Особливо, як на мене, ця книжка буде цікава несоціалістам, але людям, що глибоко поділяють демократичні та егалітарні погляди. Це бачення, яке на мою думку, може стояти біля соціалізму як його альтернатива, так як є глибоко егалітарним, хоч очевидно якого бачення я прихильний.

Нью-Йорк прямо зараз. Потенційно в місті буде соціалістичний мер.

(Картинка — плакат соціал-демократичної партії Австрії, що під час правління консервативних сил в минулому столітті, отримала контроль над Віднем, і імплементувала сильну соціальну державу, з соціальним житлом, охороною здоров'я, тощо, в межах одного міста)

Про «рівні права» що ЛГБТК+ мають в Україні. Здається, за останній час ситуація стала гіршою. Раніше відчувалось, що йде постійний, хоч і повільний прогрес вперед. Зараз же, коли люди навіть бояться поставити райдужну аватарку через цькування довше ніж на день, відчуття зворотнє.

Нагадування: хоч я доволі стриманий і може навіть в чомусь консервативний в риториці, моєю основною політичною проблематика є боротьба з бідністю і з олігархією. Проте, з цим я ніколи не забуваю про всі "менші" проблеми. Мій підхід дуже простий: я нікого не закликаю на заумні лекції, вчити теорію, чи робити речі, які відходять від звичайних практик і ідентичностей людей, наприклад там, постійно презентувати свої "пронаунси" чи ще щось. Таке відлякує людей. Але мати базове розуміння і емпатію один до одного. Всі люди різні, і це факт, який треба собі кожного ранку перед дзеркалом проговорювати. Всі заслуговують любові, поваги і солідарності. Не обов'язково щось повністю розуміти, щоб приймати. В цьому плані я закликаю більш консервативних друзів до такого розуміння, і це базова вимога до всіх спільнот чи проєктів що я організовую.

До чого це я: цей канал завжди є безпечним містечком для всіх трансгендерних людей, драг квінів, нейронетипових (страшне слово!) квірів і всіх всіх "не таких", ітд, і при тому поважає всі погляди, думки, які дотримуються цієї базової тези: всі люди різні, і ми всі маємо право бути такими як є, шукати свій спосіб хорошого життя і тому подібне.

В цьому плані я дуже проти всіляких "робочистських" підходів, де ми кажемо лише про якийсь загальний інтерес, ігноруючи персональні проблеми і пригнічення всіх. Бо насправді все складається з купи малих персональних проблем, ніж однієї великої, і з ними всіми прийдеться справлятися, щоб будувати суспільство загального добробуту. Але одночасно я не вимагаю ні від кого розуміння різних людей, лише прийняття. На мою думку, це базис для побудови коаліції між простими людьми, нажаханими в фейсбуках пропагандою проти всіх "не таких", і прогресивними людьми, і людьми, що зазнають дискримінацію. Зараз ціль лівих побудувати це базове взаємопорозуміння і взаємоповагу, інакше як ми будемо відкидати ту чи іншу групу, ту чи іншу проблему, це нікуди не піде.

Дубровський — профспілковий активіст з широким досвідом організації працівників на захист прав. Він також радикальний соціаліст, синдикаліст. Багато в чому він соціаліст минулого покоління, старої школи 80-90х. Він передає свій досвід успіхів і провалів соціалістичної профспілкової організації, яка може бути корисною для нового покоління. Вкрай рекомендую

Як заразити робітничий клас вірусом класової солідарності? 😐

Один зі способів шукати відповіді — вдивлятися в конкретні історії спротиву на підприємствах і заводах. Саме про такі історії йдеться у книзі органайзера робітничої боротьби Олега Дубровського «Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах української буржуазної демократії 1998-2003». За посиланням можна завантажити та прочитати її на нашому сайті.

Сьогодні ми публікуємо рецензію на цю працю від історика й соціаліста Саймона Пірані.

У своєму огляді Пірані не лише описує ключові моменти досвіду Дубровського, але й проводить глобальні паралелі між проблемами політизації працівників промислових підприємств, структурами робітничих класів і послабленням політичного потенціалу слова «соціалізм».

Саймон Пірані запрошує до розмови не лише про минуле, а й про майбутнє — про те, якою має бути ліва політика в Україні й у світі, аби знову заговорити до більшості.

"Незалежний орган української суверенно-соборницької, трудово-демократичної і республіканської думки"

Неймовірно цікаві газети були опубліковані Діаспоріаною. Українське Громадське Слово — газета прихильників революційно-соціалістичної течії української політики, започаткованою діячем УНР Микитою Шаповалом

Ця течія, одна з найбільш впливових, на мою думку, була втрачена і відійшла в 40-х, коли відійшло покоління уенерівських солдат і політиків, і в чомусь переродилась в новому поколінні, революційних демократах Багряного, що займали дуже схожі позиції і надихались нею.

Проте, знайшовши цей журнал (1957 р.), можна сказати, що ця унікальна традиція українського революційного соціалізму продовжувалась вглиб 60-х.

Ось деякі матеріали тут про Микиту Шаповала. Він також був натхненником і українських дисидентів, як от, Івана Дзюби та інших.

Я плачу з болю, коли бачу українського робітника чи селянина, в Європі чи Америці, коли він наслухавшись агітаційної брехні московських урядових агентів, захищав Москву, Славить Лєніна, радіє, що "лєнінізм скріплюється" на Україні, і не розуміє, що він славить і вихвалює закріпачення українського трудового люду, позбавлення його навіть права вільно думати й говорити, обернення його в безсловесну, зтерорізовану, запряжену в залізне ярмо диктатури худобу. Ви - бідні сліпці! Не тіштеся, що ваших братів поневолено. Колись українські сліпці вихвалювали царів і цісарів, славили їх війни, а винищення України називали її щастям.

На їх колись гримнув Шевченко:
Не хваліться царевою
Славною війною,
Бо ви й самі не знаєте,
Що царики коять.

І тому молився наш великий поет і оборонець, щоб нарешті прийшов той час, коли люди
"царя до ката поведуть"

а на землі настане той устрій, про який мріяв поет:

Чи в що краще, лучче в світі
Як укупі жити,
Добро певне з братом певним
Спожить, не ділити

М. Шаповал, Велика Революція

Вітаю всіх з Днем Конституції! Скільки ж гордості в цьому слові, "Конституція", громадської відповідальності і спільності.

Проте хочу приділити це свято не обговоренням старої конституції, а темою набагато більш контроверсійною. На мою думку, Українська Конституція застаріла, повна компромісів, гасел і недосвідченості, була прийнята в процесі хаосу і наразі спаплюжена багатьма рішеннями Конституційного суду України, а в чомусь взагалі втратила свою публічну роль.

Проте навіть так, будь яка конституція це продукт часу. Конституція України писало інше покоління в інших умовах — покоління посткомуністів і романтиків націонал-демократів. Те покоління відійшло. Діти не повинні жити по заповідям батьків, але навпаки, творити своє, не відкидаючи в тому числі і уроків, помилок і здобутків батьків.

Конституція — це колективне обмеження, яке ми приймаємо, щоб в тяжку хвилину не зробити дурниць, не нашкодити собі чи ближнім. Це також набір правил, завдяки яким ми можемо планувати наперед наше спільне життя. Коли дух цих правил ігнорується на користь вузьких інтерпретацій, а обмеження обходять (а насправді, на жаль, Конституція завжди була скоріше нереалізованим ідеалізмом, починаючи з моменту її прийняття), то постає питання про необхідність змін. Конституція зіграла неймовірно важливу роль, і насправді, зберегла українську державність в турбулентний для неї період. Зберегла від комуністів, що вимагали реставрацію союзу, та від Росії, що вже тоді підтримувала деструктивні сили в українському суспільстві і політиці.

В питанні конституції я прихильник Джефферсона. Він один з перших писав:

"Питання, чи має одне покоління право прив’язати інше своїми правилами [...] Ми, здається, не сприймали, що за законом природи, що одне покоління до наступного - це щось інше, відмінне і незалежне як одна нація до іншої ...

З подібної підстави можна довести, що жодне суспільство не може скласти вічну конституцію, або навіть вічний закон. Земля завжди належить живому поколінню

Тоді кожна конституція і кожен закон, природньо, закінчується через 19 років (через покоління). Якщо конституції будуть жити довше, то вони будуть актом нав'язаної сили, а не погодженого суспільством між собою права"

Наразі, я думаю нам потрібна нова конституція. Справжня, громадянська конституція, яка зазначить соціальні права, боротьбу проти бідності, і в тому числі економічні права кожного громадянина, а також, що не менш важливо, захистить права військових.

Так само, я глибокий прихильник, щоб прогресивні реформи, такі як Універсальний базовий дохід, прогресивне трудове право, та поступовий перехід до кооперативної чи іншої форми громадянської, а не олігархічної економіки, повинні бути закріплені конституційно. Конституція також повинна окреслити наш курс на українізацію (яка в нас постійно підривається) і підтримку культури, водночас захищаючи меншини, в тому числі російську. Розширити права меншин, і нарешті зробити кримських татар співтворцями нинішньої української держави (що включає в себе і Крим), не лише на гаслах, а і на практиці.

З цим, ще раз вітаю з Днем Конституції. Сподіваюсь цей день збереже дух змін і громадянства, а не стане культом минулого. Це неймовірно важливе свято.

"В сучасній росії (до речі, пишуть з малої букви) немає жодної класи, на допомогу котрої в боротьбі за національно-політичну волю міг би сподіватися український пролетаріат і ціла українська демократія"

Українська Соціал-демократична Робітнича Партія, 1918 р.

Вчора сходив на вихідний на концерт, і зустрів чотирьох підписників «Поступу». Трьох я до цього не знав

​​Микита Шаповал і його революційний соціалізм

В 1904 р., молодий бахмутянин радикального соціалістичного налаштування, що надихався Драгомановим і Шевченко, підірвав пам'ятник Пушкіну у Харкові. Він свої дії пояснював так: «Я був переконаний, що доки на Україні нема пам'ятника Шевченку — не сміє стояти інший пам'ятник». Згодом, саме він стане теоретиком найбільшої фракції політики Української революції — революційного соціалізму, Микита Шаповал.

Величезна течія українського руху, наразі забута — революційний соціалізм — мала значний вплив як в Україні, так і в діаспорі, і можна запевнено казати: була найбільш популярною течією Української революції 1917-1921 р. Революційні соціалісти вбачали Україну радянську, але не більшовицьку, і виступали за соціалізацію землі. Цим вони відрізнялись від інших соціалістів —які вважали за необхідність мати індивідуальне володіння землею, та були прихильниками парламентської чи парламентсько-радянської платформи. Здебільшого, ідеї революційного соціалізму були обґрунтовані двома діячами соціалістично-революційної партії: Микитою Шаповалом і Нікіфором Григорієвим. Обидва виступили проти колаборації з більшовиками, але не відкинули радикалізм, знаходились на лівому флангу від більшовицької партії.

Під час української революції, революційні соціалісти здебільшого не входили в Директорію, і вимагали передачу влади селянсько-робітничо-солдатським радам і спілкам (велика різниця від більшовиків і соціал-демократів була вимога рівності між селянином і робітником. Тоді як інші партії пропонували різні дискримінаційні системи, бо вбачали селян як політично некомпетентний клас). Цей центр існував паралельно і в союзі Директорії, і був певним мостом між повстаннями комуністів-самостійників і республіканськими лоялістами Директорії УНР. Соціалісти-революціонери, спочатку, були лідерами повстання Директорії (Микита Шаповал), але вважали Директорію тимчасовою структурою, і вимагали її розпуск на користь більш типових структур, таких як Центральна Рада.

Революційні соціалісти вимагали негайної передачи фабричних підприємств і найбільших виробництв для керівництва робітниками, соціалізацію землі, а також передачу контроля над політичною владою органам селян і робітників. Це була політична програма партії УПСР і радикально революційного руху.

У культурному плані, Микита Шаповал був прихильником Кобилянської та того, що він називав "революційним індивідуалізмом" — Простої тези: замість того, щоб опускатися на рівень неуків, треба всесторонньо розвивати людину і її культурність, естетику, тощо.

За кордоном революційні соціалісти представляли альтернативний центр української еміграційної політики, взаємоворожий з урядом УНР в екзилі, особливо впливовим він був у Чехословаччині. Складався з політиків і солдатів та офіцерів УНР і симпатиків.

Як течія в українській політиці, революційний соціалізм існував до 60-х, а також став натхненником для українських дисидентів, таких як Іван Дзюба, і для Українських революційних демократів, прихильних політичної програми Івана Багряного.

моя робота. читати djvu файли в такій якості 🫡🔫

NATO – a social democratic idea?

Ідея НАТО вперше була запропонована лівим норвезьким антифашистом з соціал-демократичної партії у 1940 р. На основі його пропозиції, у 1945 р., соціалістичний уряд в Британії почав перемовини про створення НАТО.

"Не тільки ідея НАТО походить від соціал-демократичного табору - соціал-демократичні уряди також відіграли ключову роль у самому процесі заснування НАТО. З дванадцяти членів-засновників шість країн керували соціал-демократичними або трудових партіях, окремо, або в коаліціях: Бельгія, Данія, Ісландія, Норвегія, Нідерланди та Великобританія.

Крім того, президент Франції був соціалістом, з Вінсентом Ауріолом, а США очолював демократ Гаррі С. Труман. Тільки Канада, Італія та Люксембург очолювали ліберальні або консервативні партії. Португалія ж була єдиною диктатурою."

Цікавим фактом є, що США виступало проти створення такого союзу, і намагалась вернутися до ізоляціоністської політики. Британська дипломатія ж в ході багатьох перемовин, переконала США в необхідності такого альянсу, виходячи з небезпеки СРСР.

Автопереклад з німецької