​​Багато конфліктів є більш комплексними ніж вони здаються. Розвиток людей, держав, соціальних груп і націй іноді можуть разюче змінитися від однієї події, великої чи малої.

Нещодавно я писав як скидання іранського демократичного, секулярного премʼєр-міністра націоналіста Моссадика підняло хвилю ненависті, розбрату і нестабільності, відчуття безнадійності і контролю інших, іноземних сил над долею народу, що в кінці призвело до кривавої революції, у якій виграла така ж кривава фракція ісламістів-фундаменталістів, що і побудувала нинішній Іран.

Схожа ситуація була у Вʼєтнамі. Їх місцевий тоталітарний диктатор, до того як захопив повноту влади і винищив своїх політичних опонентів, представляв унікальний випадок — впливового комуніста, який орієнтувався на США, зі значною фракцією однодумців. А все через те, що Хо Ши Мін бачив на свої очі Новий Курс і став його палким прихильником, навіть симпатиком американської системи.

В свою чергу, Рузвельт, який був прихильний як до лівих, так і до СРСР, що призводило до багатьох контроверсійних політик, як хороших, так і жахливих. Але у випадку Вʼєтнаму, Рузвельт підтримав Вʼєтконг в боротьбі за незалежність, і вважав, що Вʼєтнам не повинен належати Франції. Це неймовірним чином відкрило багато можливостей — до проамериканського, демократичного, лівого Вʼєтнаму, і як мінімум двохпартійної системи (між націоналістами і комуністами).

Проте надалі змінилась як політика США, що за Трумана вже підтримала французьких колоністів, так і національний рух Вʼєтнама все більше був домінований сталіністами на чолі з Хо Ші Міном. Симпатія ж до американської системи відійшла, коли США зпозиціонувала себе як ворог Вʼєтнама, і вже під час інтервенції США у Вʼєтнам і військових злочинів, дискредитувала в тому числі і націоналістичні сили, що були по бік Південного Вʼєтнама

Інтелектуальними колами ходить короткий текст Олександри Матвійчук, голови ЦГС, про “ідеальну жертву”. Так само коротко відповім на нього, ми обговорювали це з другом недавно.

Олександра використовує базову філософську категорію “ідеального”, тобто того, до чого щось тяжіє, але в реальному світі досягти не може. Колективну жертовність народу ідеальною робить відсутність опору.

Але от припущення (бажання?) щодо солідаризації світу з “ідеальною жертвою” абсолютно хибне, суперечить політичній і культурній реальності. А тому і висновки з нього можуть бути однаково хибними чи правдивими.

Ліберальний істеблішмент західних країн співчуває Україні, бо ж розуміє агресію проти неї як невиправдану у будь якій етичній чи юридичній системі. Але ж і розуміє усі незручності (про це варто написати окремий текст), пов'язані з такою кривавою війною на сході Європи. Справа тут зовсім не в жертовності, а в політичних і економічних інтересах (національного і наднаціонального капіталу). Я вам співчуваю, мені вас шкода, але (для мене) краще б ви здалися.

Якщо ж казати про ліволіберальний дискурс багатих країн, то там більш явне ранжування жертви. Але не за ідеальністю Матвійчук. Курди і палестинці, уйгури, етнічні групи у М'янмі (особливо Рохінджа) - далеко не пасивні “ідеальні жертви”. Їхній спротив часто набуває таких форм, виправдати які неможливо.

Але світу можна з ними солідаризуватися. Бо “білий” світ шукає “благородних дикунів”, його все ще можна (звісно не буквально) описати теоріями імперіалізму сторічної давності. Економіка тут визначає свідомість інтелектуального класу, кому він співчуває, а кого не бачить.

Наприклад, колишні імперії західної Європи не бачать Україну. Бо вона була просто територією з укріпленнями і ресурсами, полем бою під час Першої імперіалістичної (хліб) і Другої імперіалістичної (також вугілля, сталь тощо). Так само і для імперії російської, що певний час існувала у формі СРСР. Політична економія пояснює світ.

Вульгарне геополітичне мислення світу, робота спецслужб часів Холодної війни, унаслідуваний/відновленний з радянських часів м'який вплив Росії, інтелектуальна лінь - ось справжні причини вибору об'єкту для співчуття. Але ж ніяк не уявні чи реальні страждання жертви. Не зрозумівши цього, ми і не знайдемо взаємної мови з тими, хто пережили колоніальний гніт.

Мені дуже імпонує вибір життєвої стратегії у тексті Олександри Матвійчук - чинити спротив, шукати вихід та боротися. А заклик не мислити себе як жертву - це перший шлях не тільки для виживання, а й для емансипації. І вона наводить важкі і мотивуючі приклади. Ціллю ж емансипації є подолання найхитрішого і найпідступнішого противника - себе самого, своїх страхів і упереджень. Стати особисто частиною цього непокірного потоку, не цураючись насилля (за Францом Фаноном).

Світ бачить Україну такою як бачить не через ідеалізовану жертовність. Навіть, якщо вам кажуть «я буду тужити на твоїй могилі», це лукавство. Але індивідуальний вибір доєднатися до ЗСУ, навіть на 4-й рік повномасштабки, допоможе відчути себе і світ, чинити не тільки морально правильно, а й найбільш дієво.

"В Україні традиційно анархія з елементами демократії, для розвитку треба демократія з елементами анархії"
- моя мама

​​Пише міністерство закордонних справ, Андрій Сибіга:

Чи знали ви, що цього тижня офіційним міждержавним відносинам України з державами Африки виповнилося… рівно 100 років?

Увага до Африки має глибоке коріння у дипломатичній традиції нашої держави.

Сто років тому, 19 червня 1925 року, Голова Директорії УНР Симон Петлюра передав українському політичному та церковному діячеві Євгену Бачинському повноваження для проведення офіційних переговорів з представниками уряду Абіссинії. Так у той час у нас називалася Ефіопська Імперія. Її державний символ — золотого коронованого лева, який несе ціпок із стрічками у національних кольорах з верхівкою у вигляді хреста — ви бачите на картинці.

В 1925 році Абіссинія була однією з лише трьох суверенних держав на Африканському континенті, разом з Ліберією та Єгиптом (Південно-Африканський Союз, хоч і був членом Ліги Націй, але мав статус британського домініону).

Євген Бачинський став першим акредитованим репрезентантом УНР при уряді суверенної африканської держави.

Такий політико-дипломатичний крок свідчить, що Симон Петлюра мав стратегічне та державницьке бачення, вже тоді розуміючи важливість співпраці України з державами Африки.

Прикметно також, що співпраця мала бути аж ніяк не протокольною, а наповненою цілком практичним змістом. За задумом Петлюри, в Ефіопію мали відбути українські фахівці (агрономи та економісти) з Української господарської академії у Падєбрадах — для сприяння суспільно-економічному розвитку цієї країни.

Попри надзвичайно складну міжнародно-політичну ситуацію, УНР шукала можливості змістовно наповнити діалог з Ефіопією.

В наші дні спектр українсько-африканських взаємодій є набагато ширшим, і попри повномасштабне російське збройне вторгнення і далі розвивається.

Цікаво, що деякі пріоритети залишаються незмінними. Коли ми зараз пропонуємо африканським партнерам українські технології сільського господарства, наприклад використання дронів в аграрній сфері, ми по суті втілюємо задум Симона Петлюри, який він не зміг реалізувати тоді в силу складного становища уряду УНР в екзилі. Отака тяглість державної політики крізь століття.

Сьогодні Україна наполегливо й послідовно втілює курс на розвиток відносин з державами Африки за різними напрямами.

Ми докладаємо всіх зусиль, аби українсько-африканські відносини були сповнені динамізму та сприяли взаємній вигоді, процвітанню та прогресу.

А такі архівні знахідки вкотре засвідчують важливу правду: Україна не «зʼявилася» на політичній мапі світу 1991 року. Ми були давно. І будемо

Політика УНР щодо Африки.

В період з 1918 р. (як незалежна) і з 1920 р. як автономія соціалістично-революційної Далекосхідної Республіки існувала Українська Далекосхідна Республіка.

На території республіки воювали армії атамана Семенова, Китая, Японії, Червоних, Колчака.

На всій території Далекосхідної Республіки жило 60% українців, але бодай визнання їх автономії було величезним компромісом для російського есерівського уряду.

З 1920 р. до 1922 р. Республіка існувала як буферна зона між більшовиками, Китаєм і Японією, і хоч погоджувала свою політику з більшовиками, мала певні ознаки незалежності.

З 1922 р., Далекосхідна республіка була примушена більшовиками "воз'єднатися" з РСФСР, з чим українська автономія припинила своє існування.

Вольт — соціально-прогресивні єврофедералісти — поступово знаходять собі прихильників і в Україні. Рекомендую підписатися!

До речі, цей, ми ж запустили новий інстаграм Вольт Україна, оформляйте підписку, оновлення згодом

https://www.instagram.com/volt.ukraine.official?igsh=MWtkenpvc3M0Z2h5NQ==

"Міф, який стверджує, що Велика корпорація - це маріонетка ринку, безсила слуга споживача, насправді є одним із пристроїв, за допомогою яких влада корпорацій продовжується".

Особливо, як на мене, ця книжка буде цікава несоціалістам, але людям, що глибоко поділяють демократичні та егалітарні погляди. Це бачення, яке на мою думку, може стояти біля соціалізму як його альтернатива, так як є глибоко егалітарним, хоч очевидно якого бачення я прихильний.

Нью-Йорк прямо зараз. Потенційно в місті буде соціалістичний мер.

(Картинка — плакат соціал-демократичної партії Австрії, що під час правління консервативних сил в минулому столітті, отримала контроль над Віднем, і імплементувала сильну соціальну державу, з соціальним житлом, охороною здоров'я, тощо, в межах одного міста)

Про «рівні права» що ЛГБТК+ мають в Україні. Здається, за останній час ситуація стала гіршою. Раніше відчувалось, що йде постійний, хоч і повільний прогрес вперед. Зараз же, коли люди навіть бояться поставити райдужну аватарку через цькування довше ніж на день, відчуття зворотнє.