​​Чи обов'язково націоналізм повинен бути правим і ксенофобним? Думки лівого активіста і військовослужбовця ЗСУ Сергія Іщенко

Сергій Іщенко - давній лівий активіст. Як багато сучасних українських лівих, свою політичну діяльність в молодості він починав з націоналістичних організацій. Він роздумує над тим, як пройшов його шлях від правих до лівих, і чи можливий зараз той лівий націоналізм, який відкриває дорогу до соціально-економічно прогресивної і демократичної політики?

———————————————————————————————————————————-

Під час війни поширюються націоналістичні погляди, це безперечний факт. Але чи обов’язково націоналістичні мають дорівнювати ультраправим? Чи може в Україні з’явитися, умовно кажучи, «лівий націоналізм»? Про це можна довго дискутувати, а поки трошки власного досвіду з часів стародавніх богів, воєвод і царів. Звісно, часи були зовсім інакші й ситуація радикально відрізнялася від нинішньої. Але, тим не менш.

На початку нульових у лавах різних націоналістичних груп і організацій було чимало молоді, чиї погляди правильніше було б віднести до лівих, аніж до правих. Ми йшли до націоналістів не тому, що поділяли фантазії якого-небудь Дмитра Донцова, ми з них відверто гнали, – а тому, що хотіли двіжу, «революції», йти проти «системи», що б це не означало. Націоналісти були єдині, хто міг нам це все запропонувати. Ну або, принаймні, пообіцяти 🙃 Ніяких вмєняємих лівих не спостерігалося.

Певний час була надія, що такими стануть соціалісти Мороза – але працювати з молоддю вони не вміли й, здається, не дуже хотіли. Та й саме слово «лівий» міцно асоціювалося зі спадщиною СРСР, проросійськими симпатіями і – часто – неприйняттям української ідентичності як такої.

До того ж, якщо йдеться про південні й східні регіони, але й до певної міри про Київ також, то український націоналізм виглядав певною формою нонконформізму. Хтось ставив собі ірокез, а хтось починав говорити українською. Часто це сприймалося оточенням приблизно однаково. Та чого там, коли я в школі проходив військкомат, то мені психолог у папірці, там де про стан здоров’я, написав «говорит по-украински».

Валентин Долгочуб пише вже про наступне покоління активістів, але це не менш справедливо і стосовно нас тодішніх: «пасіонарні хлопці та дівчата з робітничого та інтелігентського класів, які за будь-яких нормальних умов мали б долучитися до лівого, профспілкового чи соціально-революційного руху, запалювались «ідеєю нації».

Варто також зазначити, що тодішній націоналізм був досить соціально орієнтованим і демократичним. Інакше й не могло бути, адже йшлося про протистояння режимові Кучми, який натхненно будував crony capitalism і повільно, але вірно скочувався до авторитаризму. У Києві младая поросль одного з уламків УНА-УНСО святкувала Першотравень й мітингувала на підтримку баскських націонал-ліваків з ЕТА.

Інша столична група з удівітєльною назвою «Трипільська республіканська армія» надихалася не тільки зрозуміло ким, але й Че Геварою й врубала на своїх акціях латиноамериканські революційні пісні. Наше «Українське братство» в Одесі (не плутати з сектою жертв вусатого маніпулятора) не пропускало жодної акції соціального протесту. Ми ходили на багатотисячні марші проти подорожчання комуналки, пікетували мерію проти розпродажу землі на узбережжі, вимагали в «Укртелекома» відмовитися від похвилинної тарифікації розмов і навіть допомогли студентам аграрного університету влаштувати страйк і позбутися кімнатного диктатора-коменданта гуртожитку.

Пройде декілька років, і дехто з вчорашніх молодих націоналістів долучиться до новонародженого двіжу нових лівих. А ще згодом з’явиться перший помітний ліво-націоналістичний рух, «Автономний опір», про який варто писати окремо й багато. Чи буде в цієї історії продовження? Не знаю, але думаю, що так.

📌 ЛГБТІК+ і ринок праці: дискримінація, законодавство та виклики

У великому матеріалі WorkUA
наша юристка Аліна Антоненко пояснює, чому, попри формальні норми, захист від дискримінації в Україні наразі залишається скоріше декларацією, ніж реальністю.

👉 Читайте весь матеріал тут:
https://www.work.ua/articles/work-in-team/3688/

Лекція моєї близької подружки Карини, тепер доступна до перегляду

🔊 Чому громади самі повинні брати ініціативу в свої руки?

✅ У своїй лекції Карина Чмелюк — кримчанка, активістка студентської профспілки «Пряма дія» та членкиня організації «Громада Крим» — говорить про силу низових рухів, які можуть вирішувати проблеми там, де держава й бізнес безсильні, або не хочуть вирішувати проблеми громади.

🇺🇦 Карина також ділиться досвідом кримського спротиву російській окупації — як джерела натхнення, самоповаги та прикладу стійкості громад перед обличчям загроз.

🎥 Подивіться короткий фрагмент — і переходьте до повної версії лекції на нашому YouTube-каналі!

Зараз лівим в Києві головне включитися і відстояти будинок профспілок. Я розумію невдоволення багатьох ФПУ. Вони справедливі. Але політика — це про компроміси і зміни.

Виведення радянських військ зі східної Європи, виведення французьких військ з Алжиру — рішення організації соціалістичної молоді — світової молодіжки Соцінтерна.

Пресі УРДП були не чужді і релігійні проблеми як світу, так і СРСР. Стаття "СССР - "оборонець" ісляму"

"В кожній ділянці, в кожному ідеологічному і практичному питанні в політиці совєтського уряду є два варіянти: один для експорту, а другий для внутрішнього життя Советського Союзу. Питання Ісляму не являє собою винятку. Іслям, як релігію, весь час піддавали переслідуванням у Советському Союзі. З часів Леніна основною методою, що нею користувалися комуністи в боротьбі проти Ісляму, було прагнення довести, що Іслям реакційний і служить інтересам буржуазії..."

"Дагестан був центром арабської культури для всі мусульман царської Росії. З нього виходили діячі культури, які навчали Кора ну волзьких татар і тюркські народ Центральної Азії, Але комунізм проголосив усіх тих, хто вивчав Коран, ворогами народу і знищив вогнища арабської культури на Кавказі.»
Закінчуючи свою статтю, ливанська
газета пише:

"Так ставиться комунізм до мусульманських народів після того, як вони потрапляють під його владу"

Часто ми розглядаємо однаково як більшовицько-маріонеткову Україну 1919 р., де боротьбісти і незалежники частково перейшли на бік більшовиків, а опозиція серед українських більшовиків ставила значну силу, з армійсько-диктаторською більшовицькою Україною, контрольовану де-факто армією Овсієнка у 1918. Різниця була суттєва.

Багато в чому, у УНР були "друзі по ту сторону барикад" під час другої більшовицько-російської окупації. Перехід УГА на бік червоних зі збереженням сил і старшин показував чітко різницю між двома "російськими Українами" — і у комуністів-незалежників був певний шанс.

Але вони були і неймовірно наївні. Плани більшовиків були абсолютно інші. Лапчинський, більшовик, бі більше - росіянин, який розірвав відносини з більшовиками на користь України, писав: "більшість [більшовиків] стояла за фактичне підпорядкування російській компартії" — "вона навіть пропонувала назвати компартію України назвою "Російська комуністична партія на Україні"

І справді, десь у другій половині листопада 1945 р, приїхав І, Багряний у супроводі не знайомого мені молодого чоловіка, То був Роман Паладійчук журналіст, видавець, колишній активний член ОУН пізніше засновник Народно-Демократичної партії, яку
очолював відомий у Галичині політичний діяч Іван Мітринґа. Так похапки відрекомендував мені Іван свого приятеля й однодумця. І тут же сказав, що вони приїхали, щоб обміркувати зі мною дуже важливу справу [...] всі уламки українських крайових партій: есдеки, есери, ендеки, народовці й оунівці — це вже пережитий етап української визвольної ідеї. Нова доба диктує ідею створення нової демократичної революційно-визвольної партії… Послідовно демократичної, антитоталітарної і антинаціоналістичної

— Григорій Костюк, "Як творилась УРДП?"

«Коли накопичення багатства перестане мати таке значне соціальне значення, відбудуться великі зміни в усій моральній системі людей».

-Джон Мейнард Кейнс

Хоч я і персонально не привʼязан до цієї теми, я відчуваю наскільки це потрібно. Багато тих, хто в другу світову колаборував з німцями, робили це в дрібницях, у той спосіб, що в першу чергу захищав спільноту від тих самих німців і зубожіння. Навіть якщо іноді приходилось прикусувати язика.

Таких історій безліч. Так само безліч історій про партійців-українців, що ризикуючи собою, захищали нас під час Голодомору-геноциду.

І зараз, разом з останніми сволотами, звичайні люди, що намагаються вижити, а також вірні українські патріот_ки, всі підпадають під одне: «колабораціонізм»

Детальніше: https://zmina.info/news/stattya-pro-kolaboraczionizm-mozhe-porushuvaty-yevropejsku-konvencziyu-pro-prava-lyudyny-pravozahysnyczya-ugspl/

Хлопець у 2021 підписав контракт, у 18 років, і тепер вже четвертий рік тут. Вже не на контракті, бо збігав в СЗЧ. Але зрозуміло: підписав контракт до особового стану, і ніяк не може вийти. Цю систему треба реформувати. Куди ця непотрібна нелюдяна практика, що і практичної користі не має.

Нам треба воювати довго. Треба всім це прийняти. Тому виснажувати і недбало ставиться до особового складу просто не можна. Люди повинні мати можливість відпочинку і цивільного життя, і комбінувати його з воєнним. Інакше «на ізнос» все що ми досягнемо — програш за програшом

Наш пріоритет повинен бути на максимальне збереження ресурсів і концентрацію сили. Це про все. Про фортифікації, про підготовлення тилу до інтенсивних обстрілів. До змоги організувати в усьому цьому нормальний побут.

Витривалість значить і короткі контракти. Людина повинна мати змогу відслужити, відпочити, і за потреби бути знову мобілізована на короткий термін. Стосується і офіцерів. Що може бути гірше зайобаного в край майора, якому треба доглядати особовий склад, і при тому бажано ще персонально-сімейні відносини зберегти. Зазвичай і те і те не можливо. І ми маємо «полковнику никто не пишет».

Видно звичайно перспективу «в армії третій місяць» від мене. Але в чомусь це і добре, бо проблеми які прийняті за даність, насправді є і не є необхідними жертвами. Навпаки, їх виправлення корисно як для людей, так і спільності.

А взагалі, заїбало трохи. Заповняти безкінечні журнали СЗЧ. Заходити в магазинчик біля розполаги по формі і бачити як ціни стають вище київських вдвічі. Найбільше хуйово це коли ще й людей обмежено придатних закидають незрозуміло навіщо.

Треба організовувать життя армії так, щоб ця армія могла міцно стояти десятиліттями, а не в режимі постійного хаосу тримати саму себе чисто через постійну внутрішню агонію. В нашому випадку особливо перенавантажений офіцерський склад, бо мають підлеглих у відповідальність.

Мобілізованих взагалі всіх треба на контракт переводити. Такий контрактно-мобілізаційний компроміс. Взяли — підписуй контракт. І так само після СЗЧ. Історія у людини: Три роки закінчуються, є навіть можливість списатися, але командир неадекватний — приходиться йти в СЗЧ, де через криміналку той контракт розривається. А я потім сиджу, розмовляю з людиною і думаю що сказати. Ну добре, що живий

Пишу статтю з німцем про анархізм (махновський). В кінці наше закінчення статті має такий посил: Махно багато в чому був відзеркалення того зароджуючогося українського інтелектуала/еліти (скоріш еліти ніж інтелектуали), що тільки робив перші кроки з російського простору. Вплив ксенофобних «великоруських» настроїв ізолював махновщину і створив певну дистанцію між селянамм і махновською елітою.

Проте «анархічний» устрій в цьому багато допомогав «амортизувати» ситуацію: справді, це був значний і успішний проєкт самоврядування. Багато селян могли приймати рішення, які не поділяла верхівка махновців.

Гуляйполе побудувало справжню низову демократію. Проте це була близорука демократія. Махновці зчиняли репресії, політичне насилля і залякування проти інших партійців, і тих, кого вважали «буржуазним». Гуляйполе не отримав свою партійну систему, проте отримав технократично-безпартійну демократію з неймовірним рівнем виборності, чимось нагадуючи ідеалізовану версію козацької січі.

В кінці, багато чого зійшлось. Махновці згодом відкинули свою ізоляцію. В 20-х махновські партизани вже ходили разом з уенерівцями і незалежниками-комуністами проти більшовиків в підпільних загонах.

До чого я. В Багряному я бачу певне поєднання цих трьох традицій. Час, коли анархісти взяли від «петлюрівців», петлюрівці від комуністів-незалежників, і тому подібне.

Багряний міцно стояв на боці традиції УНР. Але вважав, що ідеї соціалізму і націоналізму застаріли. Натомість, він пропагував революційний лівий популізм. І багато де він надихався саме Махно. В памʼять видатного анархіста він називає і свого сина — Нестором.

​​Пише Вербицький, в минулому голова Цедоса:

Все ж нам як суспільству варто від надій на затикання проблем благодійністю, активізмом, донатами і громадянським суспільством перейти до інституційних механізмів через державу – адекватний збір податків і перерозподіл ресурсів, процедури і механізми захисту від маніпуляцій

Волонтерство і благодійність дуже важливі, але вони не можуть замінити державу систематично. Вони справді найефективніші у пошуку рішень, підсвічуванні проблем, швидкій надзвичайній допомозі. Але, щоби щось було сталим і стабільним, державна система справиться найліпше

Ніхто не має мати потреби збирати собі гроші на лікування. Якщо всерівно суспільство скидає ці гроші, то хай би воно вже йшло через податкову і НСЗУ з всіма необхідними аудитами і перевірками. Так, система не ідеальна, але давайте її поліпшувати, а не сподіватися на чесне слово

Держава вже є найбільшою можливою громадською організацією. Ми всі – її члени, платимо членські внески, обираємо виконавчого директора, наглядову раду і керівництво місцевих осередків. Хоч не ідеальні, її механізми прозорості фінансів і захисту від зловживань найбільш розвинуті.

Західний світ поставив Іран на шлях, за яким він йде зараз, вбивши альтернативу та знищивши майбутнє країни. Як казав Кіссінджер: "ми боялись не провалу Ірану, а навпаки, його успіху"

Вбивство Моссадика стало найвеличнішою трагедією, що змінило траєкторію країни.

Замість того, щоб знайти союзника в зростаючій силі, в Ірані, гарантувати собі нафту на випадок радянського нападу, по справедливій ціні, а не шляхом колоніалізму, і завжди мати партнера, США і Британія вирішили пожертвувати майбутнім країни задля своєї вигоди — вважаючи що Іран може стати прикладом для інших націоналістичних чи деколонізованих країн.

Те, що зараз Іран нам ворог — це так само вина не тільки частини іранського народу, що підписалась на ісламський фундаменталізм, а і того злочину, що зробили західні сили.

у Стімі є цікава гра, називається "Кот та переворот", де кіт намагається попередити Моссадика про замах на владу в Ірані західними силами.

📚 Друзі та подруги, хочемо нагадати: у Києві працює лібертарна бібліотека, і ви можете взяти книжку почитати!

Ми щойно запустили сайт, де зібраний весь каталог — переходьте за посиланням та обирайте:
https://vdbooks.org/catalog/

Наша бібліотека існує з 2013 року, і за цей час пройшла кілька просторів, змінила назву, але не змінила суть. Ми збираємо й передаємо далі книжки про свободу, анархізм, фемінізм, екологію, боротьбу за права людини та інші важливі теми.

Бібліотека працює за принципом поруки: аби взяти книжку, достатньо заявки й контактної людини, яка вже знайома з нами.

📩 Якщо вам близькі наші ідеї — поширте пост серед тих, кого можуть зацікавити ці теми. Разом створюємо спільноту вільної думки та взаємодопомоги.

"Складність лежить не в пошуку нових ідей, а у спасінні від старих, які розгалужуються, і знаходяться у кожному куточку нашого розуму".

"Ідеї ​​економістів та політичних філософів, як коли вони мають рацію, і коли вони помиляються, є більш потужними, ніж зазвичай розуміють. Дійсно, світ керує потроху. Практичні чоловіки, які вважають себе цілком звільненими від будь -яких інтелектуальних впливів, як правило, рабів деяких неіснуючих економіста"

"Бізнесмен є терпимим лише до тих пір, поки його здобутки можуть мати певне відношення до того, що, в певному сенсі, його діяльність сприяла суспільству"