партій і рухів.

Чи мільйонери і мільярдери втікуть (з грошима) від великих податків?

Низка міжнародних досліджень, проведених за останнє десятиліття, ще більше спростовують ідею втечі мільйонерів. Наприклад, у 2011 році Іспанія знову запровадила податок на багатство. Найголовніше, що точна ставка відрізнялася залежно від місця в Іспанії. У Мадриді ставка становила нуль відсотків, тоді як в інших місцях вона перевищувала 3 відсотки, що, за певних припущень, еквівалентно податку на прибуток понад 60 відсотків. Скептики припускали, що цей захід спричинить настільки великий втечу капіталу, що фактично коштуватиме уряду грошей. Однак дуже мало домогосподарств переїхали до Мадрида — навряд чи небажане місце призначення! — у відповідь на податок, а уряд отримав 19 доларів нових доходів за кожен долар, втрачений через переїзди. Дослідження швейцарського податку на багатство, який відрізняється залежно від кантону, виявило загалом схожі результати, як і дослідження скандинавських податків на багатство.

У цьому відношенні Європа та Америка, здається, не надто відрізняються. Аналіз даних IRS щодо доходів та переїздів показав, що «мільйонери не дуже мобільні та насправді мають нижчі показники міграції, ніж населення загалом». Дослідники зі Стенфордської вищої школи бізнесу виявили, що, як і в Іспанії, переїзди вичерпали лише близько п'яти центів з кожного нового долара доходів від підвищення податків у Каліфорнії у 2010 році.

Це має сенс, якщо задуматися. Заможні люди, як правило, глибше вбудовані у свою громаду та місцеві установи, ніж пересічна людина. А коли йдеться про надбагатих, ми насправді не говоримо про людей, які можуть виконувати свою роботу через Zoom. Чи то генеральний директор публічної компанії, менеджер з приватного капіталу чи власник місцевого автосалону, керівники вищої ланки та підприємці зазвичай тісно пов'язані зі своєю штаб-квартирою та місцем діяльності свого бізнесу.

https://www.theatlantic.com/ideas/archive/2024/04/state-taxes-millionaire-myth/678049/

Якщо коротко — нема жодних доказів взагалі існування такого явища, як «capital flight», втікання грошей чи чого-небудь від великої податкової політики. Якщо ми і можемо говорити про вивід грошей, то повʼязаний зі слабкими державними інституціями і контролем.

Дискусія про «втікання грошей» загалом існує через метафоризацію грошей і фінансів як чогось абстрактного, того, що «рухається», тоді як активи насправді залишаються. Те, що пересувається, фактично є кредитним розрахунком — бо гроші це кредитно-дебетові соціальні відносини.

Навіть ці «кредитно-дебетові відносини виводяться» набагато меншою мірою ніж користь від високих податків на капітал і прибуток. Проте, в моєму розумінні, це тоді також є проблемою, вирішуваною вже монетарною політикою.

В останньому я абсолютний дилетант, тому до другого і третього абзацу цього посту варто ставитися з розумінням цього.

На тему чекаю вихід книжки українського економіста-дослідника Олександра Валчишена «переглядаючи потік капіталу і мобільність» — яку обовʼязково буду оглядати і публікувати вирізки, коли вона вийде.

Чого ж шукають усі ті люди?

На се одна відповідь: шукають дороги до поступу, але не такого, як досі. Їх не задоволяє сам поступ багатства; вони питають: a в чиїх руках се багатство, хто й нащо користується ним? Їх не задоволяє сам поступ науки і штуки; вони хочуть, аби наука і штука були власністю всіх людей, прояснювали їх розум і звеселяли життя. Як бачимо, обік зросту багатства, штуки й науки, зросло також почуття милосердя, любови до людей, справедливости. Люди починають переконуватися, що саме багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації.

Скріплення, утончення того почуття любови до інших людей, до родини, до громади, до свого народу се основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому.

Іван Франко "Що таке поступ?"

"Ні клаптика української землі Росії

Донецьк - Україна, Луганськ - Україна, Крим - Україна.

ЄС повинен продовжувати підтримувати Україну проти Росії та безжальної кампанії Путіна. Ми не будемо схилятися перед російською загрозою.

Безпека України - це безпека Європи"

Заява об'єднання Зелених в Європейському парламенті.

​​Цього дня народився видатний український активіст і дисидент, націонал-комуніст і пізніше демократичний соціаліст, Іван Майстренко

Учасник нелегальної учнівської української організації «Юнацька спілка», від 1917 р. - член УПСР, 1918–20 рр. – Української КП (боротьбистів). Учасник антигетьманського та антиденікінського підпільного і повстанького рухів. У 1920 р. у складі частини боротьбистів перейшов до КП(б)У, де невдовзі підтримав самостійницьку фракцію федералістів

У 1935 р. виключений із партії, у грудні 1936 заарештований і ув’язнений за звинуваченням у контрреволюційній агітації. Покарання відбував у Сибіру. Наприкінці 1940 р. звільнений, повернувся до Києва.

Під час німецької окупації 1942 р. став директором Капели бандуристів ім. Т. Шевченка, з якою був засланий нацистами до табору в Німеччині (1942–43). Потім працював в українській пресі на окупованих теренах і в Німеччині, контактував з підпіллям ОУН(м) та (б). Від 1944 р. – на еміграції у Німеччині. 1946 р. разом із І. Багряним, Б. Левицьким, С. Підгайним, Г. Костюком та іншими організував УРДП, був провідним ідеологом т. зв. лівої УРДП, що стояла на позиціях революційного соціалізму та національного визволення України. У1949–60 рр. редагував партійний друкований орган – місячник «Вперед».

У повоєнні десятиліття ідеологічно еволюціонував від націонал-комунізму до європейського демократичного соціалізму. Співпрацював з репрезентантами лівих, соціалістичних поглядів у середовищі Української головної визвольної ради, вів діалог і дискусію з ідеологами повоєнної УПА в Україні (П. Полтава, О. Дяків) та водночас виступав рішучим супротивником тоталітарних ідей інтегрального націоналізму, політичної гегемонії ОУН(б) і методів її роботи. З кінця 1940-х – до 1960-х рр. Іван Майстренко підтримував політичні контакти з Володимиром Винниченком, югославськими і китайськими комуністами, європейськими та латиноамериканськими послідовниками Л. Троцького, однак при цьому він був принциповим опонентом сталінізму і післясталінського режиму в СРСР, який характеризував як державний капіталізм, а у міжнародному аспекті – більшовицький бонапартизм, вказуючи на іманентну та необхідну для нього мілітарну експансію. Політик також послідовно і безкомпромісно критикував національну політику РКП(б) – ВКП(б) – КПРС, у своїх численних публікаціях викривав її великодержавно-шовіністичний і, зокрема, антиукраїнський характер.

Текст взятий з фейсбук-сторінки Diaspora.ua

Вітаю всіх з днем шахтаря. Розумію що авдиторія цього каналу загалом здебільшого працює в інших секторах — проте у декого є батьки, знайомі, родичі, що тримають одну з найважливіших сфер економіки. Шахтарі тримають нашу індустрію, та стикаються з величезними труднощами, через війну, низькі зарплати і необхідність зеленого переходу (який часто використовують власники шахт щоб закрити неприбуткові підприємства, замість справді зеленої політики)

Тяжка і важлива праця. Всіх ще раз вітаю.