Сталін має велику спокусу перед собою. Бог війни Марс показує советському диктато рові безборонні багаті землі і спокушає його рушити з своїми арміями на здобуття цих кра- ін. Але чи рішиться Сталін на таку авантюру?

Чи не ввижається «чудесному грузинові» тінь Гітлера, що мав у своїх руках Европу й частину Африки все ж програв війну? Не забуваймо, що большевики в політиці реалісти до цинізму: коли Сталін побачить, що перемога в війні не має гарантій на 100%, то знайде спосіб відступити на інші позиції і знову буде грати ролю «доброго миролюбця».

Однак є причини думати, що корейські події зробили безповоротний перелом у світовій політиці. Змагання в озброєнні між великодержавами ставить під удар соціяльний поступ у цілому світі. Напр., Англія мусить витрачати на військові потреби десяту частину свого бюджету. Також воєнні бюджети інших держав ростуть, і це ставить під велику загрозу соціяльні реформи і господарський розвиток найкультурніших країн світу.

Сміливо можна сказати: большевицька Москва своєю політикою стала найбільшим ворогом соціялістичної перебудови, що почалася в демократичних країнах Европи. Военні витрати виснажують народне господарство i неминуче будуть знижувати матеріяльний рівень життя широких народних мас. Тому, при всій глибокій миролюбності демократичних народів, у дальших военних перегонах може настати момент, коли мир буде задорогий.

Також воєнні знавці можуть сказати своє слово в рішальний момент, як у державах демократичних, так і в Сов. Союзі та в його сателітах. Коли буде ясно для західних великодержав, що Сталін може незабаром збільшити свій воєнний потенціял настільки, що матиме надію виграти війну, то відповідальні за долю вільного людства політичні провідники були б злочинцями, якби чекали, як віл обуха, нападу совєтської деспотії.

Ці факти показують усю трагічність ситуації, в якій перебуває теперішній світ: щоб забезпечити вільним народам свободу і мир, треба готуватися до найстрашнішої в світовій історії війни.

— Панас Феденко, співзасновник Української Соціалістичної Партії (1950 р.), український соціал-демократ

Відповідь на примітивну і лицемірну критику УНР з боку правих (яка зараз стала антиісторичним мейнстрімом від псевдоісториків і урядових пропагандистів) з боку видатного діяча УНР, Ісаака Мазепи, 1950 р.

Було б наївним самохвальством твердити, що українські соціялісти не мали помилок. Це тільки наші вороги демократії ведуть пропаганду, мовляв, вони все робили добре і мали прекрасну "ідеологію", але чомусь ніякої держави не збудували.

Слід пам'ятати, що Українська Народна Республіка, проголошена під проводом соціялістів, упала не в наслідок тих чи інших ідеологій та помилок, а через надзвичайно тяжкі обставини внутрішні й міжнародні того часу. Наприклад, Українська Народна Республіка в 1919 році мусіла вести боротьбу на всіх своїх кордонах, армія наша не мала зброї, постачання, медикаментів, не було ні одної держави в світі, що хотіла б бачити Україну вільною і незалежною. Утіхою для наших патріотів було, що в серпні 1919 року міжнародна Соціялістична Конференція в Люцерні ухвалила резолюцію прихильну до незалежної Української Народної Республіки, але в той час соціялістичні партії не мали великого впливу на політику західних великодержав. Вінстон Черчіл і Жорж Клемансо помагали російській «білій» армії Денікіна.

В той час провідники на десять років пізніше створеної Організації Українських Націоналістів (Є. Коновалець, А. Мельник і ін.) вирішили, що дальша боротьба "безвиглядна". Тому вони не пішли в Зимовий Похід і виїхали за кордон. Не треба забувати, що теоретик націоналістичного фашизму Д. Донцов спокійно проживав за кордоном у той час, коли наш народ кривавився в тяжкій боротьбі за волю, головно під проводом українських соціялістів. Самі російські комуністи ствердили, що 1919 р. 80% усіх повстанських провідників на Україні належали до Української Партії Соціялістів Революціонерів. (Дело Украинской Партии Социалистов-Революционеров: Київ 1921).

— Ісаак Мазепа, "Вільне Слово", ч. 1 1950 р.

Важливий текст. Бо зараз пропаганда проти соціалістів йде одночасно як пропаганда проти УНР, і часто, показуючи себе патріотичною по формі, вона дуже глибоко антиукраїнська по суті — всі ці культи білим офіцерам і малоросам, якби ж вони тільки не були лівими, культ Бандери, замовчування злочинів і дій правих сил, тоді як утрування таких у лівих, занедбання і зневага спадщини українського визвольного руху 19-20 ст., намагання применшити і "відбілити" від соціалізму всіх впливових українських діячів, повністю втрачаючи сутність їх праці і зневажаючи їх думки і нащадок.

І на жаль, без опозиції до такого підходу, останнім урядам це вдалося надто легко. А за їхнім по суті знищенням історії на користь пропаганді, йде і деградація українського народу загалом, рівня дискусії, ідентичності, тощо. На жаль, це продовження традиції пропаганди в дусі "історії КПРС", від якої ми так і не звільнились. І тепер з назначенням голови УІНП абсолютного пройдисвіта, Алфьорова, така антиукраїнська тенденція тільки продовжиться.

​​Багато сучасних лівих символів беруть початок від Німецької лівиці. Такий символ як три стріли був придуманий російським соціал-демократичним емігрантом і популяризований соціал-демократичною парамілітарною організацією Залізний Фронт. Ніхто точно не знає, що значать три стріли, але одні з найпопулярніших інтерпретацій, це що вони означають "Силу, єдність, дисципліну", "Соціал-демократичну партію, профспілки", "політичну, економічну і фізичну силу робітничого класу". За оригінальним замислом, це були три стріли, що пронзали нацистські формування, але згодом і тут вони здобули новий сенс, у 1932 р. СДПН інтерпретували як направлені проти трьох ворогів демократії і свободи: монархістів, комуністів і нацистів, проти "Папена, Тельмана, Гітлера". В нас на території України символ використовувався німецькою соціал-демократією на підрумунській Буковині, та еміграційними організаціями, солідарними з СДПН.

Контроверсійним символом є два прапори і т. зв. антифашистська дія — організація прихильників тоталітарного режиму Сталіна. За головного ворога Антифашисти вважали соціал-демократів, яких вони називали "соціал-фашистами", а дестабілізацію, що приносила нацистська партія, вважали за позитивний внесок, який б послабив Веймарську республіку і дав можливість організувати сталіністську революцію. Деякі члени Антифашистської дії бачили більшу загрозу у нацистах, і вони кооперувалися з соціал-демократами, а деякі навпаки — і співпрацювали з нацистами. "Антифашисти" вважали "Соціалістів таким же противником, як Гітлера і Брюніга". Брюніг був політиком від партії Центра (і був передвісником неолібералізму). Антифашистська дія вважала необхідним за побудову однопартійного авангарду, і в залежності від її фракції, намагались співпрацювати або ж зі штрассеристським або лівоімперським крилом нацистів, або ж лівим крилом СДПН, Цікавим чином, деякі члени НСДАП були членами антифашистської дії.

Ось приклад використання "трьох стріл" на території України

Логотип соціал-демократичної партії німецької меншини в українському регіоні Буковина (тоді контрольована Румунією), січень 1936 року. На їхній тижневій газеті зображено символ Залізного фронту (три стріли) на знак антифашистської солідарності.

​​🚨 Всі на протест проти корупційного демаршу!

📍 Київ, площа Івана Франка, 3 (біля Театру ім. Франка)
🕢 Сьогодні о 19:30

🔥 Законопроєкт № 12414 — це спроба поставити НАБУ під контроль Генпрокурора, знищити незалежність антикорупційного слідства й узаконити вторгнення в житло без рішення суду. Це — удар по верховенству права.

😡 Зараз суспільство очікує ухвалення нового проєкту 13533, який частково скасовує шкідливі норми ухваленого 22 липня скандального документу. Але останні події засвідчили запит на радикалізацію боротьби проти підкупу чиновників надбагатіями. Ми не повинні мовчки спостерігати, як державний апарат стає інструментом відстоювання приватного інтересу!

👉 Виходьте сьогодні — покажіть, що країна належить не кланам, а народу!

📣 Наші вимоги:

🔹 незалежне антикорупційне слідство — ані міністри, ані очільники Офісу Президента не повинні почуватися безкарними;
🔹 ні — непрозорому ухваленню контраверсійних законів під прикриттям війни;
🔹 соціальна справедливість і відчуття гідності для всіх, а не дерегуляція і безкарність для «своїх».

🔥 Олігархи-паразити не дають народу жити!

В грецькій мові і в т. зв. «античному» республіканському розумінні, корупція це не взятки, а моральний занепад, відстороненість влади від людей. Для мислителів античного світу, а пізніше й для республіканців, головною проблемою корупції було і залишається виснаження ресурсів за рахунок громадянської чесноти та суспільного блага.

Тобто, корупція не визначалась легальність чи нелегальністю, а скоріше мало значення, схоже на нинішнє слово «корозія», «корозія інституцій», і все, що, тим чи інакшим методом концентрувало несправедливу кількість влади у елітах було корупцією. Таке більш ширше розуміння проблеми, дозволяє більш ефективно боротися з корупцією, коли знати, що корупція і нерівномірний розподіл влади — співзалежні.

В тексті є багато наївного, і відходячого від принципів розділення влади. Але загалом я думаю, що це чисто анархістські речі. Часто соціал-демократи, соціалісти, республіканці, погоджуються з аналізом анархістів, які хороші критики, але вважають свободу можливою лише через вільну і демократизовану державу, тоді як для анархістів сама держава дорівнює несвобода.

«Розвій» попросив в мене коментар про протести і молодь.

Весь пост можна подивитися за посиланням на інстаграм.
Підписуйтесь!

https://www.instagram.com/p/DMul4NKMa_P/?img_index=2&igsh=eHozMmExa3MyanIz

​​Володимир Винниченко — герой, чи зрадник? ЧАСТИНА 1

Два дні назад пройшла річниця Володимира Винниченка — видатного діяча української революції, автора більшості найважливіших її документів — в тому числі і універсалів, державний діяч. Він був провідним діячем Української Соціал-демократичної партії, і багато в чому, пульсом нації. Його твори були бестселером, а політичні вподобання — завжди знаходились близько до українського народу.

Винниченко в першу чергу практик і шукач істини. І на дорозі до "істини" він часто змінював позицію, адаптувався до ситуації, робив помилки і виправлявся. Через це, Винниченко був частково непослідовний, частково непередбачуваний. Але він був поважною людиною, яка могла об'єднати, і організувати навколо себе людей — і справді організувати — в партію. А ті люди, разом з Винниченком, ставали співорганізаторами української держави. Варто підкреслити, наскільки це великий організаційний і лідерський талант. Це було вміння взаємодіяти з різними фракціями і крилами, різними національностями і культурами, і в компромісах в деяких моментах, та безкомпромісності в інших, дозволило побудувати справді міцну Українську державу (зараз йдуть закиди, нібито УНР — це провал. Але планка для "не провалу" стоїть занадто велика — виграти війну з Росією, Польщею, Румунією, Францією і Угорщиною в найгірших умовах — після 3 років війни і в умовах голоду, епідемії і зубожіння, інонаціональних міст та ворожої бюрократії)

Винниченкові закидають "совєтофільство", тоді як він в будь-яких перемовинах з Росією найкраще відстоював інтереси України і жодного разу не зкомпромісував ними (на відміну від міфа про Винниченка, який ставив соціальне вище національного)

Про ставлення Винниченком "соціального" вище "національного" міфів багато. Насправді ж для Винниченка особливого протиріччя не було. Соціальна революція знаходила спільні інтереси між людьми, об'єднувало їх до спільної справи, давало спільний досвід — який якраз ставав запорукою до міцної національної самоідентифікації і формування національної свідомості. Історично, саме так нації і формувались, і саме соціальний характер Української революції зміг поставити Україну на світову мапу. Цим його підхід був одночасно і соціальним і національним. Проте ж, коли питання ставало рубом, Винниченко, в залежності від певної ситуації, вибирав пріоритети. Наприклад, М. Стахів зробив детальну розвідку спроб Винниченка налагодити відносини зі Скоропадським, де перший був готовий піти на уряд без соціалістів, за умови якщо Скоропадський піде на уряд без русофілів.

Винниченкові закидають опозицію у будівництві армії. Це найбільш абсурдний міф і наклеп, який можна було вигадати, так як, якщо казати про армію, дві людини були у її початків — Грушевський і Винниченко. Варто зазначити, що Винниченко вважав армію головним гарантом проти ворогів укр. держави і російського реваншу, Винниченко також був тим, хто тримав завжди поблизу Січових Стрільців і їх інтереси, і в тому числі він долучив до організації повстання Директорії С. Петлюру. Цікавим чином, до існування пейоративного "петлюрівці", українські війська і українців в цілому називали "винниченківцями". Основний конфлікт ж з Петлюрою був в тому, що Винниченко вважав Петлюру виновником безляддя і слабкості армії, а не в опозиції Винниченка до армії.

Коли УСДРП ділилась на праве і ліве крила, Винниченко підтримав т. зв. "праве" крило, яке виступало за парламентську владу і радянське самоврядування в регіонах, супроти "лівого", яке відстоювало владу рад і радянський конгрес як найвищий орган влади. А вже у еміграції, Винниченко займає протилежну позицію. Ці політичні коливання були частою характеристикою Винниченка, і загалом залежили від його аналізу ситуації на той чи інший момент, соціальних сил і вимог народа, партійних сил, і навіть того самого балансу між "соціальним" і "національним".

​​Винниченко — герой чи зрадник? ЧАСТИНА 2

Найдивніший період для Винниченка, це все-таки еміграція. Там Винниченко розривався посеред двох позицій. Позиції Грушевського — вертатися на Україну, домовлятися з більшовиками і робити те, що ми можемо внутрішньо. Умовно "внутрішня опозиція" — багато в чому дуже саможертвенна. На такий шлях стали багато культурних і політичних творців, і вони мали насправді дуже великий успіх. Це був реальний шлях спротиву, але він потребував визнання більшовиків і часто компроміси з совістю. Другий шлях — Позиція Шаповала, або ж "зовнішня опозиція" — це непримирима ворожда з більшовизмом і підготування революційної боротьби проти тюрми народів. Винниченко коливався між двома цими позиціями, і це призводило його до контроверсійних, взаємовиключних позицій. Така логіка його призвела і до того, що у 30-х він применшує Голодомор, і загалом скептичний до надсильної критики СРСР, а у 40-х він підтримує діяльність Української Повстанської Армії. В "Заповіті" — останньому значному політичному творі Винниченка, ми бачимо прихильність до двох політичних течій — ОУН(р) Василя Кука і УРДП Івана Багряного — за якими він бачить енергію і майбутнє. Обидві поділяли певну соціально-революційну програму. Молодих і енергійних він протиставляв споміркованим "старим" лівим — УНР в екзилі, Ісаку Мазепі і "петлюрівцям"

І власне, такий є політичний нащадок Винниченка. Він був геніальним письменником, напевно, найкращим українським письменником двадцятого століття, точно найпопулярнішим і неймовірно талановитим, але власне і політичний нащадок революційного провідника заслуговує уваги. Цей пост я пишу як людина, яка загалом стоїть по інший бік, критичний до Винниченка, не поділяючи значну частину його аналізів і думок. Проте оцінка і історична робота потребує чесності. За подальшим, посилаю до Костюка — партизана УПА і співзасновника УРДП, відомого дослідника Винниченка, де він послідовно розбирає всі міфи щодо такої комплексної і важливої персони.

Мета наших зусиль […] полягає у створенні загальної соціальної організації, кінцевою метою якої буде [добробут] людства, а відправною точкою – країна. Ми вважаємо, що ці два поняття (служба держав, країн на людське, загальнолюдське благо — моя примітка) потрібно узгодити в рамках європейської системи, як і дві складові – індивід та асоціація – в межах кожної держави. Це справжня проблема, вирішення якої шукає дев'ятнадцяте століття».

— Джузеппе Мадзіні, італійський націоналіст-республіканець, єврофедераліст і лівий революціонер

Читаю зараз книжку про історію Соціал-демократичної партії Німеччини, напевно найбільш впливової і сильної демократично-лівої організації за історію, а саме її період з 1928 по 1933. Умовно, чотири роки від мільйонної правлячої партії і до нацистської диктатури. Неймовірно цікаво загалом. Але найбільш мене зацікавило ось це:

"З різних політичні тенденції в СДПН, "неоревізіоністи" найменш зручно вписуються в довоєнний політичний поділ на лівих і правих партії. Неоревізіоністи слідували за Бернштейном у своєму прагненні позбутися деяких застарілих марксистських тез і припущень, вони визнавали центральну важливість етично-політичних міркувань. На відміну від Бернштейна, однак, вони розглядали патріотизм [на основі громадських ідеалів Веймарської Республіки] як потенційно позитивну, інтегративну політичну силу. Молодші "неоревізіоністи" також були вражені антиматеріалістичним соціалізмом, окресленим бельгійським лівим активістом Хендріком де Маном у "Психології соціалізму" (1926), книга, засуджена класичними марксистами. Ці ревізіоністи поділяли з молодшими лівими переконанням, що соціалізм - це "питання серця" як мінімум настільки ж, наскільки і теорії (якщо не більше), і разом з лівою фракцією закликали до розширення внутрішньопартійної демократії. Проте головною характеристикою фракції перш за все, була войовнича прихильність республіканській ідеології. "Неоревізіоністи" пристрасно аргументували політичне значення таких символічних питань, як, наприклад, кольори прапора. Вони називали себе "ласальянцями" і часто посилались на спадок Французької революції".

🧑‍🔧 Ви ремонтуєте свої ґаджети чи купуєте нові?

Найчастіше ми просто позбавлені цього вибору. Адже великий бізнес створює барʼєри для можливості ремонту: відсутність інструкцій, запчастин та інструментів змушує нас купувати нове, навіть коли старе можна полагодити.

💡 Проте, згідно з дослідженнями, багато людей готові витратити час на ремонт, аби не викидати старі, ще цілком працездатні прилади.

У новій статті читайте про важливість права на ремонт, історію руху за нього та те, як він може змінити нашу взаємодію зі світом електроніки. Зокрема, ви дізнаєтесь:

▪️ чому нам потрібно право на ремонт;
▪️ як технологічні гіганти перешкоджають ремонту та змушують нас витрачати більше грошей;
▪️ як рух за право на ремонт допомагає долати екологічні та соціальні виклики.

У статті автор також обговорює потенціал розвитку ремонтних майстерень в Україні та те, як такий підхід може стати осердям нашої інноваційної економіки.

Читайте матеріал і приєднуйтеся до руху, який змінює правила гри у світі технологій.

Домашні працівники: кого до них відносять та як ці люди мають бути оформлені. Наскільки законодавчо врегульованою є в Україні праця домашніх працівників? Яким має бути трудовий договір з домашніми працівниками? Гість — Георгій Сандул, юрист, директор Громадської організації "Трудові ініціативи".

Посилання

Кажуть про безпрецедентне зростання останніх років що неправда). Проте постає питання: зростання для кого? Хто отримує вигоду від благ індустріального суспільства, і тих виробництв і технологій, що будувались і розвивались поколіннями?

Відповідь проста — 1% населення людства.

1% володіє 54% доходів від економічного зростання. 5% володіло 70%.

Ось графік, які категорії людства найбільше отримали через розвиток неоліберального капіталізму, згідно нових досліджень.

Республіка — прогресивний журнал противників олігархії і несвобод.

Запрошую всіх — активістів, молодих авторів, академіків-дослідників, профспілкових та інших діячів — писати матеріали та блоги.

За пропозиціями пишіть мені чи в коментарі

(PS сайт ще в процесі створення, це не фінальна версія)

https://respublica.social/

Я думав про щось схоже. Звичайно, не «проамериканська», але все ж, українська ідентичність повʼязана з громадськими протестами, саме там ми бачимо цитати Чорновола, громадський дух, залучення, участь. Зараз, по суті, неорганізовані протестуючи і армія — два основних націєтворчих чинника, що формують нашу ідентичність.

Маю гіпотезу. Якщо пам'ятаєте, нам нещодавно грозили, що росіяни обов'язково скористаються масовими протестами в Україні для своїх цілей. У протестах проти корупції в них буквально нема на кого вийти — демократичні активісти обачні й медійно грамотні.

Але головним чином росіяни ненавидять цих активістів, як ідеологічно ворожих, бо вони не можуть визнати, що українські свідомі громадяни обрали для себе сторону НАБУ і САП, які сам Путін визначив як органи «зовнішнього управління».

Визнавати, що український народ ще більш проамериканський, ніж злочинна нацистська хунта Зеленського, їм не подобається. Бо «справжні українці» — це віряни в УПЦ, котрі за дружбу з Росією, а НАБУ і САП для них — богопротивна содомія.

До того ж демократичну публіку важко підняти на зраду — вона вміє читати, має певний рівень медійної грамотності й апріорі налаштована україноцентрично. Її протест росіянам головним чином незрозумілий, бо не несе користі з точки зору впливу.

Кого вони можуть підняти — це спільноти свідомих ухилянтів, тих, хто не має відчуття своєї сторони в російсько-українській війні. Їм наплювати на долю України, бо далі своєї містечкової бульбашка вони здебільшого не мислять, і не можуть осягнути, що означатиме перемога Росії.

Їм сказали, що все буде як раніше, вони й повірили, бо деталі зрозуміти складно, та й не дуже хочеться, насправді. Бо їх спонукає почуття образи — мейнстрім говорить дуже складно, його цінності — надто абстрактні, а вимоги — не для «маленьких людей».

Якась свобода, якийсь громадський обов'язок, а вони просто хочуть жити як раніше. От таку публіку можна підняти не просто на заколот проти мобілізації, а й проти демократичних активістів.

Будь-яка політична робота природним чином створює осад, в якому копирасаються викинуті на узбіччя. І саме цей осад — поживне середовище для російської ідеології та агентурної роботи.

Твіттерські тренди: назвіть будь-яку історичну подію чи персоналію і я скажу вам свою думку про неї